Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Содержание

Законодавче забезпечення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів
Право на особисту безпеку та недоторканість: цивільно-правовий аспект
Тоталітарна релігійна секта
Небезпечний психологічний вплив
Потерпілий від небезпечного психологічного впливу тоталітарної релігійної секти
Список використаних джерел
Правовий статус роботодавця як суб’єкта трудового права

Подобный материал:

1 ... 10 11 12 13 14 15 16 17 ... 57

Література:

Конституція України, 1996 р.;
Цивільний Кодекс України, від 16 січня 2003р.;
Закон України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 р.;
Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України, під редакц. А.Г.Ярема, В.Я. Карабань та інш., 2004 р;
Кодекс законів про працю України, 2004 р.;
Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати; -К., 2004 р.;
Паліюк В.П. Моральный вред, О., 1999 г.

Пилипенко Світлана Анатоліївна

к.ю.н., доцент кафедри цивільно-правових дисциплін

Київського національного університету

внутрішніх справ України

ЗАКОНОДАВЧЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОВ’ЯЗКОВОГО СТРАХУВАННЯ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ВЛАСНИКІВ НАЗЕМНИХ ТРАНСПОРТНИХ ЗАСОБІВ

Страхування відповідальності являє собою самостійний напрям страхової діяльності. В деяких випадках, захист може відбуватися в добровільному порядку, але держава зацікавлена в наявності обов’язкових видів страхування відповідальності.

Серед багатьох видів страхування відповідальності особливий інтерес становить обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, яке здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди (ДТП) та захисту майнових інтересів страхувальників.

Здійснення цього виду страхування в обов’язковій формі зумовлюється кількома обставинами. По-перше, транспортний засіб є джерелом підвищеної небезпеки. Норми цивільного законодавства України (ст. 1187 ЦК України) визначають саме володільця транспортного засобу відповідальним за заподіяння шкоди. Цивільна відповідальність володільця транспортного засобу перед іншими особами настає майже завжди у випадках спричинення ДТП.

По-друге, такі цивільно-правові відносини стосуються всього суспільства, мають масовий характер, оскільки учасником ДТП потенційно може бути кожний громадянин. Підвищення аварійності терміново потребує створення в країні системи страхового захисту всіх учасників дорожнього руху. Про велику небезпеку автотранспорту, що рухається дорогами України, свідчить статистика. Щороку в ДТП з вини водіїв автомототранспорту гине або одержує травми значна кількість людей. Так, тільки в м. Києві за 12 місяців 2004 року скоєно 3181 ДТП, в результаті яких загинуло 324 і поранено 3681 особа. У тому числі з вини водіїв окремих видів транспортних засобів скоєно 1443 ДТП, в результаті яких загинуло 1332 і поранено 2047 осіб [1]. Тому поряд із майновими цінностями, життям та здоров’ям учасників ДТП необхідним об’єктом автотранспортного страхування повинна стати цивільно-правова відповідальність власників транспортних засобів.

По-третє, навіть встановлення цивільно-правової відповідальності власника транспортного засобу не забезпечує своєчасного та повного відшкодування шкоди потерпілому, насамперед через відсутність достатніх коштів у власника (водія) транспортного засобу. У цьому розумінні саме механізм обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів дозволяє створити надійну систему соціального захисту як третіх осіб – потерпілих, так і власників транспортних засобів.

ДТП внаслідок якої люди отримують різного роду травми без виключень потребують матеріальних витрат. Адже сам факт контакту між такими нерівними суперниками, як автомобіль та людська істота завідомо ставить людину в програшне становище. Вартість відновлення транспортного засобу без проблем визначається у фіксованій сумі, а життя та здоров’я людини не може бути чітко визначено у грошовому еквіваленті. Тому для забезпечення відшкодування таких збитків, були вжиті кроки для законодавчого закріпленні обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів.

Законом України “Про страхування” (ст. 7) цей вид страхування було включено до переліку обов’язкових видів. На підставі цього 28.09.1996 р. Кабінет Міністрів України (далі – КМУ) прийняв постанову про запровадження з 1 січня 1997 року обов’язкового страхування відповідальності власників транспортних засобів [2]. Постановою КМУ від 27.05.2000 р. № 842 було встановлено, що експлуатація транспортних засобів без наявного у власника (водія) договору обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів не допускається [3].

Однак, цими постановами не було визначено механізму застосування та реалізації цього виду страхування, внаслідок чого цей вид страхування не знайшов свого втілення на практиці. Також законодавчими актами не було визначено момент укладення договору обов’язкового страхування відповідальності власників транспортних засобів, а також не застосовувались санкції до осіб, у яких був відсутній поліс даного виду страхування. Таким чином склалася ситуація, яка потребувала внесення відповідних змін в законодавство з метою розв’язання та врегулювання відповідних питань.

