Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия
| Вид материала | Закон |
- 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
- Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
- Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
- Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
- Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
- 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
- Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
- Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
- Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
- Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.
Шведова Ганна
аспірант другого року МДГУ ім. П.Могили
КОРУПЦІЯ В СУЧАСНИХ ТЕХНОЛОГІЯХ БОРОТЬБИ ЗА ВЛАДУ В УКРАЇНІ
Тероризм, організована злочинність, корупція – це далеко не повний перелік тих явищ, які становлять велику суспільну небезпеку для людства і набувають дедалі загрозливого характеру. В зв’язку з цим головною проблемою для суспільства постає питання протидії цим явищам. Звичайно цим питанням переймається багато спеціалістів, науковців, політиків і просто пересічних громадян. Кожен із них намагається віднайти свої шляхи подолання зазначених явищ. І кожен має в цьому свій інтерес: хтось відверто не бажає стояти осторонь і бути байдужим до власного майбутнього і майбутнього своїх дітей; хтось займається цим по службі, але ж є й такі, хто використовує суспільні негаразди з корисливою метою задля власних здобутків. І якщо з першими двома категоріями індивідів все зрозуміло, то остання викликає найбільшу зацікавленість, що надихає на певні міркування.
Зокрема, якщо поставити в центр уваги проблему протидії корупції, то можна знайти багато бажаючих покласти на свої плечі вирішення цієї проблеми, а разом з тим і своїх особистих проблем. Мова йде, в першу чергу, про політиків, багато з яких, враховуючи і міжнародний досвід [2], робили свої стрімкі кар’єри на гучних промовах боротьби з корупцією.
Звичайно, проблем протидії корупції в українському суспільстві достатньо, і питання подолання таких проблем стає дедалі актуальнішим й необхідним для України. Розв’язання цього завдання треба розпочати, по-перше, з визначення всіх існуючих проблем протидії корупції, враховуючи всі сфери життєдіяльності суспільства, по-друге, необхідно сформулювати напрямки, розробити заходи по вирішенню таких проблем, і по-третє, встановити контроль за виконанням таких заходів. А застосування таких заходів необхідно поставити в залежність від реальних можливостей держави з урахуванням всіх фінансових, економічних, соціальних показників. Адже нерідко політики проголошують набагато більше задля заспокоєння громадськості та додання впевненості своїм передвиборчим лозунгам, ніж реально можна зробити.
Це означає, що не завжди застосування масштабних й потужних заходів, реалізація різноманітних привабливих стратегій протидії корупції будуть відповідати дійсному зменшенню рівня корупції в суспільстві. І це також означає, що не завжди кількість заходів буде відповідати якості, тобто ефективності таких заходів.
До того ж корупцію нерідко використовують просто як зброю в політичній боротьбі за владу. Такі тенденції не оминули й українське суспільно-політичне життя, хвиля корупційних скандалів прокотилася й Україною.
“Якщо ви хочете заподіяти шкоду своєму політичному супернику чи вважаєте, що нинішня генерація політиків надто довго перебуває при владі, чи хочете змінити порядок денний у політиці на новий, - покладіться на корупцію як інструмент поілтичного скандалу”, - таку пораду запропонував сучасним політикам відомий західно-європейськй науковець Ергард Бланкенбург [4]. І якщо спостерігати за політичним життям сучасної України, можна з впевненістю зазначити, що деякі українські політики сміливо взяли таку пораду собі на озброєння та не зневажають нею скористатися при будь-якому слушному випадку.
Пояснення даного феномену можуть знаходитися в наступній площині: наближаються парламентські вибори, які, зрозуміло, загострюють протистояння та політичну боротьбу, тим більше, що роль та місце Верховної Ради в процесі реалізації політичної реформи суттєво зростають. Зрозуміло також, що для досягнення мети основні зусилля потрібно спрямовувати на подолання основних найбільш конкурентних суперників на шляху до парламенту. Так з’являються публічні звинувачення О.Зінченка своїх “соратників по майдану” у корупційних діях, які належать до найближчого оточення президента. Окрім цього палітру звинувачень доповнюють і „класичні” за формою звинувачення у корупції з боку очевидних політичних опонентів: згадаємо звинувачення Л.Кравчука про незаконне фінансування із-за кордону політичної компанії кандидата в президенти В.Ющенко. Таким чином, корупція поміж реальної загрози для суспільства та державних інститутів, стає ще й тією „палицею”, якою можна бити по голові чи політичних опонентів, чи політичних соратників.
