Geum.ru

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материалаЗакон

Содержание


Список використаної літератури
Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника
Що являють собою три рівні сучасної пенсійної системи?
Поняття та форми соціального партнерства у сфері праці
Подобный материал:
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   57

Особливість впливу регіональних чинників на злочини, що вчиняються неповнолітніми в літній період в курорних зонах, полягає в тому, що саме в цей час спостерігаєтсья значне переміщення населення різних регіонів України, Росії в масові місця відпочинку. У зв’язку з цим, співробітники ОВС, практично втрачають з поля зору осіб, які знаходяться на обліку в райвідділах та наркодиспансерах.

  • Масовий наплив приїжджих в курортні зони, ускладнює роботу місцевих співробітників ОВС, тому що неможливо проконтролювати, виявити і розкрити злочини, що вчинюються в цей період у зв’язку з постійною міграцією великої кількості людей.


    3. Особливість наркозлочинів серед молоді в курортних регіонах проявляється в тому, що можливість збути чи придбати наркотичний засіб набагато простіше, ніж на постійному місці проживання. Вважаємо, що сьогодні це не лише особливість, але й актуальна проблема, вирішення якої вельми необхідне в найближчий час.

    На основі вищезазначеного, вважаємо, що було б доцільним визначити основні напрямки запобігання наркозлочинам неповнолітніх в курортних регіонах, а саме:
    1. на час літнього періоду в курортних містах АРК Крим вжити заходів щодо посиленого несення служби із залученням сил і засобів з інших регіонів України;
    2. для проведення попереджувальної та профілактичної роботи відносно наркоманії та злочинності серед неповнолітніх, залучати юристів, медиків, соціологів, психологів, педагогів, а також інших спеціалістів з метою проведення виїзних лекцій та семінарів для молоді, яка відпочиває в лагерях, санаторіях, пансіонатах, причому фінансування повинно здійснюватися за рахунок державного бюджету;
    3. працівникам міліції вжити заходів для чіткої взаємодії зі службами у справах неповнолітніх, тому що неповнолітні, виявлені працівниками ОВС за бродяжництво, направляються в цю службу.

    Таким чином, ми провели аналіз статистичних даних МВС України, МОЗ України, Генеральної прокуратури України, здійснили інтерв’ювання населення щодо визначення думки з приводу злочинності неповнолітніх в курортних регіонах України та прийшли до висновку, що в АР Крим в порівнянні з іншими курортними регіонами України (Одеська, Запорізька, Донецька області), найбільший відсоток злочинів неповнолітніх, особливо у сфері незаконного обігу наркотиків. Саме цим обгрунтовуєтсья актуальність обраної автором теми в межах статті та подальше її дослідження на регіональному рівні.


    СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
    1. Везиров Р.З. Уголовно-правовые и криминологические аспекты борьбы с преступностью несовершеннолетних в условиях сверхкрупного города. М.: Академия управления МВД России, 1998. – С.17.
    2. Доброрез І.О. Кримінологічна характеристика та попередження незаконного виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту (за матеріалами АРК). Дис. к.ю.н. – Х., 2005. – 239 с.
    3. ссылка скрыта Стан злочинності неповнолітніх в АР Крим. – С. 12-18.
    4. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004 році (за даними судової статистики) // Вісник Верховного Суду України. – №5 (57). – 2005.
    5. Статистика Феодосийского городского отдела Главного управления МВД Украины в АРК Крым за весенне-летний период 2005 года.
    6. Дурдинець В.В. Прошу слова // Іменем Закону. – №27. – 04.07.1997. – С.5.
    7. Навчально-методичний посібник для вивчення курсу “Профілактика правопорушень, що скоюються неповнолітніми” МВС України. НУВС. Каф. Кримінального права та кримінології. – Х., 2001. – С. 35-36.



    Ковальчук С.О.,

    аспірант кафедри кримінального права і процессу Юридичного інституту

    Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника


    Співвідношення активності сторін та активності суду у кримінальному судочинстві

    Чинний КПК України закріплює принцип змагальності сторін, одним з елементів якого є чітке розмежування трьох основних кримінально-процесуальних функцій (ч. 2 ст. 16-1). При цьому законодавець, визначаючи процесуальне становище суду, з однієї сторони, покладає на нього виконання функції розгляду справи (ч. 7 ст. 16-1) та виключає його з числа суб’єктів, на яких покладається обов’язок вживати заходів до всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи (ч. 1 ст. 22 КПК України). З іншої сторони, за судом зберігаються окремі повноваження, які свідчать про його активність при розгляді кримінальних справ (зокрема, витребування нових доказів, повернення справ на додаткове розслідування тощо). Така досить неоднозначна позиція законодавця щодо визначення участі суду у кримінально-процесуальному доказуванні вимагає встановлення оптимального співвідношення активності сторін та активності суду у кримінальному судочинстві з метою усунення існуючих протиріч у кримінально-процесуальному законодавстві.

    Встановлення меж активності суду та сторін у юридичній літературі здійснювалося у працях М.С.Строговича, В.М.Савицького, В.П.Смирнова, С.А.Шейфера, И.Л.Трунова та інших вчених. Проте, однозначного розуміння визначення співвідношення активності суду та активності сторін у працях науковців не знайшло.

    Висвітлюючи дане питання, вченими були запропоновані наступні можливі варіанти співвідношення активності суду та активності сторін у процесі доказування:

    1) активність суду повинна бути доповненням, а не підміною активності сторін, та тісно поєднуватися з нею [1, с.304-305; 2, с.150; 3, с.173]. При цьому суд активно досліджує всі зібрані у справі докази, витребовує за власною ініціативою нові докази, якщо вони потрібні для правильного вирішення справи, з’ясовує обставини, нез’ясовані або недостатньо з’ясовані сторонами. Така позиція пояснюється тим, що суд не може повністю покластися на активність учасників судового розгляду, оскільки вона може бути не лише недостатньою для встановлення істини у справі, але й, навіть, спрямованою проти її встановлення;

    2) суд спирається на допомогу сторін, які змагаються у процесуальному спорі та висвітлюють справу зі своїх, нерідко протилежних, позицій [4, с.38]. Тобто мова йде про надання основного значення активності суду, а активність сторін, за таких умов, виступає доповненням активності суду;

    3) активність суду та активність сторін не можуть поєднуватися. Судова практика свідчить про те, що дискреційні повноваження, закріплені за судом у чинному кримінально-процесуальному законодавстві, часто призводять до дисфункціонування сторін, а з цього випливає, що активність суду та активність сторін при дослідженні доказів – це правові явища, які взаємно виключають одне одного [5, с.60].

