Geum.ru

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материалаЗакон

Содержание


Проблема визначення кола суб’єктів міжнародного права
Подобный материал:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   57

ПРОБЛЕМА ВИЗНАЧЕННЯ КОЛА СУБ’ЄКТІВ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА


Фундаментальні зміни у структурі міжнародного співтовариства, кардинальне розширення складу учасників міжнародних відносин призвели до гострих дискусій щодо сутності сучасного міжнародного права (МП) та природи його суб’єктів [1, р.6]. Слід зазначити, що приблизно з середини ХІХ століття, коли міжнародна правосуб’єктність привернула до себе увагу науковців, досі доктрина МП не визначилася остаточно з суб’єктним складом МП [2, с.293-299]. У свою чергу, практика держав у цій сфері також носить суперечливий характер та відрізняється неоднозначністю. Це, безумовно, не сприяє ствердженню верховенства права у міжнародних відносинах, міжнародній безпеці та розвитку співробітництва між народами. Метою цієї статті є внесення методологічної системності у наукові дискусії щодо міжнародної правосуб’єктності, чітке визначення кола суб’єктів МП.

Вперше традиційну римську категорію правової особи (persona) було запроваджено у науку МП наприкінці XVII ст. У передмові до збірника міжнародних договорів Codex Juris Gentium diplomaticus 1693 року Лейбниц виклав свою концепцію міжнародної правосуб’єктності та визначив суверенного правителя як „persona jure gentium” [3, р.4]. Сам термін „persona” по відношенню до суверенів вже застосовувався Гоббсом та Пуфендорфом, але вони не визнавали існування МП як окремого від природного права явища [3, р.25-32]. Паралельно з терміном „persona” у правознавстві згодом почали використовувати також латинський термін „subjectus”, як наслідок філософського впливу ідей Декарта та Канта [4, с.92].

Після демократичних революцій XVII – XVIII століть суверенітет від монарха переноситься до держави, яка уособлює юридично сам народ (націю) [5, с.351]. Відповідно, на офіційному рівні у якості міжнародно-правової особи починають визнаватись лише держави. В той же час, офіційна доктрина не може логічно пояснити існування недержавних суб’єктів МП, з якими держави вступають у міжнародні правовідносини. Це, наприклад, північноамериканські племена до XIX ст., Ватикан у період бездержавності 1870 – 1929 рр., Суверенний Мальтійський орден після 1798 р., повстанці у громадянській війні, Ліга Націй та інші [6, р.292-311]. Після Другої світової війни цей перелік доповнюється національно-визвольними рухами, суб’єктами федерацій та іншими територіальними одиницями держав, міжнародними неурядовими організаціями, транснаціональними корпораціями, народом, що вже має свою державність і, нарешті, людиною як такою та людством в цілому [7, р.177-180]. Уявляється, що цей соціологічний перелік не є остаточним.

Перший удар по етатистський концепції міжнародної правосуб’єктності було нанесено у Консультативному висновку Міжнародного Суду ООН від 11 квітня 1949 р. [8, с.140-147]. Визнаючи міжнародну правосуб’єктність ООН, Суд фактично розширив коло суб’єктів МП за рахунок міжнародних міжурядових організацій (ММУО). Але по відношенню до інших учасників міжнародних правовідносин невизначеність залишається до наших днів. З юридичної точки зору ми маємо на міжнародній арені досить парадоксальну ситуацію, коли держави та ММУО вступають у міжнародні правовідносини з „несуб’єктами” МП! На нашу думку, подібна невизначеність дозволяє державам час від часу зловживати своїм особливим статусом суверенних суб’єктів МП, ігноруючи з політичних міркувань міжнародно-правовий статус інших учасників міжнародних відносин. Так, будь-яка тоталітарна держава, не визнаючи на практиці право на життя своїх громадян, зробить усе можливе проти реального визнання міжнародної правосуб’єктності індивіда. І навпаки, демократичні держави поступово не тільки теоретично визнають людину суб’єктом МП, але роблять практичні кроки для конвенційного гарантування міжнародно-правового статусу фізичної особи. Якщо авторитарна держава не дозволяє у національному правопорядку діяти вільним громадським організаціям, то на міжнародній арені вона ні за що не визнає міжнародну правосуб’єктність неурядових організацій. Вигідні економічні стосунки з недемократичними режимами іноді зумовлюють поблажливе ставлення урядів до порушення прав людини та ін. [9, с.217-218]. Таким чином, політичний аспект значно ускладнює проблему наукового визначення кола суб’єктів МП.

