Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Нормативный договор в системе источников Характеристика об’єкта правопорушень, передбачених ст. 106

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

Нормативный договор в системе источников

административного права

Анализ источников административного права показывает, что совершенствование процесса нормотворчества отражает повышение культуры государственного управления, а это, в свою очередь, содействует повышению эффективности правового воздействия. Следовательно, форма права также влияет на эффективность механизма правового регулирования. Развитие административного права, общая тенденция расширения сферы его воздействия на социальные процессы в правовом, демократическом государстве придают по-новому актуальное значение проблеме источников. Современная юридическая наука утверждает, что противовес жесткому нормативизму заложен и в механизме правового регулирования. Условия усовершенствованной формы законодательства не исключают существование иных форм, которые развиваются во взаимодействии с законом, например, договор нормативно-правового содержания, который также является источником права.

К нормативным договорам относятся международные пакты и соглашения, конвенционные соглашения между ветвями государственной власти, административные договоры между структурами исполнительной власти или между этими структурами и органами местного самоуправления. В теории государства и права нормативный договор определяется как совместный акт-документ, содержащий новые нормы права, которые устанавливаются по взаимной договоренности между правотворческими субъектами с целью урегулирования какой-то жизненной ситуации, и обеспечивается государством. Этот вид источников административного права «переживает особый бум благодаря повышению роли международных пактов и соглашений, в частности со странами ЕС, в регулировании общественных отношений»[2, c.41].

Основное методологическое значение нормативно-правового договора с точки зрения общей теории государства и права состоит в том, что данная юридическая категория выступает и как источник права, и как форма права.

Как форма права нормативно-правовой договор имеет свои внутреннюю и внешнюю стороны. Внутренне он находит свое проявление в нормах права, и его содержанием являются субъективные права и юридические обязанности сторон договора. Внешняя сторона нормативно-правового договора как источника права состоит в том, что государство считает необходимым довести нормы права до сведения субъектов административных отношений с помощью специальной формы - договора.

Понятие нормативно-правового договора как источника права употребляется в юридической терминологии параллельно с понятием формы права, и определяется как способ закрепления и внешнего проявления норма права. Т.е. когда мы характеризуем нормативно-правовой договор по отношению к административному праву как целого, то имеем в виду форму права, а когда анализируем нормативно- правовой договор на уровне норм административного права, которые в нем содержатся, то говорим об источниках права.

Основное значение этих подходов относительно характеристик нормативно- правового договора состоит в образовании государством (посредством государственных органов) оптимальных условий относительно однообразного понимания понятия «источника права» для всех субъектов общественной жизни. Такая необходимость вызвана объективным ходом развития административных отношений с точки зрения реализации основных прав и свобод субъектов.

Понимание договора как универсального источника права зародилось еще в античности. Согласие народа римские юристы были склонны считать универсальным правообразующим фактором, сводя к договору и закон, и обычное право. Представление о договоре как об источнике права сложилось на базе форм законотворческой деятельности, свойственных республиканскому периоду древнеримской истории и в дальнейшем было использовано западноевропейской юриспруденцией, т.е. молодая европейская буржуазия взяла на вооружение доктрину естественного права и признала договор в качестве единственного правомерного источника всякого позитивного права [1,c.61-62].

В условия советской системы, договор нашел свое достаточно широкое применение только в хозяйственном обороте, но и та основная масса заключалась для и во исполнение плановых актов. Воля контрагентов ущемлялась, поскольку скрывалась под прямым или косвенным влиянием заданий, исходящих от государственных органов. В государственном праве место применения договора имело место на тех же условиях. Договоры между союзными республиками и центром носили декларативный характер.

В то же время в зарубежных демократических государствах договорные формы взаимоотношений между федерацией и ее субъектами, между центральными и местными властями получили широкое распространение и способствовали разрешению вопросов, возникавших в процессе их взаимодействия в рамках функционирования государственной власти.

Применительно к административно – правовой науке в советское время укрепилось мнение, что «нормативные договоры, санкционированные Советским государством обычаи, являющиеся формами выражения некоторых отраслей права, формами выражения административного права быть не могут». Это объяснятся сущностью государственного управления как одной из форм деятельности Советского государства. Договор в качестве юридической формы в процессе государственного управления, т.е. исполнительно-распорядительной деятельности государства не применяется [3, c.57].

Позицию о том, что нормативные договоры непосредственно содержат нормы административного права и являются источниками административного права разделяют С.С.Алексеев, Ю.Битяк, О.Константий, Ю.А. Тихомиров, О.Г.Румянцев, Б.Б. Хангельдыев, А.В.Демин, С.Попович и некоторые другие ученые.

Нормативные договоры служат правовой базой для издания административных актов, заключения индивидуальных договоров, совершения иных юридически значимых действий. Это отличает их от договоров индивидуального характера, устанавливающих (изменяющих, прекращающих) конкретные правоотношения. Следует отметить, что нормативные договоры обычно носят комплексный характер, выступая одновременно в качестве источников нескольких правовых отраслей.

