Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Содержание

Теоретичні засади принципу поділу державної влади в контексті конституційно-правової реформи в україні
Нова кодифікація адміністративно-деліктного законодавства україни – нагальна вимога часу
Особливості укладення публічних договорів за цивільним законодавством україни

Подобный материал:

1 ... 47 48 49 50 51 52 53 54 ... 57

ЛІТЕРАТУРА

Никулин С. Г., директор ЧерноморНИИпроекта. Правовые и финансовые аспекты развития судоходства в Украине / Международное морское право и Черноморский регион. – Одесса. – 2000. – 326 с.
Кивалов С. В. Состояние и развитие законодательства Украины о морском транспорте / Международное морское право и Черноморский регион; Материалы семинара, 12-17 ноября 2001 г. – Одесса. – 275 с.
Кодекс торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 року // Відомості Верховної Ради . – 1995. – № 47. – Ст. 349.
Дьяченко А. Почему неуютно под украинским флагом // Порты Украины. – 2003. – № 1. – С. 68-69.
Севрюков В. В. Для возрождения отечественного флота // Порты Украины. – 2001. – № 1. – С. 24-25.
Ильницкий К. Два реестра турецкого флота // Порты Украины. – 2002. – № 2.
Ильницкий К. Флаг хоть и свой, но более «удобный» // Порты Украины. – 2001. – № 1. – С. 28-29.
Про паралельну державну реєстрацію іноземних суден, що експлуатуються суб’єктами підприємницької діяльності: затверджене Указом Президента України від 25.04.1994 р. № 187/94 / Офіційний сайт Верховної Ради України: ссылка скрыта.
Положення про порядок державної реєстрації іноземних суден, що експлуатуються на умовах договору бербоут-чартеру суб’єктами підприємницької діяльності, та розмір збору за паралельну державну реєстрацію цих суден: затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 16.08.1994 р. № 559 / Офіційний сайт Верховної Ради України: ссылка скрыта.

Євченко О.О.

аспірант кафедри загальноправових дисциплін і міжнародного права

економіко-правового факультету ОНУ ім. І.І.Мечнікова,

методист відділу суспільних дисциплін МОІППО

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПРИНЦИПУ ПОДІЛУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ В КОНТЕКСТІ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Як відомо, одним з принципів правової держави є розподіл влади та створення системи стримувань та противаг з метою врівноваження різних гілок влади. 16 липня 1990 року в Декларації про державний суверенітет України було вперше закріплено принцип реалізації державної влади, шляхом її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову [1,С.429], який до того традиційна наука розглядала як «буржуазний» та несприйнятний для радянської системи здійснення влади через систему рад.

Тим більш, науковий і практичний інтерес до теорії розподілу влад посилився після внесення змін до ст. 66 Конституції України 1978 року, за якою Україна вперше була проголошена правовою державою .

Теорія розподілу влади має давню історію розвитку, сягаючи своїм корінням давньогрецької політико-правової думки. Ідею розмежування влади висловлювали ще Платон, Аристотель, Полібій, які розглядали владу в державі як суміш елементів влади, розподіл влади між різними суб’єктами, та їх ідеальне співвідношення з метою стабільності держави в цілому. Зокрема, Полібій висловлював ідею про узгодження різних владних інституцій, які врівноважують одна одну і створюють нову сутність влади [2,С.42].

Самостійна наукова теорія розподілу влад сформувалась під час буржуазних революцій 17-18 століття. Особливого значення у цей час набули ідеї Джона Локка та Шарля Луї де Монтеск’є. Локк зосередив увагу на співпорядкуванні влад, визначив законодавчу владу як першу, але підкреслював при цьому активний вплив на неї виконавчої влади [3,С.71.].