    Погоджуючись з останньою позицією, необхідно відзначити, що активна участь суду у доказуванні може перешкоджати активності сторін. Звичайно, тут можуть виникнути заперечення пов’язані з тим, що прояв судом ініціативи у збиранні доказів, його контроль за поданням та дослідженням доказів сторонами, контролювання судом самого процесу змагання ні в якій мірі не перешкоджає добросовісному здійсненню сторонами своїх суб’єктивних прав [6, с.165]. Проте, приймаючи на себе всю тяжкість дослідження доказів, суд неодмінно починає виконувати не властиву йому обвинувальну функцію, переходить на позиції обвинувачення. Більше того, з позицій принципів об’єктивності і неупередженості, суд зобов’язаний забезпечити справедливе та неупереджене вирішення спору, надаючи сторонам рівні можливості для відстоювання своїх позицій, і тому не може приймати на себе виконання їх кримінально-процесуальних функцій. Такий висновок випливає з норми ч. 6 ст. 16-1 КПК України, яка передбачає, що суд, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створює необхідні умови для виконання сторонами їх процесуальних обов’язків і здійснення наданих їм прав.

    Активність суду у доказуванні перешкоджає повному відмежуванню функцій обвинувачення та вирішення справи у його діяльності, оскільки дозволяє суду одночасно виконувати дві самостійні кримінально-процесуальні функції – обвинувачення та вирішення справи, а таке об’єднання являє собою засаду розшукового процесу. З цих позицій активність суду перешкоджає існуванню не лише змагальної моделі процесу, але й дії принципу змагальності у змішаному процесі, оскільки ст.16-1 КПК України процесуальні функції досить чітко розмежовані. Пасивне положення суду у доказуванні звільняє його від виконання невластивих йому функцій – обвинувачення та захисту – і створює передумови для послідовної реалізації законодавчої норми про розмежування трьох основних процесуальних функцій. Безперечно, що пасивність суду у доказуванні не повинна бути безумовною і за ним потрібно зберегти низку активних повноважень. Проте, вимога, що пред’являється до суду про всебічний, повний та об’єктивний розгляд усіх обставин справи в їх сукупності (ч. 3 ст. 323 КПК України), повинна обмежуватися обов’язком суду при вирішенні справи прийняти до уваги, врахувати та проаналізувати всі надані сторонами докази, вислухати їх доводи, дати їм належну оцінку та не повинна розцінюватися як необхідність виявляти обставини, які обвинувачують або виправдовують підсудного, обтяжують чи пом’якшують його вину. Необхідно погодитися з висловленою у юридичній літературі думкою про те, що суд повинен виносити рішення тільки на основі того матеріалу, який надали сторони, навіть якщо, на думку суду, він не відображає повністю всіх обставин справи [7, с.40]. Відповідно, кримінально-процесуальна функція повинна полягати у вирішенні справи, не встановленні істини про подію, а з’ясуванні того, трактування якої зі сторін відображає найбільш правдоподібне її сприйняття.

    Отже, дана проблема розв’язується за допомогою активності сторін. Останні, беручи участь у судовому розгляді кримінальної справи, користуються рівними правами у наданні доказів, їх дослідженні та доведенні їх переконливості перед судом (ч. 5 ст. 16-1, ст. 261 КПК України). Надана законом сторонам можливість здійснювати кримінально-процесуальне доказування дозволяє їм викласти суду своє бачення обставин справи, який на підставі їх дослідження у судовому засіданні сторонами повинен винести законний і обґрунтований вирок. Потрібно підтримати думку В.П.Смирнова, який вважає, активність суду у доказуванні повинна бути обмежена його обов’язком поставити на обговорення сторін питання про необхідність витребування доказів, які не були надані сторонами [8, с.175]. Як вбачається, у всіх інших випадках суд вправі витребувати нові докази, необхідні для з’ясування обставин, нез’ясованих або недостатньо з’ясованих сторонами, лише за наявності їх клопотання. Відповідно, активність суду у кримінальному судочинстві повинна проявлятися щодо: 1) захисту прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному процесі (суд повинен перевіряти дотримання прав особи і вимог закону при провадженні процесуальних дій, зокрема, законність та обґрунтованість затримання, обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту та продовження строків тримання під вартою, обшуку тощо); 2) перевірки допустимості доказів, наданих сторонами, у тому числі й у випадках, коли у наданих сторонами доказах для нього щось є незрозумілим, а також при наявності протиріч між подібними доказами, наданими сторонами (наприклад, якщо експертні висновки, надані сторонами обвинувачення та захисту, повністю або частково відрізняються між собою); 3) забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства; 4) прийняття ним рішень процедурного характеру (з приводу процесуального керівництва спором сторін) та процесуального характеру (пов’язаних з постановленням вироку у кримінальній справі).

    Пасивність суду у доказуванні не перешкоджає встановленню істини: суд виконує надану йому законом функцію вирішення справи, він досліджує докази, надані йому сторонами, постановлюючи на їх основі обвинувальний або виправдувальний вирок. Пасивність суду у доказуванні сприяє активності сторін, належному виконанню ними їх кримінально-процесуальних функцій, а не пасивному розраховуванню ними на суд, який, у разі їх бездіяльності все одно витребує докази, допоможе їм у виконанні покладених на них процесуальних функцій. Це пов’язано з тим, що надання суду права обґрунтовувати вирок тільки на доказах, наданих сторонами, примусило б останніх більш відповідально підходити до виконання свого процесуального обов’язку щодо надання доказів. Проте, таке положення можливе лише у випадку, коли стороні захисту будуть забезпечені належні умови для реалізації права збирати та подавати докази.

    Підсумовуючи вищевикладене, необхідно відмітити, що одним з основних напрямів подальшої реалізації принципу змагальності сторін кримінального процесу є повне розмежування трьох основних кримінально-процесуальних функцій – обвинувачення, захисту та вирішення справи – у стадії судового розгляду кримінальних справ за допомогою закріплення норм, які б передбачали пасивність суду у доказуванні, а також посилення активності сторін за рахунок надання стороні захисту права збирати та подавати докази і можливості його реалізації.


    Література:

    1. Савицкий В.М. Конституционные основы правосудия в СССР / под ред. В.М.Савицкого. – М., 1981. – 360 с.

    2. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. – Т. 1. – М.: Наука, 1968. – 470 с.