І тому, головною подією 2004 року на ринку страхування стало прийняття 01 липня 2004 року Закону України “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” (далі – Закон), який вступив в силу 1 січня 2005 року [4]. Головною метою Закону стало забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та майну потерпілих при експлуатації наземних транспортних засобів на території України.

Суб’єктами обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності є страховики, страхувальники, особи, цивільно-правова відповідальність яких застрахована, Моторне (транспортне) страхове бюро (далі – МТСБУ) та потерпілі.

Страховиками виступають страхові організації, що мають право на здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Виникає питання, чи всі страхові компанії на страховому ринку України мають право здійснювати цей вид страхування?

Так, згідно розпорядження Державної комісії з регулювання ринку фінансових послуг України від 23.12.2004 р. № 3178 “Про затвердження Ліцензійних умов провадження обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” страховик, який звернувся до Держфінпослуг за отриманням ліцензії, має відповідати таким вимогам:

провадити страхову діяльність не менше 2 років з добровільного страхування цивільної відповідальності власників наземного транспорту та/або страхування наземних транспортних засобів або на ринку обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів;
зобов’язаний дотримуватись умов забезпечення платоспроможності відповідно до вимог законодавства;
не повинен мати збитків за фінансовий звітний рік, який передує даті подання документів на видачу ліцензії;
зобов’язаний забезпечити можливість опрацювання претензій на всій території України, для чого створює відокремлені підрозділи, які зобов’язані здійснювати функції з урегулювання претензій та/або укладає з іншими страховиками, які є членами МТСБУ, договір про врегулювання збитків, у тому числі за участю осіб уповноважених проводити розслідування страхових випадків (аварійних комісарів). Страховик, який реалізував поліс з даного виду страхування несе відповідальність перед страхувальником за забезпечення можливості опрацювання претензій на всій території України;
має право здійснювати страхування через свій відокремлений підрозділ за умови внесення інформації про відокремлений підрозділ до Реєстру;
не може мати більш як одного порушення вимог Закону України „Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом” протягом року, який передує даті подання документів для отримання ліцензії;
керівники та головний бухгалтер заявника мають відповідати Професійним вимогам до керівників та головних бухгалтерів фінансових установ;
страховик зобов’язаний здійснити фінансове забезпечення виконання своїх зобов’язань перед МТСБУ у порядку, який визначено статутом МТСБУ України на весь період свого членства в МТСБУ та до закінчення зобов’язань після припинення такого членства;
страховик зобов’язаний сплатити до фонду захисту потерпілих гарантійний внесок у розмірі визначеному положенням про цей фонд, у сумі, яку встановлює та затверджує МТСБУ, не менше 100 000 євро.

Ліцензія страховикам видається строком на 3 роки. При повторній видачі ліцензії на даний вид страхування, якщо до страховика протягом попереднього строку користування ліцензією не застосовувались заходи впливу, - 5 років. Першу ліцензію на здійснення обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів 14 січня 2005 року отримала НАСК “Оранта”.

Страхувальниками є юридичні особи та дієздатні громадяни, що уклали із страховиками договори обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну життю, здоров’ю, майну третіх осіб під час експлуатації наземного транспортного засобу. Також слід відмітити, що страхувальник має право визначити в договорі обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності осіб, відповідальність яких буде застрахована. Такими ж особами будуть вважатися будь-які особи, що експлуатують забезпечений транспортний засіб на законних підставах, залежно від умов договору.

Згідно Закону договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності має бути укладений протягом трьох робочих днів з дня державної реєстрації транспортного засобу. Якщо говорити про визначення поняття „державної реєстрації”, то на практиці існують деякі спірні питання.

По-перше, здійснюючи державну реєстрацію транспортного засобу, особа отримує свідоцтво про реєстацію і тим самим змогу в повній мірі реалізувати своє право власності на транспортний засіб, тобто володіти, користуватися та розпоряджатися ним.

По-друге, Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затвердженими постановою КМУ від 07.09.1998 р. N 1388, передбачено ряд випадків, коли власник транспортного засобу, здійснюючи його державну реєстрацію, отримує тимчасовий реєстраційний талон терміном до 3-х місяців. Це здійснюється, зокрема, у випадках, коли транспортний засіб прибуває з іншого регіону, або коли транспортний засіб привозиться із-за кордону до отримання відповіді з місці попередньої реєстрації або з митних органів.

