Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Коллизионно-правовое регулирование права собственности в международном частном праве Спільне розроблення та здійснення заходів щодо боротьби з правопорушеннями й охорони громадського порядку. 1) участь громадян в охороні громадського порядку, порядок утворення і членство в громадських формуваннях, їх структуру та повно 3) заходи соціального та правового захисту членів громадських формувань з охорони громадського порядку

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

Література

1. «Про міжнародне приватне право»: Закон України від 23.06.2005 р. № 2709-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 32. – Ст. 422.

2. Пономаренко В., Козырь Л. Повышение квалификации моряков – надёжность их трудоустройства // Судоходство. – 2004. - № 11 – 12.

3. Кодекс законів про працю України // ВВР УРСР. – 1971. – Додаток до № 50. – Ст. 375.

4. Кодекс торговельного мореплавства України // Відомості Верховної Ради України. – 1995. - № 47 – 52. – Ст. 349.

5. Гуцуляк В.Н. Морское право: Учебное пособие. – М.: РосКонсульт, 2000.

6. Лунц Л.А. Курс международного частного права: В 3 т. – Москва: Спарк, 2002.

7. Кивалов С.В. Торговое мореплавание: проблемы и перспективы правового регулирования // Торговое мореплавание. – 1999. - № 1.

8. Международная конвенция о подготовке и дипломировании моряков и несении вахты 1978 года (ПДМНВ - 78) с поправками (консолидированный текст) = International Convention on Standards of Training, Certification and Watchkeeping for Seafarers, 1978 (STCW 1978), as amended (consolidated text): - СПб.: ЗАО ЦНИИМФ, 2002.

9. Черкес М.Е. О соотношении морского права и международного морского права // Торговое мореплавание. – 1999. - № 1.


Фесечко Е.В.

юрисконсульт

ООО «Торговый дом «Аргос-Трейд»


КОЛЛИЗИОННО-ПРАВОВОЕ РЕГУЛИРОВАНИЕ ПРАВА СОБСТВЕННОСТИ В МЕЖДУНАРОДНОМ ЧАСТНОМ ПРАВЕ

Право собственности является одной из основных правовых категорий и центральным институтом любой правовой системы, предопределяющим характер других институтов права данной страны. Институт права собственности в международных отношениях получил в последние десятилетия «второе дыхание» и неизмеримо большее распространение, чем раньше, ввиду перехода ряда государств к принципам открытости в организации общества и закономерного вследствие этого расширения географической сферы, в рамках которой осуществляется перемещение лиц, капиталов и услуг.

Коллизионная проблема – это правовой индикатор, который определяет существование международного частного права и является непременным условием действия норм МЧП при регулировании вещных прав.

Свод коллизионных правил, относящихся к праву собственности, содержится в многочисленных международных актах, однако боле подробно следует остановиться на (Минской) Конвенции 1993 года о правовой помощи и правовых отношениях. Так, согласно положений данной Конвенции право собственности на недвижимое имущество определяется по законодательству того государства – участника договора, на территории которого такое имущество находится. Вопрос о том, какое имущество является недвижимым, решается в соответствии с правом страны местонахождения имущества. Право собственности на транспортные средства, подлежащие внесению в государственные реестры, определяется по закону договаривающейся стороны, на территории которой находится орган, осуществляющий регистрацию транспортного средства. Возникновение или прекращение права собственности или иного вещного права на имущество определяется по закону той страны, на территории которой имущество находилось в момент, когда имело место действие или иное обстоятельство, послужившее основанием возникновения или прекращения такого права [1, 130].

Следует заметить, что коллизионные вопросы права собственности регулируются также и рядом международных договоров. К ним, в частности, относится Конвенция о правовой помощи по гражданским, семейным и уголовным делам 1993 года и Гаагская конвенция о праве, применимом к переходу права собственности в международной торговле товарами 1958 года.

Резюмируя краткий обзор коллизионных правил, имеющихся в конвенционном материале, необходимо выделить следующие вопросы, возникающие при выборе права в отношениях собственности:

• установление момента перехода права собственности;
  
• определение оснований возникновения и прекращения права собственности;
  
• дифференциация имущества на движимое и недвижимое.
  

