Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия
| Вид материала | Закон |
- 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
- Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
- Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
- Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
- Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
- 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
- Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
- Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
- Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
- Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.
ДО ПИТАННЯ ІСТОРІЇ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ПОРУШЕННЯ РІВНОПРАВНОСТІ ГРОМАДЯН В ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
Ця доповідь присвячена проблемам розвитку кримінальної відповідальності за порушення рівноправності громадян в законодавстві України. This article is devoting the problems progress of criminal responsibility for violation of equality of rites in legislation of Ukraine.
Постановка проблеми. Бурхливий процес розбудови правової держави та про європейська орієнтація України обумовлюють необхідність приведення чинного законодавства у відповідність із світовими стандартами. Однією із основних галузей законодавства, що потребує виваженого комплексного аналізу та змін в аспекті відповідності міжнародному праву, є кримінальне законодавство. Зокрема, пильної уваги науковців та законодавця потребує кримінальна відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової чи національної належності або ставлення до релігії.
Актуальність проблеми. В теперішній час не викликає сумніву виключна актуальність наукової розробки даної проблеми, адже без належного рівня забезпечення рівноправного становища громадян в Україні неможливо створити дійсно громадянське суспільство, де права, свободи та законні інтереси громадян були б найвищою соціальною цінністю.
Ступінь наукової розробки проблеми. Не можна сказати, що це питання не привертало уваги вчених – криміналістів. Різні аспекти цієї проблеми в різні часи висвітлювалися у роботах В.М. Демидова, Л.Д. Єрмакової, М.Й. Коржанського, П.С. Матишевського, М.І. Мельника, В.Д. Меньшагіна, А.А. Піонтковського, А.І. Рарога, В.В. Сташиса, В.Я. Тація, М.Д. Шаргородського, С.Ф. Шмідта та інших вчених. Однак ґрунтовне та повне дослідження цього питання й досі не проводилося.
Метою доповіді є висвітлення ключових моментів дослідження генезису кримінальної відповідальності за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової чи національної належності або ставлення до релігії, обґрунтування необхідності їхнього вдосконалення.
Виклад основного матеріалу. В історії кримінального законодавства України виникнення кримінальної відповідальності за порушення міжнаціонального, міжрелігійного, міжрасового миру і злагоди на території сучасної України необхідно пов’язувати з кінцем ХІХ століття, коли частина території нашої країни перебувала під владою Австрійської імперії. Правовою гарантією дотримання міжнаціонального, міжрасового, міжрелігійного миру і злагоди в Австрійській імперії було закріплення в §172 року у розділі VІ “Збудження проти конституції, законів, урядових відомств або органів цих установ” “Угорського кримінального уложення про злочини і проступки” від 1879 року кримінальної відповідальності за посягання на міжнаціональний мир і злагоду в Австрійській імперії. Вищевказана норма мала наступний зміст: “Хто словами прилюдно перед зібранням, або хто через поширення, прилюдно виставляючи друкований твір або образне зображення, яке безпосередньо збуджує до непокори закону або ж виданими в законному порядку урядовим правилам, постановам і розпорядженням; збудження одного класу населення, національності або ж релігійного об’єднання до взаємної ворожнечі...” [1; 415].
Об’єктом цього злочину виступали суспільні відносини, що забезпечували охорону правопорядку, міжкласового, міжнаціонального, міжрелігійного миру та злагоди. Предметом цього суспільно небезпечного діяння були друковані твори або зображення відповідного змісту. Об’єктивна сторона злочину характеризувалася альтернативними діями, а також способом вчинення–прилюдно (публічно). Злочин мав формальний склад. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є вчинення цього злочину тільки з прямим умислом. а також метою збудження до непокори закону або ж виданими в законному порядку урядовим правилам, постановам і розпорядженням; збудження одного класу населення, національності або ж релігійного об’єднання до взаємної ворожнечі. Суб’єктом даного злочину була фізична особа.