Отримавши тимчасовий реєстраційний талон, особа не може в повній мірі реалізувати право власності, так як не має можливості розпорядитися (продати) транспортний засіб. Також, згідно з вищезгаданою постановою КМУ, забороняється відчужувати або передавати автомобіль, який не знято з обліку. А зняття з обліку можливе лише щодо автомобіля, який має свідоцтво про реєстацію, а не тимчасовий реєстраційний талон.

Таким чином, виходить, що особа, отримуючи тимчасовий реєстраційний талон не набуває права власності на транспортний засіб, і може набути його лише тоді, коли отримає свідоцтво про реєстрацію.

Аналізуючи нормативні акти, які регулюють реєстрацію транспорних засобів, випливає висновок, що процедура державної реєстрації тривала. Тривалість реєстрації залежить від документів, які надаються покупцями транспортних засобів в якості підстав для реєстрації. Процес реєстрації починається з моменту постановки транспортного засобу на облік і видачі тимчасового реєстраційного талону і закінчується отриманням свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу. Не завжди видача тимчасового реєстраційного талону про реєстрацію тягне за собою безумовне отримання свідоцтва про реєстрацію. Непоодинокі випадки, коли реєстрація транспортного засобу анулюється до отримання свідоцтва про реєстрацію, тобто свідоцтво про реєстрацію не видається та державна реєстрація такого транспортного засобу не проводиться.

Також може виникнути питання, чому особа не може укласти договір обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності з моменту придбання транспортного засобу? Адже, згідно Закону Україн “Про дорожній рух” [5] власники транспортних засобів зобов’язані зареєструвати належні їм транспортні засоби протягом 10 діб після їх придбання, одержання або виникнення обставин, що потребують внесення змін у реєстраційні документи. Тобто, особа, яка отримала транспортний засіб на визначених законом підставах, може його експлуатувати без державної реєстрації в органах ДАЇ ще 10 діб. Тому, якщо особа з моменту придбання транспортного засобу і до моменту його державної реєстрації скоїть ДТП, то потерпіла сторона залишиться незахищеною даним Законом, і змушена буде захищати свої інтереси в судовому порядку.

З огляду на вищевикладене, можемо стверджувати, що в законодавстві існує прогалина щодо тлумачення поняття „державної реєстрації транспортного засобу”. Це призводить до ряду суттєвих непорозумінь при застосуванні деяких норм даного Закону і створює проблему фактичного визначення моменту виникнення у особи обов’язку укладення договору обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.

Література

Статистичні дані УДАІ МВС України в м. Києві.
Постанова КМУ від 28.09.1996 р. № 1175 “Про порядок і умови проведення обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів”// ЗЗ України. – 1996. - № 18. – Ст. 510.
Постанова КМУ від 27.05.2000 р. № 842 “Про зміни і доповнення, що вносяться до постанов КМУ” // www.rada.gov.ua.
Закон України від 01.07.2004 р. “Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” // Відомості Верховної Ради України. – 2005. - № 1. – Ст. 1.
Закон України від 30.06.1993 р. “Про дорожній рух” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. - № 31. – Ст. 338.

Пунда Олександр

к.ю.н., адвокат

ПРАВО НА ОСОБИСТУ БЕЗПЕКУ ТА НЕДОТОРКАНІСТЬ: ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Цивільне законодавство України визначає, що серед нематеріальних благ – об’єктів цивільних прав – найвищою соціальною цінністю поряд з життям і здоров’ям людини, її честю і гідністю, є недоторканність та безпека (ч.2 ст.201 ЦК України). Конституція України містить положення: “Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. У ст. 282 ЦК України зазначено, що фізична особа має право вимагати усунення небезпеки, створеної внаслідок підприємницької та іншої діяльності, яка загрожує життю та здоров’ю.

Особиста безпека людини поряд з її життям та здоров’ям є одним з базових елементів системи нематеріальних благ, на яких будується її природне благополуччя. Особиста безпека знаходить свій прояв у різних сферах життєдіяльності людини.

З нашого погляду, право на особисту безпеку вміщує у собі право на безпечне навколишнє середовище (природне), оточуюче соціальне та оточуюче техногенне (машинно-предметне) середовище. Право на безпечність умов соціального буття (праці, проживання, навчання, виховання, спілкування, відбування покарання) - це елемент права на особисту безпеку, пов’язаний з забезпеченням безпеки особи у сфері соціального життя людини.

Позитивний цивільно-правовий зміст права на безпечність умов соціального буття втілюється, з нашого погляду, у праві повнолітньої дієздатної особи самостійно вирішувати для себе можливість перебування в умовах ситуації ризику, загрози, небезпеки або, навпаки, її уникнення.

