Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия
| Вид материала | Закон |
- 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
- Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
- Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
- Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
- Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
- 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
- Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
- Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
- Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
- Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.
Література
- Дамирли М.А. Предметное поле историко-правового познания в свете эпистемологической ситуации в современной историографии. – Одесса: АО «Бахва», 2002. – 76 с.
- Новгородцев П.М. Историческая школа юристов. – СПб.: Изд-во «Лань», 1999. – 192 с.
- Антология мировой правовой мысли. В 5 т. – Т.III. Европа-Америка XVII-XX вв. – М., 1999. – 830 с.
- Пухта Г.-Ф. Энциклопедия права / Пер. с нем. – Ярославль, 1872. – 406 с.
Ємельянова Людмила Василівна
к.ю.н., доцент, заступник директора
з навчально-виховної роботи МНЦ ОНЮА
ЗАВДАТОК ЯК ОДИН З РЕАЛЬНИХ СПЕЦІАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КОНТРАКТНИХ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ
Одним з основних видів реальних (речевих) засобів забезпечення виконання зобов'язань у римському праві був завдаток.
У юридичній романістичній літературі зверталося увагу на дещо особливе становище цього інституту, не зовсім типового для римського права на ранніх етапах його розвитку і пізніше запозиченого преторами з так званого “права народів”.
Під завдатком – arrha - у класичному римському праві малася на увазі певна сума грошей або інші предмети, що надавалися на знак встановлення зобов'язання.
Багато хто з романістів звертав увагу на нетиповість терміну, яким позначався завдаток (arrha), а також на неможливість з’ясувати достеменно його походження.
Чеський професор Мілан Бартошек, наприклад, зважував на те, що “arrha” - єдиний вираз семітського походження, що прийшов з грецької проміжної термінології, - arrhabon. [1, C.51]
На цю особливість походження терміну, яким позначали в римському праві завдаток, звертав увагу також Ф. Шулін, який писав: “Вони називали, його “arrhabo” або “arrha”; Плавт говорив жартома – “rhabo”. Чи з'явився він від фінікійців, або карфагенців, або греків - невідомо. Так само невідомо чи пов’язували вони з garei arrha укладення зобов'язань”.[2, С. 366]
На незвичайність і загадковість походження цього інституту і відповідного терміну звертав увагу З.М. Черніловський, котрий підкреслював, що термін, яким позначався завдаток, був єдиним семітським словом, що проникло через Грецію у народну мову, а звідси і у право Риму, - арра або арха.
Як і всякий інший, римський завдаток являв собою цінну річ, що служила доказом того, що договір позики між боржником і кредитором укладено.
Але більш того, з певного часу завдаток ввійшов і в інші правовідносини (купівлю-продаж, підряд тощо) і в усіх цих випадках він підлягає зарахуванню кредитором в платню, що йому належить. При невиконанні договору, завдаток, за загальним правилом повертався. [3, С. 157]
Тут не тільки звернута увага на термінологічні особливості цього поняття, але й коротко охарактеризовано формування сутності завдатку.
Про це досить детально писали й інші автори.
Так, В.В. Єфимов підкреслював: “Завдаток - arrha - є те майно, що передається одним контрагентом іншому в задоволення вимог, що виникли із встановленої між ними угоди. Саме завдаток розглядається як вказівка на виникнення зобов'язання, він є видимим слідом угоди, що відбулася, який полегшує доказування останньої” [4, С. 453].
Г.Ф. Дормидонтов визначав завдаток за римським правом як передачу одним з учасників зобов’язання іншому грошей або інших речей з метою підтвердження укладення договору. Знаком такого укладення був arrha contirmatora або ж у якості засобу забезпечення майбутнього вступу в зобов'язання arrha pactum imperfectum data.
Найчастіше завдаток застосовувався у якості доказу укладення сторонами договору.
Крім того, тут він також нерідко слугував засобом забезпечення простих договорів (pactа), тобто тих, що не підпадали під ознаки контракту і не були забезпечені можливістю позовного захисту.
Проте його забезпечувальній функції не надавалося особливого значення. Як правило, при виконанні простої угоди завдаток в залежності від домовленості сторін зараховувався або повертався. При невиконанні договору, укладення якого було засвідчене передачею завдатку, останній повертався тому, хто надав завдаток.
Коли завдаток застосовувався в іншому значенні - arrha pacta imperfecto data, та сторона, яка дала завдаток, втрачала його, якщо ухилялася потім від укладення договору, а сторона, що отримала завдаток, була зобов'язана повернути подвійну вартість завдатку, якщо договір не був укладений з її вини.[5, С. 164-165]
“Це не означає, - пише Гай, - що без дачі завдатку договір не має сили, але завдаток дається для того, щоб був наявний доказ того, що договір відбувся” (Дігести Юстиніана. 18.1.35).
