Geum.ru

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материалаЗакон

Содержание


Юридичний позитивізм (юридична догматика) в умовах сучасності
Список використаної літератури
Подобный материал:
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   ...   57

ЮРИДИЧНИЙ ПОЗИТИВІЗМ (ЮРИДИЧНА ДОГМАТИКА) В УМОВАХ СУЧАСНОСТІ

Діюче (позитивне) право в практичній діяльності і відносинах виступає у вигляді особливого сектора соціальної дійсності – законів, юридичної практики, прецедентів, правових звичаїв [1, с.5]. Звідси історично склалося так, що цей сектор соціального життя зразу ж став фактичною основою правових знань, предметом юридичної науки. В силу цього правові знання набули характер юридичної догматики (або юридичного позитивізму) – техніко-юридичної дисципліни, предмет якої виявився сконцентрованим навколо „догми права” , практично значимих фактів, правових реалій – діючих юридичних норм, законів, юридичних прецедентів, правових звичаїв, їх розуміння, тлумачення, практики їх застосування (всього того, що під другим кутом зору має назву „позитивного права”).

Позитивне право, яке на перший погляд здається простим, зрозумілим, очевидним для кожного явищем (воно в цій площині являє собою загальнообов’язковий в державі критерій, який визначає, хто і що може чи не може робити, мати), разом з тим є явищем складним, багатогранним. При послідовному науковому підході початкова задача при розгляді позитивного права полягає у тому, щоб побачити і тримати у полі зору всі грані права. Зазначене необхідно для того, щоб послідовно їх охарактеризувати, починаючи з юридичних реалій, а потім – через особливості юридичного змісту – до глибинних, невидимих граней правової матерії. І тоді, як зазначає С. Алексєєв, почне розкриватись юридична логіка, яка характерна для правової матерії [2, с.275]. Такими пластами правової матерії можуть бути: догма права, правовий зміст, правові ідеї.

Дослідженню юридичного позитивізму як відповідної методології, ідеології та юридичної практики присвятили свої роботи такі відомі вітчизняні та зарубіжні науковці, як С. Муромцев, Г. Шершеневіч, Б. Чічерін, Р. Ієрінг, С. Алексєєв, Н. Оніщенко, П. Рабінович, М. Козюбра, О. Скакун, В. Селіванов та інші. У роботах згаданих науковців висвітлюються такі аспекти названої проблематики, як сутність позитивістської методології, аналітичність як характерна риса, принципи цього праворозуміння, основні ідеї тощо. Проте така проблематика, як вираження в юридичному позитивізмі стилю мислення або інтелектуальної традиції модерну належного висвітлення у вітчизняному правознавстві ще не має, тому ми зосередимо свою увагу в даній статті на цьому аспекті.

Юридичний позитивізм, як домінуючий напрям в юриспруденції ХІХ ст. та частково ХХ ст., має виразні риси науковості, раціоналістичності, логоцентризму. Позитивізм, як специфічна методологія, охопив все соціогуманітарне знання ХХ ст. Його представники наголошували на неспроможності тогочасного гуманітарного, передусім, філософського знання „розв’язати проблему переходу природи й людства до свого нового стану” і вважали, що вихід із кризи, що переживається європейською культурою, можна досягти лише на основі знання, організованого науковою думкою [3, с.83]. Потужна європейська раціоналістична традиція, що бере свої витоки з античності, в добу модерну, невпинно трансформуючись у кількісний світ, наближала тим самим еру позитивізму. В. Ключевський вважаючи позитивізм „гіпертрофованою самовпевненістю розуму”, зазначає, що „людське суспільство створюються не одними лише потребами розуму, навряд чи природно підпорядковувати всі сили людини деспотизму однієї із них і навряд чи людство можна перетворити на логічний прилад”. Таку оцінку позитивізму підтримують й інші науковці юристи і філософи права, які не сприймають позиції гіпертрофованого раціоналізму в праві.