Певні категорії осіб унаслідок виконуваних ними обов’язків постійно перебувають під впливом ситуацій особистої небезпечності (зокрема, працівник правоохоронного органу, працівник, зайнятий на небезпечному виробництві, військовослужбовець при виконанні бойового завдання чи навчання). Проте небезпечний характер діяльності цих осіб не тягне за собою автоматичного висновку про те, що їхнє право на особисту безпеку підлягає обмеженню. Такі особи повинні мати всі необхідні засоби забезпечення особистої безпеки за умов надзвичайного характеру, з якими пов’язана їхня професійна діяльність і відповідно до існуючих стандартів (наприклад, бронежилетом, каскою, засобами хімічного захисту, антидотами – препаратами для нейтралізації в організмі токсичних отруюючих речовин – спеціальною технікою, обладнанням, засобами зв’язку). Тому у національному законодавстві вважаємо за доцільне закріпити заборону примушувати осіб виконувати обов’язки за умов відсутності необхідних засобів уникнення або зменшення ризиків, загроз або небезпек, пов’язаних з виконанням їхніх професійних завдань.

Право на самостійне вирішення питання щодо розпорядження особистою безпекою наділені й особи, що не виконують роботу або спеціальних завдань, пов’язаних з підвищеною ймовірністю впливу чинників особистої небезпеки. Розглянемо найтиповіші приклади цього.

Сьогодні можна виділити найманство як самостійну форму здійснення права на особисту безпеку з метою участі у збройних конфліктах інших держав. Кримінальне законодавство містить вказівку щодо можливості притягнення до кримінальної відповідальності за вербування, фінансування, матеріальне забезпечення навчання найманців з метою використання у збройних конфліктах інших держав, а також за участь у таких конфліктах без дозволу відповідних органів державної влади з метою одержання матеріальної винагороди (ч.1, 2 ст.447 КК України).

Отже, змістом правомірної поведінки, спрямованої на здійснення права на особисту безпеку, є участь у збройних конфліктах інших держав без отримання матеріальної винагороди (зумовлене ідеологічними, особистими мотивами та інтересами), а також здійснення такої діяльності з дозволу спеціальних органів державної виконавчої влади. Обмеження можливості здійснення цього права необхідно розцінювати як неправомірне.

Ще однією сучасною формою здійснення права на особисту безпеку є зайняття особою охоронною діяльністю, яка за своєю природою пов’язана з підвищеною можливістю впливу на життя та здоров’я охоронця негативних чинників. Вказівку на можливість віднести охоронну діяльність до форм здійснення права на особисту безпеку знаходимо у ст.978 ЦК України (договір охорони), предметом якого є забезпечення особистої та (або) майнової безпеки особи, яку охороняють, та (або) володільця майна.

Ми вважаємо, що такий договір може передбачати рівень, форми, види охорони особи або майна і, що особливо важливо, ступінь та джерела загрози, охорону від негативного впливу яких бере на себе охоронець. Відповідно до ступеня загрози охоронець погоджується на певний рівень ризику, загрози або небезпеки для себе.

Цивільний кодекс України визначає, що за договором охорони охоронець, який є суб’єктом підприємницької діяльності, зобов’язується забезпечувати недоторканність особи чи майна, які охороняються. Проте сучасний стан речей доводить, що посягання передусім спрямовуються не на благо особистої недоторканності, а на життя та здоров’я того, хто охороняється. Відповідно такий договір як форму здійснення права на особисту безпеку (з погляду охоронця) слід розглядати як діяльність, спрямовану на забезпечення життя, здоров’я, недоторканності особи, що охороняється.

І нарешті, положенням, що привертає до себе увагу у контексті права особи на особисту безпеку є особливий різновид ситуацій особистої небезпечності, пов’язаний з такими суспільно небезпечними явищами сьогодення, як тероризм та захоплення заручників. Особа, що опинилась у руках злочинців, зі зрозумілих причин не має можливості самостійно здійснити право на особисту безпеку – це її право незаконно обмежується. У цьому випадку особа має право на усунення, з боку уповноважених органів держави, небезпеки та застосування всіх можливих засобів захисту свого права.

Із викладеного випливають такі принципові висновки: самозахист своїх прав на життя та на здоров’я, у тому числі і необхідна оборона, є формою здійснення права на особисту безпеку (навіть тоді, коли вона здійснюється в інтересах інших осіб). З точки зору позитивного змісту права на особисту безпеку можна виділити як самостійний елемент цього права правомочність особи на усунення або (та) протидію впливові ситуації ризику, загрози або небезпеки. Очевидно, що перелік заходів забезпечення особистої безпеки, враховуючи діючий в межах цивільного права диспозитивний метод правового регулювання, може містити в собі будь-які дії стосовно застосування будь-яких засобів, прямо не заборонених законом, і таких, що відповідають вимогам моралі. Наприклад, це право на обладнання житла, транспорту засобами пасивного та активного захисту (куленепробивне скло, броньовані (металеві) елементи, засоби відеоспостереження, засоби реєстрації присутності – детектори руху та ін..).

