Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Белей Катерина Політична система суспільства як основа функціонування держави в політичній сфері Забезпечення права на судовий захист – передумова формування правової держави в україні

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

Белей Катерина

аспірантка кафедри філософії ОНЮА


ЕВТАНАЗІЯ: ДОСВІД ЗАРУБІЖНИХ КРАЇН

У філософії права є такі теми, що історично завжди приваблювали і зараз приваблюють до себе особливо пильну увагу і філософів, і простих людей.

До таких "цікавих" тем відносяться насамперед ті, де усвідомлюються дійсні права людини на ії гідну смерть. Причому тема смерті володіє дивною привабливістю. Розуміючи природну неминучість смерті, люди, проте, прагнуть знову і знову філософськи усвідомити її таємничий феномен і з біологічної, і з правової позицій [1;17].

У цій темі особливо приваблюють такі її моральні і правові повороти, за яких проглядаються, нехай і дуже вже смутно, особисте відношення до своєї майбутньої смерті та проблема евтаназии (легкої смерті).

Щоправда, усвдомлення цієї проблеми і понині залишається досить неоднозначним і з моральної, і з правової точок зору.

Сьогодні, коли в усьому світі розгорнулися дискусії про право людини на евтаназію, філософи, юристи та медичні працівники виявилися в центрі цього процесу. З приводу евтаназії в них досить різні погляди і позиції — від абсолютного заперечення до повної легалізації принципів і методів евтаназії.

Евтаназія відображає як світоглядні, моральні, так і правові позиції людей із приводу їх відношення до проблеми життя і смерті людини. Які тільки ідеї і пропозиції з цього приводу не розроблялися вченими і філософами, але єдиної відповіді не отримано донині.

Суперечливі погляди на евтаназію з морально-етичної та медичної точок зору викликали й суперечливу юридичну оцінку цього явища, що знайшло відображення у законодавстві деяких країн.

Наприклад, в Англії після довгих обговорень прийнято закон про безумовну заборону усіх видів евтаназії в медичній практиці. Однак 1999 року в Медичному журналі Великобританії дається порада медичним працівникам припинення лікування безнадійних пацієнтів за наявності згоди їхніх близьких родичів. Медичному персоналу дозволено приймати такі рішенні з мотивів співчуття до хворого [2;123].

У Швеції та Фінляндії евтаназія шляхом припинення безцільного підтримання життя не вважається протизаконною. Однак підставою для прийняття лікарем рішення про припинення лікування є вільне і свідоме волевиявлення пацієнта. Аналогічні прохання від близьких родичів пацієнта, що знаходиться у несвідомому стані, є юридичне недійсними. Однак у Швеції, хоч лікар і не може умисно сприяти смерті пацієнта, він не повинен здійснювати жодні зусилля щодо штучного підтримання життя. У крайньому випадку він має право навіть приймати рішення щодо відключення апарату штучного дихання.

Відповідно до законодавства штату Індіана (США) діє так званий прижиттєвий заповіт, у якому пацієнт офіційно підтверджує свою волю на те, щоб його життя не продовжувалось штучним способом за певних обставин. У 1977 році у штаті Каліфорнія (США) після довгих років обговорень на референдумах було прийнято перший у світі закон "Про право людини на смерть", відповідно до якого невиліковно хворі люди можуть оформити документ з виявленим бажанням відключити реанімаційну апаратуру [3;80].

У штаті Орегон (США) діє закон "Про право на гідну смерть". Стаття 2 цього закону передбачає, що повнолітня, дієздатна особа, мешканець штату Орегон і визнана лікуючим лікарем і консультуючими лікарями як така, що страждає від невиліковної хвороби і яка добровільно виражає своє бажання померти, може подати письмове прохання про надання ліків, щоб гуманно та гідно померти. Прохання про надання ліків має бути подане у письмовій формі і оформлене відповідно до вимог цього закону, підписане пацієнтом і засвідчене щонайменше 2 свідками, які в присутності пацієнта засвідчують, що, наскільки вони обізнані і переконані, пацієнт є дієздатним, діє добровільно і його не примушують підписувати прохання. Закон встановлює значне коло обмежень щодо того, хто не може бути визнаний свідком. Так, хоча б одним із свідків повинна бути особа, яка не є:

а) родичем пацієнта по крові, шлюбі або усиновленню;

б) особою, яка під час підписання прохання буде мати право на частину майна пацієнта після його смерті згідно з заповітом або за законом;

в) власником або працівником установи охорони здоров'я, де пацієнт отримує медичне лікування або постійно там перебуває.