Суть позитивістської науки зводиться до виявлення, фіксації та наступної раціональної обробки емпіричних даних, виходити за межі яких вона не може і не повинна. „Основою пізнання є безпристрасні і не спотворені ніякими сторонніми впливами спостереження”, - вважав М. Маклей [4, с.39]. Ідеалом пізнавального процесу, з точки зору позитивіста, має стати таке пізнання, з якого вилучено будь-які світоглядні, ціннісні, морально-етичні та інші характеристики. Пізнавальний процес постає в результаті такого підходу як стерильна, логіко-раціональна діяльність. Е. Гуссерль, на основі аналізу кризи західноєвропейського суспільства та його культури, зробив висновок, згідно з яким причини цієї кризи „...полягають не в суті самого раціоналізму, а лише в його спотворенні „натуралізмом” та „об’єктивізмом” [5, с.115].

Зазначене має безпосередній зв’язок із юридичним позитивізмом. Його представники вважали, що юриспруденція має справу не з сутностями, а лише з правовими явищами, і те, що стоїть поза ними, ніколи не стане надбанням науки. Юриспруденція має бути лише формальною наукою про позитивне (державне) право у своєму ставленні до суспільства та людини з відповідною методою: основні методи – це спостереження та „точні” (аналогічно природничим наукам) методи фіксації явищ, описування їх взаємодії та зв’язку, а не дослідження „метафізичних” першопричин явищ [6, с.65]. Г. Шершеневич, зокрема, наголошував, що філософувати над пошуками вічної ідеї права юриспруденція не повинна. „Наукова філософія права будує свої поняття тільки на позитивному праві. Її побудови мають бути результатом лише спостережень над явищами дійсного життя. Філософія права не повинна підставляти під реальні поняття свої ідеальні уявлення, видаючи за право те, що, на її думку, повинно бути правом”. Емпірична методологія, застосовувана юридичним позитивізмом, добре простежується в його апеляції до писаної норми. Вона – видима, вона – факт, а не фікція, отже, від неї треба відштовхуватися, досліджуючи право і роблячи юриспруденцію наукою. Натуралізм, емпіризм як його прояв, як одна із домінант стилю мислення модерну, випукло простежується в онтології права в юридичному позитивізмі: право – це сукупність правил поведінки – норм, автором їх є державна влада, вони загальнообов’язкові, оберігаються від порушень державою. Іншими словами, норма – це факт, а істинна наука має опиратися лише на факти.

Дж. Остін, наприклад, маючи перед собою завдання пояснити правничі поняття, розумів, що необхідно попередньо здефініювати саме право. Він його визначає так: „Те, що однозначно називається правом, є правом, встановленим можновладцями для підлеглих”, тобто велінням, наказом” .

Заслуговує на увагу той факт, що вчені правознавці наголошують на формально-логічному підході до права. Це теж одна із основних ідей юридичного позитивізму, зумовлена раціоналістичністю стилю мислення модерну. „Логічний” момент в праві ХІХ – початку ХХ ст. був у полі зору багатьох мислителів: Дж. Остіна, Ш. Амоса, Б. Віндшайда, П. Лабанда, А. Цітельмане, С. Пахмана, Р. Ієрінга та ін. Акцентуація на формально-логічному моменті означала відмову від культурних параметрів, оціночних сенсів, від метафізичних положень про природу, витоки, сутність, цінність права тощо.

Слід віддати належне юридичному позитивізму, так званій юриспруденції понять, фундатором якої був Р. Ієрінг, і аналітичній юриспруденції, про яку говорить С. Алексєєв, загалом за ту роботу, яка була ними виконана над понятійним апаратом права. Формування понять, логічна обробка правового матеріалу служили інструментом проникнення в правову сферу суспільного розвитку і сприяло її глибшому розумінню. Систематична робота над формуванням понять, їх аналізом, на думку Е. Аннерса, „була великим успіхом для права, що розглядалося як „інженерне” мистецтво суспільного життя” [7, с.306].

