Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, м. Харків Жіноча трудова міграція і торгівля людьми в контексті світового міграційного режиму Проблемы адаптации законодательства украины к нормам европейского права

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, м. Харків

МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ЗАХИСТУ ПРАВА НА ЖИТТЯ ТА ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Права людини стали окремою системою у міжнародному праві тільки в ХХ столітті. До того часу міжнародне право не мало впливу на відносини між людиною і державою, вони, зазвичай, визначалися, як суто національні інтереси держави. Тільки в ХХ столітті з’являється міжнародне право прав людини. Саме після другої Світової війни, після утворення таких міжнародних організацій, як ООН та Рада Європи, виникли нові можливості для прийняття норм про прав людини на міжнародному рівні та їхнього забезпечення у кожній окремій країні світу.

У цей же час було створено перші міжнародні документи, які закріпили права кожної людини без будь-якої дискримінації. По суті, було встановлено універсальні міжнародні стандарти прав людини, яких повинні дотримуватися держави. Сьогодні 10 грудня, день, коли Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини – це Міжнародний день прав людини. Визначаючи універсальні міжнародні стандарти прав людини, ООН визнала, що вони не можуть залежати від кордонів країн і повинні бути однаково забезпечені на різних континентах. Жодна країна світу не може вільно порушувати права людини, виходячи із своїх внутрішніх інтересів. Дотримання прав людини є турботою не лише конкретної держави, але і всієї міжнародної спільноти.

Пізніше положення Загальної декларації, спочатку як юридично необов’язково документу, були розвинуті прийняттям інших міжнародних угод: Міжнародний Пакт про громадянські та політичні права (1966), Міжнародний Пакт про соціальні, економічні та культурні права (1966). На регіональному рівні в рамках Ради Європи була прийнята Конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950). Загальна декларація була прийнята резолюцією 217 А (III) Генеральної Асамблеї ООН. Це призвело до виникнення питань про юридичну силу цього документу, тому що резолюції ООН, зазвичай, мають рекомендаційний характер. Однак, більшість юристів згодні з тим, що норми Декларації сьогодні є звичаєво-правовими та мають силу міжнародно-правового зобов’язання [8, с. 16]. У сучасній системі міжнародного права прав людини Декларація має силу величезного політичного та морального авторитету, її положення були включенні в тексти міжнародних договорів про права людини та конституції багатьох держав світу. Не є винятком й Конституція України 1996 р. Вона містить розділ присвячений саме правам людини: „Права, свободи й обов’язки людини і громадянина”.

Україна приєдналась до Пактів у 1973 році. З цього приводу необхідно зауважити, що у Конституції України (ст. 9) закріплено досить важливе положення, що чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На сьогоднішній день участниками Пакту про соціальні, економічні та культурні права є 151 [10] держава світу, а Пакту про громадянські та політичні права – 154 [10] держави. Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини та основних свобод відбулася у 1997 році. Вказану Конвенцію ратифікували 44 [9] держави. Всі зазначені документи визначили та встановили універсальні стандарти прав людини.

Міжнародні стандарти права людини – це система основних прав людини, так звані базові засади побудови цілої галузі прав людини. Сьогодні саме рівень захисту прав людини є визначальним критерієм при розгляді держави як демократичної.

Історія людства показала, що права особистості не можуть бути обмеженими вузьконаціональними рамками, бо всі найбільші світові події накладають на них свій відбиток, незалежно від територіальних, ідеологічних або інших бар’єрів. Ось чому закономірно, що світова спільнота прийшла до розуміння й усвідомлення прав людини як фундаментальної проблеми. Порушення прав людини тією чи іншою державою можуть стати предметом обговорення ООН та її органів в тих ситуаціях, коли ці порушення набувають тяжкого та масового характеру й становлять загрозу миру та безпеці [7, с. 163].

У сучасних каталогах прав людини праву на життя відводиться перше місце серед інших прав. Неможливо уявити собі міжнародний документ, присвячений правам людини, у якому не гарантувався б захист права на життя кожного індивідуума. Така увага й пошана до цього права, зафіксованого в міжнародно-правових документах і конституціях різних держав – результат тривалого історичного становлення еталонів і стандартів, які стали нормою сучасного демократичного суспільства.

