Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Щодо категорії інтерес в цивільному законодавстві україни Сутність і значення цивільно-процесуальної форми Ступінь наукової розробки проблеми Мета статті. Висновок перший. Висновок другий.

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

Література:

1. Суворов Н.С. Об юридических лицах по римському праву.-М.:”Статут”,2000,-с.29
   
2. Подопригора А.А. Основы римського гражданского права.:Учебное пособие для студентов юридических вузов и факультетов.-К.:Вентури,1994.-
   
3. Дождьов Д.В.Римское частное право. Учебник для юридических вузов и факультетов.-К./Под общей редакцией академіка РАН,професора В.С. Нерсесянца.-М.: издательство „Норма”,2000.-с.297
   
4. Дернбургъ Генрихъ профессорь Берлинского Университета Пандекты.томъ 1.Общая часть.перевод Г.фонъ Рекенберга под руководствомъ и редакцией П.Соколовскаго.профессора Московскаго Университета.МоскваУниверситетская типография,Страстной бульвар,1906. с159
   
5. Хвостов В.М.Система римсого права.Учебник.-М.:Издательство «Спарк»1996 с.113
   
6. Муромцев С.А. Избранные труди по римському и гражданському праву-М.:АО „Центр ЮрИнфоР”,2004.,Покровский И.А История римского права.СПБ,,1998, Суворов Н.С. Об юридических лицах по римському праву.-М.:”Статут”,2000,-с..Харитонов Е.О.Основы римського частого права.-Ростов н/д:изд-во „Фенікс”,1999.-с.136;Харитонов Є.О. Римське приватне право(Конспект лекцій.Практикум).-Х.:”Одіссей”,2000.-с.86
   
7. Грешников И.П. Субъекты гражданского права:юридическое лицо в праве и законодательстве.-СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс»,2002,с.14
   
8. Сморчков А.М.Положение жречества в эпоху ранней республики // Древнее право №1 1996.-М.: Издательство «Спарк»1996,с.313
   
9. Грешников И.П. Субъекты гражданского права:юридическое лицо в праве и законодательстве.-СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс»,2002, с.16
   
10. Дернбургъ Генрихъ профессорь Берлинского Университета Пандекты.томъ 1.Общая часть.перевод Г.фонъ Рекенберга под руководствомъ и редакцией П.Соколовскаго.профессора Московскаго Университета.МоскваУниверситетская типография,Страстной бульвар,1906. с.164
    
11. История правовых и политических учений:Учебник /Под ред. О.Э Лейста.-М.Юридическая литература.-1997 с.
    
12. Покровський И.А История римского права.СПБ,,1998, Харитонов Є.О. Римське приватне право(Конспект лекцій.Практикум).-Х.:”Одіссей”,2000.-с.87,Харитонов Е.О. История частого (гражданского)права Европы.Книга 1-я,-Одесса А.О.БАХВА.-1998.-с.168
    
13. Суворов Н.С. Об юридических лицах по римському праву.-М.:”Статут”,2000,-с.212.
    

Орзіх Ю.Г.,

асистент кафедри цивільного права ОНЮА


ЩОДО КАТЕГОРІЇ ІНТЕРЕС В ЦИВІЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Категорія „інтересу” є стрижневою для багатьох наук. Наприклад, в психології інтерес розглядається як специфічна направленість на об'єкт, в силу наявності якого (інтересу) цей об'єкт стає вагомим для людини [1]. В соціології інтересом є визначення реальних причин соціальних та індивідуальних дій [2], аналогічним підхід простежується в філософії [3]. Щодо права, то питання „інтересу” набуває значення вже при вирішенні одного з визначальних його питань – поділі права на приватне та публічне.

Вже в римському приватному праві дослідники підкреслюють сентеценцію Ульпіана щодо поділу права на приватне і публічне [4], а інтерес як критерій поділу права на приватне і публічне неодноразово становився предметом наукових розвідок [5], проте остаточного вирішення так і не знайшло

Чинне законодавство України досить активно використовує поняття інтерес. Зокрема, ст. 4 ЦПК України 1963 р. передбачає, що усяка заінтересована особа вправі в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушення[6]. З 1 вересня 2005 року аналогічна норма ЦК України 2005 р. передбачає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів[7].