    3. Курс советского уголовного процесса. Общая часть / под ред. А.Д.Бойкова, И.И.Карпеца. – М., 1989. – 638 с.

    4. Уголовный процесс. Учебник для вузов / под общей ред. А.С.Кобликова. – М.: Издательство НОРМА, 2000. – 384 с.

    5. Смирнов В.П. Противоборство сторон как сущность состязательности уголовного судопроизводства // Государство и право. – 1998. – № 3. – С. 58 – 63.

    6. Полянский Н.Н., Строгович М.С., Савицкий В.М., Мельников А.А. Проблемы судебного права / под ред. В.М.Савицкого. – М., 1983. – 342 с.

    7. Григорьева Н. Принципы уголовного судопроизводства и доказательства // Российская юстиция. – 1995. – № 8. – С. 40.

    8. Смирнов В.П. Разделение основных функций и равноправие сторон – принципы уголовного судопроизводства // Правоведение. – 1999. – № 3. – С. 171 – 178.


    Острогляд Олександр

    асистент кафедри кримінального права і процесу,

    завідувач криміналістичної лабораторії


    невідповідність висновків суду, викладених у вироку (постанові) фактичним обставинам справи, як апеляційна підстава для оскарження

    вироку суду першої інстанції

    Новий інститут кримінально-процесуального права – апеляційне провадження, що введено в кримінальний процес України 2001 року, є досить дієвим засобом захисту прав засудженого. Про це свідчить значна кількість вироків суду апеляційної інстанції, що частково чи повністю змінили чи скасували рішення суду першої інстанції.

    Адвокату при зверненні до даного інституту необхідно визначитись чи існує підстава для скасування або зміни вироку чи постанови. Вирок суду першої інстанції може оскаржуватись за підставою невідповідності висновків суду, викладених у вироку фактичним обставинам справи.

    Даному питанню в науці кримінального процесу частково присвячені праці Адаменко В., Грошевого Ю.М., Бабченко Н.Ф., Познанського В.А., Рискалкіна Л., Строговича М.С.

    В даній статті буде зроблено спробу висвітлити проблемні питання визначення такої апеляційної підстави як невідповідність висновків суду, викладених у вироку фактичним обставинам справи та випадків можливості оскарження вироку суду першої інстанції, за цією підставою, адвокатом.

    Згідно Кримінально-процесуального кодексу (ст.369) вирок чи постанова вважаються такими, що не відповідають фактичним обставинам справи:
    1. коли висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні;
    2. коли суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки;
    3. коли при наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у вироку (постанові) не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші;
    4. коли висновки суду, викладені у вироку (постанові), містять істотні суперечності.

    Адвокатові при оскарженні необхідно пам’ятати, що дана апеляційна підстава є умовною, оскільки вирок чи постанова підлягають скасуванню чи зміні лише тоді, коли невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи могла вплинути на вирішення питання про винуватість засудженого або невинуватість виправданого, на правильність застосування кримінального закону, на визначення міри покарання або застосування примусових заходів медичного характеру.

    Невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи означає, що твердження які містяться у вироку не витікають з доказів, що є у справі, не підтверджуються ними, те, що викладено в вироку, не відповідає тому, що є в справі, чи, навпаки, ті докази, що є в справі, не найшли вираження у вироку [6, с.380].

    За законом обвинувальний вирок не може бути побудований на припущеннях і виноситься лише при умові, якщо в ході судового розгляду вина підсудного доведена. Це означає, що висновки суду повинні ґрунтуватися на достовірних доказах, досліджених при судовому розгляді.

    В мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтуються його висновки, і вказати чому той чи інший висновок ґрунтується саме на цих, а не інших доказах.

    Це означає, що невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи може виразитись, перш за все, в голослівності вироку, в тому, що твердження вироку про обставини справи не підтверджуються доказами, що є в справі, а ґрунтуються на припущеннях і домислах.

    Але може бути і інакше: те, що записано у вироку, підтверджується доказами, але вирок не відображає ряду доказів, що встановлюють важливі для справи факти, замовчує їх. В цьому випадку невідповідність висновків фактичним обставинам справи виражається у неповноті вироку [6, с.380].

    Адвокат голослівність і неповноту вироку встановлює шляхом співставлення вироку з наявними у справі доказами.

    Існують також випадки, коли вирок відповідає матеріалам справи, але ці матеріали не відповідають дійсності, неправильно і неточно її відображають. Таким чином, невідповідність висновків суду може виразитись у неправильній оцінці доказів судом при винесенні вироку [6, с.381].

    Невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи необхідно відмежовувати від однобічності чи неповноти досудового чи судового слідства. Безсумнівно, що однобічність чи неповнота дослідження справи, а також і невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам справи являються наслідком помилок допущених органами розслідування чи судом на певних етапах доказування. Тому змістом однобічності і неповноти досудового чи судового слідства являються помилки, що відносяться, головним чином, до збирання і перевірки доказів (тобто до практичної діяльності слідчого, дізнавача, прокурора), а до невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи відносяться помилки суду, що пов’язані з заключним етапом доказування – оцінкою доказів при постановленні вироку [3, с.80].

    Тепер необхідно розглянути зміст даної апеляційної підстави.
    1. Висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні. Перевіряючи під цим кутом зору правильність вироку, адвокат може встановити, що хоч суд і дослідив всі докази, які є в справі, але дав їм неправильну оцінку чи взагалі їх не оцінював, в результаті чого висновки, що зроблені у вироку, виявилися не підтвердженими доказами [3, с.81].
    2. Суд не взяв до уваги докази, які істотно могли вплинути на його висновки. Суд першої інстанції зобов’язаний враховувати обставини, що можуть мати значення для правильного вирішення питань при винесенні вироку. Коло цих питань передбачено Кримінально-процесуальним кодексом України і всі вони представляють предмет доказування і повинні бути враховані при постановленні вироку.

    При оскарженні, адвокат може вказати, наприклад, на пом’якшуючі обставини, які не врахував суд, або вказати, які обтяжуючі обставини не слід враховувати при постановленні вироку та ін.
    1. Вирок визнається необґрунтованим, якщо в справі є суперечливі докази, що мають суттєве значення для висновків суду, якщо в ньому не вказано чому суд взяв до уваги одні, а відкинув інші. Вирок має бути вмотивованим. Це положення відноситься як до вироку вцілому, так і до окремих його частин, в яких знаходять вираження вирішення судом конкретних питань. Суд повинен обґрунтовувати відповідними доказами прийняте ним рішення, пояснити, чому одні з них він вважає достовірними і кладе в основу своїх висновків, а інші визнає неправильними і відкидає. Відсутність такого обґрунтування є достатньою підставою для оскарження адвокатом вироку суду першої інстанції.
    2. Висновки суду, викладені у вироку (постанові) містять істотні суперечності. Між встановленими судом фактичними обставинами справи і висновками повинна бути повна узгодженість. В протилежному випадку останній залишиться не тільки непереконливими, але й неправильними.

    Невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи може бути також і результатом порушення процесуального порядку. Проте такі випадки необхідно розглядати як істотне порушення кримінально-процесуального закону, перша відображає помилку в оцінці доказів по суті, друга пов’язана з недотримання процесуальної форми, що гарантує правильність оцінки доказів і висновків, що зроблені у вироку судом першої інстанції [3, с.89].

    Оскаржуючи вирок за даною підставою адвокату слід мати на увазі те, що оцінка доказів проводиться судом першої інстанції за внутрішнім переконанням. Однак ця оцінка не може бути довільною, а повинна ґрунтуватись на даних судового слідства і сукупності всіх доказів у справі.

    Слід враховувати, що доводи адвоката повинні містити міркування, що витікають з ґрунтовного аналізу доказів. В описово-мотивувальній частині апеляційної скарги адвокат перш за все повинен мотивувати своє твердження про те, в силу яких обставин він вважає, що констатація суду про подію злочину, про вину підсудного і т.д. не підтверджується доказами, які розглянуті в судовому засіданні; які конкретно докази суд не врахував при постановленні вироку, хоча вони могли суттєво повпливати на його правомірність і чому він вважає таку інформацію достовірною [2, с.65].

    Якщо висновки суду оскаржуються лише по окремих епізодах, рекомендується вказати, що такі-то положення являються правильними і не оскаржуються, але що наступні висновки не знаходять підтвердження в матеріалах справи [5, с.26].

    При посиланні на показання свідків необхідно дослівно цитувати запис цих показань в протоколі судового засідання чи допиту, а не обмежитись вільним викладом їх змісту.

    Адвокат повинен оскаржити вирок за даною апеляційною підставою, якщо він, зокрема, приходить до висновку, що судом при постановленні обвинувального вироку відкинуті доводи про невинуватість підсудного або не оцінені докази, що відкидають висновки обвинувального вироку [2, с.64].

    Отже, при оскарженні за даною підставою адвокат зобов’язаний відмітити в скарзі, мимо яких фактів, що мають суттєве значення для вирішення про вину чи характер вини (кваліфікації) пройшов суд [4, с.29].


    Список використаної літератури:
    1. Кримінально-процесуальний кодекс України. Цивільно-процесуальний кодекс України / верховний суд України; Відп. ред. В.Т.Маляренко. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 352 с.
    2. Грошевой Ю.М., Пономаренко л.Д., Хотенец В.М. Кассационный протест прокурора по уголовным делам. – Киев, 1989. – 86 с.
    3. Познанский В.А. Вопросы теории и практики кассационного производства в советском уголовном процессе. – Саратов: изд-во Сарат. Ун-та, 1978. – 136 с.
    4. Рыскалкин Л., Адаменко В. Деятельность защитника после вынесение приговора // Советская юстиция. 1979, №9. с. 11-12.
    5. Составление жалоб по уголовным делам / под ред. Н.Ф. Бабченко. Изд-во «Киевская правда». – К.: 1946. -48 с.
    6. Строгович М.С. Курс советского уголовного процесса. Т.2 Из-во «наука». М., 1970. – 515с.



    Лях І.В.

    аспірант 2 курсу

    спеціальність 12.00.07.-

    трудове право; право

    соціального забезпечення

    Львівського національного

    університету ім. Ів. Франка


    ЩО ЯВЛЯЮТЬ СОБОЮ ТРИ РІВНІ СУЧАСНОЇ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ?

    Перший рівень сучасної пенсійної системи являє собою солідарну систему пенсійних виплат, внески до якої сплачуються усіма працюючими громадянами країни та їх роботодавцями. За рахунок цих коштів і виплачуються страхові пенсії та встановлюється мінімальний рівень пенсійних виплат пенсіонерам. Особам, які мають малий страховий стаж або розмір заробітку, з якого сплачувались пенсійні страхові внески, а отже низькі розміри пенсій, надається цільова соціальна допомога, що дозволяє забезпечити їм доходи на рівні мінімальних соціальних стандартів в Україні, які встановлені, виходячи з реальних фінансових можливостей Державного бюджету та Пенсійного фонду. У реформованій солідарній системі розмір пенсії залежить від розміру заробітної платні, з якої сплачувались пенсійні внески та страхового стажу, протягом якого вони сплачувались що досягається шляхом звільнення Пенсійного фонду від здійснення невластивих йому виплат (тобто розмежування джерел фінансування виплати пенсій, призначених за різними пенсійними програмами) та впровадження системи персоніфікованого обліку відомостей про заробіток та сплату пенсійних внесків, на основі даних якої призначаються і виплачуються пенсії. Ведення та обслуговування такої системи здійснює Пенсійний фонд України.

    Характерною ознакою солідарної системи являється те, що пенсійні виплати фінансуються з поточних доходів, які формуються за рахунок внесків роботодавців та робітників. Ці внески акумулюються і одразу перерозподіляються у вигляді пенсійних виплат на користь пенсіонерів. Солідарна система являється таким чином перерозподільною системою. Розмір пенсії в солідарній системі залежить від заробітної плати пенсіонера в період його роботи, від стажу роботи, точніше від страхового стажу, тобто періоду, протягом якого за нього виплачувались страхові внески. Але головним чином величина пенсії залежить від величини середньої заробітної плати по Україні в рік оформлення пенсії.

    Головний недолік солідарної системи – її, говорячи російською мовою, “иждевенческий” характер. Делегувавши державі збір коштів в Пенсійний фонд, громадяни не приймають ніяких мір по своєму пенсійному забезпеченню. В солідарній системі завжди багато “пільговиків” тобто тих, хто отримує при рівних зі всіма внесках більшу пенсію, ніж його родичі.

    Другий недолік солідарної системи – її залежність від демографічної ситуації в суспільстві. В країнах, де молодих в декілька разів більше, ніж старих, солідарна система працює прекрасно. Але варто лише ситуації змінитися – система котиться донизу.