У Японії легалізацію евтаназії підтримують більш як 70% населення і понад 80% медиків. Однак лікарю, котрий відключив систему життєзабезпечення, загрожує в'язниця, і кілька японських лікарів за такою статтею вже сидять. Проте японські ініціатори цього законопроекту створили стотисячну громадську організацію під назвою «смерть із гідністю» і вже зібрали близько 150 тис. підписів на підтримку майбутнього закону.[4;5]

У КНР проблема евтаназії неодноразово виносилась на розгляд Всекитайських зборів народних представників. Виходячи з традиційної національної концепції, в суспільстві сформувалось негативне відношення до "легкої смерті".

Греція, під тиском сильної опозиції православного духовенства, питання про легалізацію евтаназії зараз взагалі не підіймає. У 2002 році Бельгія легалізувала застосування евтаназії на своїй території.

В Німеччині саме в цей час точиться дискусія щодо можливості застосування евтаназії у цій країні, яка, судячи з розвитку подій, завершиться законодавчою їі забороною в будь-якому виді.

Однак чи не найбільший резонанс у світі викликала легалізація евтаназії у Нідерландах 14 квітня 1994 року. Сприятливі умови для евтаназії існували в цій державі ще з 1984 року, коли Верховний суд визнав добровільну евтаназію прийнятною. Якщо в її процесі лікар не дотримувався десяти пунктів інструкції, складених Королівською медичною асоціацією, він піддягав кримінальній відповідальності. У 1993 році парламент виключив евтаназію з числа кримінальне караних правопорушень. Як результат, лише 2000 року в Нідерландах офіційно було зареєстровано 2216 випадків евтаназії. Однак у законі про легалізацію евтаназії було встановлено достатньо суттєві обмеження щодо її застосування. Так, на дітей віком до 12 років закон не поширюється, а підлітки віком від 12 до 16 років зобов'язані представити письмову згоду батьків. Окрім того, надзвичайно чітко та недвозначно зазначалося, що дія закону поширюється виключно на громадян Нідерландів.

Спеціальна комісія, що складається з медичних експертів та юристів, буде розглядати документи, до складу яких обов'язково має входити письмова заява самого пацієнта про бажання померти. І якщо рішення комісії буде позитивним, пацієнту забезпечать відхід з життя з допомогою спеціально передбачених для цього медичних препаратів [5;454].

На цих прикладах ми бачимо, що розвинені країни однаково уважно ставляться до проблем як активної (пряме переривання життя), так і пасивної (непідтримання життєдіяльності) евтаназії. У Японії це може бути зумовлено традиційним ставленням японської культури до смерті, у США — абсолютизацією права людини на максимально повну свободу особи. Але культури всіх країн, і етнічні, і політичні, так і не вирішили для себе, що таке життя людини. Є воно найвищою цінністю, чи найвища цінність — це відсутність страждань у житті?

А що ж Україна? За чинним Кримінальним кодексом України наявність прохання або згоди потерпілого на позбавлення його життя не звільняє того, хто це вчинив, від кримінальної відповідальності.

Згідно частини 3 ст. 52 "Основ законодавства України про охорону здоров'я" медичним працівникам забороняється здійснення евтаназії - умисного прискорення смерті або умертвіння невиліковно хворого з мстою припинення його страждань.

Питання про право людини на смерть продовжує залишатися контраверсійним серед юристів, медиків та інших фахівців, однак більшість юристів виступають проти евтаназії, вважаючи її злочинною.