До останнього часу питання, що є “охоронюваним законом інтересу” було предметом монографічних досліджень, і розглядалось в контексті визначення первинності суб'єктивного чи об'єктивного моментів в самому інтересі [8].

Разом з тим, згідно з рішенням Конституційного Суду України [9] інтерес є прагненням до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам [10].

Не зважаючи на певну дискусійність вказаного визначення, за допомогою інтересу можна встановити різницю між відносинами торгівельного та загальноцивільного представництва.

Пассек Е.В., виділяв два види інтересів: майновий та немайновий. До немайнового Пассек Е.В. відносив “…сукупність ідеальних, відвернених благ, об'єм та склад яких не перебуває або ні в якому відношенні до об'єму і складу його майна, або, якщо і перебуває, то у відношенні непрямому. Честь, добре ім'я, спокій, здоров'я – володіння всім цим представляє для людини інтерес.”[11] Майновий інтерес представляється, як майнова цінність внаслідок якої майно кредитора збільшиться на якийсь матеріальний об'єкт.[12]

Наведене дозволяє зробити висновок, що немайновий інтерес присутній у людини завжди, незважаючи на об'єктивні обставини тільки з тієї причини, що це “людина”. Подібне сприйняття немайнового інтересу можна ототожнити з природними правами людини (право на життя, право на охорону здоров’я та інші). Майновий інтерес присутній лише тоді, коли є сприйняття людиною конкретного матеріального об'єкту, як цінності. Всі ці посилання більш деталізують якісне наповнення інтересу як критерію виокремлення, і робить його: приватним, майновим.

Подальша деталізація пов'язана з особливостями діяльності торгівельних представників. Вона полягає у розширені торгівельних мереж, торгівельних зв'язків, збільшенні прибутків та зменшенні видатків, економічному рості підприємства або збільшенні доходів фізичної особи та багатьма іншими аспектами. Виходячи з цього інтерес в даному випадку буде сформульований, як прагнення стабільності та підвищення прибутковості діяльності підприємства або справ фізичної особи.

Інтерес, як критерій поділу права на приватне та публічне, обумовлює вирішення питання щодо пріоритетності одного над одним цих видів права. Авторами віддавалася перевага то публічному, то приватному праву. Деякі з вчених, що віддають пріоритет та верховенство саме публічному праву в обґрунтування своєї позиції посилаються на один з основних постулатів на якому будувалося римське право – jus publicum antiferendae privatum – публічне право має пріоритет над приватним. На перший погляд, тут нічого доводити - з точки зору логіки аргументація позиції бездоганна. Але повернемося декілька в історію та звернемо увагу до одного з німецьких вчених, Р.Ф. Йерінга. В своїй праці “Мета в праві”, Йерінг висловлює цікаву мисль, докладний аналіз якої, на думку автора руйнує всі спори, попередні та майбутні, у відношенні до пріоритету будь-якого з прав і як наслідок інтересів. В Розділі III “Егоїзм на службі чужим цілям” він пише, «Як світ може існувати при егоїзмі? Нехай світ заінтересує його (людину) в здійсненні своїх цілей, як його власних, і його сприяння забезпечене”[13].

Наведене дозволяє зробити висновок про те що, римські юристи були праві, публічне право і справді має пріоритет над приватним. Проте таке домінування обумовлюється тим, що за відсутності приватного права, публічне право зовсім не мало б пріоритету. Розуміючи це, римські юристи приділяли багато уваги саме приватному праву, так як у випадку неефективного його побудови, як слідство, страждало б публічне право. Авторитетність публічного права напряму залежить від якості та функціональної ефективності приватного права. Не забезпечивши інтереси приватної особи з врахуванням інтересів публічного права, забезпечення та задоволення потреб держави, як публічного елемента неможливо. Саме для публічного права пріоритетом повинно бути приватне, а для приватного – публічне.


Література:

1. Рубинштейн С.Л. Основы общей психологии. – СПб.: Питер, 2004. – С. 525.