Законодательство разных государств неодинаково устанавливает момент перехода права собственности. Одни правовые системы связывают этот момент с фактической передачей вещи; другие – определяют момент перехода согласно контракту, независимо от фактической передачи. На практике может возникнуть такая ситуация, когда продавец (иностранное лицо), передав имущество, и, считая себя освобожденным от бремени собственности, поскольку вещь реально была передана им перевозчику, будет нести ответственность за вред, причиненный уже «не его» имуществом (например, в случае утечки бензина из-за разлива цистерны). Эта ситуация объясняется тем, что, согласно выбранному арбитром праву (отличному от правовой системы продавца), момент перехода права собственности не связывается с фактической передачей вещи [2, 176].

Таким образом, национальное и иностранное право, по-разному решающие вопрос перехода права собственности, могут создавать существенные проблемы для правильного выбора тактики поведения сторон. Практической рекомендацией в данном вопросе может служить, во-первых, совет о включении положения о применимом материальном праве в текст контракта, а во-вторых, изучение коллизионных норм как отечественного, так и иностранного государства по вопросам определения перехода права собственности.

Отдельное внимание необходимо обратить на коллизионный вопрос, касающийся момента перехода риска проданной вещи. Большинство правовых систем исходит из того, что с момента перехода права собственности от продавца к покупателю переходит и риск случайной гибели проданной вещи. Так решается вопрос в законодательстве Франции, Великобритании, Чехии, Словакии и др. Однако решение коллизионного вопроса о переходе риска случайной гибели вещи от продавца к покупателю нет оснований связывать с решением коллизионного вопроса, касающегося момента перехода права собственности. Момент перехода права собственности – это вопрос вещного права. Напротив, момент перехода рисков – это вопрос обязательственных отношений между сторонами. Поэтому этот вопрос имеет самостоятельную коллизионную привязку и должен решаться по обязательственному статуту [3, 241].

Исторически сложившимся принципом, используемым, как правило, для установления объема прав собственника, оснований приобретения, прекращения и перехода прав собственности на вещь, является закон места нахождения вещи – lex rei sitae. Этот принцип получил закрепление в законодательстве многих стран [4, 276]. Так, в частности, в Украине принцип lex rei sitae закреплен в ст. 38 ЗУ «О международном частном праве». Данная статья гласит, что право собственности и другие имущественные права на недвижимое и движимое имущество определяются правом страны, в которой это имущество находится [5]. Однако проблема в применении lex rei sitae состоит в том, что сфера действия и круг правоотношений, для которых подходит этот принцип, в разных правовых системах не совпадают. Кроме того, данный принцип не применяется для регулирования отдельных правоотношений по объективным причинам. Так, например, lex rei sitae не применяется для определения права собственности на автомобиль, передвигающийся по территориям разных государств. В процессе передвижения автомобиля его собственник юридически уже мог и не быть таковым, учитывая, что правовые системы государств, по территориям которых он передвигается, закрепляют различные основания для приобретения и прекращения права собственности.

Во избежание подобных казусов законодательство большинства государств содержит следующее правило: право собственности на вещь, приобретенную в иностранном государстве, сохраняется за собственником и на территории другого государства.

Весомый блок вопросов включает в себя проблема квалификации имущества как движимого или недвижимого. Решение вопроса о том, является ли имущество движимым или относится к категории недвижимости, влияет на выбор коллизионной нормы: в законодательстве большинства государств содержатся разные коллизионные нормы при регулировании движимого и недвижимого имущества.

Национальные правовые системы содержат различный перечень имущества, относящегося к категории недвижимости. Общепризнано, например, что к недвижимости относятся земельные участки и возведенные на них строения. Однако, как например, это принято во Франции, понятие «недвижимость» охватывает также сельскохозяйственные орудия, инструменты и сырье, используемые на предприятиях. В некоторых штатах США, напротив, строение, возведенное для проведения выставки, имеет статус движимого имущества, хотя по своим естественным свойствам его логичнее было бы отнести к категории недвижимости. В законодательстве Швеции четкое разделение имущества на движимое и недвижимое достигается перечислением недвижимого имущества (земля, здания, оборудование, вещи, которыми дом оборудован, т.е. лифты, радиаторы трубы и т. д.) [6, 143]. В действующем российском законодательстве к недвижимым вещам относятся земельные участки, участки недр, обособленные водные объекты и все, что прочно связано с землей, т.е. объекты, перемещение которых без несоразмерного ущерба их назначения невозможно, в том числе леса, многолетние насаждения, здания, сооружения, а также иное имущество, определенное в законе. К недвижимым вещам относятся также подлежащие регистрации воздушные и морские суда, суда внутреннего плавания, космические объекты (п.1 ст. 130 ГК РФ). Та же статья рассматривает в качестве движимых вещи, не относящиеся к недвижимости, включая деньги и ценные бумаги [7, 62]. Гражданский кодекс Украины закрепляет дифференциацию вещей на движимые и недвижимые в ст. 181, согласно которой к недвижимым вещам относятся земельные участки, а также объекты, расположенные на земельном участке, перемещение которых невозможно без их обесценивания и изменения их назначения. Режим недвижимой вещи может быть распространен законом на воздушные и морские суда, суда внутреннего плавания, космические объекты, а также другие вещи, права на которые подлежат государственной регистрации. Движимыми вещами согласно ГК Украины являются вещи, которые можно свободно перемещать в пространстве [8].