ЛІТЕРАТУРА:

1. Хрусталев Ю.М. Эвтаназия: сущность и проблемы, взгляд в будущее // Философские науки. - 2003. – № 7. – С. 17-28
   
2. Довбуш О.Право на гідну смерть. // Право України. - № 10. – 2002. – С.122-125
   
3. Грищук В.К., Марисюк К.Б. Еутаназія в теорії та практиці зарубіжних дкржав. // Митна справа. - № 6. – 2002. – С.75-83
   
4. Покальчук О. Евтаназія: нестерпна легкість. // Дзеркало тижня. - № 14 (542). – 2005. – С.4-5
   
5. Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА М), 2002. – 480с.
   

Беляєва М.В.

аспірантка кафедри конституційного та адміністративного права

Запорізького національного університету


ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА ЯК ОСНОВА ФУНКЦІОНУВАННЯ ДЕРЖАВИ В ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ

Держава здійснює свою діяльність в економічній, соціальній, політичній, культурній сферах. Залежно від спрямованості державної діяльності традиційно розрізняють відповідні функції – економічну, соціальну, політичну, культурну. Ця класифікація в науковій юридичній літературі отримала назву об’єктна. Функціонування держави в політичній сфері є одним з пріоритетних напрямів державної діяльності, тому що вирішальне значення політичної діяльності та політики взагалі може стати визначальним для подальшого економічного, соціального, культурного розвитку.

Сучасна юридична доктрина приділяє недостатньо уваги вивченню політичної функції держави, визначенню її поняття та розкриттю її змісту. Метою цієї статті є спроба дослідити основні положення політичної системи суспільства як основи функціонування держави в політичній сфері.

Термін “політична система” суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках тільки в наш час. Необхідність виділення в політичній доктрині категорії “політична система суспільства” зумовлена значним розширенням у XX столітті сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що зв’язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення [1, 12]. Короткий історичний екскурс свідчить про соціологічне походження категорії “політична система суспільства”. У правовій та політологічній літературі щодо розкриття змісту цього терміну розрізняють два підходи: соціологічний та правовий.

Соціологічним підходом політична система визначається як динамічний механізм, що перетворює імпульси, які йдуть від оточення і від самих політичних структур, в політичні рішення, що формують політичну поведінку та інші громадські позиції. Виходячи зі схеми функціонування загальної системи (“ввід”, “конверсія”, “вивід”) прихильники цієї концепції (одним з її авторів є американсько-канадський політолог Девід Істон, відомий своїми книгами “Політична система”, “Рамки політичного життя”, написаними в 50-60 роках) стверджують, що політична система має “ввід”, куди надходять імпульси-вимоги (сплата зарплати) і підтримка (сплата податків), і “вивід”, звідки з’являються політичні рішення, за допомогою яких розподіляються цінності, а також здійснюються політичні дії. Сама політична система нагадує своєрідний чорний ящик, діяльність (“конверсія”) якого прихована від навколишнього середовища. Політичну систему інколи порівнюють з обчислювальною машиною, а її рішення – з комп’ютерними операціями. Характер і зміст цієї діяльності можна визначити як за сигналами, що надходять на ввід системи, так і за рішеннями і діями, які вона приймає згідно з цими сигналами.

Життєздатність політичної системи вирішальною мірою залежить від її реагування на зворотний зв’язок. Реакція політичної системи на вимоги, які йдуть від населення, залежить від її характеру. Тоталітарна система ігнорує ці вимоги, авторитарна враховує частково, а демократична – прагне врахувати повністю. Якщо влада індиферентна до вимог членів суспільства і приділяє увагу лише власним потребам, то її рішення і дії ніколи не знайдуть підтримки.

В політологічній та соціологічній літературі визначають два базових набори функцій політичної системи – функції “вводу” і “виводу”. Якщо перші здійснюються переважно неурядовими підсистемами, то другі – прерогатива владних структур.

До функцій “вводу” відносять такі функції, як політична соціалізація і залучення громадян до участі в політичному житті, артикуляція інтересів різноманітних груп населення; агрегування цих інтересів, тобто перетворення вимог в альтернативи державної політики; політична комунікація – процес передачі інформації і формування переконань, що сприяє налагодженню доброзичливих взаємовідносин між громадянами і урядом.