    І нарешті, система породжує великі невиробничі втрати суб’єктів підприємницької діяльності. Внески, які підприємці повинні в цьому випадку здійснювати, не являються стимулом до високоефективної праці робітників. В результаті ці внески розглядаються підприємцями як невиробничі втрати, які слід “перекласти” на покупця шляхом включення в ціну товару. Солідарна система породжує “повзучу” інфляцію, наслідком чого будь-яке підвищення пенсії веде до росту цін і в конечному рахунку фінансується в значній мірі самими пенсіонерами. В результаті ця система перестає виконувати свою функцію, так як не забезпечує пенсіонерам прожиткового мінімуму навіть при рості пенсій.

    В солідарній системі пенсійні внески роботодавців споживаються в повній мірі, якщо, звичайно, самі пенсіонери не внесуть їх в фінансові заклади.

    Створення Другого рівня пенсійної системи означатиме запровадження в нашій країні системи загальнообов'язкового накопичувального пенсійного страхування. Суть такої системи полягатиме у тому, що частина обов'язкових внесків до пенсійної системи (загальний рівень пенсійних відрахувань залишиться незмінним) накопичуватиметься у єдиному Накопичувальному фонді і обліковуватиметься на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках громадян які (та на користь яких) сплачуватимуть такі внески. Ці кошти інвестуватимуться в економіку країни з метою отримання інвестиційного доходу і захисту їх від інфляційних процесів. Управління пенсійними коштами здійснюватимуть компанії з управління активами (для яких ця діяльність є професійною і буде ліцензуватись), обраними на конкурсній (тендерній основі). При інвестуванні пенсійних активів компанії будуть діяти згідно з вимогами законопроектів щодо напрямків інвестування, ринків на яких можна буде здійснювати інвестиції та вимог щодо диверсифікації (вкладання коштів у різні напрямки) інвестиційних вкладень. Безпосереднє зберігання пенсійних активів буде здійснювати банківська установа - зберігач, яка буде нести відповідальність за цільове використання цих активів. Кошти, що обліковуватимуться на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках громадян будуть власністю цих громадян, і вони зможуть скористатись ними при досягненні пенсійного віку (або, у випадках передбачених законом, раніше цього терміну, наприклад у випадку інвалідності). Виплати з Накопичувального фонду будуть здійснюватись додатково до виплат із солідарної системи. Введення другого рівня пенсійного страхування дозволить: збільшити загальний розмір пенсійних виплат завдяки отриманню інвестиційного доходу (сукупний середній розмір пенсійних виплат із солідарної та обов'язкової накопичувальної системи очікується на рівні 55-60 відсотків середньої заробітної плати в Україні, а зараз такі виплати складають близько 35 відсотків); - посилити залежність розміру пенсії від трудового вкладу особи, а отже посилити зацікавленість громадян та їх роботодавців у сплаті пенсійних внесків; - зменшити "податковий тиск" на фонд оплати праці роботодавців за рахунок перерахування частини обов'язкових пенсійних внесків до Накопичувального фонду, що здійснюватиметься із заробітку працівника; успадковувати кошти, обліковані на персональному пенсійному накопичувальному рахунку, родичам застрахованої особи; - створити потужне джерело інвестиційних ресурсів для зростання національної економіки; - розподілити ризики виплати низьких розмірів пенсій між першим та другим рівнем пенсійної системи, і таким чином застрахувати майбутніх пенсіонерів від негативних демографічних тенденцій та коливань у економічному розвитку держави; - підвищити ефективність управління системою пенсійного забезпечення за рахунок передачі недержавним компаніям функції управління пенсійними активами. Впроваджуватись другий рівень буде лише після формування необхідних економічних передумов та створення відлагодженої і ефективної системи державного нагляду та регулювання у цій сфері, а також необхідної інфраструктури.

    Законопроектами, також передбачається, що, починаючи з 2018 року, громадянам буде надано право, у разі їх бажання, перевести їх обов'язкові пенсійні заощадження з Накопичувального фонду до обраного ними недержавного пенсійного фонду (тобто на третій рівень). Це дозволить застрахованим особам самостійно вирішувати, яка інвестиційна політика є найбільш прийнятною для інвестування їх пенсійних заощаджень, а отже - в більшій мірі впливати на розмір своєї майбутньої пенсії.

    Накопичувальна система пенсійного забезпечення принципово відрізняється від солідарної, яка виконує лише розподільчу функцію. Суть такої системи полягатиме у тому, що частина обов'язкових внесків до пенсійної системи (загальний рівень пенсійних відрахувань залишиться незмінним) накопичуватиметься у єдиному Накопичувальному фонді і обліковуватиметься на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках громадян які (та на користь яких) сплачуватимуть такі внески. Ці кошти інвестуватимуться в економіку країни з метою отримання інвестиційного доходу і захисту їх від інфляційних процесів. Управління пенсійними коштами здійснюватимуть компанії з управління активами (для яких ця діяльність є професійною і буде ліцензуватись), обраними на конкурсній (тендерній основі). При інвестуванні пенсійних активів компанії будуть діяти згідно з вимогами законопроектів щодо напрямків інвестування, ринків на яких можна буде здійснювати інвестиції та вимог щодо диверсифікації (вкладання коштів у різні напрямки) інвестиційних вкладень. Безпосереднє зберігання пенсійних активів буде здійснювати банківська установа - зберігач, яка буде нести відповідальність за цільове використання цих активів. Кошти, що обліковуватимуться на індивідуальних накопичувальних пенсійних рахунках громадян будуть власністю цих громадян, і вони зможуть скористатись ними при досягненні пенсійного віку (або, у випадках передбачених законом, раніше цього терміну, наприклад у випадку інвалідності). Виплати з Накопичувального фонду будуть здійснюватись додатково до виплат із солідарної системи. Застрахована особа у випадку досягнення пенсійного віку, закріпленого статтею 26 Закону про пенсійне страхування, має рпаво на отримання по життєвої пенсії чи одноразової виплати з рахунок коштів Накопичувальногго фонду. Акумульованих на його накопичу вальному пенсійному рахунку[2;91].

    Незастраховані особи отримують державні допомоги, тобто грошові виплати з державного чи місцевого бюджетів при настанні соціального (не страхового випадку[1;57].

    В накопичувальній системі внески спочатку акумулюються в фінансових закладах, а потім інвестуються в галузі економіки і тільки після цього направляються на виплату пенсій. Таким чином в накопичувальній системі кожен пенсіонер отримує тільки ті кошти, які він, його родина, чи його роботодавець відклали на його користь. В таких промислово розвинутих країнах як Великобританія, Нідерланди, Швейцарія, США пенсійні кошти складають 85 % від ВВП і являються джерелом для формування приватних накопичень, які забезпечуються направленість капіталу в промисловість та в доходи пенсіонерів.