Таким образом, независимо от природных характеристик, имущество может относиться к категории движимого или недвижимого в зависимости от его регламентации соответствующим национальным законом.

При решении многих вопросов, возникающих в процессе применения норм МЧП, в том числе и при решении коллизионной проблемы в праве собственности, невозможно описать всех ситуаций, при которых понадобилось бы знание и умение правильного выбора искомых коллизионных норм. Многообразие проблем и отсутствие унифицированных материальных норм по вопросам права собственности обуславливает на практике различное решение одинаковых ситуаций. Это, в свою очередь, свидетельствует о необходимости тщательного анализа фактических обстоятельств и изучения правовой системы «иностранного элемента» с тем, чтобы в дальнейшем суметь правильно определить правовой результат.


Литература:

1. Ануфриева Л.П. Международное частное право: В 3-х т. Том 2. Особенная часть: Учебник. – М.: Издательство БЕК, 2000. – 656 с.
   
2. Международное частное право: Учебник для вузов / Под ред. д.ю.н. Н.И. Марышевой. – М.: ИНФРА-М, 2000. – 532 с.
   
3. Звеков В.П. Международное частное право: Курс лекций. – М.: НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – 686 с.
   
4. Международное частное право: Учебник / Под ред. Г.К.Дмитриевой. – М.: Проспект, 2001. – 656 с.
   
5. О международном частном праве: Закон Украины от 23 июня 2005 г. // Ведомости Верховной Рады Украины. – 2005. – № 32. – Ст. 422.
   
6. Федосеева Г.Ю. Международное частное право: Учебник. – М.: Остожье, 1999. – 296 с.
   
7. Гражданский кодекс Российской Федерации. Части первая, вторая и третья. – М.: Омега-Л, 2005. – 392 с.
   
8. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
   

Ісмаілов Е.Б.

слідчий СВ Бахчисарайського РВ

ГУМВС України в АР Крим


Про правове реґулювання діяльності

громадських формувань з профілактики наркотизму

Проблема протидії поширенню наркоманії та пов’язаній з нею злочинності набула світового масштабу та давно є надзвичайно актуальною і для України. Згідно зі статистичними даними наркотизм найбільш поширений у Дніпропетровській, Донецькій, Одеській, Запорізькій, Харківській, Луганській, Миколаївській областях, Автономній Республіці Крим та місті Києві. Щороку число наркозалежних осіб зростає на 5 − 7 тисяч, з яких 27 % − дорослі, 60 % − молодь і 13 % − діти віком 11−14 років [1, 1]. Загальновизнано, що найбільш ефективною в боротьбі з наркозлочинністю, як і зі злочинністю взагалі, є їх профілактика, тобто запобіжний вплив на причини й умови, що сприяють їм [2, 3].

І не випадково, що Кабінет Міністрів України до заходів, які спрямовані на виконання головного завдання уряду в правовій сфері – утвердження і реалізацію прав і свобод людини, формування громадського суспільства і побудову правової держави, включив запровадження ефективних механізмів реалізації державної політики у сфері боротьби з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів на 2003−2010 роки [3].

В Україні опубліковано значну кількість робіт, присвячених питанням боротьбі з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, у тому числі й проблемам профілактики наркотизму, серед яких слід назвати праці Ю.В. Александрова, О.М. Бандурки, І.П. Голосніченка, О.М. Джужи, А.П. Закалюка, Н.І. Золотарьової, І.П. Лановенка, Н.А. Мірошниченко, А. А. Музики, І.О. Доброреза, Р.М. Павленка, В.Г. Пшеничного, О.О. Сердюка, Є.В. Фесенка, О. П. Федотова, М. С. Хруппи та інших учених, які торкалися різних боків наукової проблеми боротьби з наркотизмом. Автори пропонують різноманітні заходи щодо протидії цьому негативному соціальному явищу. Однак проблеми правового регулювання діяльності громадських формувань із профілактиці наркотизму, на нашу думку, розглянуто недостатньо.