В той же час, слід визнати що і самі науковці допустили значну прогалину у знаннях відносно суб’єкта права як такого. Якщо визнати, що будь-який учасник суспільних відносин (людина, колектив, народ) може вступати у сферу права лише в певній формі, то виявиться, що саме цій формі у теорії права не було надано адекватної уваги [10, с.25-123]. Досі ведуться спори відносно загально правової природи юридичної особи [11, с.199], поняття фізичної особи не відрізняється від соціологічного індивіда [12, с.234-252], а правова особа держави взагалі не має своєї назви. Виходить так, що соціологічні назви учасників суспільних відносин у правознавстві ототожнюються з суб’єктами права. Але кожна наука має свій особливий інструментарій дослідження об’єктивної реальності, свій особливий предмет, свій категоріальний апарат. За часів Стародавнього Риму поняття правової особи не ототожнювалося зі всіма індивідами, але тільки з громадянами Риму, а пізніше - з вільними іноземцями по праву народів [13, с.279-282]. У Середньовіччі це поняття було розповсюджене тільки на християн. Вперше поділ єдиної категорії „правова особа” на „фізичну” та „юридичну” особи стався у канонічному праві, коли стало ясно, що поняття людини і правової особи не співпадають [11, с.116]. Цей поділ засвоїла наука національного права, але у науці МП термін „міжнародна особа” досі ще не зазнав класифікаційної систематизації. Він використовувався для позначення держави як суб’єкта МП, а з визнанням міжнародної правосуб’єктності ММУО був розповсюджений і на міжнародні організації. Але це зовсім різні за природою суб’єкти МП! ООН, як і всі інші міжнародні організації, є міжнародною юридичною особою, правосуб’єктність якої носить похідний (функціональний) характер. Тому слід чітко розмежувати правову особу держави і правову особу ММПО. Теж саме стосується правової особи індивіда, коли він виступає суб’єктом МП. У цьому випадку ми маємо справу з міжнародною фізичною правовою особою, статус якої може не співпадати зі статусом національної правової фізичної особи. Визначивши дві категорії суб’єктів МП (фізична та юридична міжнародні особи), необхідно ідентифікувати правову особу держави. На жаль, у національному праві статус держави іноді плутають зі статусом окремих державних органів, ототожнюючи її з юридичною особою [11, с.131]. На нашу думку, середньовічна правова категорія „суверена особа” може набути у наш час нового змісту, позначивши правову особу держави як суверенного суб’єкта МП. Таким чином, уся багатоманітність соціально-політичних, соціально-економічних та соціально-духовних акторів повинна формалізуватись у правовому статусі фізичної, юридичної або суверенної особи [14, с.189]. На жаль, більшість держав не поспішає з політичних міркувань чітко визначити свій статус як суверенної правової особи, бо це передбачає як права, так і обов’язки. Достатньо вказати на багатостраждальний процес кодифікації міжнародно-правової відповідальності держав у Комісії МП ООН [15, с.58-62]. Теж саме стосується і багатьох внутрішніх правопорядків, де юридична безвідповідальність національної суверенної правової особи не таке вже рідкісне явище. Більш того, іноді державу взагалі виводять за межі національно-правової відповідальності, застосовуючи замість терміну „національне (внутрішнє) право”, термін „внутрішньодержавне право”. Але держава не поглинає собою національний правопорядок, а навпаки – сама є його складовою. Національно-правова особа держави оформляється саме завдяки національному, в першу чергу, конституційному праву. Діяльність держави є правомірною тільки в межах правового статусу, а в разі його порушення – держава як правова особа повинна нести особисту юридичну відповідальність, бо суверенітет не дає права на скоєння злочину. Крім того, на державі лежить обов’язок узгодити міжнародно-правові статуси фізичних, юридичних та суверенних осіб з їх національно-правовими статусами. Між національним правопорядком та міжнародним правопорядком повинна існувати гармонія, взаємна узгодженість.

Таким чином, коло суб’єктів МП обмежено фізичними, юридичними та суверенними правовими особами. У наукових дискусіях не слід плутати проблему визначення суб’єктного складу МП з проблемою визначення міжнародно-правового статусу конкретної категорії міжнародно-правових осіб. Різниця у правовому статусі не означає відсутності правосуб’єктності. Від схоластичних дискусій про те, чи є, наприклад, фізична особа суб’єктом МП давно вже пора перейти на більш високий рівень наукової дискусії, а саме – як найкраще гарантувати міжнародно-правовий статус людини.


Література:
  1. Non-State Actors as New Subjects of International Law: International Law – From the Traditional State Order Towards the Law of the Global Community. – Berlin: Duncker & Humblot, 1999. – 175 p.
  2. Буткевич В.Г. Суб’єкти міжнародного права // Міжнародне право. Основи теорії: Підручник. – К.: Либідь, 2002. – С.293-343.
  3. Nijman J.E. Leibniz’s Theory of Relative Sovereignty and International Legal Personality: Justice and Stability or the Last Great Defence of the Holy Roman Empire. – New York: New York University School of Law. Institute for International Law and Justice, 2004. – 57 p.
  4. Розин В.М. Становление и эволюция теоретических представлений о субъекте // Пространства жизни субъекта: Единство и многомерность субъектнообразующей социальной эволюции. – М: Наука, 2004. - С.67-116.
  5. Рулан Норбер. Историческое введение в право / Пер. с фр. Учебное пособие для вузов. – М.: NOTA BENE, 2005. – 672 с.
  6. Séfériadès S. Principes Généraux du droit international de la paix // RdC. – 1930. – T.34. – IV. – P.181-492.
  7. Barberis J.A. Nouvelles questions concernant la personnalité juridique internationale // RdC. – 1983. – Tome 179. – I. – P.157 – 304.
  8. Маланчук П. Вступ до міжнародного права за Ейкхерстом / Пер. з англ. – Харків: Консум, 2000. – 592 с.
  9. Донеллі Дж. Права людини у міжнародній політиці / Пер. з англ. – Львів: Кальварія, 2004. – 280 с.
  10. Архипов С.И. Субъект права: теоретическое исследование. – СПб.: Юридический центр Пресс, 2004. – 469 с.
  11. Козлова Н.В. Понятие и сущность юридического лица. Очерк истории и теории: Учебное пособие. – М.: Статут, 2003. – 318 с.
  12. Максимов С.И. Правовая реальность: опыт философского осмысления. – Харьков: Право, 2002. – 328 с.
  13. Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник для вузов / Под ред. В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА – ИНФРА-М, 1999. – 784 с.
  14. Тарасов О.В. Класифікація суб’єктів міжнародного права за критерієм правової особи // Актуальні проблеми правознавства: Тези доп. та наук. повід. учасників наук. конф. молодих учених та здобувачів. – Харків: Нац. юрид. акад. України, 2004. - С.188-190.
  15. Лукашук И.И. Право международной ответственности. – М.: Волтерс Клувер, 2004. – 432 с.