Тільки через чверть століття в Уголовному Уложенії Російської імперії з’явилася норма, що закріпила відповідальність за злочин, який посягав на міжнаціональний, міжрелігійний, міжрасовий мир і злагоду в державі. Дана норма поширилася на територію України, що була під владою Російської імперії. У ст.125 Уголовного Уложенія в главі 5 “О смуте” містилась загальна норма, яка передбачала відповідальність за “участие в сообществе, заведомо поставившим целью своей деятельности возбуждение вражды между отдельными частями или классами населения ” [2; 54].
Об’єктом даного суспільно небезпечного діяння були суспільні відносини, що забезпечували охорону міжкласового, міжстанового, міжнаціонального, міжрасового, міжрелігійного миру та злагоди. Об’єктивна сторона злочину характеризувалася дією, що виражалася в участі. Злочин мав усічений склад. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є вчинення цього злочину тільки з прямим умислом. а також метою збудження ворожнечі між частинами або класами населення, між станами, або між власниками та робітниками.Суб’єктом даного злочину була фізична особа.
Ст.129 вищевказаного нормативного акту встановлювала кримінальну відповідальність за „произнесение или чтение, публично, речи или сочинения или в распространение или публичное выставление сочинения или изображения, возбуждающего вражду между отдельными частями или классами населения…”[2; 56].
Об’єктом цього злочину виступали суспільні відносини, що забезпечували охорону міжкласового, міжстанового, міжнаціонального, міжрасового, міжрелігійного миру та злагоди. Предметом цього суспільно небезпечного діяння були твори або зображення відповідного змісту. Об’єктивна сторона злочину характеризувалася такими альтернативними діями, а також способом вчинення–публічно. Злочин мав формальний. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є вчинення цього злочину тільки з прямим умислом. а також метою збудження ворожнечі між частинами або класами населення, між станами, або між власниками та робітниками. Суб’єктом даного злочину була фізична особа.
Наступним етапом розвитку кримінальної відповідальності за порушення міжнаціонального миру і злагоди було закріплення відповідальності за розпалювання національної ворожнечі, яка встановлювалася Декретом РНК УРСР від 13 лютого 1919 року “Про караність агітації, спрямованої на розпалювання національної ворожнечі” [3; 114]. Подальшу розробку відповідальність за цей злочин знайшла у Кримінальному кодексі УРСР, прийнятому в 1922 році, де у главі “Державні злочини” розділі “Злочини проти порядку управління” в ст.83 була закріплена норма: “агітація і пропаганда, яка розпалює національну ворожнечу або ненависть, або яка закликає до скоєння раніш названих (у кодексі) злочинів, а також виготовлення і поширення літератури з тією ж метою” [4; 31]. Об’єктом даного суспільно небезпечного діяння були суспільні відносини, що забезпечували охорону правопорядку та міжнаціонального миру та злагоди. Предметом цього злочину була література відповідного змісту. Об’єктивна сторона злочину характеризувалася альтернативними діями. Злочин мав формальний склад. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є вчинення цього злочину тільки з прямим умислом. а також метою розпалити національну ворожнечу або ненависть, або закликати до скоєння раніш названих (у кодексі) злочинів. Суб’єктом даного злочину була фізична особа. Високу суспільну небезпеку даного злочину відображало місце норми в главі “Державні злочини”, а також санкція, яка передбачалась за його скоєння, зокрема, встановлювалася лише нижня межа покарання. Безперечно позитивним було більш менш чітке окреслення законодавцем в диспозиції цієї норми об’єктивної сторони даного злочину.
Прийнятий в 1927 році новий КК УРСР мав абсолютно аналогічну за змістом кримінально–правову норму, але в тому ж році була введена нова редакція ст.59-7, яка передбачала кримінальну відповідальність за “пропаганду і агітацію, направлену на розпалювання національної або релігійної ворожнечі і ненависті, а так само поширення або виготовлення і зберігання літератури того ж характеру” [5; 37-38]. Кваліфікуючим були наступні обставини вчинення цього злочину: скоєння під час військової обстановки або при масових заворушеннях”. Варто зазначити, що законодавець залишив дану кримінально–правову норму в главі “Державні злочини”, розмістивши її в розділі “Інші злочини проти держави”.