Вважається, що вперше на законодавчому рівні теорія розподілу влад була закріплена в Конституції США 1787 року, але ще в 1710 році, в «Пактах та Конституціях законів та вольностей війська запорозького» гетьмана Пилипа Орлика [4.С.25.], поряд з проголошенням права українського народу на власну державу було обгрунтовано поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову. Значна увага цій ідеї також приділялась в роботах відомих українських юристів 19-20 століття Миколи Палієнка, Богдана Кістяківського та інших.

Досвід зарубіжних країн, в яких теорія розподілу влад набула офіційного статусу набагато раніше і чия історія конституціоналізму рахується століттями, свідчить про неоднозначний і критичний підхід до можливості її втілення.

Так, Гомеров І.М. наводить думку американського вченого Г.Меррі, який зазначає, що сучасна урядова діяльність у США не вкладається в конституційну схему розподілу влад, а такі німецькі дослідники, як Т.Маунц та К.Штейн взагалі вважають що в реальній історії держав принцип розподілу влад ніколи не здійснювався і не міг здійснюватися у чистому вигляді, обгрунтовуючи цю позицію особливо стосовно парламентських держав, в яких відбулося зрощення уряду та парламенту [5,С.574].

Сучасне розуміння принципу розподілу влади в Україні грунтується на статті 6 Конституції України 1996 року[6,С.141.], яка на думку деяких науковців вирішила проблему співвідношення повноважень законодавчої, виконавчої та судової влади, що до останнього часу залишалася актуальною для державного будівництва в Україні. Конституційне закріплення принципу розподілу влад надало можливість не лише розмежувати компетенцію між різними гілками державної влади, а й створити необхідну систему стримувань і противаг, яка не дозволяє привласнити всю повноту державної влади одному органу держави [ 7,С.38].

Слід зауважити, що таке спрощене сприйняття вирішення проблеми створення системи розподілу влад певною мірою можна назвати вірою в механічний правопорядок [8,С.14], для створення якого досить лише прийняти норму права і всі проблеми вирішуватимуться. Це також свідчить про правовий ідеалізм. Але скільки б раз ми не записували, що Україна є правова держава, лише від цього вона такою не стане. Як би ми не посилались на статтю 6 та інші норми Конституції України, від цього система розподілу влад автоматично не створиться. Тим паче, що, на жаль, і в самому тексті Основного Закону, і в поточних законах, прийнятих в подальшому, існують і проблеми, і протиріччя, пов’язані саме із системою стримувань і противаг.

Тому, на думку автора статті, Конституція лише заклала основу для вирішення зазначеної проблеми, оскільки проблеми розмежування функцій і повноважень як гілок влади так і певних органів в межах однієї гілки, зокрема, виконавчої, потребують подальшого законодавчого врегулювання. Про це свідчить практика Конституційного Суду України, який неодноразово в своїх рішеннях висвітлював проблему поділу влади і давав офіційне тлумачення відповідних статей Основного Закону. Наприклад, у рішенні Конституційного Суду України № 2-рп/2000 від 10.02.00 (справа про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги) зазначається: «Принцип поділу державної влади в Україні означає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України», а в рішенні Конституційного Суду України № 6-рп/99 від 24.06.99 (справа про фінансування судів) роз’яснюється, що «Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між різними органами державної влади та не допущення привласнення повноти державної влади однією із гілок влади» [ 9,С.161].

Тим більш правовим ідеалізмом є переоцінення значення проведення конституційно-правової реформи начебто з метою подальшої розбудови системи стримувань та противаг, а також демократизації суспільних відносин. Зокрема, в передвиборній програмі кандидата на пост Президента України МорозаО.О., було зазначено:«прийнято нове виборче законодавство, розпочата політична реформа, яка дозволить встановити громадський контроль над владою». В програмі ще одного кандидата, Януковича В.Ф., зазначалось, що «Конституційна, судово-правова, адміністративна та військова реформи спрямовуватимуться на розвиток демократії, місцевого самоврядування, захист прав і свобод громадян, національної безпеки держави» .