Зазвичай захист права на життя пов’язується із забороною смертної кари. На універсальному рівні повного й остаточного скасування цього виду покарання досі не відбулося. Так, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ст. 6) лише обмежує смертну кару, а саме смертні вироки можуть виноситися тільки за найтяжчі злочини відповідно до закону, який діяв під час вчинення злочину і який не суперечить постановам цього Пакту. У Загальних зауваженнях Комітету ООН з прав людини до ст. 6 Пакту сказано, що категорію «найтяжчі злочини» потрібно вживати в обмежувальному значенні, а саме: вища міра покарання повинна застосовуватися у виняткових випадках [2]. Економічна й соціальна рада ООН щодо цього вказує, що перелік злочинів, за які передбачається смертна кара, не повинен виходити за рамки умисних злочинів з людськими жертвами або з іншими вкрай тяжкими наслідками [6].

Комітет ООН з прав людини пішов далі, визнавши, що ухвалення смертних вироків за вчинення злочинів, не пов’язаних із людськими жертвами, суперечить Міжнародному пакту [1].

Комісія з прав людини у Резолюції щодо смертної кари висуває вимогу про те, що необхідно припинити практику виголошення смертного вироку за дії, не пов’язані з насильством, наприклад, за фінансові злочини, за статевий зв’язок дорослих людей з обопільної згоди, а також за ненасильне сповідання релігії або за вираження своїх переконань [5].

У 1989 р. було прийнято Другий Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, спрямований на скасування смертної кари [11, с. 21]. Україна приєдналась до цього договору у 1991 р. Основна мета Протоколу полягає у скасуванні смертної кари, оскільки це сприяє зміцненню віри у права людини і сприяє їх прогресивному розвитку. Усі заходи щодо скасування смертної кари слід розглядати як прогрес у забезпеченні права індивідуума на життя.

Положення Другого Протоколу застосовуються як додаткові до Міжнародного пакту. Обидва документи стосовно смертної кари використовують імперативні норми, від яких, як відомо, відхилення неможливі. Проте можлива заміна однієї імперативної норми іншою, що видно на прикладі Пакту і Протоколу до нього. Отже, якщо держава бере участь у Пакті, на неї цілком поширюються його норми. Якщо ж ця держава підписує ще й Протокол, то вона (після відповідного застереження) не має права застосовувати смертну кару поза військовим часом. Відсутність такого застереження позбавляє державу права застосовувати смертну кару взагалі.

Найбільш прогресивною є регіональна система захисту прав людини в рамках Ради Європи. На розвиток ідеї захисту права на життя було прийнято Тринадцятий Протокол до Європейської конвенції про захист прав та основних свобод людини щодо скасування смертної кари за будь-яких обставин [4]. Його було відкрито для підписання у Вільнюсі 3 травня 2002 р. Набув же він чинності 1 липня 2003 р. Україна ратифікувала цей міжнародний документ 28 листопада 2002 р. Менш ніж за два роки Протокол підписали 42 держави Ради Європи, 24 з яких його ратифікували. Не підписали Протокол тільки три держави-учасниці Ради Європи: Вірменія, Азербайджан і Російська Федерація [3].

Після набрання чинності цим договором, норму Європейської конвенції про права людини було змінено. Таким чином, п. 1 ст. 2 Конвенції після внесення до неї змін матиме такий вигляд: Право кожної особи на життя охороняється законом. Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.

Як висновок необхідно зазначити, що захист права на життя не обмежується питаннями лише смертної кари. Досить актуальними є питання пов’язані із забороною проведення абортів, клонування людини, евтаназії, штучного запліднення та інше. Так, зовсім недавно було прийнято Декларацію ООН про клонування людини [12]. Основна мета якої – це захист людського життя та заборона всіх форм клонування людини, коли вони не сумісні із людською гідністю .