Об’єктом даного суспільно небезпечного діяння були суспільні відносини, що забезпечували охорону міжнаціонального і міжрелігійного миру та злагоди. Предметом цього злочину була література відповідного змісту. Об’єктивна сторона злочину характеризувалася альтернативними діями. Злочин мав формальний склад. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є вчинення цього злочину тільки з прямим умислом, а також метою розпалити національну чи релігійну ворожнечу або ненависть. Суб’єктом даного злочину була фізична особа. Новелою було те, що вперше кримінальний закон УРСР передбачив відповідальність за розпалювання релігійної ворожнечі і ненависті, а також встановив відповідальність за таку дію як зберігання. Крім того, законодавець зменшив санкцію до двох років позбавлення волі, проте, якщо діяння містило кваліфікуючі ознаки, то суб’єкт ніс більш сурове покарання. В санкцію статті були введені більш сурові види покарання: позбавлення волі з конфіскацією майна або його частини, або ж найвища міра покарання–розстріл з конфіскацією майна.
В 1960 році вступив в дію новий КК УРСР, де в главі “Злочини проти держави”, розділі “Інші злочини проти держави” містилася ст.66 ”Порушення національної і расової рівноправності громадян”, яка передбачала відповідальність за пропаганду або агітацію з метою розпалити расову чи національну ворожнечу або ненависть, а так само пряме чи посереднє обмеження прав або встановлення прямих чи посередніх переваг громадян залежно від їх расової або національної приналежності [6; 131].
Таким чином, законодавець в одній статті КК розмістив два різних за своєю суспільною небезпечністю злочини, один з яких передбачав відповідальність за порушення міжрасового і міжнаціонального миру та злагоди, а інший за порушення принципу рівноправності громадян.
Отже, проаналізуємо окремо склад кожного з вищевказаних суспільно–небезпечних діянь. Об’єктом злочину, що передбачав відповідальність за порушення міжрасового і міжнаціонального миру та злагоди були суспільні відносини, що забезпечували охорону міжрасового і міжнаціонального миру та злагоди. Об’єктивна сторона злочину характеризувалася альтернативними діями, що виражалися в агітації або пропоганді. Злочин мав формальний склад. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є вчинення цього злочину тільки з прямим умислом, а також з метою розпалити расову чи національну ворожнечу або ненависть. Суб’єктом даного злочину була фізична особа.
Об’єктом злочину, що передбачав відповідальність за порушення рівноправності громадян були суспільні відносини, що забезпечували охорону принципу рівноправності громадян. Об’єктивна сторона злочину характеризувалася альтернативними діями, що виражалися в обмеженні прав або встановленні переваг. Злочин мав формальний склад. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є вчинення цього злочину тільки з прямим чи непрямим умислом, а також метою розпалити расову чи національну ворожнечу або ненависть. Суб’єктом даного злочину була фізична особа.
Безсумнівно позитивним є той момент, що вперше була встановлена кримінальна відповідальність за реальні прояви порушення принципу рівноправності у вигляді дискримінації за національними та расовими ознаками.
Однак, на нашу думку, є не зовсім правильним розміщення законодавцем злочину, що передбачав відповідальність за порушення принципу рівноправності громадян, в одній статті КК з іншим складом злочину. Крім того, є досить дискусійним питання розміщення вищевказаного злочину у тому розділі, де йому визначив місце законодавець.