Очевидно, що ефективними такі дії можуть бути тільки при потужному використанні засобів ЗМІ, тому останні відіграють у таких неоднозначних піар-акціях дуже важливу роль. До того ж конкуренція між ЗМІ спонукають їх гнатися за новими сенсаціями. Так, гучні заяви політиків на прес-конференціях про чиїсь корупційні дії оперативно і багатократно дублюються протягом декількох днів журналістами, політологами в ЗМІ [5], що створює відповідну ауру і усталену думку без ґрунтовного аналізу доказів таких корупційних дій. Крім того, це примушує звинувачених займати оборону і виправдовуватися, що також робить їх слабшими по відношенню до „нападаючої” сторони. Найбільший ефект досягається, коли звинувачений не може відповісти фізично негайно протягом найближчих одного–двох днів, наприклад, через закордонне відрядження, або обмежений доступ до публічних засобів для оголошення своєї позиції. Наприклад, Л.Кравчук промовив свої звинувачення на адресу В.Ющенко, коли той був в США на засіданні Генасамблеї ООН, і тому негайної відповіді не було, тоді як заява Л.Кравчука багаторазово була озвучена у програмах новин на телебаченні, радіо.
Подальші події розгораються практично за усталеним сценарієм. Утворюються ті чи інші комісії по розслідуванню оголошених звинувачень у корупційних злочинах, самі заяви відходять на другий план, але залишаються нагадування про них в ЗМІ у вигляді думок політологів, запитань до інших політиків щодо новоявлених „корупціонерів” тощо, що безумовно діє на закріплення суспільної думки у дійсній корумпованості звинувачених. Причому подальші висновки створених комісій чи рішення судів за позовами звинувачених з’являються значно пізніше, і вони вже не можуть нейтралізувати негативний імідж, створений попередніми діями. Тобто, роль судів, як механізму встановлення істини, віддалена у часі від основної події звинувачення, і це суттєво знижує як їх роль, так і результат їх роботи по з’ясуванню обставин, суб’єктів корупційних злочинів. Крім того, рішення судів зазвичай не знаходять такого ж широкого та гучного публічного оповіщення і не мають такого „вибухового” характеру, як первинні звинувачення.
Таким чином, на нашу думку, звинувачення в корупції політичних конкурентів по боротьбі за владу має практично стовідсотковий ефект, якому дуже важко протидіяти.
Можливо менш помітною, але не менш інтенсивною є технологія звинувачення у корупції й на більш низьких щаблях владної вертикалі в Україні, наприклад, на обласному чи районному рівнях. Тут можуть проходити баталії між представниками різних органів влади – облдержадміністрацією, радами різних рівнів, міськвиконкомом тощо. Причому певна доля гумору в цих баталіях полягає в тому, що підґрунтя для звинувачень можуть бути й суттєвими, але доведення справедливості таких звинувачень на місцевих рівнях із судами та правоохоронними органами з високим рівнем корумпованості практично неможливе. До речі, питання корумпованості останніх є предметом дискусій багатьох спеціалістів останнім часом. Зокрема, вітчизняний науковець Л.Аркуша, грунтуючись на матеріалах практики та анкетуванні практичних працівників, серед проявів корупції першочергово визначає хабарництво саме в правоохоронних органах, органах державної влади та управління [1].