Список літератури:

1. Concluding observations of the Human Rights Committee. CCPR/C/79/Add.25. 03/08/93. 2. General Comment No. 06: The right to life (art. 6), 30/04/82. 3. Position of the Parliamentary Assembly as regards the Council of Europe member and observer countries which have not abolished the death penalty. Doc. 10152, 26 April 2004. 4. Protocol No. 13 to the Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms, concerning the abolition of the death penalty in all circumstances. European Treaty Series – No. 187. 5. The question of the death penalty. Commission on Human Rights Resolution. Doc. E/CN.4/RES/2003/67. 6. Защита прав приговоренных к смертной казни. Резолюция ЭКОСОС 1984/50 от 25 мая 1984 г. // rg/docs/ilex/un/dpenalty.php ( Дата відвідування сайта – 02.07.2003). 7. Курс международного права: В 7-ми т. – Т.6. – М.: Наука, 1992. – С. 163. – 312 с. 8. Международная защита прав человека: Документы и комментарии / Сост. и автор коммент. М.В. Буроменский. – Харьков: Синтекс, ЛТД, 1998. – 298 с. 9. Офіційний сайт Ради Європи // ссылка скрыта (Дата відвідування сайта – 23.11.2005). 10. Офіційний сайт ООН // ссылка скрыта (Дата відвідування сайта – 23.11.2005). 11. Права людини і професійні стандарти для юристів: Документи міжнародних організацій. – Амстердам – Київ: Українсько-Американське бюро захисту прав людини, 1996. – С. 21. – 341 с. Doc. UN: A/RES/44/28. 12. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 8 березня 2005 р. Див.: Офіційний сат ООН: ссылка скрыта (Дата відвідування сайта – 23.11.2005).


Плахотнюк Н.В.

кандидат юридичних наук,

м. Київ, Міжрегіональна академія

управління персоналом


ЖІНОЧА ТРУДОВА МІГРАЦІЯ І ТОРГІВЛЯ ЛЮДЬМИ В КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО МІГРАЦІЙНОГО РЕЖИМУ

Інтернаціоналізація виробництва, посилення взаємозалежності національних економік об’єктивно обумовили ріст міграції робочої сили як товару. В останню чверть ХХ століття у світі вцілому склався певний глобальний міграційний порядок, в якому різні країни і регіони світу відіграють чітко визначену роль. Інтернаціоналізація економік, з одного боку, і нерівномірність розвитку країн, з іншого, призвели до того, що трудова міграція набула безпрецедентне соціально-економічне і політичне значення у сучасному світі, перетворившись насправді в глобальний феномен. Сьогодні практично всі країни втягнені в міграційний трудовий обмін. За оцінками ООН і МОП тільки легальних трудових мігрантів у світі нараховується від 120 до 200 млн. чоловік, порівняно з 75 млн. в 1965р.[1].

Основні тенденції і протиріччя, які формують сучасну міграційну реальність, мають пряме відношення і до України, яку вже неможливо виключити з процесу глобалізації. Сьогодні проходить інтеграція країни в той гендерний режим міграції, який складався у світі, коли природа і структура міжкраїнових переміщень витримали значні зміни. В основі цього режиму лежить певний розподіл праці, який сформувався в результаті національно-гендерної сегрегації робітників в постіндустріальних суспільствах [2]. Поява України та інших посткомуністичних країн на міжнародній міграційній сцені ініціювала новий перерозподіл західних ринків сервісу та розваг, включаючи індустрію секс-послуг, де жінкам відведена роль дешевих провайдерів різних послуг.

Глобальні зміни світового міграційного порядку, які тісно пов’язані з глобальними соціо-економічними змінами, змушують Україну відповідати на нові виклики, а саме:

• зростаюча поляризація світу на бідні й багаті країни, яка провокує безпрецедентний міграційний тиск з боку одних держав на інші;
  
• очевидна криза управління міграцією, тобто втрата контролю над міграційними процесами з боку держав, наслідком чого є масова маргіналізація мігрантів та криміналізація всієї сфери міграційних відносин;
  
• формування глобального поділу праці на основі дискримінаційної національної і гендерної сегрегації робітників на міжнародних ринках праці, наслідком чого є нездатність розвинених націй існувати без притоку мігрантів;
  
• необхідність пошуку шляхів вирішення протиріччя між концепцією прав людини як основи сучасного лібералізму і національними інтересами держав, тобто між правами людини і правами громадянина.
  

Для того, щоб зрозуміти роль України в сучасній міграції, брати участь в пошуку шляхів ефективної міграційної взаємодії, протидіяти маргіналізації мігрантів необхідно глибинно науково осмислити всі ці процеси, що відбуваються.