Чергові зміни в КК УРСР відбулися відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 16 червня 1989 року. На підставі цього Указу суттєвих змін зазнала редакція ст.66 КК УРСР. Так, нова редакція даної статті виглядала наступним чином: умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової або релігійної ворожнечі і ненависті, на приниження національної честі і гідності, або образа почуттів громадян в зв’язку з їх релігійними переконаннями, а також пряме або непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих преваг громадян в залежності від їх расової, національної приналежності або ставлення до релігії,-караються позбавленням волі на строк до трьох років, або виправними роботами на строк до одного року, або штрафом. Ті ж дії, пов’язані з насильством, обманом або погрозами, а також скоєні посадовою особою,-караються позбавленням волі на строк до п’яти років, або виправними роботами на строк до двох років, або штрафом. Дії, передбачені частинами 1 або 2 цієї статті, які були скоєні групою осіб або потягли загибель людей, або інші тяжкі наслідки,-караються позбавленням волі на строк від трьох до десяти років [7; 276].
Об’єктом злочину, що передбачав відповідальність за порушення міжрасового, міжрелігійного і міжнаціонального миру та злагоди були суспільні відносини, що забезпечували охорону міжрасового, міжрелігійного і міжнаціонального миру та злагоди. Додатковими об’єктами виступали суспільні відносини, що забезпечують охорону життя і здоров'я людей або майно (у випадку його знищення чи пошкодження). Об’єктивна сторона злочину характеризувалася діяннями у формі невизначеного законом кола дій. Злочин мав формальний склад. Кваліфікуючими ознаками, що містилися в частині 2 ст.66 КК України, були наступні способи: фізичне або психічне (погрози) насильство або обман. Крім того, в частині 3 вищевказаної статті містяться як кваліфікуючі ознаки–наслідки у вигляді загибелі людей, або інших тяжких наслідків. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є вчинення цього злочину тільки з прямим умислом, а також метою розпалювання національної, расової або релігійної ворожнечі і ненависті. Суб’єктом даного злочину була фізична особа. Також кваліфікуючими встановлювалися такі ознаки, як вчинення цього злочину посадовою особою або групою осіб. Об’єктом злочину, що передбачав відповідальність за порушення рівноправності громадян були суспільні відносини, що забезпечували охорону принципу рівноправності громадян. Об’єктивна сторона злочину характеризувалася альтернативними діями. Злочин мав формальний склад. Обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони є вчинення цього злочину тільки з прямим чи непрямим умислом. Суб’єктом даного злочину була фізична особа. Кваліфікуючими ознаками обох злочинів, що містилися в частині 2 ст.66 КК України, були наступні способи: фізичне або психічне (погрози) насильство або обман. Крім того, в частині 3 вищевказаної статті містяться як кваліфікуючі ознаки–наслідки у вигляді загибелі людей, або інших тяжких наслідків.
Однак цей закон, на нашу думку, вніс суттєву неконкретику і абстрагував раніше існуючу кримінально–правову норму, передбачивши відповідальність не за пропаганду і агітацію, а за умисні дії, які спрямовані на розпалювання національної ворожнечі і ненависті, надавши слідчо–судовим органам право на власний розсуд розцінювати будь–які дії з точки зору їх можливості розпалити серед громадян національну ворожнечу і ненависть.
Ст.161 чинного КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової чи національної належності або ставлення до релігії має незначні редакційні зміни у вигляді закріплення розширеного переліку ознак, за якими можлива дискримінація [8; 386]. Також на відміну від попереднього кримінального законодавства в чинному КК України, статтю, яка передбачає відповідальність за порушення рівноправності громадян, розміщено в розділі V “Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина”. Крім того, в санкцію норми введено нові види покарань: обмеження волі та позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю.
Отже, чинне кримінальне законодавство, що передбачає відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової чи національної належності або ставлення до релігії, в зв’язку із зазначеними вище вадами не дозволяє слідчо – судовим органам його ефективно застосовувати у боротьбі з цим видом суспільно небезпечних діянь.
Висновки. Таким чином, розглянувши історичний розвиток кримінальної відповідальності за порушення рівноправності громадян залежно від їх расової чи національної належності або ставлення до релігії можна дійти висновку, що за порівняно недовгий історичний період норма, яка передбачала цей вид відповідальності зазнавала значних змін. Законодавець змінював не тільки редакцію диспозиції цієї норми, але й її розташування у главах (розділах) кодифікованих актів кримінального законодавства, тобто, по суті родовий об’єкт цього злочину. Крім того, чинна редакція ст.161 КК України поєднує в собі не поєднуване – два зовсім різних за суспільною небезпечністю та спрямованістю діяння. Тому, вказана стаття потребує ґрунтовного наукового дослідження та законодавчих змін з метою відокремлення в окремі статті КК України злочинів, що в ній розміщенні, конкретизації об’єктивних сторін, а також більш чіткого визначення їх родових об’єктів.