З огляду всього вищезазначеного може виникнути питання, чи це ми тут в Україні вигадали такі технології, чи повторюємо пройдені іншими шляхи? Звичайно, великих винаходів тут не зроблено, на міжнародному рівні безліч прикладів щодо звинувачення в корупції (згадаємо, зокрема, Вотергейтський скандал або справу Сільвіо Берлусконі). Особливо в періоди часу перед виборами не виключено віднайти й суто українські аспекти при більш ретельному порівнянні власних „здобутків” та міжнародного „досвіду”. Не будемо займатися даним питанням, а поставимо інше – як протидіяти таким тенденціям, або принаймні зменшувати негативний ефект від їх реалізації?
Принаймні на даний час здається, що, зважаючи на високу ефективність таких дій, протидіяти буде досить важко. Задіювати юридичні засоби мало ефективно через їх часову повільність та й через складнощі у пошуку криміналу в таких піар-акціях. Ефективні гальма знаходяться у площині моральності суб’єктів таких піар-акцій, але, як ми добре знаємо, мораль та політика часто погано суміщаються у одному “кошику”. Тому слід очікувати, що оголошені звинувачення у корупції не будуть останніми, і у передвиборчій боротьбі суспільство ще почастують гучними звинуваченнями через ЗМІ того чи іншого публічного політика.
З урахуванням вищезазначеного, можна зробити наступні висновки:
По-перше, корупційні скандали спроможні спричинити урядову кризу, похитнути політичну систему країни, навіть потягнути за собою певні соціально-економічні зміни в державі, які негативно вплинуть на розвиток демократичних інститутів. Разом з тим кількість скандалів аж ніяк не відповідає дійсним масштабам поширення корупційних злочинів у суспільстві. До того ж звинувачення у корупційних діях політика звичайно стає перешкодою на шляху росту його кар’єри, незважаючи на те, чи винесений у відношенні нього обвинувальний вирок чи ні. Сам процес розслідування справи вже стає для нього покаранням з відповідними наслідками. Тільки встановлення жорсткого контролю за збереженням таємниці розслідування справи до винесення остаточного судового рішення може запобігти всіляким маніпулюванням отриманою інформацією із різних джерел з боку ЗМІ та інших зацікавлених осіб поза межами судових засідань.
По-друге, такі акції погіршують і міжнародний імідж країни, як держави з корумпованою державною владою, представники якої знаходяться в перманентній міжусобній боротьбі за покращення своїх позицій на „владному Олімпі”. А, спираючись на думки спеціалістів, можна з впевненістю заявити, що це, у свою чергу, також негативно впливає і на інвестиційну привабливість країни [3; 4]. Непоодинокими є навіть такі твердження, що корупція для іноземних інвесторів стає майже не єдиним виправданням для відмови в інвестиціях [3].
По-третє, знижується політична активність пересічних громадян. Унеможливлюється функціонування всіх гілок влади в звичайному режимі: реалізація урядових програм та законодавчі ініціативи уповільнюються. Свого часу такі тенденції можна було спостерігати і в США, коли уряд країни був майже паралізований внаслідок довготривалого розслідування корупції з боку президента Клінтона. До того ж гучні корупційні скандали, надмірне переймання проблемою корумпованості влади зовсім не сприяють встановленню довіри громадськості до влади. Навпаки, активізація антикорупційної політики, збільшення розслідувань, судових слухань призводить до зменшення довіри до влади.
І нарешті, по-четверте, на жаль не можна поставити зниження рівня корупції в залежність від застосування тієї чи іншої стратегії протидії корупції. Як не існує універсальних пояснень причин корупції, так і не існує універсальних стратегій протидії цьому явищу для всіх політичних режимів, установ і країн. Розробка будь-якої стратегії протидії потребує компромісів, витрат та наукового підходу, і мораль корупційних скандалів навряд чи стане тут у нагоді.
Список використаних джерел:
- Аркуша Л.І. Основи методики виявлення і розслідування організованої злочинної діяльності при наявності корумпованих зв’язків. Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09 / (Одеська національна юридична академія МОН України). – Х., 2002. – 177 с.