Величезний розмах нелегальної міграції, який включає дешеву і абсолютно безправну робочу силу, значну частину якої складають жінки, говорить про неефективність сучасної моделі міжнародної міграції. Саме його можна вважати імманентною рисою сучасного етапу розвитку міграції. Ці процеси “нелегітимного” людського обігу, в який щорічно втягуються мільйони людей, “управляються” добре організованою глобальною мережою, яка перетворює сферу міграції в сучасний надприбутковий бізнес. Сьогодні організований міжнародний бізнес, на грунті якого квітнуть кримінальні організації, приносить останнім величезні прибутки від перевезення людей та посередництва при працевлаштуванні мігрантів, зокрема, торгівля людьми, за данними Міжнародної організації з міграції, приносить злочинним угрупованням від 5 до 7 млрд. доларів США щорічно [3].

За деякими даними, загальна кількість жінок і дітей, які продаються в рабство, щорічно у всьому світі досягає 1.000.000 чоловік [4]. Величезний вплив на зростання цього явища справляють наступні фактори: глобалізація економіки та підвищення трудової мобільності (міграції), зростання попиту на так звані, послуги приватного характеру в розвинутих країнах, зростаючий рівень безробіття серед жінок, а також інтенсивний та практично неконтрольований рух людського капіталу через Інтернет. На жаль, глобальна економіка кінця ХХ століття допускає торгівлю жінками та дітьми як товаром, капіталом чи кріпаками, без відповідного правового та гуманітарного захисту. Таке явище отримало назву “товаризація особи”[5].

Фемінізація міграційних потоків, тобто збільшення частки жінок в загальній кількості мігрантів, визнається спеціалістами характерною рисою новітнього етапу розвитку міжнародної трудової міграції [6]. В основному це пов’язано зі структурними змінами в світовій економіці, які супроводжують глобалізаційні процеси: відносним зниженням в післявоєнний період виробничо орієнтованого сектору світової економіки і ростом сервісно орієнтованого комплексу, який в широкому розумінні має назву економіки послуг (service economy) [7]. Все більше домінування сфери послуг в структурі зайнятості, яке викликане рядом демографічних і соціальних факторів розвинутих країн, формує постійно зростаючу потребу цих націй в жінках-мігрантах, зайнятих некваліфікованою працею в сфері сервісу [8]. Якщо в 1960 році частка жінок в міжнародних потоках мігрантів становила 47%, то в 2000 році вона зросла до 49%. Сьогодні праця в якості домашньої обслуги стала необхідним елементом процесу розвитку, яку слід розцінювати не в якості джерела зловживань, а в якості законної праці, яка повинна передбачати наявність адекватного юридичного захисту. В деяких багатих країнах попит на послуги жінок-мігрантів, які зайняті в якості домашньої обслуги значно зріс за останні роки пропорційно росту економічного розвитку [9]. З врахуванням такого попиту зростає кількість ініціатив та угод, покликаних сприяти спрощенню умов міграції жінок з метою найму в якості домашньої обслуги та іншої роботи за наймом з врахуванням існуючого попиту на робочу силу. Крім того, спостерігається зростання спонтанної міграції жінок. За оцінками МОМ, в Європу щорічно прибуває біля півмільйона іноземних проституток. У Німеччині та Італії три з чотирьох проституток – приїжджі, у Нідерландах – кожна друга [10]. Секс-індустрія та секс-туризм в мегацентрах індустріально розвинутих націй, являючись складовою частиною глобальної “економіки послуг”, представляють транснаціонально організований надприбутковий бізнес по перевезенню жінок з одних країн до інших з метою сексуальної експлуатації. Сьогодні сфера сексуальних і навколо сексуальних послуг надає багато міграційних можливостей для жінок з країн-донорів. Це, по-перше, непрестижні робочі місця, що не вимагають високої кваліфікації, з тяжкими умовами праці та низькою оплатою.

Поняття нелегального найму на роботу, торгівлі людьми, підневільного стану та примусової праці охоплюють конкретні ситуації, в яких жінки-мігранти виявляються втягненими в процес нелегальної міграції. Більшість жінок, відібрані так званими агентствами з працевлаштування, в результаті виявляються жертвами торгівлі людьми і відповідно жертвами підневільного стану чи примусової праці. Хоча сам феномен торгівлі людьми відомий ще з початку ХХ століття (Міжнародний договір про торгівлю білими рабинями 1904 р.), сучасна глобалізація придає йому нові форми, які трактуються сьогодні як сучасне рабство ХХІ століття та грубе порушення основних прав людини. В багатьох випадках торгівля жінками з метою зайняття проституцією за кордоном здійснюється під пропозицією перевезення жінок для зайняття іншою працею за наймом, перш за все роботою в якості домашньої обслуги.