Заслуговує на увагу фраза Е.Аннерса про право як „інженерне” мистецтво суспільного життя. Справді, модерн із його інтелектуальною традицією розглядав право з інструментальної позиції і не більше. Законодавці мислилися свого роду „інженерним корпусом”, який створює досконалі знаряддя, інструменти, нові технології для появи якісно кращого суспільного середовища. Ці знаряддя чи інструменти – норми, правила поведінки, закони – повністю залежать від „авторів”, існують об’єктивно, незалежно від суб’єктів, які повинні їх використовувати. Тільки владне встановлення норми (правил, приписів) і породжує право, дає початок його існуванню. В такому етатистсько-легістському контексті все офіційно діюче (позитивне) право складається із норм (тобто правил владного регулювання), сукупність яких і є право як таке. Специфіка права тут зводиться до розуміння його примусового характеру. Іншими словами, вона трактується не як результат якихось об’єктивних властивостей і вимог права, а як вихідний правотворчий і правовизначальний чинник, як силове (насильницьке, примусове) першоджерело права. Сила влади (яка існує над людиною, поза людиною) породжує насильницьке, наказове право (що існує над людиною, поза людиною, незалежно від неї, лише ззовні, лише об’єктивно), - підкреслює В. Нерсесянц [8, с.67]. Саме в такому трактуванні джерела права, його сутності, співвідношення з особистістю виразно простежується об’єктивізм як характеристика модерної інтелектуальної традиції. В різних концепціях і вченнях ця домінанта набувала різного звучання, але спільне, що спостерігається в об’єктивістських концепціях і вченнях, це – відсутність у них суб’єкта, хоча зрозуміло, що правове життя є життям суб’єктів, людей, особистостей. У позитивізмі людина розглядається не як суб’єкт, а як пасивний об’єкт, предмет, річ серед інших речей.

Об’єктивізм виправдовує існуючий правопорядок як засіб закріплення суспільних відносин, але не може обґрунтувати право. Це може зробити активний суб’єкт, який з позиції об’єктивізму заперечується. Правовий позитивізм і правовий об’єктивізм (матеріалізм) відносяться до типу сцієнтистського праворозуміння, тобто вони абсолютизують можливості науки (юридичної догматики або соціології) у пізнанні права. Тому вони недостатньо враховують роль суб’єкта (особистості) у формуванні права як його першореальності, розчиняючи суб’єкт у логічних структурах або в суспільних відносинах.

Позитивізм значно більше, ніж соціологічний об’єктивізм, прагне до науковості, об’єктивізму, нейтральності стосовно ціннісно-оціночних установок. Апелюючи до емпіризму як форми натуралістичності мислення, позитивізм загалом позбавляє право будь-яких життєвих засад. Немає суб’єкта життя – немає життя права. „Пуста абстракція мертва, якщо не народжена через біль, відчуття і прагнення, в них простежується Всесвіт. Абсолютно неможливо продовжувати життєздатні концепти у вакуумі поняттєвих конструкцій, які не призначені стати будівельним каркасом реального житлового будинку” [9, с.12].

Але повернімося до юридичного позитивізму. Зрозуміло, що чим точніше сформульовані юридичні поняття, тим точніше буде законодавство, отже, вищою є ймовірність ефективності управління суспільним розвитком. Закон повинен відображати думку, ідею, прагнення законодавця максимально точно, виключати двозначність та спотворення. Для досягнення точності законодавчого тексту необхідно користуватися лише термінами, що мають строго окреслене значення. Ці терміни повинні максимально повно і точно виражати зміст закону, не залишаючи сумнівів щодо вкладеного в нього смислу.