- Коррупция: политические, экономические, организационные и правовые проблемы. Сборник материалов Международной научно-практической конференции (г.Москва, 9-10 сентября 1999 г.) / Под ред. В.В. Лунеева. – М.: Юрист, 2001. – 429 с.
- Корупція та урядування. Причини, Наслідки та зміни / Пер. З англ. С. Кокізюк, Р. Ткачук. – К.: «К.І.С.», 2004. – Х, 296 с. // Роуз-Екерман Сьюзен.
- Політична корупція перехідної доби / Пер. з англійської / За ред. С. Коткіна та А. Шайо. – К.: “К.І.С.”, 2004. – ХХ, 440 с.
- Примаченко А. Проверено. Коррупции нет // Зеркало недели. - №37(565). – 24 сентября 2005. – С. 6.
Шинкарьов Ю.В.
аспірант кафедри кримінально-правових дисциплін
інституту економіки і права
Харківського національного педагогічного університету ім Г.С. Сковороди
ВІДПОВІДНІСТЬ ВВЕДЕННЯ КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ У ВИДІ АРЕШТУ ДО НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ТЕНДЕНЦІЯМ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ КРИМІНАЛЬНИХ ПОКАРАНЬ У СВІТІ
Покарання як кримінально-правова категорія завжди притягувало до себе увагу вчених-правознавців. В основному їх роботи присвячувалися як системі покарнь взагалі, так і його окремим видам та цілям покарань. Але на жаль, одним з найменш досліджених покарань в Україні є арешт. Це покарання з’явилося в незалежній Україні з введенням в дію нового Кримінального кодексу України, прийнятого у 2001році.
Метою даної доповіді є з’ясування того, чи відповідає поява арешту у системі національного законодавства міжнародному досвіду та тенденціям, які панують у міжнародному законодавстві на даний момент.
Арешт, як окреме покарання, виділилося із короткострокового позбавлення волі, яке існувало у Радянському Союзі. З прийняттям у 2001 році Кримінального кодексу, Україна отримала два різних покарання - арешт та позбавлення волі. У кримінальному законодавстві зарубіжних країн простежується схожа тенденція: арешт та позбавлення волі розділяються на два окремих покарання у межах однієї системи покарань. Але це відбувається не в усіх країнах. У кримінальному законі деяких країн, у виді покарання, пов’язаного з ув’язненням засудженої особи, залишається виключно позбавлення волі. І в даному випадку існує цікавий для нас момент- у світі достатня кількість країн, де існує короткострокове (мінімальний строк призначення якого є меншим за 1 рік) позбавлення волі (Польща, Республіка Болгарія, Данія, Німеччина), причому його мінімальний строк може бути меншим, ніж строк арешту в Україні (Австрія, Швейцарія, Данія). Виникає питання, чому у цих країнах короткострокове позбавлення волі не виділилося у самостійне покарання, яке характеризується ув’язненням на короткі строки? У даному випадку, на наш погляд, може існувати єдина відповідь: у цих країнах короткострокове позбавлення волі вважається ефективним. Причому, у більшості випадків, немає ніяких особливостей, характерних для відбування короткострокового позбавлення волі у порівнянні з більш довгими строками.
Серед країн, у яких поряд із позбавленням волі застосовується арешт, можна виділити: Україну, Російську Федерацію, Республіку Білорусь, Литовську та Латвійську Республіку, Грузію, Китайську Народну Республіку, Іспанію, Корейську Народну Республіку, Корейську Народну Демократичну Республіку, Японію, Киргизьку Республіку. Законодавці вказаних країн, на нашу думку, свідомо відмовилися від короткострокового позбавлення волі і ввели арешт до системи покарань у зв’язку з недосконалістю та певною неефективністю короткострокового позбавлення волі, про що неодноразово наголошувалося у науковій літературі.