До форм здійснення права на особисту безпеку відносимо право спортсменів на участь у змаганнях, що становлять підвищений ризик, загрозу або небезпеку для їхнього життя та здоров’я. Це стосується передусім “контактних” видів спорту, різного роду єдиноборств. Для спортсменів перебування під час бою у стані ризику або загрози для здоров’я, а іноді і для життя, досить часто пов’язане з природою самого змагання.

Ми вважаємо, що повнолітня дієздатна особа має право брати участь у спортивних змаганнях з підвищеним рівнем особистої небезпеки. Проте, якщо така особа дає самостійно згоду або їй пропонують угоду про відмову від претензій до організаторів змагань у випадках заподіяння шкоди здоров’ю або створення загрози для життя, то таку згоду треба розглядати у законодавстві як недійсну, а угоду нікчемною. Основою проведення спортивних змагань повинна бути спортивна боротьба, а не боротьба за виживання, а тому головним залишається обов’язок забезпечення безпеки атлетів. Отже, організатори зобов’язані зупинити змагання за умови виникнення прямої загрози життю або здоров’ю їхніх учасників.

До змісту права на особисту безпеку, крім традиційно визначеної фізичної та психічної безпеки, також віднесемо і право на особисту психологічну безпеку. Необхідність виділення такого елементу права на особисту безпеку зумовлена окремими маніпуляціями з емоційно-вольовою сферою людини та схильністю до навіюваності. Навіюваність – це схильність підпадати під психічний вплив іншої людини. Вона зумовлюється безвіллям, недостатнім розумовим розвитком і незрілістю емоційно-вольової сфери особи..[1,с.413-414] Крім того, на навіюваність особи впливає емоційне та психологічне перенавантаження, тривалість стресів, втрата соціальних орієнтирів або цінностей, зниження власної самооцінки, тимчасові розлади психічної діяльності.

Особливого загострення набуває проблема навіюваності у контексті поширення і розширення впливу на громадян нетрадиційних релігійних культів, що мають “тоталітарний характер” (взагалі термін “тоталітарна секта” у вітчизняному законодавстві не визначено). Вербування нових адептів цих релігійних культів часто супроводжується діяльністю, не сумісною з принципом забезпечення безпеки життя та здоров’я людини. У нашому законодавстві також залишається не врегульованою проблема визначення категорії “небезпечного психологічного впливу”, “потерпілий від небезпечного психологічного впливу нетрадиційного релігійного культу”.

Здійснення права на психологічну безпеку особи полягає в її свободі у виборі поведінки щодо визначення рівня впливу на свою свідомо-вольову сферу. Ми вважаємо, що повинна бути передбачена заборона залучення до діяльності релігійних організацій неповнолітніх осіб без дозволу їхніх законних представників.

У цьому контексті здійснення права на особисту безпеку з боку неповнолітніх осіб повинно бути обумовлено згодою з боку їхніх законних представників.. Тобто згода законних представників неповнолітніх або малолітніх осіб щодо можливостей залучення цих осіб до діяльності, яка становить певний ступінь особистої небезпечності, має бути чіткою і безумовною. Така згода повинна бути належно оформлена (бажано у письмовій формі) і ґрунтуватись на повній та достовірній інформації щодо всіх можливих ризиків, загроз або небезпек для життя або здоров’я дитини.

На підставі викладеного ми спромоглися сформулювати такі принципові положення. Доповнити Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” наступними положеннями:

Тоталітарна релігійна секта – релігійна організація діяльність якої спрямована на порушення прав і свобод громадян шляхом використання заходів небезпечного психологічного впливу;

Небезпечний психологічний вплив – психологічний вплив та інші маніпуляції з емоційно-вольовою сферою людини, з використанням емоційних та психологічних перенавантажень, стресів, індивідуальної схильності до навіюваності, безвіллям, недостатнім розумовим розвитком і незрілістю емоційно-вольової сфери особи, що веде до втрати соціальних орієнтирів або цінностей, зниження власної самооцінки, тимчасового розладу психічної діяльності;

Потерпілий від небезпечного психологічного впливу тоталітарної релігійної секти – фізична особа, членам її сім’ї якої або якій безпосередньо було завдано фізичної, моральної або матеріальної шкоди внаслідок небезпечного психологічного впливу з боку тоталітарної релігійної секти.