Функції “виводу” це, насамперед, створення норм-законів, що визначають поведінку громадян в суспільстві. Процес нормотворчості включає ряд етапів: визначення політики і вибір загальної мети; підготовку рішень і конкретних правил для досягнення цілей; застосування вироблених норм-законів; контроль за дотриманням норм-законів. Ці функції здійснюють переважно судова та законодавча гілки влади.

Правовий підхід визначає політичну систему як сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють відносини між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому [2, 8].

Важливим компонентом функціонування політичної системи є її структура, тобто внутрішня організація цілісної системи, специфічний спосіб взаємозв’язку і взаємодії складових елементів, що її утворюють. Питання щодо визначення основних складових політичної системи суспільства є досить дискусійним. Політологічна та правова наука розрізняють неоднакову кількість складових цієї категорії. На наш погляд, найбільш повним та ґрунтовним є відображення п’яти основних груп елементів політичної системи суспільства. Такі елементи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою підсистемою. Отже, відповідно до цих елементів виокремлюються інституціональна, функціональна, регулятивна, комунікативна, ідеологічна підсистеми політичної системи [3, 203; 4, 227-233]. Крім того, сучасні дослідження щодо політичної системи суспільства дозволяють зробити висновок про виділення додаткової підсистеми політичної системи суспільства – особистісної [5, 502]. Свої тези автори мотивують тим, що у філософському розумінні людина є первинним елементом системи. Порядок функціонування будь-якої системи визначає людина. Політика та людина взаємозалежні, взаємопов’язані категорії. Сучасне цивілізоване суспільство характеризується тим, що політика здійснюється для людей та за допомогою людей.

З метою розкриття змісту політичної системи суспільства перейдемо до загального короткого огляду її підсистем. Так, функціональна підсистема політичної системи знаходить своє вираження у політичному процесі і політичному режимі. У загальному вигляді політичний процес визначається як форма функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі і часі [6, 271; 7, 294]. Детальніше його можна охарактеризувати як практичну діяльність суб’єктів політики, яка полягає у збереженні або зміні певної політичної ситуації з метою досягнення відповідного політичного результату. Під політичним режимом розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади. Формування політичного режиму залежить від багатьох факторів, серед яких важливе місце мають історичний тип та сутність держави.

Складовим елементом політичної системи є регулятивна (або нормативна) підсистема. Цю підсистему утворює сукупність політико-правових норм та інших засобів, за допомогою яких здійснюється регулювання взаємовідносин між суб’єктами політичної системи. Норми – це обов’язкові, загальновизнані правила поведінки, що регулюють діяльність політичної системи та відображають характер політичних відносин.

Комунікативна підсистема політичної системи містить політичні відносини, тобто ті зв’язки між людьми та їх різноманітними спільностями, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї підсистеми входять як формалізовані відносини, що ґрунтуються на нормах права і регулюються ними, так і ті неформальні зв’язки, що не закріплені у праві, але відіграють істотну роль у політичному житті [8, 232]. Політичні відносини є різновидом суспільних відносин та виникають в процесі завоювання, утримання, здійснення, використання влади. Вони визначають зміст та характер функціонування політичної системи суспільства.

Важливим структурним компонентом політичної системи суспільства є ідеологічна підсистема, яка складається із сукупності політичних ідей, теорій, концепцій (політична свідомість, політична і правова культура) [9, 203]. Політична свідомість є відображенням політичного буття, насамперед, політичних відносин і інтересів. Політична культура є надзвичайно важливим елементом політичної системи, вона значною мірою впливає на ефективність функціонування, подальший розвиток та вдосконалення політичної системи суспільства. Саме від ціннісних орієнтирів, що вибирає особистість у процесі політичної діяльності залежить ефективність політики, та як наслідок подальше життя держави, суспільства та кожного індивіда взагалі.