Зростання мобільності населення (як і у випадку з товарами, фінансами та інформацією) призводить до необхідності суттєвих зрушень в механізмах управління цими процесами з боку держав та урядів. Все більш наглядними стають протиріччя між наднаціональними економічними та соціальними процесами та інститутами, з одного боку, та національною концепцією управління цими процесами та інститутами, з другого. Це протиріччя виражається в так званій кризі управління. Подібно до того як в результаті інтернаціоналізації виробництва та росту міжнародних фінансових трансакцій, що становлять сотні мільйонів доларів щоденно, уряди втрачають мільйони доларів щорічних податків [11], так само складним для державної влади є контроль над пересуванням населення. А результатом є зростання нелегальної міграції. Жінки в силу різних причин концентруються саме на нелегальному полюсі міграції.

Економічні, політичні і демографічні фактори свідчать про те, що ми вступаємо в епоху зростаючого міграційного тиску. Рівень світового населення, який становить 6,3 млрд. чоловік, щорічно збільшується на 84 млн. чоловік, причому 97% цього приросту приходиться на країни, що розвиваються. Щорічно близько 100 млн. чоловік, основну частку яких становлять громадяни країн, що розвиваються, виходять на ринок праці цих країн, де робочі місця створюються повільними темпами. Зростаюча економічна нерівність, яка змушує людей шукати „кращої долі” за кордоном, а також нові технології, які дозволяють отримувати інформацію, необхідну для доступу на глобальний ринок праці, також посилюють цей міграційний процес.

Міжнародне співтовариство розробило цілий ряд програмних заходів щодо вирішення питань, які виникають у зв’язку з транскордонною міграцією. Багатосторонні дії виявились найбільш успішними з точки зору вироблення міжнародних норм. В рамках МОП вперше були розроблені дві конвенції – Конвенція 1949 року про працівників-мігрантів та Конвенція 1975 року про працівників-мігрантів (додаткові положення). В 1990 році Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята нова Конвенція про захист прав всіх працівників-мігрантів та членів їх сімей, яка набрала чинності в 2003 році. Вона чітко обумовлює, що мігранти не можуть бути позбавлені своїх основних прав з причини їх перебування в країні чи роботи за наймом з порушенням встановлених законом норм. Крім того, в Конвенції передбачається, що ніхто, крім державної посадової особи, яка наділена законом відповідними повноваженнями, не може в законному порядку конфіскувати, знищити чи намагатися знищити документи, що посвідчують особу, документи, які надають дозвіл на в’їзд чи перебування, проживання чи поселення на національній території, чи дозвіл на роботу. В Конвенції №143 МОП про зловживання в сфері міграції та про забезпечення працівникам-мігрантам рівності можливостей і поводження відмічається, що мігрант, який проживає на законних підставах в країні з метою зайнятості, не розглядається як особа, що знаходиться на нелегальному чи такому, що порушує правові норми становищі тільки через простий факт втрати своєї зайнятості. В Конвенції говориться, що у випадку виникнення спору мігрант повинен мати можливість захищати свої права в компетентному органі. Конвенція №97 МОП про працівників-мігрантів передбачає зобов’язання держав вживати відповідні заходи проти будь-якої пропаганди з питань еміграції та імміграції, яка вводить в оману. В додатках І та ІІ Конвенції визначається порядок найму працівників приватними та державними підприємствами та встановлюється обов’язок держав здійснювати контроль за структурами, які займаються працевлаштуванням. Деякі держави здійснюють такий контроль за діяльністю приватних агенств з працевлаштування через систему ліцензій. Крім того, Конвенцією передбачається положення про обов’язкову наявність письмового договору між роботодавцем та працівником-мігрантом. Разом з тим в конвенціях МОП не розглядаються умови праці тимчасових мігрантів. Недивлячись на міжнародні норми, направлені на захист мігрантів, їх права як робітників грубо порушуються, особливо у випадку нелегального в’їзду.