Метою цієї статті є наукове розроблення шляхів підвищення ефективності участі громадськості в боротьбі з поширенням наркотизму; уточнення ролі служби дільничних інспекторів міліції МВС України в цій сфері; внесення науково обґрунтованих пропозицій щодо змін до чинного законодавства, спрямованих на стосовно підвищення ефективності діяльності громадських формувань у боротьбі з поширенням наркотизму. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких завдань: аналіз діяльності служби дільничних інспекторів міліції МВС України щодо профілактики злочинів і правопорушень; розгляд форм взаємодії органів внутрішніх справ із громадськими формуваннями; дослідження заходів організаційно-правового характеру в діяльності органів внутрішніх справ і громадських формувань з охорони громадського порядку.

Підвищенню ефективності діяльності громадськості в боротьбі з поширенням наркотизму, на наш погляд, сприяло б створення спеціалізованих народних дружин. Це зумовлюється як складністю даної проблеми й необхідністю спеціальної підготовки та якісного навчання, так і особливостями особистості наркомана.

Робота цих формувань має здійснюватися на основі нормативних актів, що повинні передбачати не тільки права та обов'язки, але й правову та соціальну захищеність членів цих формувань.

Незаконний обіг наркотичних засобів і психотропних речовин в Україні набуває величезних масштабів, що негативно позначається на стані здоров'я та благополуччі людей. За статистикою Держкомстату, кожні п’ять років кількість наркоманів, які перебувають на обліку, зростає майже удвічі; за статистикою МВС, щомісяця на облік ставлять в середньому 21-25 тисяч (!) осіб, 60 % з них мають діагноз „наркоманія” [4, 3].

Основним підрозділом у системі МВС України, що займається вивченням населення і проведенням індивідуально-профілактичної роботи з особами, схильними до вчинення злочинів і правопорушень, є служба дільничних інспекторів міліції. Тільки перед цією службою стоять завдання щодо виявлення зазначених осіб. Після затвердження Положення про службу дільничних інспекторів міліції в системі МВС України від 20 жовтня 2003 р. до цієї служби знову було привернуто увагу. Положення встановило перелік осіб, яких повинен виявляти та брати на профілактичний облік дільничний інспектор. Це, наприклад, раніше засуджені; особи, які перебувають під адміністративним наглядом; які відбувають кримінальні покарання, не пов'язані з позбавленням волі; особи, котрі допускають правопорушення на ґрунті сімейно-побутових стосунків; які зловживають спиртними напоями; психічно хворі, котрі є соціально небезпечними; наркомани, неповнолітні, які перебувають на обліку кримінальної міліції в справах неповнолітніх і т. ін. [5]. Оскільки перелік осіб, які перебувають на обліку органів внутрішніх справ, досить великий, найближчим часом значно збільшиться кількість осіб, котрі потраплять на профілактичний облік дільничного інспектора міліції. Уже зараз на профілактичних обліках цієї служби в органах внутрішніх справ перебуває понад 700 тис. чол. [6, 4]. Цю роботу дільничний інспектор без допомоги громадськості виконати не зможе. Тим більше, що профілактика злочинів і правопорушень лише одне з основних завдань, які стоять перед службою дільничних інспекторів. У них є й інші, не менш важливі завдання, наприклад охорона громадського порядку й громадської безпеки, попередження, припинення та розкриття злочинів і т. ін. Та все ж пріоритетною є індивідуально-профілактична робота з особами, схильними до вчинення злочинів і правопорушень. Тому найважливіша умова ефективності індивідуально-профілактичної роботи – це залучення до профілактичної роботи різних громадських формувань та інших добровільних помічників. У правоохоронній практиці найчастіше застосовуються такі форми взаємодії органів внутрішніх справ із громадськими формуваннями:

0. Спільне розроблення та здійснення заходів щодо боротьби з правопорушеннями й охорони громадського порядку.
   
1. Узгодження самостійних дій щодо боротьби з правопорушеннями й охорони громадського порядку.
   
2. Обмін інформацією, що становить взаємний інтерес.
   
3. Використання засобів масової інформації в боротьбі з правопорушеннями.
   
4. Проведення громадськими формуваннями заходів з ініціативи міліції.
   
5. Допомога з боку працівників міліції в проведенні заходів щодо боротьби з правопорушеннями й охорони громадського порядок [7,19].
   