Інституціональну підсистему політичної системи суспільства складають політичні інститути, тобто формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи – держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадсько-політичні організації, органи місцевого самоврядування тощо, так і процеси їх упорядкованого функціонування [10, 227]. На наш погляд, інституціональна підсистема є найбільш вагомим елементом політичної системи суспільства, тому що саме за допомогою політичних інститутів (держави, державних організацій, установ) відбувається вироблення та впровадження певної стратегії політичного розвитку держави, визначення та закріплення політичних і правових норм, формування основних засад політичної та правової культури тощо. Інституціональна підсистема політичної системи суспільства характеризує політичну організацію суспільства. Політична організація суспільства складається із системи всіх інститутів, організацій, установ, включаючи людей (особистостей), а також механізми керівництва і управління, за допомогою яких здійснюється політична влада [11, 37]. Слід відзначити, що питання співвідношення політичної організації суспільства та політичної системи суспільства досить неоднозначно розглядається правовою та політологічною доктриною. Деякі дослідники ототожнюють категорії “політична система суспільства” і “політична організація суспільства”, інші вважають, що політична система суспільства є складовим компонентом політичної організації суспільства. Існує третя точка зору до якої ми приєднуємось. Відповідно до цього підходу політична система суспільства є поняттям більш ширшим ніж політична організація суспільства. Політична організація суспільства, насамперед, розглядає систему суб’єктів політичної системи суспільства, характер і зміст їх діяльності, порядок функціонування. Політична організація суспільства є першоджерелом виникнення усіх найважливіших зв’язків, що виникають в межах політичної системи суспільства.

Науковий аналіз підсистем політичної системи суспільства дає підстави для ствердження, що саме інституціональна підсистема є суб’єктним засобом реалізації політики держави шляхом створення системи формалізованих політичних інститутів.

Таким чином, можна запропонувати наступне коло суб’єктів, що здійснюють види діяльності щодо реалізації політики держави:

• народ шляхом здійснення народовладдя (ст. 5 Конституції України закріплює принцип демократизму та проголошує, що народ є єдиним джерелом влади та здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Основними формами безпосереднього народовладдя є вибори і референдум);
  
• органи державної влади (відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Держава в особі своїх органів здійснює діяльність щодо реалізації політичної функції);
  
• органи місцевого самоврядування (Конституція України містить окремий розділ, який присвячений питанням місцевого самоврядування в Україні. Основним суб’єктом місцевого самоврядування є територіальна громада);
  
• об’єднання громадян, в тому числі політичні партії або громадські організації.
  

Отже, інституціональна підсистема політичної системи суспільства є підґрунттям щодо визначення основних елементів, які забезпечують функціонування держави в політичній сфері. Визначення елементного складу політичної організації суспільства є важливим для діяльності держави в політичній сфері тому, що має теоретичне та практичне значення для дослідження ролі та місця політичних інститутів в провадженні політики держави в життя.

Вивчення суб'єктного складу здійснення політичної функції держави сприяє подальшому розвиткові сучасної української державності, ефективній реалізації завдань, що стоять перед державою.


Список використаної літератури

1. Журавський В.С. Політична система України: проблеми становлення і розвитку. – К., 1999.
   
2. Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку / За ред. Ф.М. Рудича: Навч. посібник для студентів вищих закладів освіти. – К.: Парламентське вид-во, 2002. – 327 с.
   
3. Политология: Учебник для вузов / Под ред. М.А. Василика. – М.: Юристъ, 2001. – 592 с.
   
4. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
   
5. Общая теория государства и права. Академический курс в 3-х томах. Изд. 2-е, перераб. и доп. Отв. ред. проф. М.Н. Марченко. Том 1. – М.: ИКД “Зерцало-М”, 2002. – 528 с.
   
6. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученко, В.Д.Бабкіна. – К., 1997.
   
7. Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю.И. Аверьянов. – М., 1993.
   
8. Політологічний енциклопедичний словник / За ред. Ю.С. Шемшученко, В.Д.Бабкіна. – К., 1997. – С. 271; Политология: Энциклопедический словарь / Общ. ред. и сост. Ю.И. Аверьянов. – М., 1993. – С. 294.
   
9. Политология: Учебник для вузов / Под ред. М.А. Василика. – М.: Юристъ, 2001. – 592 с.
   
10. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.
    
11. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков та інші; За ред. В.В. Копєйчикова. – Стер. вид. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 320 с.
    

Мігоряну С.Д.

аспірант другого року навчання

юридичного факультету ЧНУ ім. Ю. Федьковича


ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА СУДОВИЙ ЗАХИСТ – ПЕРЕДУМОВА ФОРМУВАННЯ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ

Конституція України проголосила нашу державу правовою. Поняття правової держави є надзвичайно важливим поняттям для прав людини. Однак, сьогодні існує проблема захисту конституційних прав, в першу чергу в судовому порядку, а, отже, і ряд проблем щодо будівництва та існування правової держави в Україні.

У країнах, які з’явилися після розпаду СРСР, і в інших країнах виникають великі проблеми з розумінням визначення правової держави. І дійсно, що таке „правова держава”?

Правова держава – це держава, у якій існують чіткі, стабільні і всім зрозумілі правила гри між людиною і владою. Це держава, у якій людина може дуже чітко передбачити, як влада буде реагувати на її поведінку, бо в цій державі правлять не самоуправні чиновники і посадові особи, а чіткий закон. Зрозуміло, що правова держава не завжди є демократичною, а демократична – правовою.

Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову; визначальна роль суду у розв’язанні всіх спірних питань; підконтрольність суду всіх без виключення громадян та інституцій; право кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та державних органів; незалежність судової влади від пануючих політичних сил та органів державного управління – це одні з найважливіших ознак правової держави.

Наявність прав, закріплених у конституціях й інших нормативно-правових актах держави, ще не говорить про те, що ця держава – правова. Адже, лише гарантованість, забезпеченість, охорона і захищеність нормативно-закріплених прав, робить державу правовою.

Основною юридичною гарантією прав і свобод людини виступає судовий захист [9, с. 210]. Говорячи про судовий захист і судову владу в цілому, хочеться нагадати слова О. Гамільтона: „Якщо основою виконавчої влади, є меч, законодавчої – гаманець, то судової – мудрість”.

І Конституція України (ст. 55), і Закон України „Про судоустрій України” (ст. 6) (далі – Закон), закріплюють право кожної людини на захист своїх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону. Ця норма відображає положення міжнародних документів, до яких приєдналась Україна, зокрема ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року. На наш погляд, в пункті 1 вказаної статті досить чітко і повно регламентується право кожної людини на справедливий і відкритий розгляд її справи в суді.

Органи судової влади мають свою чітко виражену сферу діяльності і мають діяти на основі Конституції та законів України. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя спеціально створеними для цього суб’єктами судової влади – судами (ст. 1 Закону). Стаття 124 Конституції встановила, що виключно судами здійснюється правосуддя в Україні. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ст. 126 Конституції України).

Конституція України розширила сферу застосування правосуддя, вказавши, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції України). Отже, право на „справедливий судовий захист” є ніщо інше як право на правосуддя [7, с. 6].

Отже, основною функцією судів є відправлення правосуддя.
Саме здійснюючи правосуддя, суд забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. В цьому і виражається основне завдання суду (ст. 2 Закону). Суди не вправі відмовити у судовому захисті прав та свобод людини і громадянина, у прийнятті скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових і службових осіб з підстав, не передбачених Конституцією чи законом. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке згідно зі статтею 64 Конституції України не може бути обмежене [6].

Право на судовий захист є одночасно і матеріальним, і процесуальним. Матеріальне право на судовий захист полягає в обов’язку держави побудувати мережу судових установ, до яких може звернутись кожна людина. Процесуальне право на судовий захист полягає у можливості кожного звернутись до суду за захистом порушених прав.

Конституція України закріпила можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції (ст. 8); право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55), що відповідає ст.ст. 8, 10 Загальної декларації прав людини; право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56); право на правову допомогу, у тому числі, у передбачених законом випадках, безоплатну; на вільний вибір захисника своїх прав (ст. 59).

Право на судовий захист не підлягає жодним обмеженням. Джерелом необмеженого права на судовий захист виступає безпосередньо Конституція України (ст. 64). Закони та інші нормативно-правові акти можуть лише визначати порядок реалізації цього права, а не відмінити його чи встановити такі процедури, які б ускладнили або ж зробили по суті неможливим його реалізацію зацікавленими особами.