Для класичного типу мислення, що властивий модерну, характерна така ознака, як аналітичність, тобто уявлення про істотну незалежність як елементів світу, так і знань. „Світ і знання, - вважає Л. Голоскопов, мисляться добре структурованими, складеними із чітко окреслених і ясно відмежованих один від одного елементів” [10, с.113]. Робота Р. Ієрінга „Юридична техніка” – взірцеве втілення принципу аналітичності у праві. Аналітику автор цінує настільки, що кладе її в основу права: „... сутність права полягає в розкладанні, дроблені та поділі. В цьому сенсі юридичну техніку, на долю якої випадає вирішення такого завдання, можна назвати хімією права, юридичним мистецтвом розкладання, що вміє відшукати прості елементи права” [11, c.29].

Змінюються не лише правові положення, правові поняття, інститути. Існують переконливі докази того, наскільки алфавіт окремішного права здатний при всій своїй позитивності опиратися впливу часу і місця – це добре демонструє римське право: практичне оформлення власності, сервітута, зобов’язання, заповіту тощо в римському праві, а тому і конструкції римських юристів носять чисто римський характер, проіснували понад тисячу років і ще сьогодні допомагають сучасникам у вирішенні правових колізій. Мислитель вчить юристів визначати, вичленовувати юридичні тіла, їх властивості, силу, систематичну класифікацію юридичних тіл. Далі йдеться про юридичні конструкції й автор не боїться, що думка може в самій собі „заблудитися, бо практична природа того світу, в якому вона знаходиться, приводить її знову до реальних речей” [11, с.105].

Сучасному правознавцю мистецтво інтерпретації як „нижчої” юриспруденції потрібно не менше, ніж за часів модерну. Більше того, тлумачення права є одним із „центральних етапів у процесі застосування права – у процесі аналізу юридичних норм, правової кваліфікації та винесення рішення” [12, с.1036]. Важливим є воно, наприклад, на стадії законодавчої ініціативи чи прийняття закону. Загалом же юристи мають справу з тлумаченням як процесом інтелектуальної діяльності суб’єктів із усвідомлення та з’ясування змісту правових норм із метою їх уніфікованого розуміння відповідно до волі законодавця з часу появи писаного права.

С. Алексєєв, оцінюючи надбання юридичного позитивізму, зазначає, що ним напрацьовані дані, які не лише вкрай необхідні для практичної діяльності людей, а й є першоосновою юридичних знань, які навіть у своєму елементарному вигляді несуть значний інтелектуальний потенціал [1, с.30].

У контексті зазначеного доцільно згадати роботу С. Муромцева „Что такое догма права?”. С. Муромцев називає догму частинкою юридичного мистецтва [13, с.11]. Вона є дослідженням певного діючого права в інтересах застосування його на практиці . Догматичне дослідження охоплює декілька процесів, а саме:

- описування різноманітних юридичних форм, що в сукупності утворюють право. „Догма складається для того, щоб вказати громадянину і передусім юристу-практику, які відносини повинні користуватися юридичним захистом, а які не повинні мати його”;

- узагальнення, формою якого є принцип права, що проливає світло на конкретний частковий випадок;

- визначення (категорії юридичних фактів, які передаються правилами (нормами) або принципами, отримують свою особливу назву, і кожна така назва підлягає визначенню);

- класифікація, тобто системне розташування юридичних правил, принципів і визначень.

Загальна теорія дає норми, принципи і визначення, які отримуються через узагальнення норм, принципів і визначень і багатьох окремих прав. Мислитель застерігав від зведення „загальної теорії права” в закінчену науку, відчужену від інших галузей правознавства, замкнуту в ланці вироблених одного разу понять, відірвану від життя, що їх викликало, і віддану повністю „дослідженню внутрішньої природи права як права, лише логічної конструкції юридичних понять”, бо такий поворот означав би повернення в схоластику і заперечення успіхів як логіки, так і догматичної юриспруденції [13, с.23]. Це застереження не було випадковим. Увага до логічності права була на той час надзвичайно висока і виражала вона настрій, дух епохи, основну домінанту мислення доби. С. Муромцев був прихильником діалектичного підходу до догми права.