    В накопичувальній системі пенсійного забезпечення розмір пенсійних виплат визначається як співвідношення накопичених коштів до середньої очікуваної довжини життя. Визначена таким чином сума являється аннуїтетом.

    Разом з тим управління накопичувальною системою має велику вартість – від 0,3 (в розвинутих країнах) до 20 % (в країнах з перехідною економікою) від величини активів пенсійних фондів. Накопичувальні пенсійні системи класифікуються також по принципу обов’язковості чи добровільності участі громадян в пенсійній системі. Обов’язковість участі передбачає відповідальність держави забезпечити здійснення виплат в установлених розмірах. Зі свого боку держава законодавчо зобов’язує учасників системи здійснювати внески.

    Добровільність передбачає можливість представлення застрахованій особі право самостійно приймати рішення про участь в системі з ціллю отримання додаткових доходів за рахунок додаткових накопичень. При цьому відповідальність за наслідки інвестування пенсійних коштів переходить від держави до суб’єкта пенсійного забезпечення, з яким укладається договір. Тому добровільне пенсійне забезпечення завжди являється недержавним.

    При цьому держава мотивує громадян та їх роботодавців на участь в недержавній пенсійній системі наданням податкових пільг.

    Неможливість забезпечення належного рівня життя похилих громадян за допомогою солідарної системи пенсійного забезпечення є ясною для усіх спеціалістів та політиків, поступово це починають відчувати і окремі громадяни. Однак дійсне реформування пенсійної системи передбачає прийняття непопулярних рішень. Необхідно чітко та ясно сказати людям, що ті, кому менше п’ятдесяти, сорока, зможуть розраховувати лише на мінімальну державну пенсію – рештою вони повинні самі себе забезпечити.

    Політикам, які занурені в бучу політичних баталій, важко прийняти таке рішення, оскільки популістичні заяви про підвищення пенсій – це один з важливіших засобів боротьби за голоси виборців.

    В результаті найтяжчі пенсійні проблеми перетворюються в об’єкт політичних спекуляцій, а радикальні реформи гальмуються.

    В цих умовах особливу роль в пенсійних реформах повинні відігравати спеціалісти недержавних пенсійних структур, страхових компаній, фінансові консультанти, журналісти. Вони, люди, які мають знання, зобов’язані довести до громадян необхідність термінової пенсійної реформи, тобто змінити тип мислення.

    Обов’язкове накопичувальне страхування безперечно добрий проект. Його реалізація підвищить фінансову захищеність людей, але повністю проблему не вирішить, по крайній мірі з двох причин.

    По-перше суми, які будуть накопичені за допомогою цієї системи не дуже великі.

    Другою проблемою є те, що державна накопичувальна система почне випробовуватись на міцність лише через 20 з лишнім років, коли вже більшість людей почне отримувати свою пенсію державної солідарної системи. Пенсійний фонд буде працювати в той час з великою напругою і вже переживе мінімум одну жорстку фінансову кризу. Ось у цих умовах Накопичувальний фонд повинен буде продати приналежні йому цінні папери чи отримати по ним гроші в держави, щоб забезпечити страхування пенсій в недержавних страхових компаніях. Чи вдасться Накопичувальному фонду отримати в результаті цих операцій ту суму коштів, яка знаходиться на пенсійних рахунках, сказати не може ніхто. Ніхто також не знає, які усми пенсійних виплат запропонує страхова компанія «новим пенсіонерам». По суті справи, запроваджуючи обов’язкове накопичувальне пенсійне страхування, держава не бере на себе навіть формальної відповідальності за розмір пенсій. При цьому застраховані особи не можуть ніяк вплинути на інвестування власних коштів, вони будуть задовольнятись лише читанням фінансових звітів.

    Головна проблема державного накопичувального пенсійного страхування полягає у відсутності у застрахованих осіб можливості реально впливати на інвестування їх коштів. Правда вони мають альтернативу. Можна взагалі не мати справи з Накопичувальним фондом, а одразу починати накопичувати кошти в недержавному пенсійному фонді. В цьому випадку обов’язкові накопичувальні страхові компанії з державних стають недержавними. Мені здається, що за цим – майбутнє. Так, у Польщі наприклад, другий рівень пенсійної системи взагалі представлений тільки відкритими приватними пенсійними фондами.

    Третій рівень пенсійного забезпечення створено у вигляді системи добровільного недержавного пенсійного забезпечення за пенсійними схемами з визначеними внесками, які вимагають менших адміністративних витрат. Основу такої системи становлять недержавні пенсійні фонди, які за типами поділяються на відкриті, корпоративні та професійні..

    Відкриті пенсійні фонди створюються юридичними особами, учасниками цих фондів є громадяни, які здійснюють туди добровільні пенсійні внески. Такі фонди створені і на муніципальному рівні, що розширює можливості регіонів у вирішенні соціальних питань.

    Корпоративні пенсійні фонди створюються роботодавцями і учасниками таких фондів є громадяни, пов'язані трудовими відносинами з цими роботодавцями. При створенні корпоративних пенсійних фондів роботодавці беруть на себе безумовне зобов'язання сплачувати додаткові пенсійні внески на користь своїх працівників.

    Професійні пенсійні фонди створюються об'єднаннями громадян або юридичних осіб за професійною ознакою. Учасниками таких є громадяни, пов'язані за родом їх професійної діяльності [3;129].

    Іншою формою заощаджень у межах третього рівня є відкриття пенсійних депозитних рахунків у банківських установах або страхових організаціях за ініціативою окремої особи.

    В рамках цієї системи працівники мають можливість, у разі бажання і досить високого заробітку, додатково до заощаджень у Накопичувальному фонді, перераховувати внески до обраного ними недержавного пенсійного фонду. Важливим, на думку розробників законопроектів, є те, що, система недержавних пенсійних фондів дозволяє залучати також і кошти роботодавців до формування пенсійних заощаджень їх працівників, і таким чином ще більше сприяти підвищенню рівня життя громадян на заслуженому відпочинку. Для роботодавців, які використовують шкідливі умови виробництва, здійснення пенсійних відрахувань на користь таких працівників поступово є обов'язковим (такі відрахування здійснюються у професійні або корпоративні пенсійні фонди). Внески до недержавних пенсійних фондів як з боку працівників, так і їх роботодавців, а також отриманий на них інвестиційний дохід користуються податковими пільгами. Розмір пенсії в такій системі залежить від розміру страхових внесків та терміну, протягом якого ці внески накопичувались і розміру отриманого на них інвестиційного доходу.