Але чи дійсно пропорційна виборча система з закритими виборчими списками сприятиме демократизації та подальшому втіленню ідеї розподілу влад? Адже незалежність гілок влади є базовим, вихідним поняттям, умовою її реалізації. Новий парламент буде обраний за системою закритих списків, яка передбачає, що виборці не мають ніякої можливості впливати на порядок розташування прізвищ в ньому, оскільки це-цілком прерогатива партійних зборів або конференції.

Більш того, на думку В.Ковтунця, «з наступного скликання залежність народних депутатів від партійних лідерів у кілька разів посилиться, а залежність депутатів від виборців так само ослабне» [10,С.6]. Цьому сприятимуть саме ті зміни до Конституції України, за якими депутат, який залишить фракцію партії чи блоку, за списком якої він обраний, втрачає депутатський мандат. Отже, посилюватиметься партійна дисципліна. Оскільки її порушення може тягти покарання у вигляді виключення з партії, а це – втрата депутатського мандата. Враховуючи те, що внутріпартійна демократія в Україні вкрай не розвинута, і навіть політичні поразки на президентських виборах лідерів партій практично ніяк не вплинули на внутрішньопартійні кадрові перестановки, висновок один: комуністичні традиції радянських часів щодо демократичного централізму залишаються живими в більшості українських партій. Саме тому ідея конституційно-правової реформи, що знайшла відображення в новій редакції статті 83 Конституції України [11,С.35] щодо формування Кабінету Міністрів України коаліцією депутатських фракцій, а також порядок висування та призначення Прем’єр-міністра України свідчить про те, що Україна наближається до часів, коли виконавча влада буде повністю підпорядкована парламенту, більш того, певній його частині, більш того, враховуючи партійну дисципліну, безпосередньо лідерам тих партій, що ввійдуть до більшості.

Тобто, губиться сама ідея стримувань та противаг між законодавчою і виконавчою владою, оскільки остання і нині не впливає на парламент, а за нових умов стає абсолютно підпорядкованою його керівній верхівці. Про який громадський контроль над владою може йтись в цих умовах? Про яку відповідальність влади перед народом?

У виборців залишається одна можливість: у випадку розчарування в політичному курсі, який проводитиме сформований партіями уряд, не підтримати їх на наступних виборах. Але, якщо у використанні адміністративного ресурсу під час виборів звинувачували практично всіх українських президентів, то хто надасть гарантії, що підпорядкований тепер законодавчій владі адмінресурс не буде використаний на парламентських виборах?

Запорукою хоча б якоїсь незалежності від парламенту залишається система формування місцевих органів виконавчої влади. Тобто збереження механізму призначення їх голів Президентом України, Але питання зміни Конституції України щодо органів виконавчої влади на місцях та місцевого самоврядування поставлені на порядок денний. Конституційний Суд України не заперечив можливість існування виконавчих органів обласних та районних рад, що передусім ставить питання про доцільність існування обласних та районних державних адміністрацій, тобто останньої, не контрольованої парламентом, ланки виконавчої влади.

Досліджуючи роль і місце виконавчої влади в апараті сучасної держави насамперед слід зазначити, що її оцінка різними науковцями є неоднозначною. Діапазон думок досить широкий і суперечливий.

Якщо, наприклад, Дахова І. вважає її другою за значенням [12,С.24], то Колпаков В. визначає, що масштаби функціонування виконавчої влади є найбільшими у державі, нею «охоплюється найширша сфера відносин у державі» [ 13,С.35 ]. Натомість Авер’янов В. зауважує про неприпустимість говорити про таке перебільшення, як цілковита самостійність, а тим більше автономне існування виконавчої влади щодо інших гілок влади [14,С.238]. Інакше розглядає проблему Георгіна А.[15,С.104], який, аналізуючи погляди російського державознавця Мішина А. на роль уряду, що «залишаючись юридично вищим органом державного управління, став водночас і вищим органом державної влади, тобто волеформуючою політичною установою», робить висновок, що «Уряд не тільки формально здійснює виконавчу політичну владу, але більш того, його влада за своєю сутністю є вищою владою в державі». Також Георгіца А обумовлює концентрацію найголовніших владних повноважень у вищих органів виконавчої влади як закономірність суспільно-політичного розвитку зарубіжних країн, посилаючись водночас на тенденцію відмови багатьох науковців від самого терміну «виконавча влада».