Отже, спираючись на ці відомості, ознаки даного інституту та їхнє тлумачення, можна таким чином охарактеризувати визначальні риси завдатку.
Завдаток і сама назва його - arrha - близькосхідного походження. (Хоча й не можна напевне стверджувати звідки саме він з'явився).
Спочатку він виконує одну головну функцію – доказування: підтверджує факт досягнення домовленості про укладення договору.
Але конституцією Юстиніана 528 р. підкреслюється вже інша функція завдатку – штрафна, що є метою спонукати боржника виконати зобов'язання – так звана arrha poenalis. [6, С. 165]
При цьому, згідно з положеннями пізнього римського права, штрафна функція завдатку була двосторонньою: з одного боку сторона, що дала завдаток, втрачала його, якщо договір не відбувався або не виконувався належним чином з його вини; з іншого боку, - той, хто отримав завдаток, повинен був сплатити відповідну суму у подвійному розмірі, якщо у порушенні зобов'язань був винен він.
Втім слід зазначити, що хоча штрафна функція завдатку законодавчо була закріплена лише Юстиніаном, але про неї згадував ще Сцевола – відомий юрисконсульт імператора Аврелія, за багато років до того, як завдаток буде остаточно визнаний у цій своїй дійсній, характерній для нього ролі. [7, С. 165]
Слід підкреслити, що завдаток у римському праві міг переслідувати і винятково штрафну мету.
Це було можливим у тому випадку, коли встановлено, що сторони поки що не бажають укладення остаточного договору, але разом з тим вони домовилися, що їхня угода має набрати чинності після письмового оформлення.
Якщо той, хто дав завдаток, обумовить собі право, поступившись завдатком, довільно відмовитися від угоди, то завдаток набуває значення “відступного” (arrha poenitentionalis).
В цьому випадку штрафна функція завдатку висувається на перше місце, оскільки він служить забезпеченням майбутньої угоди. Сторони впевнені відносно укладення договору в майбутньому у певний термін, причому той, хто дасть завдаток, його втрачає, якщо ухилиться від зобов'язання.
Наприклад, контрагенти при запродажу ними під час заручин забезпечують за допомогою так званого arrha sponsalicio цілком формальний договір на певний термін. Завдаток передається у власність і витрачання його не вважається розтратою. [4, С. 45]
На користь такого висновку свідчить те, що повернення завдатку нерідко здійснювалося шляхом condictio vindicatio. Останній позов вважався найбільш підходящим, наприклад, в тому випадку, якщо у завдаток було дано каблучку, з умовою, що той, хто дав її, залишається власником. Ульпіан так аналізував цю ситуацію: “Той, хто купив вино, дав у якості завдатку певну суму, а потім було досягнуто угоди про скасування купівлі. Юліан говорив, що шляхом позову, який слідує з купівлі, можна вимагати повернення завдатку... Я пропоную таке питання: якщо у вигляді завдатку дано каблучку і після здійснення купівлі, після уплати ціни і після передачі (купленої) речі каблучка не повертається, то який позов слід подавати – чи кондицію, засновану на тому, що каблучка була передана на певній підставі і ця підстава відпала, або ж позов, що витікає з купівлі.
І Юліан говорить, що можна подати позов, що слідує з купівлі; але можна було б подати і кондицію, оскільки каблучка знаходиться у продавця вже безпідставно...” (Дігести Юстиніана. 19.1.1.11.6).
На особі, що прийняла завдаток, лежить обов'язок його повернути, якщо інший контрагент виконає своє зобов'язання і, якщо завдаток не може бути зарахованим у виконання.
Вона також має повернути завдаток, якщо правочин буде скасований за взаємною згодою або з її вини.
Таким чином, можна зробити висновок, що завдаток у римському праві - це один із засобів речевого (реального) забезпечення зобов'язань – певна сума грошей або річ, що служила доказом того, що договір укладений і забезпечувала захист інтересів сторін зобов’язання.
У пізньому сформованому римському праві існували дві форми завдатку:
1) Аrrha confirmatoria;
2) Arrha pacto imperfectum data.
Аrrha confirmatoria - служив засобом забезпечення простих договорів, він не виконував штрафні функції.