    Законом України "Про недержавне пенсійне забезпечення" встановлено дуже детальні вимоги до процедури заснування недержавних пенсійних фондів, системи управління цими фондами та їх активами. Крім того, встановлено чіткі вимоги до компаній (та їх персоналу), що здійснюватимуть: - управління пенсійними активами; - адміністративне управління пенсійними фондами; - надання агентських послуг у цій сфері. Окремо виділено вимоги до банківських установ - зберігачів та положення щодо їх функцій та відповідальності за цільове використання добровільних пенсійних заощаджень. Встановлено, також, вимоги до складу пенсійних активів, напрямків, ринків та диверсифікації (розподілу) їх інвестування (вкладення). З боку держави буде встановлено суворий та дієвий нагляд за системою недержавного пенсійного забезпечення. Всі перелічені вимоги та розгалужена інфраструктура системи спрямовані на забезпечення належного рівня захисту пенсійних заощаджень та майнових прав застрахованих осіб в системі обов'язкового та добровільного пенсійного страхування.

    Загалом трирівнева пенсійна система дозволяє розподілити між трьома її складовими ризики, пов'язані із змінами в демографічній ситуації (до чого більш чутлива солідарна система) та з коливаннями в економіці і на ринку капіталів (що більше відчувається у накопичувальній системі). Такий розподіл ризиків дозволить зробити пенсійну систему більш фінансово збалансованою та стійкою, що страхує працівників від зниження загального рівня доходів після виходу на пенсію і є принципово важливим та вигідним для них.


    Використана література

    1.Синчук С.М., Бурак В.Я. Право соціального забезпечення. Навч. посібник за ред. С.М. Синчук.-К., Т-во “Знання”, КОО, 2003.-306 С.

    2.Федорченко Ф., Шендрик В. Оформлення пенсій - докладно та доступно.-3-тє вид., переробл. і допов.-Х., Фактор, 2005.-396 с.

    3.Юровский Б.С. Пенсии государственные и негосударственные – на что можно расссчитывать.-Харьков, Центр “Консулат”, 2005.-248 с..


    Трюхан О.А.

    асистент кафедри юридичної психології та педагогіки ОНЮА


    ПОНЯТТЯ ТА ФОРМИ СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА У СФЕРІ ПРАЦІ

    Цивілізовані відносини у соціально-трудовій сфері, як правило, повинні забезпечувати узгодження та захист інтересів найманих працівників, роботодавців, органів державної влади та місцевого самоврядування шляхом досягнення консенсусу, розробки та здійснення єдиної, узгодженої політики. При цьому йдеться не про злиття інтересів, а про досягнення оптимального балансу між ними, про створення такої обстановки, при якій кожен роботодавець зміг би забезпечити стабільне отримання прибутку, а найманий працівник – гідні умови свого існування, які б відповідали певному рівню якості життя. Така цивілізована форма суспільних відносин у соціально-трудовій сфері й отримала назву соціального партнерства.

    Сенс концепції соціального партнерства складається у проведенні політики, яка б зводила до мінімуму, а по можливості й виключала вірогідність виникнення соціальних конфліктів у сфері виробництва. У сучасних умовах вона є основою регулювання відносин між особами найманої праці та роботодавцями. Збереження соціального миру на підприємстві є головним змістом і метою соціального партнерства.

    До проблеми становлення інституту соціального партнерства через призму діяльності профспілок, колективно – договірного регулювання праці в радянський період зверталися такі вчені як В.С. Андрєєв, М.Й. Бару, Л.Я. Гінцбург, С.О. Іванов, Р.І. Кондратьєв, Р.З. Лівшиць, В.М. Скобєлкін, А.І. Цепін та ін. У сучасних умовах над різними аспектами соціально-партнерських відносин працюють В.С. Венедиктов, Г.І. Чанишева, В.В. Жернаков, В. Покотило, С. Українець, Т. Ляшенко, О.І. Уманський та ін.

    Метою данної статті є визначення поняття соціального партнерства у сфері праці та його організаційно-правових форм.

    Соціальне партнерство характеризується широкою сферою дії. Воно відбувається не тільки у сфері застосування найманої праці, а охоплює більш широкий спектр питань соціальної сфери: питання зайнятості, оплати праці і доходів населення, підготовки і перепідготовки кадрів, соціального забезпечення, соціального страхування, захисту громадян як споживачів, охорони здоров’я, освіти. Правове регулювання соціально-партнерських відносин здійснюється за допомогою норм трудового права, права соціального забезпечення, медичного права, житлового, сімейного та деяких інших галузей.

    У сучасній літературі відсутнє чітке правове визначення поняття соціального партнерства у сфері праці, не визначені його основні принципи, система, форми, правовий статус представницьких органів сторін тощо. Серед науковців немає єдності й щодо того, що являє собою соціальне партнерство та його місця у системі трудового права.

    Так, наприклад, досліджуючи питання правового регулювання соціально-трудових відносин, В.В. Жернаков дійшов висновку, що соціальне партнерство є правовою формою реалізації соціально-трудових відносин [1]. С.Б. Жданенко розглядає соціальне партнерство як соціально – правовий інститут, змістом якого є врегульовані нормами права відносини між головними суб’єктами ринкової економіки – роботодавцями та найманими працівниками, а також профспілками та іншими громадськими організаціями, які забезпечуюють співробітництво та узгодження інтересів шляхом взаємних поступок і компромісів [2].

    На думку Г.І. Чанишевої, слід розрізняти поняття соціального партнерства у сфері праці в широкому і вузькому розумінні.. У широкому розумінні соціальне партнерство являє собою систему взаємодії працівників і роботодавців через їх представницькі органи (організації) або через органи соціального партнерства відповідних рівнів за участю держави з метою досягнення соціального миру. У вузькому – поняття соціального партнерства слід розглядати у трьох аспектах: 1) як один з основних принципів сучасного трудового права; 2) як сукупність колективних трудових відносин; 3) як правовий інститут.

    Через свою багатогранність соціальне партнерство є об’єктом дослідження правознавців, економістів, соціологів, істориків, політологів, філософів, які визначають соціальне партнерство стосовно конкретної галузі наук.