Тож, підсумовуючи статус виконавчої влади в системі механізму державної влади слід підкреслити її особливе місце в цій системі, обумовлене головним призначенням цієї влади – виконанням законів та інших нормативно-правових актів[16,С.5], її органічну єдність зі змістом управлінської діяльності держави та реальну можливість реалізовувати в межах Конституції та законів України свої функції та повноваження через систему відповідних органів, головним принципом діяльності яких є: „дозволено все, що прямо передбачено законом”.

Таким чином, новий порядок формування значної частини органів виконавчої влади суперечить позиції більшості українських та зарубіжних науковців, які вважають, що ця гілка влади має бути автономною та незалежною, так само, як інші гілки влади. Тож, порушуються основоположні ідеї створення механізму стримувань та противаг, який складає сутність самої концепції розподілу влад.

Отже, Україну очікує подальша трансформація державного апарату. Переосмислення та наукового обґрунтування потребують і сама новостворена після парламентських виборів виконавча влада і механізм її утворення в контексті класичної теорії розподілу влад.

Література:

1. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року // Відомості Верховної Ради України. – 1990. - № 31. – Ст. 429.

2. Мирзоев С.Б. Полибий. – М., 1986.

3. Локк Д. О государственном правлении. Кн.2. О гражданском правлении // Избранные философские произведения в двух томах. – М.: 1960. Том.2.

4. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. – К.: Т-во „Знання”, 1993.

5. Гомеров И.Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности, структура. – М.: ООО «Издательство ЮКЭА»,2003.

6. Коментар до Конституції України.- К.: Інститут законодавства Верховної Ради України, 1996.

7. Євченко В.О.Правове регулювання системи органів виконавчої влади потребує нормативного вдосконалення // Матеріали V11 Міжнародної науково-практичної конференції „Наука і освіта 2004”. Том 50. Право. - Дніпропетровськ : Наука і освіта, 2004.

8. Євченко О.О. Механічний правопорядок як підґрунтя правового ідеалізму // Матеріали V11 Міжнародної науково-практичної конференції „Наука і освіта, 2004”. Том 50. Право.- Дніпропетровськ: Наука і освіта, 2004.

9. Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/99 від 24 червня 1999 року ( справа про фінансування судів ), Рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2000 від 10 лютого 2000 року ( справа про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги ) // Правові позиції Конституційного Суду України в рішеннях і висновках ( 1997 – 2003 ). – К.: Атіка, 2003.

10.Ковтунець В. Надії та ілюзії пропорційної виборчої системи в Українському варіанті //.com.ua/narticle.php?id=1417

11. Закон України „Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року // Офіційний вісник України.- 2004.- №49.- Ст.3201.

12. Дахова І. Поняття виконавчої влади та її місце в державному механізмі України(конституційний аспект) // Право України. – 2002. - №1.

13. Колпаков В.К. Адміністративне право України.- К.: Юрінком Інтер, 1999.

14. Авер’янов В.Б. Виконавча влада в Україні та її правове регулювання // Вісник Академії правових наук.- 2003. - № 2-3.

15. Георгіца А.З. Конституційно-правові інститути зарубіжних країн. – Чернівці, ЧДУ : Рута, 1994.

17. Авер’янов В.Б. Органи виконавчої влади в Україні. – К.: Ін Юре, 1997.

Федоров І.О.