Нажаль, сьогодні немає єдиної думки про поняття судового захисту. Крім того, чинне законодавство, говорячи про право на судовий захист, обмежуються в основному лише характеристикою ознак або/і вимог, що ставляться до суду, або ж принципів, на основі яких повинен діяти суд. Тому, враховуючи наведені в юридичній літературі визначення, проаналізувавши чинне законодавство, спробуємо шляхом логічного аналізу понять дати визначення права на судовий захист.

В першу чергу необхідно зазначити, що право на судовий захист – це право на певну діяльність спеціально створеного на підставі закону суб’єкта судової влади – суду, яка спрямована на забезпечення захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя (ст. 1 Закону України „Про судоустрій України”). Згідно ст. 124 Конституції та ст. 5 вказаного Закону правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Тобто, суд є єдиним органом держави, який здійснює від її імені правосуддя.

З урахуванням ст. 2 зазначеного Закону випливає, що завдання захисту прав, свобод і законних інтересів, у тому числі людини і громадянина, судом виконується під час здійснення ним правосуддя. Отже, говорячи про діяльність суду по забезпеченню захисту прав і свобод людини і громадянина, мова йде про здійснення судом правосуддя – розгляду і вирішення конкретних судових справ правовими засобами, які йому надані у судочинстві (форма здійснення правосуддя).

Крім того, у ст. 6 Закону України „Про судоустрій України”, п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини (1950 року), встановлені певні вимоги до суду, зокрема, він повинен бути незалежним, неупередженим і утвореним відповідно до закону.

Отже, враховуючи все вищевикладене та базуючись на нормах вітчизняного та міжнародного права, можна визначити право на судовий захсит як – право кожного на справедливий відкритий розгляд і вирішення упродовж розумного строку незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону, конкретної судової справи правовими засобами, наданими суду для здійснення судочинства з метою захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.

Чи є Україна правовою державою? Чи роблять її такою наявність закріплених у Конституції прав і гарантій захисту цих прав? Вважаємо, що ні, адже реальна можливість реалізувати право на захист (у тому числі право на судовий захист) – це лише одна з визначених у літературі ознак правової держави. Однак, з впевненістю можна сказати, що Україна перебуває на етапі становлення правової держави.


ЛІТЕРАТУРА:

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996 р. – № 30. – Ст. 141.

2. Загальна декларація прав людини. ООН; Декларація, Міжнародний договір від 10.12.1948 року. / [a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi].

3. Закон України „Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції” // Відомості Верховної Ради України. – 1997 р. – № 40. – Ст. 263.

4. Закон України „Про судоустрій України” // Відомості Верховної Ради України. – 2002 р. – № 27-28. – Ст. 180.

5. Постанова Пленуму Верховного Суду України „Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина” від 30 травня 1997 року № 7 / [a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi].

6. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України (справа за зверненнями жителів міста Жовті Води) / [a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi].

7. Бойко В.Ф., Євдокимов В.О., Юлдашев О.Х. Право людини на правосуддя (Судове право України): Навч. посіб. – К.: „Варта”; МАУП, 2003. – 256 с.

8. ссылка скрыта. ссылка скрыта / [oks.narod.ru/theory/Alexeev/08.shtml].

9. Жуковский А.Г. Закон Украины „О судоустройстве Украины”: Комментарий / Под редакцией заслуженного деятеля науки и техники Украины, доктора юридических наук, профессора Е.Л. Стрельцова. – Х: ООО „Одиссей” 2003. – 232 с.

10. Конституційне право України. За ред. доктора юридичних наук В.Ф. Погорілка. Київ, Наукова думка, 2002. – 733 с.

11. Семёнов В.М. Суд и правосудие в СССР. – М.: Юрид. лит., 1984. – 320 с.

12. Фрицький О.Ф. Конституційне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 536 с.


Чепель О.Д.

аспірант кафедри конституційного

адміністративного та фінансового права