2. Здравомыслов А.Г. Проблема интереса в социологической теории. // Вестник Ленинградского университета. – № 17. Серия экономики, философии, права. Выпуск 3. – Л., 1959. – С.8

3. Философский энциклопедически словарь/ Гл. редакция: Л.Ф. Ильичёв, П.Н. Федосеев, С.М, Ковалёв, В.Г. Панов – М.: Сов. Энциклопедия, 1983. – С. 213

4. Алексеев С.С. Частное право. – М.: Статут, 1999. – С.23.

5. Див., наприклад: Хвостов В.М. Общая теория права. Элементарный очерк. По изданию 1911 г.

6. Цивільний процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1963. – № 30. – Ст. 464.

7. Цивільний процесуальний Кодекс України // Відомості Верховної Ради. – 2004. № 40-41,42. – Ст. 492

8. Грибанов В.П. Осуществление и защита гражданских прав. Изд. 2-е, стереотип. – М.: Статут, 2001. – С.235-237.

9. Рішення Конституційного Суду України від 1 грудня 2004р. по справі № 1-10/2004, Вісник Конституційного Суду України № 6/2004

9. Там само

10. Пассек Е.В. Неимущественный интерес и непреодолимая сила в гражданском праве. – М.: Статут, 2003. – С. 50

11. Вказ. праця. – С. 51

13. Йеринг Р.Ф. Цель в праве: Пер. с нем. – СПб. – 1881. – С.32


Татулич Ірина Юріївна

асистент кафедри правосуддя

юридичного факультету ЧНУ


СУТНІСТЬ І ЗНАЧЕННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ ФОРМИ

Актуальність теми. Відповідно до статті 1 Цивільного процесуального кодексу (далі ЦПК) завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Виконуючи ці завдання, суд стає дійсним гарантом захисту прав, свобод та інтересів громадян.

Процесуальна діяльність суду спрямована на виконання завдань цивільного судочинства шляхом розгляду та вирішення цивільних справ в порядку цивільного судочинства, які виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових і інших правовідносин в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Процесуальна діяльність осіб, що беруть участь в справі, інших учасників процесу спрямована на здійснення належних їм процесуальних прав і обов’язків з метою виконання своїх функцій в цивільному процесі. Характерним для процесуальної діяльності суду і учасників процесу є те, що така діяльність здійснюється в чітко визначеній процесуальній формі, найважливішою особливістю якої є обов’язковість її дотримання.

Про це зазначала ще відомий російський процесуаліст Н.А.Чечина, яка вважала, що недотримання процесуальної форми тягне за собою визнання діяльності незаконною і як наслідок скасування актів, які постановлені без форми або з її порушеннями, а також відповідальність посадових осіб за її недотриманням (порушення) [13.,с.77].

Тому розгляд питань, що стосуються цивільної процесуальної форми, визначення її суті і значення є досить актуальним.

Ступінь наукової розробки проблеми. Вчені-процесуалісти провели значну роботу по дослідженню різних аспектів проблеми цивільної процесуальної форми, а саме по визначенню основних її рис, особливостей як позовної, так і непозовної форми захисту цивільних прав, визначенню питання про єдину цивільно-процесуальну форму в діяльності судових органів, висвітленню питання зв’язку між процесуальною формою і цивільними процесуальними відносинами.

Ці питання були об’єктом уваги в працях таких процесуалістів як С.Н. Абрамова, В.М. Горшенева, А.А. Добровольського, С.Ю. Каца, А.Ф. Клейнмана, К.І. Комісарова, В.А. Мусіна, П.Е. Недбайла, Г.Л. Осокіної, В.М. Семенова, М.К. Треушнікова, Н.А. Чечиної, С.І. Чорнооченка, М.Й. Штефана та інших.

Проте, дослідження проблеми цивільно-процесуальної форми не можна вважати повним і завершеним. Хоча різні аспекти цієї проблеми і висвітлено, цілісного вчення про цивільну процесуальну форму в нашій процесуальній літературі поки що немає.

Мета статті. Автор ставить перед собою мету провести комплексне дослідження питань, що стосуються суті цивільної процесуальної форми, а також з’ясувати значення цивільної процесуальної форми. Цивільній процесуальній формі було присвячено чимало досліджень. Так, радянський процесуаліст С.Н. Абрамов вперше зробив спробу визначити особливості цивільної процесуальної форми. Він зазначив, що основні риси цивільно-процесуальної форми полягають в тому, що: порядок розгляду і вирішення справ у судових засіданнях наперед встановлено законом; в розгляді справи мають право брати участь особи, чиї права та інтереси підлягають вирішенню; цим особам закон надає і гарантує певні права, що називаються процесуальними; рішення суду повинно ґрунтуватись на фактах, з’ясованих і встановлених судовим розглядом.[1.,с.5].