Позитивно оцінив окремі надбання юридичного позитивізму сучасний польський юрист Є.Стельмах, відзначивши її напрацювання в застосуванні формально-догматичного методу.

В науковій юридичній літературі об’єктивне право визнається „позитивним”. Так як, юридичні норми спеціально створюються (або визнаються) компетентними державними органами, владно затверджуються в суспільному житті в якості критерію, орієнтиру для обов’язкової поведінки індивідів, організацій. З допомогою таких норм в загальнообов’язковому порядку затверджується, що юридично дозволено, а що юридично заборонено. І вони, тобто юридичні норми, одержують відповідне зовнішнє вираження у вигляді законів, підзаконних нормативно-правових актів, правових звичаїв, юридичних прецедентів, та інших джерел права. І в такому зовнішньо об’єктивованому вигляді позитивне право існує як публічна основа для вирішення життєвих ситуацій у сфері правового регулювання [14, с.21].

Г.В. Мальцев відзначає: „Изначальный смысл юридического позитивизма, как и формально-догматической юриспруденции, высок и благороден – усилить творческий потенциал права, добиться того, чтобы юридические структуры и методы стали воплощением рационализма, образцом рационалистических построений. Система права должна быть в таком случае безупречно логической системой, способной подводить людей к выводам и результатам, столь же точным и неопровержимым, как математическое решение ” [14, с.21].

Таким чином, можемо констатувати, що юридично-позитивістський підхід вносить у систему юридичних зв’язків все більш високу ступінь формальної визначеності. З цієї точки зору під позитивним правом розуміється наявність юридичних приписів: дозволів, зобов’язань, заборон, які находять своє закріплення в законах, підзаконних нормативно-правових актах, а також інших джерелах права. Мається на увазі діюче право держави (публічне та приватне право).

Для юриста-практика це дійсно важливі питання. Слід погодитися з прибічниками позитивного права, які розглядають правову норму як організуючий і самостійний початок, раціонально впливаючий на поведінку людей у відповідних життєвих ситуаціях.

Найбільш виразно розуміння позитивного права зв’язане з концентрацією уваги на визначення та значення правової норми і знайшло відображення в положеннях нормативного підходу до права.

Нормативне розуміння права сформувалось в кінці ХІХ на початку ХХ ст. Значний вклад у розробку цієї теорії внесли відомі юристи Р. Ієрінг, Г. Кельзен . У Г. Кельзена право поставлене в органічний зв’язок з державою, і виступає у вигляді ієрархічної системи норм (тобто у вигляді піраміди, де кожна верхня сходинка обумовлює нижню, а нижня їй підпорядковується) [15, с.134]. Принцип відповідності однієї норми другій означає затвердження строгого режиму законності.

Відомий російський теоретик права Н. Коркунов також визнавав в якості основи розуміння права його нормативний зміст, бачив у цьому соціальному регуляторі чітко формалізовану регулятивно-нормативну систему.

Значний вклад в розуміння права як нормативного регулятора суспільних відносин внесли Н. Александров, С. Алексєєв, М. Марченко, А. Міцкевич та інші.

Нормативне розуміння права не втратило своє значення, не вичерпало своїх можливостей і в сучасних умовах. Ця концепція і в даний час займає важливе місце у процесі праворозуміння, використовується у наукових дослідженнях, представлена у підручниках по правознавству. При цьому в поняття права включаються лише головні ознаки (загальнообов’язковість, формальна визначеність, нормативність, забезпеченість державним примусом).

Слід зазначити, що нормативне розуміння права добре функціонує в епохи, які відрізняються стабільністю, не визивають нарікань практики, якщо законодавство обновилось, і якщо при цьому додержані її демократичні процедури.