Arrha pacto imperfectum data - виконував і штрафну функцію, яку закріпив Юстиніан у 528 році. Він служив засобом забезпечення майбутніх угод. Той, хто дав завдаток втрачає його, якщо не виконає умов договору. Той, хто прийняв завдаток, якщо не виконає умов договору, повинен сплатити подвійну вартість завдатку.
Особа, що прийняла завдаток, стає його власником. Вона може розпоряджатися ним на свій розсуд. Тому не вважається правопорушенням вживання завдатку на свою користь.
Список використаної літератури.
- Бартошек М. Римское право: Понятия, термины, определения. - М.: Юрид. лит., 1989.
- Шулин Ф. Учебник истории римского права / Пер. с нем. - М., 1889.
- Черниловский З.М. Римское частное право. - М.: Новый юристъ, 1997.
- Ефимов В.В. Догма римського права. СПб., 1914
- Дормидонтов Г.Ф. Система римского права. ІІ изд. Обязательственное право. - Казань, 1915.
- Римское частное право. - М., 1948.
- Черниловский З.М. Лекции по римскому частному праву. - М.: Юрид. лит., 1991.
Ковальова С. Г.
к.ю.н., доцент, зав. кафедрою правознавства
МДГУ ім. В.О. Сухомлинського
ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ І ЇХНЬОГО НАСЕЛЕННЯ У СКЛАДІ ВЕЛИКОГО КНЯЗІВСТВА ЛИТОВСЬКОГО
Розбудова державності в Україні зумовлює інтерес дослідників до історичного досвіду в цій царині. Такий інтерес продиктований, з одного боку, прагненням заповнити прогалини в нашому знанні про власне минуле, а з іншого, – можливістю оцінити факту і явища неупереджено, без урахування ідеологічних обмежень.
Так званий литовський період нашої історії, на нашу думку, є одним із найцікавіших, але недостатньо вивченим. Серед вітчизняних науковців немає одностайності відносно визначення місця цього періоду в історії української державності і характеру самої державності.
У ХІХ ст. зусиллями вчених – істориків і правознавців, – насамперед, представників школи західноруського права [1] було доведено, що Велике князівство Литовське можна вважати Литовсько-Руською державою. Дослідники простежували органічний зв’язок державних інститутів князівства із державними органами Київської Русі [2], наголошували на тому, що право князівства є продовженням правових традицій Київської Русі [3]. Однак у радянські часи затвердилася доктрина, згідно з якою продовженням давньоруської державності було не Велике князівство Литовське, а Московська держава. Існування державності на західних землях колишньої Київської Русі, тобто на нинішніх українських і білоруських, заперечувалося, а провідною лінією їхньої історії оголошувалося прагнення українців і білорусів возз’єднатися із „старшим братом”. Сучасні дослідники розходяться у поглядах на питання існування української державності литовського періоду. О. Русина, як і дослідники ХІХ ст., вважає, що Велике князівство Литовське, по суті, було Литовсько-Руською державою. [4, c. 43] Дехто з авторів підручників з держави і права України об’єднують в один період литовську і польську добу, тим самим погоджуючись із тим, що друга половина XIV – перша половина XVII ст. є часами бездержавного існування українського народу, коли він зазнавав утисків і гноблення. [5] Відомий дослідник державності і права Великого князівства Литовського П. Музиченко наголошує на тому, що у литовський період українська державність існувала, а князівство можна вважати Литовсько-Руською державою. [6, c. 68] О. Бойко, аналізуючи сучасний стан вивчення проблеми, зауважує, що розбіжності серед думок вчених пояснюються тим, що автори не вказують, який саме період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського вони аналізують. На його погляд, треба визнати, що у другій половині XIV – на початку XV ст. українські землі зберігали певні ознаки державності, а з середини XV ст. до Люблінської унії литовський уряд розпочав наступ на автономію руських-українських земель. [7, c. 121] Вважаємо, що для пошуків вирішення проблеми доцільно було б звернутися до правових документів того часу.
Метою даної розвідки є встановити ступінь збереження елементів державності на українських землях Великого князівства Литовського на підставі аналізу Київського і Волинського привілеїв, виданих великими князями землям Київській і Волинській.