здобувач кафедри адміністративного та господарського права

Запорізького національного університету

НОВА КОДИФІКАЦІЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ – НАГАЛЬНА ВИМОГА ЧАСУ

Проголошення України правовою державою передбачає формування досконалого вітчизняного законодавства, складовою частиною якого є адміністративно-деліктне законодавство, яке, як свідчить аналіз його змісту та практики застосування, - громіздке, суперечливе, розпорошене у численних нормативно-правових актах різної юридичної сили. Окрім КпАП, який було прийнято ще у 80-х роках ХХ століття і який із численними змінами та доповненнями діє на сьогоднішній день, існує ще ціла низка нормативно-правових актів, переважно законодавчого характеру, які також є складовою сучасного адміністративно-деліктного законодавства. Аналіз цих актів дозволяє із упевненістю говорити про неузгодженість деяких із них із положеннями КпАП, про певну “застарілість” останнього, що ц кінцевому підсумку негативно впливає на всю вітчизняну нормотворчу та правозастосовчу діяльність у адміністративно-деліктній сфері. Безсумнівно, КпАП є результатом фіксації досягнень правової доктрини та нормотворчого процесу кінця ХХ століття, новітні зміни та доповнення є лише спробою його “клаптикової” модифікації, намаганням штучного коригування кодифікованого акту у відповідності до вимог часу. Однак наслідки цієї діяльності, на жаль, мінімальні. Паралельне існування значної кількості нормативно-правових актів, в тому числі застарілого кодифікованого, які одночасно визначають, інколи по-різному, засади відповідальності за вчинення адміністративних проступків в Україні, не можна визнати виправданим для нашої держави. Такий стан справ не сприяє стабілізації адміністративно-деліктної нормотворчості, а також формуванню досконалого, дієвого адміністративно-деліктного законодавства.

Виправити ситуацію, яка сформувалася у нашій державі на сьогоднішній день, може лише проведення нового етапу кодифікації адміністративно-деліктного законодавства, результатами якої буде прийняття новітнього кодифікованого адміністративно-деліктного акту. При цьому слід акцентувати увагу, що в історії кодифікації вітчизняного адміністративно-деліктного законодавства можна виділити кілька етапів, кожен із яких дійсно завершувався прийняттям нового кодифікованого акту, який відповідав реальним вимогам свого часу й існував протягом досить тривалого періоду (наприклад, Основи законодавства СРСР та союзних республік, КпАП УРСР). Прийняття кодифікованого акту істотно спрощує як нормотворчу, так і правозастосовчу діяльність у адміністративно-деліктній сфері, й існуюча “напруженість” у відповідних відносинах в Україні обумовлює потребу проведення чергового новітнього етапу кодифікації адміністративно-деліктного законодавства.