Список використаних джерел

1. Навіюваність // Юридичний словник. – К.: Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1974.

Гетьманцева Н.Д.,

к.ю.н., доцент кафедри цивільного права

ЧНУ ім. Ю.Федьковича

ПРАВОВИЙ СТАТУС РОБОТОДАВЦЯ ЯК СУБ’ЄКТА ТРУДОВОГО ПРАВА

Розвиток трудового права як самостійної галузі права, що відокремився від цивільного, пов'язано зі становленням законодавства про підприємництво. Підприємець покликаний був забезпечити оптимальне поєднання "праці і капіталу" з метою отримання прибутку. Використання найманої праці – була однією з функцій підприємця. З початку XIX ст. до 30-х років XX ст. підприємець асоціювався з власником, господарем підприємства, а трудові відносини розглядалися як договірні відносини, що укладалися між працівником і “господарем” підприємства. Саме ця первісна модель трудових відносин господаря підприємства (підприємця) і працівника була закладена в Статут Міжнародної організації праці (МОП), прийнятого у 1919 р. і донині в Конвенціях і Рекомендаціях МОП за традицією використовується терміни "підприємець і союзи підприємців" як учасників трудових правовідносин.

На сьогоднішній день в сфері трудового права така функція підприємця щодо управління і використання найманої праці набуває самостійного значення. Тому в цьому контексті мову необхідно вести про правовий статус роботодавця. Поява вищезгаданого поняття пов’язана з прийняттям Закону України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1991 р.[1].

Закон дає наступне визначення роботодавця: роботодавець – власник підприємства, установи, організації, незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, які використовують найману працю.

Однак вказане визначення дає нечітку і далеко неповну характеристику роботодавця як суб'єкта трудового права. Дана характеристика припускає вирішення таких питань: розкрити поняття роботодавця та його види; розглянути правовий статус роботодавця; проаналізувати зміст і межі трудової правосуб’єктності роботодавця.

Спробуємо відповісти на поставлені питання.

Як зазначалося вище, до теперішнього часу і в радянському трудовому законодавстві, і в навчальній літературі з трудового права термін роботодавець замінявся поняттям підприємства, організації, установи. Це пояснюється тією обставиною, що соціалістичний спосіб виробництва мав, як правило, єдиного роботодавця - державні підприємства, організації, що діяли на базі державної власності. У зв'язку цим, невипадково Н.Г. Александров в якості суб'єкта трудового правовідношення розглядав саме державні підприємства, організації. Разом з тим їхній статус він пов'язував з поняттям юридичної особи [2, с.10-12]. Іншими словами, тільки юридичні особи володіли трудовою правосуб'єктністю. Пізніше у літературі з трудового права майже всіма трудовиками визнавалося, що соціалістичні підприємства як суб'єкти трудового права повинні наділятися державою особливою властивістю - трудовою правосуб’єктністю. Разом з тим вони підкреслювали, що трудова правосуб'єктність підприємств, установ, організацій, не ототожнюється з цивільною правосуб'єктністю, хоча їхній зв'язок є очевидним [4, с.253-270]. Ця розбіжність проводилася за двома критеріями, по-перше, за колом учасників трудового правовідношення і, по-друге, за змістом трудової і цивільної правосуб'єктності підприємства.

Що стосувалося учасників трудового правовідношення, то не викликало сумнівів, що будь-яка юридична особа має трудову правосуб'єктність. Разом з тим, одержала достатнє обґрунтування трудова правосуб'єктність структурних одиниць, що входили до складу виробничих об'єднань. Структурні одиниці, хоча і не були юридичними особами, але наділялися трудовою правосуб'єктністю, тобто мали право прийому і звільнення працівників з роботи [8, с.90-95]. Другий критерій, що характеризує підприємства як суб'єктів трудового права, пов'язаний з розмежуванням змісту їх трудової і цивільної правосуб’єктності. Слід зазначити, що ознаки трудової правосуб'єктності не можуть бути тотожні ознакам цивільної правосуб'єктності. Цивільна правосуб'єктність необхідна для самостійної участі її в цивільному обороті [6, с.266]. Ознаки ж трудової правосуб'єктності, "характеризують організацію як суб'єкт права, що бере участь у суспільних відносинах, які складаються в першу чергу всередині даної організації" [9, с.85].