Як відомо, литовські великі князі (господарі), приєднуючи до своєї держави руські землі, проголошували принцип збереження старовини, невтручання литовської адміністрації у внутрішні справи. Це дозволяє зробити висновок щодо збереження широкої автономії, а отже, ознак державності на українських землях. Перші заходи литовської влади проти автономії руських земель звичайно пов’язують із діяльністю Вітовта, який розпочав процес централізації держави. Наслідком політики Вітовта і його наступників, як зауважує Д. Дорошенко, стало скасування залишків державності на руських землях. [8, c. 156] На чолі Волині був поставлений староста, колишнє Київське удільне князівство перетворилося на Київське воєводство. Був відкритий шлях до численних зловживань владою з боку нової адміністрації. Щоб запобігти численним скаргам і протестам з боку населення, влада видає руським землям привілеї – грамоти, які визначали правовий статус населення цих земель у державі. Привілеї отримали Вітебська, Полоцька, Смоленська, Більська землі, а також Волинь і Київщина.
Вперше Київська земля отримала привілей від великого князя Вітовта, пізніше на підставі привілею Вітовта їй був наданий привілей від Казимира (близько 1471 р.). Підтвердження цим привілеям Київщина отримала від великих князів Олександра (1507 р.) і Сигізмунда Старого (1529 р.). [9, c. 10] Київський привілей був виданий на прохання „князей и панов и бояр и земян, всей шляхты Киевской” [10, c. 142], тому в ньому йдеться про права суспільної верхівки – магнатів і шляхти. Однак даний документ не можна вважати свідченням того, що влада не приділяла уваги статусу решти населення. Київські міщани отримали привілей ще від Вітовта; він був підтверджений Казимиром, Олександром (1494 р.), а пізніше – Сигізмундом (1506 р.). Отже, правове становище Київської землі визначалося вказаними двома привілеями. З їхнього змісту випливає, що великі князі литовські не прагнули надати будь-яких пільг одній верстві за рахунок інших. Обидва привілеї мали на меті визначити права населення і встановити характер відносин, які пов’язували це населення із державною владою. [9, c. 86]
Отже, зауважимо, що центральна влада практично відразу після ліквідації удільного Київського князівства виявила піклування про визначення правового статусу Київської землі і її мешканців.
Магнатам і шляхті Київщини гарантувалося, насамперед, збереження „старовини”, тобто тих прав і вільностей, якими вони користувалися здавна. Привілеєм підтверджувалася недоторканність магнатських і шляхетських угідь, земельних володінь. Представники великокнязівської адміністрації не мали права чіпати бобрових гонів, бортей, ловити рибу в озерах приватних володінь. Цими правами суспільна верхівка користувалася ще з давньоруських часів.
Місцевій адміністрації заборонялося встановлювати нові податки для мешканців Київщини, за винятком тих випадків, коли ці податки встановлювалися великим князем для всієї держави.
Крім закріплення вже існуючих прав і пільг, магнатам і шляхті надавалися нові права. Насамперед, було встановлено, що „Киенина, какъ и Литвина, держати до чьсти и во всихъ врадехъ, ни въ чомъ не понижити...” [10, c. 144] Як і литовські магнати і шляхта, суспільна верхівка Київщини отримала право вільного виїзду за кордон. Судити і карати представників магнатсько-шляхетської верстви можна було лише за рішенням суду, причому сторони могли звернутися безпосередньо до суду великого князя, обминаючи місцевий суд. Затверджувався принцип одноосібної відповідальності: члени подружжя або діти і батьки не відповідали за злочини один одного. Встановлювалася кримінальна відповідальність за наклеп.
Магнати і шляхта звільнялися від обов’язку розташовувати і утримувати у своїх домівках солдат великокнязівського війська, надавати власні підводи для великокнязівських чиновників, які їхали за наказом господаря по державних справах. Місцева адміністрація могла відправляти магната або шляхтича у складі посольства до Кримської Орди лише з дозволу великого князя.
Влада дбала не тільки про особисті, а і про майнові права магнатів і шляхти. Земельна власність верхівки залишалася недоторканною. Землі і міста, які належали магнатам і шляхті, залишалися їхньою власністю. Затверджувалася свобода заповіту. Великий князь не міг втручатися у питання спадщини і претендувати навіть на частину спадщини, окрім випадків, коли майно вважалося виморочним.
Розширювалися вотчинні права верхівки. Великий князь проголосив, що селяни-втікачі з приватних маєтків не можуть знаходити притулку в маєтках великого князя, розташованих на Київщині. Також господар закріплював надане раніше право магнатів і шляхти самим чинити правосуддя над своїми селянами і збирати з них судові мита. Представникам місцевої адміністрації заборонялося втручатися в доменіальні суди. [11, c. 236] Зауважимо, що судові сплати були досить високими і обтяжливими, отже, надання панам права стягувати судові мита становило значну користь для верхівки. Крім того, пан отримував судову платню і у тому випадку, коли його селянин вчиняв злочин за межами панського маєтку.