Ідея новітньої кодифікації (нового етапу) адміністративно-деліктного законодавства є домінуючою у вітчизняній адміністративно-правовій доктрині, однак позиції вчених-юристів дещо відрізняються щодо її результатів. Аналіз різноманітних джерел дозволяє виділити існування двох точок зору щодо вирішення вищезазначеного питання, а саме: прихильники першої наполягають на доцільності прийняття лише одного єдиного кодифікованого акту, який фіксуватиме всі засади відповідальності за адміністративні проступки, іншої ж – на можливості прийняття оновленого кодифікованого акту, який закріплюватиме лише фундаментальні засади відповідальності, а відповідно цей акт буде базовим у адміністративно-деліктному законодавстві, паралельно ж можуть існувати й деякі інші нормативно-правові акти, які будуть визначати засади відповідальності за вчинення адміністративних проступків в окремих сферах відносин. Остання пропозиція виглядає менш привабливою, оскільки є передумовою запозичення існуючого стану справ у вітчизняній адміністративно-деліктній нормотворчості, а відповідно й наслідки будуть аналогічними. Посилання вчених-прихильників останньої позиції на досвід деяких зарубіжних країн (наприклад, Російської Федерації, Федеративної Республіки Німеччини) є недоречним, враховуючи форму територіального устрою відповідних держав (федерації) та відмінність її від форми територіального устрою нашої держави (унітарна держава). Для України є оптимальною модель повної кодифікації адміністративно-деліктного законодавства й прийняття єдиного кодифікованого нормативно-правового акту – Кодексу України про адміністративні проступки. Назва останнього повинна бути саме такою, оскільки вже остаточно визначено на доктринальному рівні (а також у перспективному законодавстві) відмінність між адміністративним правопорушенням й адміністративним проступком й вбачається цілком доречним уникнення термінологічної плутанини, яка існувала у вітчизняній правовій науці та законодавстві з 80-х років ХХ століття, як на сьогоднішній день, так і на майбутнє. Саме в єдиному кодифікованому акті слід зафіксувати базову адміністративно-деліктну правову термінологію, в окремих розділах (главах) – засади адміністративної відповідальності фізичних та юридичних осіб, усунувши, тим самим, розпорошеність та неузгодженість нормативних положень, які існують у вітчизняному законодавстві вже протягом досить тривалого часу. Окрім того бажано остаточно визначитися із переліком адміністративних стягнень, наблизивши його до реальних вимог часу й орієнтувавши на різних суб’єктів, а також засадами застосування цих стягнень. Доречним вбачається у цьому аспекті врахування досвіду зарубіжних країн, в яких вже завершено новітній етап кодифікації адміністративно-деліктного законодавства й прийнято нові кодифіковані акти (Російської Федерації, Республіки Казахстан, Республіки Бєларусь тощо). Так, у КпАП Російської Федерації, Республіки Казахстан суб’єктами адміністративної відповідальності визначено як фізичних, так і юридичних осіб, при цьому засади відповідальності для кожного із суб’єктів зафіксовано у різних главах. Окрім того, у КпАп Російської Федерації відсутні виправні роботи як вид адміністративного стягнення, натомість закріплені дискваліфікація, позбавлення ліцензії, спеціального дозволу, припинення діяльності на певний термін. У КпАП Республіки Казахстан в окремій главі досить детально регламентовані засади відповідальності за адміністративні проступки осі у віці від 16 до 18 років. Відповідний досвід зарубіжних країн цілком можливо запозичити й у процесі нового етапу кодифікації адміністративно-деліктного законодавства в Україні та закріпити у новому кодифікованому акті. При цьому не слід знехтувати специфікою вітчизняної нормотворчості, що дозволить забезпечити дієвість положень кодифікованого акту, а в кінцевому підсумку досконалість всього акту.

Отже, на сучасному етапі розвитку нашої держави сформувалися всі передумови для проведення нового етапу кодифікації адміністративно-деліктного законодавства – нагальної вимоги часу. Результатом наполегливої роботи нормо творців, а також вчених-юристів, які формують ґрунтовний науковий фундамент для нормотворчої діяльності, повинне стати прийняття новітнього кодифікованого акту – Кодексу України про адміністративні проступки, який би “увібрав” у себе досягнення вітчизняної правової науки, нормотворчої та правозастосовчої діяльності, позитивний досвід зарубіжних країн у вирішенні цих питань, й детально закріпив всі засади відповідальності за вчинення адміністративних проступків будь-яких суб’єктів у різних сферах відносин.

Саме таке вирішення цього нагального питання сьогодення сприятиме вдосконаленню розвитку адміністративно-деліктного права як підгалузі вітчизняної правової науки (положення є домінуючим), нормотворчої та правозастосовчої діяльності у адміністративно-деліктній сфері й остаточному формуванню України як правової держави.

Дрішлюк Володимир

здобувач кафедри цивільного права ОНЮА

ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ПУБЛІЧНИХ ДОГОВОРІВ ЗА ЦИВІЛЬНИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

Порядок укладання публічних договорів, на відміну від договорів, які укладаються на підставі вільного волевиявлення сторін, має ряд особливостей. Такі умови договору як ціна товару, роботи, послуги, порядок передачі товарів (робіт, послуг) та інші умови визначаються лише зобов’язаною стороною та є однаковими для всіх споживачів. При цьому виняток для окремих категорій споживачів встановлюється лише законом.