Використана література:
- Хрестоматія з історії держави і права України: У 2-х т.: Навч. посібник для студ. юрид. спец. вищ. зак. освіти/ За ред. В.Д. Гончаренка.- вид. 2-ге перероб. і .доп. Упорядники В.Д. Гончаренко, А.І. Рогожин, ОД. Святоцький.- К: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000.Т 1.-472 с.
- Уголовное Уложение Высочайше утверждённое 22 марта 1903 года.-С.-Петербургъ: Издание Государственной Канцелярии, 1903.-284 с.
- СУ УРСР 1919 р. № 9, ст.114.
- Уголовный кодекс УССР.- 6-е официальное издание с изменениями и дополнениями по 1-ое июня 1924 года.-Харьков: Юридическое издательство Наркомюста УССР, 1924.-104 с.
- Уголовный кодекс УССР и РСФСР. Сравнительный текст и комментарии/Под ред. М.Е. Шаргея, С.А. Пригова, Ю.Л. Мазуренко. Выпуск ІІІ.-Харьков: Юридическое издательство Наркомюста УССР, 1928.-205 с.
- Кримінальний кодекс Української РСР: Науково–практичний коментарій.-К.: Видавництво політичної літератури, 1969, 543 с.
- Указ Президії Верховної Ради УРСР від 16 червня 1989 р.//Відомості Верховної Ради УРСР.-1989.-№26.-Ст.276.
- Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року //За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. -К.: Каннон, 2001.–1104.
Суярко Т.Д.
радник голови
Харківського апеляційного
господарського суду
СУЧАСНІ ФОРМИ КОЛЕКТИВНОГО УПРАВЛІННЯ ЖИТЛОМ
Кооперативи є найстарішою формою колективного управління житлом, що зародилася з перших років радянської влади[1; 114]. Але у тому вигляді, який знайомий нам, кооперативи з’явилися з прийняттям 31 березня 1988 року Постанови ЦК КПСС та Ради Міністрів СРСР №406 «Про заходи по прискоренню розвитку житлової кооперації». Вказаною постановою було проголошено появу нової форми «житлового самоуправління» – житлових кооперативів, які набували у власність державні будівлі та отримували досить широкі повноваження з експлуатаційного управління будинками.
На сьогоднішній день правовою базою функціонування житлово-будівельних (житлових) кооперативів як суб’єктів управління житлом є Закон України «Про кооперацію» від 10 липня 2003 року та Закон України «Про споживчу кооперацію» від 10 квітня 1992 року[2].
Але з прийняттям у 2001 році Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку», яким передбачено спеціальну правову форму об’єднання власників житла з метою забезпечення експлуатації багатоквартирного житлового будинку, користування квартирами та спільним майном житлового будинку, здавалося, сенс створення та існування кооперативу як форми колективного управління житлом втратився. Розвиток законодавства про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку призупинив розвиток законодавства про житлові та житлово-будівельні кооперативи і проблеми діяльності кооперативів перестали обговорюватися. З огляду на це, може скластися враження, що житлово-будівельні (житлові) кооперативи вже стали історією.
Проте з даним твердженням погодитися не можна. По-перше, житлово-будівельні (житлові) кооперативи без проблем можуть співіснувати з товариствами власників житла. Більш того, власники житла для забезпечення управління житлом можуть об’єднуватися не тільки за допомогою вказаних організаційно-правових форм, а й інших, навіть не передбачених законодавством, адже непідприємницькі товариства на відміну від підприємницьких не мають виключного переліку їх видів. Хоча Законом України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» і передбачено механізм реорганізації житлово-будівельних кооперативів у об’єднання співвласників багатоквартирного будинку (ст.5), але це також не свідчить про необхідність такої реорганізації чи про неможливість виконання функцій з управління житлом кооперативом.