Таким чином, привілей закріплює тенденцію, характерну для всієї держави: із збільшенням прав магнатів і шляхти зменшуються права селян. Привілей встановлює, що селянин, а також невільник-холоп не може бути свідком ані за, ані проти свого пана. Панський підданий, який свідчив проти свого хазяїна, видавався тому „головою”.
Наголошувалося, що привілей Київській землі був виданий з метою „заховати князей и пановъ и ихъ людей отъчизныхъ и выслуженыхъ во всехъ именьяхъ ихъ въ таковыхъ волностяхъ…” [10, c. 145] Влада намагалася встановити гарантії дотримання майбутньою адміністрацією норм, викладених у привілеї: „а естъли бы воеводы наши Киевъские нинешние и потомъ будучие хотели имъ в чомъ кольвекъ кривъду и втисненье вчинити, тогды мы и потомъкове наши будемъ повинъни того боронити и не допускати никоторыхъ члонковъ съ тыхъ правъ рушити…” [10, c. 146]
Привілей Волинський був виданий пізніше – великим князем Олександром у 1501 р., підтверджений великим князем Сигізмундом у 1509 р. М. Ясинський пояснює це тим, що до кінця XV ст. Волинь очолювали удільні князі з великокняжої родини. [9, c. 70-71]
Історично склалося так, що на Волині мешкало більшість української аристократії – магнатів-нащадків роду Рюриковичів. Господарі Великого князівства Литовського мусили будувати свою політику щодо Волині із урахуванням цієї обставини. У Волинському привілеї порівняно із Київським більше помітний становий характер права.
Виразніше підкреслені особисті права магнатів. Крім тих, що вказані у привілеї Київській землі, особливо наголошується на неможливості для місцевої адміністрації затримувати, заарештовувати і судити представників суспільної верхівки. Про порушення права з боку магната волинський староста мав повідомити великому князю спеціальним листом, а той залишав за собою право викликати порушника до свого суду. Виняток становили особливо тяжкі злочини, які у литовсько-руському праві називалися „старостинськими артикулами”, тобто такими, за які судити мав право староста. Ці злочини вважалися особливо небезпечними для суспільства, тому суд у таких випадках міг відбуватися негайно, на місці. Перелік таких злочинів дещо вар’їрувався залежно від регіону. Волинський привілей визначив, що до старостинських артикулів належать розбій, насильство над жінкою, поранення шляхтича і підпал. [12, c. 148] Але суд над представником привілейованої верстви, навіть і по таких злочинах, не міг бути одноосібним: староста мав обрати „людей добрих, віри гідних” і судити в їхній присутності. Присутність таких свідків судового процесу була своєрідною гарантією від зловживань владою з боку адміністрації.
Оскільки Волинь була економічно розвиненим регіоном, там часто проводилися ярмарки. Волинський староста отримував право чинити правосуддя над злочинцями, впійманими на ярмарку.
Старості заборонялося втручатися у доменіальні суди магнатів і шляхти. Магнатам було надане право стягування судових мит з підлеглого їм населення, причому особливо підкреслювалося право стягувати на свою користь головщину – сплату за голову вбитого, яку раніше стягували частково на користь великого князя, частково – на користь родичів вбитого. Водночас самі магнати звільнялися від сплати деяких мит – воловщини, помірного. За міщанами і приїжджими купцями залишався обов’язок сплати помірного.
Як і у привілеї Київській землі, проголошувалося, що місцева адміністрація не повинна примушувати магнатів і шляхту сплачувати нові, незвиклі податки. Виняток становили випадки, коли влада призначала новий податок, обов’язковий для всієї держави.
Отже, обласні привілеї були своєрідними конституціями регіонів, оскільки вони не тільки визначали відносини окремих земель і держави, а і мали силу місцевих законів, які регулювали всі сфери внутрішнього суспільного життя. Їхнє значення було тим більшим, що до впровадження першого загальнодержавного кодексу – Статуту Великого князівства Литовського 1529 року – вони відігравали роль кодексів місцевого права.
Згідно з привілеями, мешканці українських земель Великого князівства Литовського, насамперед, магнати і шляхта, мали той же обсяг прав, що і мешканці інших, у тому числі, литовських, регіонів, а суспільна верхівка Волині мала навіть більше прав, ніж передбачалося для магнатів і шляхти інших земель. Таким чином, Велике князівство Литовське можна і на початку XVI ст. вважати поліетнічною державою, в якій литовське і руське-українське населення мало рівні права. Це дозволяє говорити про існування латентної, прихованої української державності в так званий литовський період.