Як випливає із раніше згаданого Закону України "Про профспілки, їх права та гарантії їх діяльності", термін роботодавець асоціюється з організаціями, що наділені правами юридичної особи. Дана позиція законодавця отримала розгорнуту аргументацію деяких науковців, які проаналізувавши теоретичні концепції юридичної особи, зазначають, що філіали і представництва юридичної особи не мають ніяких ознак самостійної правосуб'єктності. Звідси зроблений однозначний висновок, що трудовою правосуб’єктністю наділені тільки ті організації, що мають права юридичної особи [7, с.389]. Слід зазначити, що філії і представництва не визнаються юридичними особами і не володіють самостійною цивільною правосуб'єктністю, але це аж ніяк не свідчить про те, що вони позбавлені трудової правосуб'єктності. Ставити знак рівності між цивільною і трудовою правосуб'єктністю, неможливо. Вони, на наш погляд, згідно чинного законодавства можуть мати трудову правосуб'єктність як у відносинах з окремим працівником, так і працівниками філіалів, представництв, тобто бути суб'єктом індивідуальних і колективних трудових правовідносин. Крім того, сам законодавець у Законі України "Про колективні договори і угоди" від 1 липня 1993 р. визнає можливість укладання самостійного колективного договору з працівниками структурних підрозділів. На відміну від трудової правосуб'єктності роботодавця (юридичної особи) трудова правосуб’єктність філіалу і представництва носить похідний характер, тому що залежить від волі роботодавця (юридичної особи). Вважаємо, що в даному випадку мова повинна йти про особливий вид трудової правосуб’єктності - представницької.

Таким чином, можна зробити висновок, що підприємства, установи, організації як суб'єкти трудового права виступають у ролі роботодавців, якщо вони наділені трудовою правосуб'єктністю.

До роботодавців ст.21 КЗпП України відноситься не тільки організації, але і фізичних осіб, що застосовують найману працю на підставі трудового договору. Виникає закономірне питання про правосуб'єктність фізичної особи як роботодавця. Зазначена проблема була предметом обговорення в науковій літературі в період прийняття і дії КЗпП СРСР 1922 р. [5, с.10]. Надалі в радянський період вона практично не досліджувалася. До недавнього часу фізичні особи виступали в ролі роботодавців тільки при укладенні трудового договору з громадянином в особистому домашньому господарстві. Згідно чинного законодавства фізичні особи - роботодавці мають цивільну правосуб'єктність у повному обсязі, з моменту досягнення 18-річного віку чи з часу вступу в шлюб. Разом з тим, у відповідності зі ст. 188 КЗпП України трудова правосуб'єктність в повному обсязі виникає з 16 років, а за згодою батьків чи законних представників з 14, 15 років. У цьому зв'язку критерій 16-літнього віку не має юридичного значення ні з позиції КЗпП України, ні з позицій ЦК України, де виділяється дієздатність неповнолітніх у віці від 14 до 18 років (ст. 32 ЦК України). Усе це свідчить про необхідність зміни вікових критеріїв дієздатності в зв'язку з укладенням трудового договору.

Таким чином, можна зробити висновок, що у фізичних осіб - роботодавців цивільна і трудова правосуб'єктність виникають одночасно, однак цивільна правосуб'єктність ні в якому разі за змістом не поглинає трудової правосуб'єктності. Загальна трудова правосуб'єктність фізичних осіб-роботодавців, що використовують найману працю в особистому домашньому господарстві, виникає за умови настання цивільної правосуб'єктності в повному обсязі.

Говорячи про правовий статус органів роботодавця (уповноважений ним орган), необхідно на нашу думку в трудовому законодавстві визначити правовий статус органа роботодавця, під яким слід розуміти керівника (одноособового чи колегіального органа), який представляє інтереси роботодавця без спеціальних на те повноважень відповідно до статутних документів чи інших нормативних актів. Представником роботодавця може бути як його орган, так і інша уповноважена на те роботодавцем особа.

Тепер перейдемо до питання щодо змісту і меж трудової правосуб'єктності роботодавця. Розкриваючи дане питання слід підкреслити, що зміст і межі трудової правосуб'єктності роботодавця розвивалися від конкретного набору критеріїв, таких як: господарський план підприємства, фонд заробітної плати, штатний розклад та інших атрибутах централізованого регулювання економікою, до узагальнюючих критеріїв. При розробці таких узагальнюючих критеріїв трудової правосуб'єктності в теорії трудового права був визначений розумний і раціональний підхід, цінність якого очевидна і сьогодні. Відповідно до нього трудова правосуб'єктність підприємства, установи, організації повинна бути погоджена з трудовою правосуб’єктністю громадян. При цьому обсяг трудової правосуб'єктності підприємств не міг бути менше того комплексу прав і обов'язків, що забезпечив би громадянам можливість реалізувати їхнє право на працю, їхню трудову правоздатність [3, с.158, 204]. Звідси випливає висновок: визнаючи те чи інше підприємство як суб'єктом трудового права, держава, як мінімум, наділяє його правами, необхідними для того, щоб воно могло виступати як суб'єкт трудового правовідношення [12, с.37-38].