Ці положення надалі були сприйняті процесуальною наукою і розвинуті в працях таких вчених як В.М. Горшенев, М.А. Гурвіч, А.А. Добровольський, А.Ф. Клейнман, В.А. Мусін, В.М. Семенов, М.К. Треушніков, Н.А. Чечина, С.І. Чорнооченко, М.Й. Штефан та інших.

Так, М.А. Гурвіч, використовуючи риси процесуальної форми, визначені С.Н. Абрамовим, застосовує їх для характеристики її сутності. При цьому він детально розшифровує кожну рису процесуальної форми. Наприклад, зазначаючи, що форма діяльності суду по розгляду цивільних справ визначена заздалегідь законом, автор вказує, що в силу цього порядок судового розгляду не може бути різним і особливим для кожної справи. Розкриваючи положення про те, що рішення суду повинно ґрунтуватись на дійсних фактичних обставинах справи, М.А. Гурвіч підкреслює, що факти, які кладуться в основу судового рішення, мають бути доведеними відповідно до встановленого порядку і тому не допускається ухвалення рішення на підставі випадкових відомостей, поданих до суду. Зазначаючи, що особам, які беруть участь у справі, надаються відповідні права для захисту своїх інтересів, автор стверджує, що суд не вправі постановити рішення, не заслухавши і не обговоривши доводів осіб, які за викликом суду з’явились в засідання [5.,с.8].

На думку Н.М. Коршунова, Ю.Л. Мареєва сутність цивільної процесуальної форми, розкривається в таких її ознаках як: основою розгляду і вирішення справи є ініціатива заінтересованих осіб; розгляд і вирішення справи покладається законом на суд; заінтересовані в ході справи особи користуються правом брати участь в судовому засіданні при розгляді справи і відстоювати свої права та інтереси; дії всіх осіб здійснюються в чітко визначеній формі; порядок розгляду і вирішення справи наперед встановлений нормами процесуального права; межі розгляду справи встановлюються на розсуд заінтересованих осіб; судове рішення по справі повинно ґрунтуватись на фактах, встановлених в судовому засіданні за допомогою доказів, і відповідати закону [8.,с.24].

Як зазначав С.Ю. Кац, сутність цивільно-процесуальної форми зводиться до того, що судова процесуальна форма – форма здійснення правосуддя з цивільних справ, є найбільш детально врегульована нормами процесуального права і найбільш демократичною, оскільки будується на таких принципах : виборності і звітності суддів і народних засідателів; праві їх дострокового відклику; гласності розгляду судових справ; активної участі в судах громадськості [12.,с.23]. Тобто, автор звертає увагу на тісний зв’язок цивільно-процесуальної форми з системою принципів цивільного процесуального права.

Залежність цивільної процесуальної форми від принципів цивільного процесуального права знаходимо і у працях О.В. Гетманцева, на думку якого ця залежність полягає : по-перше, процесуальний порядок здійснення правосуддя в цивільних справах характеризується нормативністю свого закріплення, а також можливістю для судді у разі, якщо спірні відносини не врегульовані законом, застосувати закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого, суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права) (ст. 8 ЦПК); по-друге, принципи цивільного процесуального права в сукупності дають можливість дати характеристику процесуальним процедурам, які діють в межах цивільної процесуальної форми, провести між ними різницю; по-третє, будь-яке реформування цивільного процесуального законодавства повинно здійснюватись відповідно до принципів цивільного процесуального права, оскільки саме вони виступають орієнтиром у нормотворчій діяльності при вдосконаленні цивільного процесуального законодавства; по-четверте, принципи допомагають суду забезпечити правильне розуміння цивільного процесуального законодавства і правильне його застосування [2.,с.26].