Публічний договір укладається, як правило, в письмовій формі. Окремі види публічних договорів мають свої особливості укладання. Так, договір роздрібної купівлі-продажу укладається, як правило шляхом публічної оферти, а підтвердженням його укладання – є чек який видається при вчиненні покупки. Для договорів зберігання в камерах схову транспортних організацій таким підтвердженням є квитанція або номерний жетон.

Судова практика виходить з того, що з позовом про спонукання підприємця (комерційної організації) до укладання публічного договору звернутися до суду має право лише споживач. Підприємцю (комерційній організації) по відношенню до контрагента таке право не надано. Разом з тим, на практиці трапляються випадки зловживання споживачами своїм правовим становищем. Враховуючи відсутність у зобов’язаної сторони права звернення до суду про спонукання до укладення договору, деякі споживачі фактично користувалися послугами (електропостачання, телефонного зв’язку та ін.), які здійснювалися відповідними організаціями, але від укладання договору відмовлялися і послуги не оплачували.

В цих випадках суди, усуваючи прогалини в законодавстві, визнають фактичну наявність між сторонами договірних відносин і вважають можливим стягнення заборгованості з недобросовісного споживача.

Зобов’язана сторона не може відмовити в укладанні публічного договору. Однак закон встановлює таку заборону з винятком.

Договір укладається при наявності можливості надати споживачу відповідні товари, послуги, виконати для нього відповідні роботи (ч. 4 ст. 633 ЦК України). На практиці виникає питання, на кому лежить обов’язок довести відсутність чи наявність можливості укласти публічний договір. Такий обов’язок доведення можливості чи відсутності можливості передати споживачу товар, виконати роботи, надати послуги покладають на підприємця (комерційну організацію). Якщо він не доведе відсутність можливості для укладання договору, то за рішенням суду такий договір може бути укладено в примусовому порядку. Крім того, за вимогою сторони, чиє право було порушено, суд може покласти на боржника обов’язок відшкодувати всі збитки, які були спричинені ухилянням від укладення договору.

Між тим, існують випадки, коли підприємець (організація) не має можливості здійснити послуги в об’ємі, в якому вимагає споживач, тому формально обґрунтованою повинна визнаватися відмова від укладання договору. Однак аналіз судової практики свідчить, що при розгляді подібних справ, суди виходять з необхідності організації запропонувати споживачу укласти договір в об’ємі, який вона реально спроможна надати.

Відповідно до ч.3 ст.633 ЦК України зобов’язана сторона при укладанні публічного договору не повинна надавати переваги одній особі перед іншій. Виняток з цього правила встановлюється лише законом, а не договором.

Аналіз норм-винятків за колом осіб, які є контрагентами по окремим видам публічного договору, дозволяє зробити висновок, що споживачі, які мають переважне право при укладанні публічного договору поділяються на деякі категорії: військовослужбовці, співробітники органів внутрішніх справ, судді, прокурори та ін.; учасники Великої Вітчизняної Війни, ветерани праці та ін.; біженці, особи, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; одинокі матері, багатодітні матері, діти – сироти, інваліди, пенсіонери.

Ці норми законів, які передбачають пільги для вищезазначених категорій споживачів є соціальними та імперативними нормами. Не слід забувати, що обов’язок підтримувати такі категорії населення лежить на державі та те, що жоден підприємець не буде займатися збитковою діяльністю, тому у випадках надання пільг таким споживачам держава повинна відшкодовувати підприємцю завданий збиток. Механізм відшкодування такого збитку може бути різноманітним – від виплати підприємцю конкретної суми – до надання податкових пільг. Але все це повинно бути за рахунок бюджету, а не за рахунок конкретного підприємця.

Панькевич В.М.

здобувач кафедри теорії кримінального права

Національної академії внутрішніх справ України

Науково-дослідний експертно-криміналістичний центр

при УМВС України у Вінницькій області

Blog

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Содержание