Сьогодні глобальне співтовариство зіткнулося з викликом, який полягає в тому, щоб управляти процесом міграції і поставити його на службу силам росту та розвитку, щоб припинити нелегальні переміщення людей, які сьогодні представляють загрозу існуючим інститутам та дотриманню трудових норм. Історично процес міграції був вигідним для більшості мігрантів, а також для країн призначення та походження. Однак зусилля, направлені на створення прийнятних багатосторонніх рамок для регулювання цього процесу, щоб трудова міграція була взаємовигідною, і сьогодні не досягли значних успіхів. Кількість працівників-мігрантів з неурегульованим статусом зростає високими темпами, чому в певній мірі сприяє подальша комерціалізація міграційних процесів, включаючи процеси нелегального перевезення людей та торгівлі людьми, але також зростання неформальних видів зайнятості в країнах призначення.

За підтримки Генерального секретаря ООН групою урядів під керівництвом Швейцарії та Швеції була створена Глобальна комісія з питань міжнародної міграції, яка почала свою діяльність в січні 2004 року. Комісія почала підготовчу роботу по створенню загальної інституційної структури для переміщення людей через національні кордони. Результатом цієї роботи має бути створення багатосторонньої структури для розробки імміграційних законів, що регулюють транскордонні переміщення людей, подібних законодавству, що регулює рух товарів та послуг і передачу технологій. Ця робота вимагає співробітництва в різних сферах як в межах країн і міжнародних інституційних структур, так і між ними.


Література:

1. Labor migration // In International migration policies. UN Dep. оf econ. And social affairs. Population division. NY, UN, 1998. – P.87-172.
   
2. Торговля людьми. Социокриминологический анализ / Под общей редакцией Е.В.Тюрюкановой и Л.Д.Ерохиной. М.: Academia, 2002. – С.135-138.
   
3. ICFTU Free Labour World. 1995. September.
   
4. Слухання в Конгресі США 28 липня 1999, доповідь Аніти Ботті. Вона заявила, що більше, ніж 1 млн. жінок та дітей щорічно незаконно перевозяться по всьому світу. Крім того, 175.000 жінок були незаконно перевезені зі Східної Європи та країн СНД до Європи, Азії, Північної Америки та до Середнього Сходу тільки в 1997 р.
   
5. Stukuls D. Body of the Nation: Mothering, Prostitution, and Women’s Place in Post-communist Latvia, Slavic Review. Vol.58. No. 3 (Fall 1999). P.537; Sperling V. Organizing Women in Contemporary Russia: Engendering Transition. Cambridge: Cambridge University Press, 1999. P.77.
   
6. Castles S. & Miller J. The age of migration. International population movements in the modern world. London, 1993.
   
7. Sassen S. Transnational economies and national migration policies. Institute for Migration and Ethnic Studies, University of Amsterdam, 1996; Gershuny J., Miles I. The new service economy. The transformation of employment in industrial societies. New York: Praeger, 1983.
   
8. Малышева М., Тюрюканова Е. Женщины в международной трудовой миграции // Народонаселение. 2000. №2. С.91-101.
   
9. За дослідженнями МОП ОАЕ надають для цієї категорії осіб близько 300 в’їздних віз щорічно. Див. публікацію МОТ Gender Promotion Programme – Series on Women and Migration, No.10, Migrant Women in the United Arab Emirates, the case of female domestic workers, RIMA SABBAN, 2002.
   
10. Преступление и порабощение. Разоблачение секс-торговли женщинами из стран бывшего СССР: Доклад Всемирной сети за выживание, 1997.
    
11. Hamilton N. & Chinchilla N. Global Economic Restructuring and International Migration: Some observations based on the Mexican and Central American experience. 1995. P.206.
    

Сахань Е.Н.

к.с.н., доцент кафедры социологии и политологии

Национальной юридической академии Украины им. Я. Мудрого


Шеховцов В.В.

студент Национальной юридической

академии Украины им. Я. Мудрого,


ПРОБЛЕМЫ АДАПТАЦИИ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА УКРАИНЫ К НОРМАМ ЕВРОПЕЙСКОГО ПРАВА

Одним из путей вступления Украины в Европейский Союз является адаптация национального законодательства к нормам европейского права.