Визначенню суті цивільної процесуальної форми приділила увагу і Г.Л.Осокіна, яка вважає, що сутність цивільної процесуальної форми полягає в детальній і жорсткій регламентації процесуальної поведінки суду і інших учасників процесу. Більше того, автор розглядає процесуальну поведінку в трьох аспектах: по-перше, з точки зору конкретного змісту цієї поведінки (що можуть і чого не можуть робити в процесі його учасники), по-друге, з точки зору логічної послідовності процесуальних дій чи бездіяльності, по-третє, з точки зору місця і часу їх здійснення чи нездійснення [9.,с.98]. На думку Г.Л. Осокіної, цивільна процесуальна форма характеризується тим, що всі учасники цивільного судочинства і суд діють або навпаки утримуються від виконання дій, тільки там і тоді, де і коли це передбачено цивільними процесуальними нормами.

Аналогічні погляди щодо сутності процесуальної форми знаходимо і в працях Н.А. Рассахатської, яка вважає, що суттю цивільної процесуальної форми є організація процесуальної діяльності суду і інших суб’єктів цивільного процесуального правовідношення, тобто регламент їх процесуальної поведінки [10.,с.17].

Таким чином, проаналізувавши погляди вчених-процесуалістів бачимо, що всі вони визначають сутність цивільної процесуальної форми через виділення особливостей основних її ознак. Тобто, характеризуючи ознаки процесуальної форми, кожен з них по своєму розуміє і визначає суть цивільної процесуальної форми. Так, деякі кладуть в її основу порядок здійснення правосуддя з цивільних справ, інші, розуміють процесуальну форму як діяльність суду, а також осіб, які беруть участь в справі. На думку інших, процесуальна форма повинна базуватись на принципах цивільного процесуального права.

Важливим також є з’ясування питання і про значення цивільно-процесуальної форми, як в теоретичному, так і практичному аспектах. Як вважав Калінін, форма в судовій справі має велике і виняткове значення [6.,с.150]. Так, Н.А. Чечина, розглядаючи практичне значення цивільної процесуальної форми, зазначала, що при здійсненні правосуддя обов’язковим є дотримання процесуальної форми; форма розглядається в якості невід’ємного елемента судової діяльності; судова діяльність неможлива без процесуальної форми; діяльність, яка здійснюється без форми нікчемна; порушення форми, недотримання правил, тягне за собою визнання окремих дій чи актів, прийнятих судом без форми, незаконними, що призводить до їх скасування [14.,с.40].

Слід погодитися з думками вчених В.М. Горшенева та П.Е. Недбайло, які стверджували, що здійснення правосуддя в процесуальній формі гарантує захист прав громадян і організацій; виховує громадян; забезпечує найбільш повне вираження основних принципів діяльності при здійсненні правосуддя; діяльність суду в строгій відповідності з нормами процесуального права сприяє правильному вирішенні справи, встановленню істини по справі і постановленню законних і обґрунтованих рішень [17.,с.179].

Відомий вчений-процесуаліст А.А. Добровольський зазначав, що значення цивільної процесуальної форми полягає в тому, що вона: забезпечує заінтересованим у результаті справи сторонам визначені правові гарантії правильності вирішення спорів, рівність процесуальних прав і процесуальних обов’язків; зобов’язує розглядати і вирішувати спори щодо суб’єктивного права і при цьому суворо дотримуватись норм матеріального і процесуального права, ухвалювати в судовому засіданні законні і обґрунтовані рішення з дотриманням встановлених законом чи іншими нормативними актами процесуальних гарантій для осіб, які беруть участь в справі [11.,с.8-9].

На сучасному етапі розвитку цивільного процесуального законодавства значення процесуальної форми полягає в тому, що вона існує не сама по собі, а для вираження певного змісту (процесуальної дії), тобто в діалектичній єдності, форми і змісту [16.,с.19].

Аналогічні погляди щодо значення процесуальної форми містяться і в працях А.Ф. Клейнмана [7.,с.10], Н.М. Коршунова, Ю.Л. Марєєва [8.,с.25], М.К. Треушнікова [3.,с.25], С.І. Чорнооченко [15.,с.14] та інших процесуалістів.