Як бачимо, арешт є досить розповсюдженим покаранням у системі покарань зарубіжних країн. Між тим, є загальновизнаною у міжнародній практиці тенденція, щодо зменшення видів покарань, які пов’язані з ізоляцією засудженого від суспільства (до яких і відноситься арешт). Ця тенденція пов’язана з тезою значну кількість негативних наслідків, які спричиняються ізоляцією особи від суспільства, пр що неодноразово наголошувалося в літературі. Реформування кримінального законодавства, щодо зменшення кількості санкцій пов’язаних з ізоляцією від суспільства відбувається і в Україні. Це, в основному, досягається за допомогою розширення системи покарань за рахунок так званих “нетюремних” санкцій . І це положення, безумовно, відповідає принципам гуманізму та демократизму. Але виникає питання, що ж є визначальним у випадку, коли найбільш прогресивні країни світу, а з ними і Україна, поряд із проголошенням таких напрямків реформування кримінального законодавства, як скорочення видів покарань, що пов’язані з ізоляцією засудженої особи та скорочення застосування в’язничних санкцій, все ж таки зберігають у арсеналі засобів впливу на засудженого покарання, які характеризуються короткочасною ізоляцією засудженої особи (арешт)?
На нашу думку, наявність в багатьох країнах світу арешту свідчить про неможливість викреслення з національних законодавств країн світу покарань, пов’язаних з ізоляцією засудженої особи від суспільства, які характеризуються нетривалими строками. Це обумовлюється тим, що покаранню, пов’язаному з ізоляцією засудженої особи від суспільства, навіть за нетяжкі злочини, та не на тривалі строки, притаманний достатній каральний ефект, який може забезпечити значну впливовість покарання на засудженого. Але все ж таки, визначальним моментом, у даному випадку, є не наявність карального ефекту покарання (що властиве будь-якому його виду), а наявність випадків, коли зазначені у законі цілі покарання можуть бути досягнутими лише при застосуванні короткочасного покарання, яке пов’язане з ізоляцією від суспільства. Наявність у законі таких видів покарання дозволяє не застосовуати покарання у виді позбавлення волі з характерними для нього тривалими строками, що дозволяє дотримуватися принципу співрозмірності злочину та покарання, оскільки покарання, пов’язані з короткочасною ізоляцією від суспільсвта повинні призначатися за злочини які не є тяжкими. Основною метою короткочасних покарнь, пов’язаних з ізоляцією від суспільства (арешту), на наш погляд, є припинення злочинної діяльності винного та попередження вчинення ним нових злочинів шляхом фізичної ізоляції що досягається шляхом суворих режимних паравообмежнь, яких зазнає засуджений при відбуванні цього покарання.
Таким чином, можна простежити дві тенденції відносно кримінальних покарань, що панують нині у світовому кримінальному законодавстві:
- Орієнтація на зменшення кількості покарань, пов’язаних з ізоляцією від суспільства, та їх застосування;
- І, незважаючи на наявність першої тенденції, можна спостерігати збереження у кримінальному законодавстві зарубіжних країн покарань, які характеризуються короткочасною ізоляцією засудженої особи від суспільства (арешт).
Аналізуючи систему кримінальних покарань України, а також практику їх застосування, можна також простежити вказані тенденції. Вони проявляються у наявності у системі покарань як значної кількості покарань не пов’язаних з ізоляцією засудженої особи, так і у наявності декількох покарань, які передбачають ізоляцію засуджених. Тому, можна зробити висновок, що українське кримінальне законодавство, що передбачає застосування такого кримінального покарання як арешт, повністю відповідає тенденціям розвитку міжнародного законодавства.
Юрчишин В.Д.
аспірант Юридичного інституту
Прикарпатського національного університету
ім. Василя Стефаника
ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ВИКОРИСТАННЯ ЯК ДЖЕРЕЛ ДОКАЗІВ ВИСНОВКІВ СУДОВИХ ЕКСПЕРТИЗ В КОНТЕКСТІ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ З ІНОЗЕМНИМИ ДЕРЖАВАМИ ТА МІЖНАРОДНИМИ ОРГАНІЗАЦІЯМИ
Стан злочинності в світі з кожним роком постійно набирає все більших маштабів і представляє реальну загрозу для безпеки держав та всього людства. Розуміння такої загрози сприяло утворенню міжнародних механізмів попередження, виявлення злочинності та притягнення осіб, які вчинили злочин до відповідальності. Взаємодія та співробітництво держав у сфері кримінального судочинства регулюється як нормами внутрішнього законодавства, так і міжнародними договорами та угодами.