    Так, економісти вважають, що соціальне партнерство являє собою погодження дій уряду, підприємців і найманих працівників з питань динаміки оплати праці та соціальних трансфертів [4, с.779]. В. Новіков розглядає інститут соціального партнерства як комплекс процедур узгодження інтересів між найманими працівниками і роботодавцями [5, с.38]..

    Соціологи вважають, що соціальне партнерство – це форма регулювання соціально-трудових відносин між соціальними суб’єктами шляхом розробки і реалізації спільних соціально-трудових договорів, програм чи угод на визначені терміни [6, с.384].

    У літературі з політології визначається система соціального партнерства як спосіб узгодження соціальних інтересів для забезпечення політичної та соціальної стабільності держави, гарантування еволюційного розвитку суспільства на засадах демократії [7, с.6]. Як бачимо, правознавці, економісти, соціологи, політологи досить активно займаються проблемами соціального партнерства.

    На нашу думку, під соціальним партнерством як принципом трудового права слід розуміти загальну спрямованність правових норм трудового права на забезпечення узгодження інтересів працівників і роботодавців у сфері праці. Соціально-партнерські відносини виступають правовою формою реалізації колективних трудових відносин. Реально соціально-трудові відносини існують у вигляді конкретних видів колективних трудових відносин, які є складовою предмету трудового права України. Водночас не логічним виглядає визначення інституту соціального партнерства у сфері праці як сукупності правових норм, що регулюють коллективні трудові відносини, направлені на забезпечення узгодження інтересів працівників та роботодавців у сфері праці. У такому випадку виникає питання про співвідношення цього правового інституту і коллективного трудового права як структурної частини системи трудового права. На нашу думку, інститут соціального партнерства у сфері праці є складовою колективного трудового права і являє собою сукупність правових норм, що визначають поняття, сторони соціального партнерства у сфері праці та їхніх представників, принципи, форми, систему соціального партнерства у сфері праці, відповідальність його сторін.

    До появи нормативної дефініції соціального партнерства в національному законодавстві, деякі українські вчені вважали, що поняття «соціальне партнерство» не має конкретного визначення і застосування у нормативно-правових актах, які регулюють трудові та пов’язані з ними відносини, і має більш декларативний або соціальний, ніж правовий характер. А відтак ці вчені висловлювали надію на прийняття законів, які б визначили конкретні правові позиції [8].. Нині законодавче визначення поняття «соціального партнерства» міститься у ст.1 Закону України «Про організації роботодавців», відповідно до якої для цілей цього Закону, зокрема, термін «соціальне партнерство» вживається як система колективних відносин між найманими працівниками, роботодавцями, виконавчою владою, які виступають сторонами соціального партнерства у ході реалізації їх соціально – економічних прав та інтересів.

    У проекті Закону України «Про соціальне партнерство» міститься аналогічна дефініція соціального партнерства, водночас зазначається, що ця система відносин направлена на врахування інтересів працівників і роботодавців шляхом взаємних переговорів, консультацій, в досягненні та укладанні сторонами угод, колективних договорів і в прийнятті спільних рішень. Розробки проекту Трудового кодексу України передбачили аналогічну дефініцію соціального партнерства (ст.408).

    Якщо звернутися до законодавства інших країн, то найбільш вдалим, на нашу думку, видається правове визначення соціального партнерства у ст. 23 Трудового кодексу РФ, відповідно до якої соціальне партнерство є системою взаємовідносин між працівниками (представниками працівників), роботодавцями (представниками роботодавців), органами державної влади, органами місцевого самоврядування, яка направлена на забезпечення узгодження інтересів працівників і роботодавців з питань регулювання трудових відносин та інших безпосередньо пов’язаних з ними відносин.

    Що стосується форм соціального партнерства, то слід відзначити, що у конвенціях і рекомендаціях МОП закріплені лише основні положення про форми соціального діалогу, а вже національні соціально-економічні, історичні, культурні умови зумовлюють різні форми соціального партнерства у кожній державі.

    Пропонуємо в Законі України «Про соціальне партнерство» передбачити норму про форми соціального партнерства наступного змісту: «Соціальне партнерство здійснюється його сторонами у таких формах: створення та функціонування спеціалізованих органів соціального партнерства; колективні переговори; колективні договори і угоди; взаємні консультації та інформування сторін соціального партнерства; участь працівників в управлінні підприємством, установою, організацією; спільне управління представниками сторін фондами соціального страхування; вирішення колективних трудових спорів за допомогою примирно-посередницької процедури.

    Деякі з цих форм – колективні договори, участь працівників в управлінні організацією через виробничі наради, ради трудових колективів – існували раніше і є вже традиційними, хоча в умовах ринкових відносин наповнюються новим змістом, потребують удосконалення. Інші ж перебувають у стадії становлення: взаємні консультації та інформування сторін соціального партнерства; спільне управління представниками сторін фондами соціального страхування та деякі інші.

    Розвиток суспільних відносин у сучасному суспільстві може привести до виникнення нових, ще невідомих до цього часу форм соціального партнерства, але головне завдання полягає у підвищенні ефективності вже існуючих.


    Література:
    1. Жернаков В.В. Соціально-трудові відносини: поняття, суб’єкти, правове регулювання // Право України. – 1999. - №10. – С.41 - 45.
    2. Жданенко С.Б. Социальное партнерство как институционально – правовая форма партнерства // Проблеми законності. – 1999. – Вип.37. – С.7-13.

    3. Чанишева Г.І. Колективні відносини у сфері праці: теоретичні та практичні проблеми правового регулювання: Дис. .... докт. юрид. наук за 12.00.05 – трудове право; право соціального забезпечення. – Одеса, 2001. – 431 с.

    4. Економіка: Учебник / Под ред. доц. А.С. Булатова. – 2-е изд., перераб. И доп. – М.: Изд-во БЕК, 1997.

    5. Новіков В. Зарубіжний досвід соціального партнерства // Україна: аспекти праці. – 1998. - №1.

    6. Соціологія: короткий енциклопедичний словник. Укладачі: В.І. Волович, В.І. Тарасенко, М.В. Захаренко та ін. /За заг. ред. В.І. Воловича. – К.: Укр. Центр духов. культури, 1998.

    7. Ляшенко Т.М. Соціальне партнерство як фактор політичної та соціальної стабільності в Україні. Автореф. дис. ... канд. політ.наук. – Київ, 1998.

    8. Заржицький О. Соціальне партнерство у соціально-трудових відносинах // Право України. – 2000. - №11. – С. 53-55.