Більш того, сфера діяльності кооперативів дещо ширше, ніж об’єднань, чим вони вигідно відрізняються від останніх, адже кооперативи здійснюють функції не тільки по експлуатації житла, а і по спорудженню або придбанню житла, тому є більш актуальною формою об’єднання осіб, які бажають отримати житло.
По-друге, існуюча на даний момент практика спорудження багатоквартирних житлових будинків (новобудови) свідчить, що часто саме житлово-будівельні кооперативи стають замовниками такого будівництва, і саме такі кооперативи по завершенню будівництва фактично здійснюють управління житлом, належним кооперативові.
В літературі житлово-будівельний кооператив визначають як добровільне об’єднання громадян, що організується для зведення будинку за рахунок коштів його членів або кредиту банку з метою поліпшення їх житлових умов з наступною експлуатацією і комунально-побутовим обслуговуванням кооперативного будинку за рахунок його членів[3;50].
Таким чином, характер діяльності житлово-будівельних (житлових) кооперативів змінюється напротязі строку їх діяльності. На першому етапі метою кооперативу є будівництво (якщо йдеться про житлово-будівельний кооператив) або придбання будинку (якщо йдеться про житловий кооператив). На другому етапі основним є управління створеним (придбаним) будинком. Згідно зі ст.384 ЦК України, будинок, споруджений або придбаний кооперативом, є його власністю.
Саме на другому етапі діяльності житлово-будівельного (житлового) кооперативу між кооперативом та управителем можуть виникнути відносини з управління, оскільки кооператив вправі як самостійно здійснювати управління належним йому будинком, так і передати функції по управлінню професійному управителю.
Таким чином, кооператив як форма управління житлом себе не вичерпав. Навпаки, наведені вище міркування дають змогу припустити, що житлово-будівельні (житлові) кооперативи посядуть чільне місце серед суб’єктів управління житлом. Але діяльність споживчих кооперативів потребує оновлення існуючої нормативної бази і створення спеціальної нормативної бази для врегулювання діяльності саме житлово-будівельних (житлових) споживчих кооперативів в сучасних умовах. Так, ст. 133 ЖК України встановлює право громадян які потребують поліпшення житлових умов вступити до кооперативу і одержати в ньому квартиру. Проте викликає сумнів потреба у покращенні житлових умов як критерій для вступу до кооперативу. В умовах соціалістичної економіки, коли власність кооперативів значною мірою змішувалася з державною, а також за умов дефіциту житла, така позиція законодавця була виправданою та зрозумілою. Проте зараз житлово-будівельні (житлові) кооперативи перетворились на звичайних юридичних осіб, яким не властиві так би мовити соціальні функції по забезпеченню громадян житлом. Дане положення ЖК України входить в протиріччя з положеннями Закону України «Про кооперацію». Більш того, в сучасних умовах незабезпеченість житлом як критерій участі у кооперативі суперечить встановленому Конституцією України праву на об’єднання. Слід розглядати як таке, що не відповідає Конституції України та не узгоджується з Законом України «Про кооперацію» і положення ЖК України стосовно можливості участі у житлово-будівельному кооперативі лише фізичних осіб та, у зв’язку зі скасуванням інституту прописки, положення, що ці особи мають постійно проживають у даному населеному пункті.
Житлово-будівельні та житлові кооперативи, будучи непідприємницькими товариствами, можуть стати ефективною формою об’єднання юридичних та фізичних осіб з метою спорудження (придбання) будинку та управління ним. При цьому кооперативи можуть забезпечувати управління належними їм будинками як самостійно, так і залучивши професійних управителів, відносини з якими врегульовуються договором управління житлом. Таким чином, житлово-будівельні та житлові кооперативи можуть розглядатися нами у якості суб’єктів управління за договором управління житлом.