На сьогоднішній момент слідча та судова практика зустрілася з необхідністю вирішення експертних питань, котрі, на жаль не можуть бути вирішені в судово-експертних та науково-дослідних установах України. Можна погодитись з П.І. Репешком, визнаючи наявність недовіри громадськості до висновків експертизи, наданих спеціалістами, що знаходяться на службі у складі МВС, МО та СБУ, навіть Генеральна прокуратура України вимушена звертатися за проведенням судових експертиз до іноземних фахівців [1, с.294]. Цей факт можна прослідкувати, зокрема, при розслідуванні кримінальної справи за за фактом вбивства у вересні 2000 року журналіста Геогрія Гонгадзе, коли експертиза з ідентифікації тіла за ДНК та встановлення часу і причин настання смерті проводилася почергово спочатку українськими, а потім російськими, американськими, німецькими та швейцарськими фахівцями [2]. А в жовтні 2002 року за фактом смерті журналіста Михайла Коломійця, коли судово-медичні дослідження з встановлення часу і причин смерті виконувалися білоруськими, українськими та французькими вченими [3].
З цього приводу ст.65 КПК України під доказами розуміє фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи. Ці дані встановлюються також і висновком експерта. Згідно ст.75 КПК як експерт може бути викликана будь-яка особа, що має необхідні знання для надання висновку з досліджуваних питань.
З наведеного випливає, що для призначення судової експертизи особі, яка є громадянином іноземної країни чи працівником іноземної судово-експертної або науково-дослідної установи, чинне кримінально-процесуальне законодавство України не створює. У ст.10 Закону України “Про судову експертизу” також немає обмежень, адже її норми встановлюють, що можуть бути особи, які володіють необхідними знаннями для давання висновку з досліджуваних питань. Тому для виконання судової експертизи може бути призначена особа, яка володіє необхідними спеціальними знаннями, незважаючи на те, громадянином якої країни вона є, і чи має громадянство або підданство взагалі.
В свою чергу, ст.22 Закону України “Про судову експертизу” передбачає проведення судової експертизи за дорученням відповідного органу чи особи іншої держави, з якою Україна має угоду про взаємну правову допомогу і співробітництво. Можливість залучення іноземних фахівців в якості експертів у кримінальному процесі України передбачена і в ст.9 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, згода на обов’язковість якої була надана парламентом України у встановленому законом порядку. Також варто мати на увазі статті 7-12 Європейської конвеції про взаємну допомогу з питань кримінальних справ, де наведені аналогічні положення, та яка є частиною національного законодавства України.
Окрім прямого залучення до провадження у кримінальних справах іноземних фахівців, ст.23 Закону України “Про судову експертизу” передбачає залучення фахівців іноземних держав для спільного проведення судових експертиз. Тлумачення цієї норми дозволяє зробити висновок, що у разі необхідності іноземці можуть включатися до складу комісії експертів і що в разі розбіжностей між їх позицією і позицією експертів-громадян України, іноземці вправі складати окремий акт експертизи. Такі спільні експертні комісії здійснюють судові експертизи за нормами процесуального законодавства України.
В останні роки, внаслідок посилення міжнародного співробітництва в галузі боротьби зі злочинністю зростає і кількість звернень іноземних держав та міжнародних організацій стосовно проведення судових експертиз. Слід відзначити, що таке явище може викликати необхідність більш детального врегулювання питань проведення експертиз за запитами іноземних держав та міжнародних організацій.