По іншому підходить до з’ясування сутності даного питання В.М.Семенов, який вважає, що значення процесуальної форми правосуддя з цивільних справ полягає в тому, що процесуальне законодавство детально регламентує важливу частину судового розгляду, пов’язану з аналізом матеріалів і доказів. Процесуальний закон передбачає засоби судового доказування, види доказів, порядок збирання, вивчення, аналізу і оцінки їх за внутрішнім переконанням судді. Також автор зазначає, що процесуальна форма є найбільш вдосконаленою формою діяльності державних органів, що дає можливість суду розібратися в усіх складнощах судових справ з ухваленням обґрунтованого і законного рішення [4.,с.5-7].

Проаналізувавши значення форми, яке розкриває В.М. Семенов, слід зазначити, що автор звужує значення цієї проблеми. На відміну від таких авторів, як В.М. Горшенев, А.А. Добровольський, П.Е. Недбайло, Н.А. Чечина, автор обмежує значення процесуальної форми, розкриваючи його лише в рамках доказової діяльності, з чим, на жаль, важко погодитися.

Практичне значення процесуальної форми, на наш погляд, полягає і у виокремленні такої системи норм (правил, вимог) цивільно-процесуального законодавства, що дозволить удосконалити існуючий і створити найбільш оптимальний порядок розгляду і вирішення цивільних справ. Дане положення означає виявлення і вдосконалення на основі діючого законодавства про цивільне судочинство найголовніших правил, вимог, встановлених нормами цивільного процесуального права до порядку діяльності суб’єктів цивільного процесу.

Щодо теоретичного значення цивільної процесуальної форми, то воно полягає у виділенні особливостей розгляду різних категорій цивільних справ, та в удосконаленні форм захисту прав та свобод особи шляхом раціоналізації правосуддя. Судочинство по кожній конкретній справі являє собою послідовне вчинення процесуальних дій, які зводяться до того, щоб захистити суб’єктивні права та інтереси фізичних, юридичних осіб та держави.

Отже, на підставі викладеного можна зробити висновок, що значення цивільної процесуальної форми значно ширше її сутності, що закономірно випливає із завдань цивільного судочинства, які передбачені статтею 1 ЦПК. Виконуючи ці завдання, суд і учасники процесу сприяють у розкритті значення процесуальної форми, оскільки на них покладається обов’язок дотримуватись встановленого нормами цивільного процесуального права порядку послідовності вчинення процесуальних дій.

Отже, порядок здійснення правосуддя в цивільних справах повинен здійснюватись в строгій відповідності з нормами цивільного процесуального права. Недотримання норм цивільного процесуального права, що виражається в порушенні чи неправильному застосуванні процесуальних норм, може призвести до ухвалення незаконного рішення. А це в свою чергу може стати підставою для перегляду даного рішення у вищестоящих судових інстанціях, про що свідчить ч.3 ст.309 ЦПК, згідно з якою порушення або неправильне застосування норм процесуального права можуть бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції лише за умови, якщо такі порушення призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

Таким чином, здійснення правосуддя з цивільних справ у строгій відповідності з нормами цивільного процесуального права призводить до ухвалення судом законного й обґрунтованого рішення у справі. В даному положенні полягає основне практичне значення цивільної процесуальної форми.

Висновок перший. Сутність цивільної процесуальної форми – це встановлений нормами цивільного процесуального законодавства процесуальний порядок вчинення судом та іншими учасниками процесу процесуальних дій у процесі розгляду та вирішення цивільних справ, а також оформлення таких дій у процесуальних документах. Основою такого порядку є принципи, які передбачені в нормах Цивільного процесуального кодексу.

Висновок другий. При визначенні значення процесуальної форми слід враховувати її як теоретичний, так і практичний аспекти, а саме: теоретичне значення цивільної процесуальної форми полягає у виділенні особливостей розгляду різних категорій цивільних справ, та в удосконаленні форм захисту прав та свобод особи шляхом раціоналізації правосуддя. Судочинство по кожній конкретній справі являє собою послідовне вчинення процесуальних дій, які зводяться до того, щоб захистити суб’єктивні права та інтереси фізичних, юридичних осіб та держави. Практичне ж значення процесуальної форми полягає у дотриманні суб’єктами цивільно-процесуальних правовідносин у цивільних справах строгої відповідності процесуальних дій з нормами цивільного процесуального права, що і призводить до ухвалення судом законного і обґрунтованого рішення у справі.