На думку С. Алексєєва, вищезгадані ключові ознаки права дають можливість виключити із суспільного життя свавілля, а також гарантують стабільність, соціальний мир, дозволяють виключити хаос у людській поведінці, свавільство по відношенню до особистості. Так в його праці „Восхождение к праву” зазначено, що позитивне право забезпечує належну аналітичну проробку правового матеріалу. Від ступеня розвитку аналітичної юриспруденції залежать стан законодавства, рівень його досконалості, стан і характер вирішення життєвих ситуацій, юридичних справ, якість та ефективність юридичної роботи, рівень професійної підготовки спеціалістів в області юридичних знань та практики, а також стан правосвідомості і правової культури, у кінцевому підсумку – стан законності у суспільстві [1, с.20].

У контексті зазначеного, слід відмітити негативне у нормативному підході, яке просліджується у непродуктивній законотворчій діяльності держави. В силу різних причин держава не завжди докладає зусиль стосовно оновлення найбільш значимих законодавчих нормативно-правових актів, задовольняючись застарілими нормами, або, гірше того, приймаючи законодавчі акти, які не відповідають існуючим суспільним відносинам. Необхідно відзначити і те, що численні закони містять надмірні декларативні положення, що заважають формувати нормативно-правові механізми для врегулювання тих життєвих ситуацій, на які і був розрахований відповідний закон.

Позитивне право проходить складний історичний розвиток. Перш за все, як ми знаємо, позитивне право як об’єктивоване інституціональне утворення (писане право) виступає в якості „силового” нормативного регулятора, і в той же час уявляє собою явище духовного життя суспільства, вміщує критерії поведінки людей, роздуми про цінності і в цій площині може бути охарактеризоване у вигляді духовно-інтелектуального явища [2, с.294]. Саме з цієї сторони позитивне право, залишаючись завжди „силовим” інструментом, так чи інакше сприймає цінності та досягнення культури, гуманітарні ідеали, моральні критерії, міркування про цінності. Саме з цієї позиції, на нашу думку, слід розглядати розвиток позитивізму в ході суспільного прогресу.

Таким чином, можемо констатувати, що в сучасних умовах, коли нагальною э потреба в заміні моно методології у правознавстві на поліметодологічний підхід, важливо не заперечувати остаточно надбання позитивістської юриспруденції, не відмовлятися від її напрацювань, що витримали перевірку часом. На сучасному етапі є велика потреба у всебічному дослідженні юридичного позитивізму з метою збереження і розвитку його життєздатного потенціалу для застосування в уже нових умовах.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:
  1. Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: НОРМА, 2001. – 780с.
  2. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия: Опыт комплексного исследования. – М.: „Статут”, 1999. – 712с.
  3. Межжерін В. Чи ж зійдемо з хибного шляху? // Вісник НАН України. – 1994. -- №4. – С.80-88.
  4. Маклей М. Наука и социология знания. – М., 1983.
  5. Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Вопросы философии. – 1986. - №3. – С.112-119.
  6. Братасюк В. Юридичний позитивізм – необхідність переосмислення в умовах сучасності // Підприємництво, господарство і право. – 2004. -- №12. – С.65-68.
  7. Аннерс Э. История европейского права. – М., 1996.
  8. Нерсесянц В. С. Философия права. – М., 1997.
  9. Козловський А. А. Філософія права як самосвідомість нації // Проблеми філософії права. – 2003. – Т. 1. – С.12-18.
  10. Голоскопов Л. В. Правовые доктрины: от древнего мира до информационной эпохи. – М., 2003. – 317с.
  11. Иеринг Р. Юридическая техника. – СПб., 1905. – 105с.
  12. Бондар Ю. Тлумачення норм права // Міжнародна поліцейська енциклопедія. – К., 2003.
  13. Муромцев С. Что такое догма права? – М., 1885. – 35с.
  14. Кожевников С. Н. Понимание права: разные теоретические аспекты // „Юрист”. –2004. -- №11. – С.20-24.
  15. Теорія государства и права: Курс лекцій / Под. Ред. Н. И. Матузова и А. В. Малько. – 2-е изд., перераб. и доп. М.: Юристъ, 2001. – 776с.