В юридичній літературі з питань міжнародного співробітництва в галузі кримінального судочинства нерідко зустрічаються спірні моменти, які стосуються прведення судової експертизи. Так, В.М. Волженкіна наводить наступне положення: призначенню експертного дослідження закордоном повинно передувати проведення експертизи в Російській Федерації. У випадку направлення закордон предметів по справі повинен бути виконаний цілий комплекс процесуальних та слідчих дій на території Російської Федерації. Іноземні експерти не попереджаються про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивого висновку, однак проводять дослідження на підставі ліцензії [4, с.179]. Такі вимоги не передбачені не тільки в КПК РФ, але й в КПК України та міжнародними договорами, що ратифіковані Верховною Радою України.
Заснований 17 липня 1998 р. постійний Міжнародний кримінальний суд пов’язаний з системою ООН та володіє юрисдикцією у відношенні до найбільш тяжких злочинів, що викликають занепокоєння всього міжнародного суспільства. Характерно, що Статутом Суду встановлено посади, які передбачають наявність спеціальних знань. Так, прокурор призначає консультантів з досвідом юридичної діяльності із спеціальних питань, включаючи питання, що стосуються сексуального насильства, гедерного насильства і насильства по відношенню до дітей, але не обмежується цими питаннями (п.9 ст.42 Статуту).
Суд може при виняткових обставинах використовувати відряджених спеціалістів на безоплатій основі, державами-учасниками, міжурядовими, або неурядовими організаціями з метою надання допомоги в роботі будь-якого з його органів (п.4 ст.44 Статуту). Експертам, так само як і захисникам, свідкам, та іншим особам, присутність яких необхідна у місці перебування Суду, забезпечується такий статус, який є необхідним для належного функціонування Суду, у відповідності з Угодою про привілеї та імунітети Суду (п.4 ст.48 Статуту). Сторони мають право надавати докази на будь-якій стадії судового розгляду. Це також стосується і висновку експерта, до якого застосовуються загальноприйняті правила належності, достатності, допустимості та достовірності. Перед початком слухання справи Судова палата з власної ініціативи, або за проханням однієї зі сторін може розпорядитися провести психіатричне, психологічне, або медичне обстеження обвинуваченого. Оскільки в Статуті Суду не закріплений порядок такого обстеження, то можна навести приклад його застосування у відповідності з Правилами про процедуру і доказування Міжнародного кримінального суду (Rules of procedure and evidence of ICC). Обстеження проводиться одним із експертів, включених у спеціальний список, що ведеться Секретаріатом Суду, або експертом, запропонованим однією з сторін.
Європейський суд з прав людини в останні роки став невід’ємним елементом здійснення правосуддя у країнах Європи та України. Кількість скарг в даний суд від українських громадян постійно зростає. Існують прецеденти, пов’язані з розглядом їх скарг на несправедливі вироки, необгрунтоване затягування судочинства, несправедливу компенсацію потерпілим від судових помилок та порушення норм закону зі сторони правоохоронних органів.
Питання призначення і проведення судової експертизи закріплені в Регламенті Європейського суду з прав людини. Зокрема, ст.42 Регламенту закріплює порядок збирання доказів. За вимогою сторони в справі, або третьої сторони, або з власної ініціативи Палата може збирати будь-які докази, які, на її думку, здатні висвітлити обставини справи. Палата може заслухати будь-яку особу в якості експерта, на будь-якій стадії розгляду направити одного зі своїх членів або інших членів Суду з метою вияснення обставин та проведення розслідування на місці. Вона може запросити незалежних експертів з метою надання допомоги такій делегації.
Експерти, які повинні бути заслухані відповідно до рішення Палати та її голови викликаються у Суд. Повідомлення про виклик до Суду повинен містити назву справи, з якої проводиться виклик, пояснення для чого необхідний висновок експерта, вказівка на порядок виплати суми, що її слід відшкодувати залученому експерту. Після встановлення особи експерта та до виконання свого завдання кожен експерт присягає наступним чином: “Клянуся, що буду виконувати свої обов’язки чесно та добросовісно”, про що робиться відповідний запис у протоколі (ст.66 Регламенту).