Це основні підходи до залучення громадських формувань та окремих громадян до правоохоронної діяльності.

У колишньому СРСР діяльність громадських формувань не завжди була належним способом реґламентована, їх створення й робота здійснювалися під жорстким контролем партійних органів або органів місцевої влади й управління.

В умовах економічної кризи, за відсутності фінансового й іншого стимулювання роботи громадських формувань уся ця система розвалилася.

Демократичні перетворення суспільства й побудова правової держави неможливі без адміністративно-правового реґулювання відносин, що виникають у сфері попередження правопорушень.

Указ Президента України "Про додаткові заходи щодо поліпшення діяльності органів внутрішніх справ та громадських формувань з охорони громадського порядку" спрямований саме на підвищення ефективності діяльності органів внутрішніх справ, дільничних інспекторів міліції, поліпшення профілактики правопорушень, посилення впливу суспільних формувань, ДНД на стан правопорядку.

У цих умовах бачиться доцільним комплексний підхід до підвищення ефективності діяльності спеціалізованих громадських формувань за допомогою заходів організаційного, правового, функціонального та контрольно-методичного характеру. Правові заходи передбачають:

- розроблення Статуту (Положення) про порядок функціонування громадських формувань правоохоронної спрямованості (ГФПС), визначення форм і методів їх роботи, прав і обов’язків, правових і соціальних ґарантій для їх членів;

- розроблення та визначення правової основи діяльності громадських формувань відповідно до чинного законодавства;

- установлення на законодавчому рівні правових ґарантій діяльності членів ГФПС, у тому числі захисту їхнього життя, здоров’я, гідності від злочинних посягань та інших протиправних дій;

- визначення пільг членам ГФПС і їхнім сім’ям [ 8, 107-108].

На нашу думку, слід погодитися з Ю. Назаром, який пропонує "у правових нормах, що забезпечують профілактику адміністративних правопорушень ..., закріпити:

1) мету, завдання та принципи профілактики адміністративних деліктів;

2) заходи загальної та індивідуальної профілактики, що впливають як на злочинність, так і на адміністративну деліктність;

3) заходи, спрямовані виключно на профілактику адміністративних правопорушень;

4) права та обов’язки державних органів і громадських організацій, що здійснюють профілактику адміністративних правопорушень;

5) права та обов’язки осіб, щодо яких здійснюється профілактика, а також ґарантії дотримання їх основних прав;

6) процес організації та здійснення узгоджених дій (взаємодії) суб’єктів профілактики адміністративних правопорушень [9, 215];

7) найбільш ефективні методи, форми і засоби профілактики [10, 482].

Важливим елементом забезпечення взаємодії суб’єктів профілактики адміністративних правопорушень є забезпечення правової бази цих суб’єктів.

Норми, що реґулюють взаємодію в профілактиці адміністративних правопорушень, здійснюються на місцевому та реґіональному рівні. Загальнодержавних норм, які б реґулювали взаємодію в профілактичної діяльності за певними напрямками та були об’єднані в одному нормативному акті, поки що немає.

Таким чином, "без правових норм, що визначають основи державної політики у профілактичній діяльності, важко досягти позитивного результату за допомогою правотворчості органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій" [9, 219].

Тому вже давно назріла необхідність у прийнятті Закону України "Про профілактику злочинів".

"На підставі закону має будуватися співпраця з такими структурами, як, наприклад, служба у справах неповнолітніх, організації, що опікуються питаннями охорони здоров’я, боротьби з наркоманією, закладами освіти. Ці проблеми повинні бути законодавчо врегульовані, а не залежати від особистого авторитету начальника міліції, його неформальних стосунків з головою місцевої ради чи держадміністрації" [11, 6].

У цьому законі треба вирішити комплекс проблем і закріпити:

1) участь громадян в охороні громадського порядку, порядок утворення і членство в громадських формуваннях, їх структуру та повноваження;

2) права й обов'язки членів громадських формувань, форми й методи їх діяльності;

3) заходи соціального та правового захисту членів громадських формувань з охорони громадського порядку;

4) використання засобів масової інформації в профілактиці злочинів і правопорушень.

Вирішення цих питань позитивно позначилося б на діяльності всіх громадських формувань з охорони громадського порядку, зокрема й спеціалізованих ДНД по боротьбі з незаконним обігом наркотиків.

Це лише деякі питання, які повинні бути законодавчо закріплені, що дозволить підняти на вищий рівень взаємодію населення та міліції в охороні громадського порядку й профілактиці злочинів і правопорушень.