У зв'язку з цим в літературі з трудового права в зміст трудової правосуб'єктності включають: право формування колективу працівників, самостійного прийняття і звільнення з роботи, а також управління працею (організаційна ознака); право мати фонд оплати праці і ним розпоряджатися (майнова ознака) [10, с.63-64].

У деяких роботах цей перелік доповнюють. Наприклад, О.Н. Бухаловский виділяє оперативний критерій, що пов'язаний із правом відкрити рахунок у банку. Але цей критерій на нашу думку відноситься до цивільної правосуб'єктності юридичних осіб, і не може бути визнаний як критерій трудової правосуб'єктності роботодавця. Роботодавцем може виступати і громадянин (фізична особа), що не має рахунку в банку. Тому запропонований критерій не носить узагальнюючого характеру. Автори підручника “Трудове право” під ред. Н.Б. Болотіної, Г.І. Чанишевої "як елемент трудової правосуб'єктності роботодавця (власника підприємства) називають також і здатність його нести відповідальність по зобов'язаннях, що випливає з факту участі в трудових і інших відносинах, врегульованих трудовим правом [11, с.103-105]. Ця ознака на нашу думку не є кваліфікуючою, тому що в поняття правосуб'єктності будь-якої галузі права включається не тільки правоздатність і дієздатність, але і деліктоздатність. Як немає права без обов'язку, так і немає права й обов'язку без відповідальності.

І останнє питання, яке необхідно розглянути - це момент виникнення і припинення трудової правосуб'єктності роботодавця. У сучасних підручниках з трудового права, момент виникнення трудової правосуб’єктності, як правило, зводять до моменту державної реєстрації. Разом з тим, сама по собі державна реєстрація юридичних осіб визначає їх правосуб’єктність у цивільному обігу. Цивільна правосуб’єктність є умовою, передумовою для виникнення трудової правосуб'єктності роботодавця. Остання, на наш погляд, виникає з моменту офіційної реєстрації роботодавця в якості платника обов'язкових страхових внесків за найманих робітників у позабюджетні фонди (Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості і Фонд обов'язкового медичного страхування).

Отже, з вище викладеного можна зробити висновки. Роботодавець – це юридична конструкція, "фікція", що позначає суб'єкта трудового правовідношення і наділений певними ознаками.

Ознаки роботодавця - це такі органічно властиві йому властивості, що необхідні й одночасно достатні для того, щоб особа (організація, фізична особа) могла визнаватися суб'єктом трудового права - роботодавцем. До таких ми відносимо дві ознаки. По-перше, використання найманої праці на підставі трудового договору. Ця ознака охоплює і організаційний і майновий критерій трудової правосуб'єктності роботодавця.

І, по-друге, формальною ознакою, властивою роботодавцю є його реєстрація як платника обов'язкових страхових внесків до позабюджетних фондів.

Таким чином, під роботодавцем варто розуміти підприємства, установи, організації та фізичні особи, що використовують найману працю на підставі трудового договору і зареєстровані в якості як платників обов'язкових страхових внесків у позабюджетні фонди.

Список використаної літератури:

Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1999. - №45. – Ст.397.
Александров А.А. Правовой статус руководителей предприятий и механизмы их материального вознаграждения. // Труд за рубежом. – 1994, №4. – С.10-12.
Александров Н.Г. Трудовое правоотношение. – М., 1948. – С.158, 204.
Бухловский О.Н. Правовое положение предприятия по трудовому законодательству. – Воронеж, 1974; Гинцбург Л.Я.Социалистическое трудовое правоотношение. – М., 1977. – С.253-270.
Варшавський К.М. Трудовое право СССР. – Л., 1924.
Иванов С.А., Лившиц Р.З., Орловский Ю.П. Указ. соч. – С. 266.
Курс российского трудового права. / Под ред. Е.Б. Хохлова. – М., 2003. – С.389.
Проблеми правового регулювання праці в розвинутому соціалістичному суспільстві. / Під ред. А.С. Пашков. – Л.,1984. – С.90-95.
Проблемы правого регулирования труда в развитом социалистическом обществе. – Л., 1987. – С.85.
Трудовое право. / Под ред. О.В. Смирнова. – М., 2002. – С.63-64.
Трудове право України. / Під ред. Н.Б, Болотіної, Г.І. Ченишевої – К.: «Знання», 2000. – С.103-105.
Хрусталев Б.Ф. Государственное предприятие – субъект трудового права. - М., 1998. – С. 37-38.

Blog

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Содержание