Приведение отечественного права в соответствие с международными стандартами предусматривает исполнение обязательств по международным договорам, в частности, Соглашения о партнерстве и сотрудничестве между Украиной и ЕС (СПС) от 14.06.1994 года, т.е., в соответствии со ст. 51 СПС Украина взяла на себя обязательство осуществлять конкретные шаги, направленные на постепенное приведение своего национального законодательства в соответствие с законодательством Европейского Союза. Это одно из принципиальных условий получения Украиной статуса ассоциированного, а со временем и полноправного члена Европейского Союза. Общий рынок, вокруг которого вырос ЕС, не может охватывать страны, в которых установлены разные правила регулирования одних и тех же экономических отношений до согласования всех позиций. К этим странам относится и Украина. Серьезные экономические и политические проблемы создаются из-за задержки вступления нашего государства и в Мировую организацию торговли (МОТ). Чтобы не остаться на обочине фундаментальных изменений, происходящих в мире надо занять активную позицию в архитектуре мировых отношений и обеспечить стабильность и покой нашей стране, согласовав национальное законодательство с европейским..

С момента вступления в силу СПС, Украина начала создавать определенный институциональный механизм адаптации национального законодательства к законодательству Европейского Союза, издавая ряд нормативно-правовых актов, например: постановление Кабинета Министров

«О введении механизма адаптации законодательства Украины к законодательству Европейского Союза». Этим актом правительства, Министерство юстиции было определено координатором деятельности центральных органов исполнительной власти в сфере адаптации.

Однако на сегодняшний день для вступления Украины в ЕС, существует большое количество нерешенных проблем, решение которых будет играть важнейшую роль для вступления нашего государства в Европейский Союз:

1. Мизерное финансирование адаптационных мероприятий.

2. Отсутствие данных законодательной базы ЕС на украинском языке (не каждый государственный чиновник может похвастаться знанием иностранных языков и, соответственно, ознакомится с актами европейского права на языке оригинала).

3. Нехватка квалифицированных кадров, отвечающих за адаптацию в Органах исполнительной власти, большинство из которых имеют смутное представление о том, что такое право ЕС.

4. Необходимость в «профессиональных адаптерах» - людей, занимающихся адаптацией на профессиональном уровне изо дня в день, а не от случая к случаю.

5. Психологическая неготовность чиновников, отвечающих за регулирование той или иной сферы экономики, рассматривать адаптацию национального законодательства в соответствующей сфере как один из основных приоритетов деятельности соответствующих государственных органов.

С невероятным количеством подобных сложностей мы неоднократно сталкивались на практике. Подтверждением одной из перечисленных проблем является проект: «Мониторинг законодательства Украины в приоритетных сферах адаптации». Центром сравнительного права были разработаны рекомендации по проведению актов национального законодательства, регулирующего рынок финансовых услуг, в соответствии с законодательством Европейского Союза. Причем рекомендации носили максимально конкретный характер: такая-то норма украинского закона или подзаконного акта должна быть приведена в соответствие с конкретным положением такого-то акта законодательства ЕС. Рекомендации были утверждены на восьмом заседании Межведомственного координационного совета по адаптации законодательства Украины к законодательству Европейского Союза. Когда же зашел разговор о внесении наших рекомендаций в проект Плана работы по адаптации законодательства Украины к законодательству Европейского Союза в 2003 году, Нацбанк, ГКЦБФР, Минфин, Минэкономики, не возражая против рекомендаций по сути, согласились внести в проект Плана лишь некоторые из них – остальные они нашли несвоевременными.

Однако если, до конца 2007 года мы хотим претендовать на получение статуса ассоциированного члена ЕС, а до 2011 года – создать реальные предпосылки для вступления в Евросоюз, вряд ли сегодня корректно говорить о «преждевременности» адаптации какой бы то ни было отрасли или отдельных актов национального законодательства.

Для того, чтобы увидеть нашу страну в числе ведущих государств мира, необходимо строить Европу в Украине, быть верными принципам демократии, сформировать гражданское общество, и, наконец поднять социальные и экономические стандарты жизни граждан. А для этого, среди прочих неотложных проблем, не откладывать в «долгий ящик» решение проблемы адаптации национального законодательства к нормам европейского права.


Тарасов Олег Володимирович

к.ю.н., доцент кафедри міжнародного права

НЮАУ України імені Ярослава Мудрого

УДК 341.21