Кожен суддя має право задавати питання експертам, які залучені Палатою. Представники, адвокати та радники сторін можуть під контролем головуючого Палатою задавати питання експертам. У випадку заперечення питання, яке не відноситься до справи, рішення приймає головуючий Палатою (ст.68 Регламенту). Якщо експерт порушив, на думку Палати, присягу, Суд за дорученням головуючого Палати інформує про це державу-учасника, під юрисдикцією якої перебуває експерт (ст.69 Регламенту). У протоколі слухань, який готується Судом за рішенням Палати, вказується склад Палати при слуханні справи, прізвище, ім’я та інші дані про особу, адрес кожного експерта, зміст зроблених заяв, заданих питань та отриманих відповідей (ст.70 Регламенту).
На підставі аналізу вказаних вище міжнародних актів, слід відзначити, що Регламент Європейського суду більш конкретно визначає питання призначення та проведення судової експертизи, ніж Статут Міжнародного кримінального суду. При цьому застосування спеціальних знань у міжнародному кримінальному процесі стає все більш актуальним не лише для сторони обвинувачення. Захист все частіше використовує допомогу спеціалістів та експертів для здійснення своєї функції в міжнародному кримінальному процесі. На нашу думку, це має важливий вплив на процеси формування національного законодавства як загалом, так і в сфері призначення та проведення судової експертизи зокрема, у відповідності до вимог та стандартів міжнародного права в умовах визначеності курсу держави на європейську інтеграцію.
Вирішенню даних проблем, пов’язаних із допустимістю використання висновків судової експертизи може сприяти укладення міждержавних угод про співробітництво в галузі судової експертизи. Однак, як стверджує практика, на сьогодні Україна таких міждержавних угод про про співробітництво в галузі судової експертизи уклала тільки з Грузією та Азербайджаном, що не вирішує даної проблеми в повному обсязі.
Впорядкуванню міжнародних відносин стосовно допустимості використання висновків експерта, на наш погляд, буде сприяти й участь експертних установ країни в міжнародних експертних організаціях. Подібну роль в масштабі Європи могла б узяти на себе ENFSI (Європейська Академія судової експертизи), яка існує понад 10 років. До її складу входять судово-експертні установи більшості країн Європи та число учасників організації постійно зростає. Історія ENFSI бере початок в 90-х рр. XX ст. В рамках ENFSI один раз в 3 роки проводяться Всеєвропейські конференції установ судової експертизи (EАFS). У вересні 1997 р. в роботі першої такої конференції (Лозанна, Швейцарія) брали участь 19 країн, а у вересні 2000 року – в другій такій конференції (Польща, Краків) брали участь представники вже 34 країн Європи, а також США, Австралії, Азербайджану, Росії, Кіпру, Єгипту. В свою чергу, в роботі Третьої конференції (Туреччина, Стамбул), яка відбулася у 2003 році взяло участь понад 1500 учасників – представників різноманітних правоохоронних структур Європи, Азії, Америки, Африки та Австралії [5, с.117-118]. Значення такого роду заходів важко переоцінити, адже саме такі форуми дають можливість встановлювати тісні міжнародні зв'язки між спеціалістами в галузі судової експертизи різних держав з метою протидії злочинності. В перспективі міжнародні контакти в галузі судової експертизи зможуть сприяти: більш ефективній боротьбі із злочинністю як в Україні, так і за її межами; розвитку нових та вже існуючих видів судової експертизи; збільшенню напрямків науково-дослідної та методичної роботи з судово-експертними установами і правоохоронними органами України.
Однак, Україна не представлена в цій міжнародній організації своїми експертними установами. На наш погляд, Україну представляти в даній організації можуть: Координаційна Рада з проблем судової експертизи, науково-консультативна та методична рада з проблем судової експертизи при МЮ України, ДЕКЦ МВС України та науково-дослідні інститути судової експертизи. Оскільки, на вказані вище організації нормативно-правовими актами, які регулюють питання експертної діяльності в Україні, покладено завдання міжнародного співробітництва в галузі судової експертизи, а також на деякі з них – проведення судових експертиз.