Можно выделить следующие особенности нормативного договора: а) нормативные договоры дополняют и конкретизируют действующее законодательство; б) в качестве хотя бы одной из сторон предполагается участие органа государственной власти; в) целевая направленность заключения таких договоров – достижение общего блага; г) рассматриваемые договоры содержат правила поведения, регулирующие поведение не столько непосредственных участников договора, сколько иных коллективных индивидуальных субъектов, отсюда возникает многочисленность и неопределенность субъектов, на которых направляется юридическое воздействие договора; д) договорные нормы всегда рассчитаны на неоднократное применение и длительное действие; е) изменение или отказ от исполнения договорных условий в одностороннем порядке недопустимы; ж) для нормативного договора характерно его официальное опубликование, поскольку такой неопубликованный договор по общему правилу не порождает правовых последствий.

Среди нормативных договоров как источников административного права особый интерес представляет административных договор, поскольку чаще других договоров имеют нормативных характер. В отличие от договоров частного характера, здесь субъектом выступает государственно-властная организация, реализующая в рамках своей компетенции функции государсвтенного управления. Поэтому в административном договоре всегда выражается государственная воля к созданию определенного правового состояния. Сторонами в таких договорах выступают высшие органы государственной власти, органы власти административных единиц, руководство общественных организаций. Также субъектами административного договора могут быть министерства и ведомства, предприятия, которые устанавливают общие задачи, отрасли сотрудничества, средства совместного решения вопросов, использования имущества, объемы поставок и т.п. Общеобязательность договорных условий для неопределенного количества третьих лиц подтверждает их нормативный характер.

Развитию государственных управленческих отношений по горизонтали, а, следовательно, все более широкому применению административных договоров на всех уровнях исполнительной власти способствовали следующие факторы: 1) принятие в 1996г. Конституции Украины; 2) выделение в самостоятельный орган местное самоуправление, которому предоставлено право самостоятельно решать вопросы на местном уровне, владеть и распоряжаться коммунальной собственностью (ст.ст.140-146 Конституции Украины); 3) предоставление органам государственной власти Украины (в том числе исполнительной власти), ее субъектам, органам местного самоуправления делегировать друг другу по взаимному согласию часть своих властных полномочий; 4) широкое развитие предпринимательской деятельности и формирование рыночных отношений (ст.42 Конституции Украины), необходимость регулятивного влияния на них со стороны государственных органов[4, c.119].

Характеристика нормативно-правового договора позволяет выяснить его особенности, являющиеся основанием для определения его роли в качестве источника административного права.

Важная роль нормативно-правового договора состоит в его двоякости. Это означает, что с одной стороны он является официальным способом выражения норм права со стороны государства, а с другой – может быть одним из вариантов деятельности всех иных субъектов административных правоотношений по удовлетворению собственных потребностей. Нормы права, имеющие внешний вид в форме договора, наиболее четко и верно отражают непосредственно нормативно-закрепляющую волю граждан, которая обусловлена существующими социально-экономическими отношениями, являющимися основанием для ее формирования. Следовательно, нормативно-правовой договор как источник административного права:

1. Призван обеспечить полное и четкое выражение воли, которая содержится в нем. Эффективность нормативной регламентации административных отношений во многом зависит от того, насколько верно и объективно выражена внешне воля субъектов заключения договора.
   
2. Является одним из необходимых условий правового регулирования – доведения воли государства, организаций, граждан до ведома всех, кого она касается. Для того чтобы воля партнеров договора произвела соответственное влияние, заинтересованные субъекты должны быть ознакомлены с его содержанием. Отсюда – значение полной и быстрой процедуры оглашения содержания нормативно-правового договора, что является не только конечным этапом присвоения ему нормативно-правового характера, но и не необходимым условием влиянием права на общественные отношения.
   
3. Является одним из важных факторов в отрасли влияния на психологию людей. Нормативно-правовые договоры могут быть одним из важных средств и источников пропаганды и правового воспитания. Сила и эффективность влияния зависит от объективности содержания, соответствующего оформления, а также от качества и четкости его изложения.
   

Следовательно, рассмотрение вопроса нормативных договоров в контексте источников административного права является достаточно важным в теоретическом и практическом аспектах, требует дальнейшего определения особенностей этой правовой формы управленческой деятельности, научного обоснования.


Литература:

1. Александров Н.Г К вопросу о роли договора в правовом регулировании общественных отношений. – Ученые записки ВИЮН. – М.,1947. – С.61-70.
   
2. Кампо В.М., Нижник Н.Р., Шльоер Б.П. Становлення нового адміністративного права України. Науково-популярний нарис/ за заг.ред. В.М. Кампо. – К.: Видавничий дім „Юридична книга”, 200. – 60с.
   
3. Петров Г.И. Советское административное право. Часть общая. – Л.,1970. – 303с.
   
4. Стефаник В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма „Консум”, 2003. – 464с.
   

Саєнко С.І.

викладач кафедри адміністративного права

та адміністративної діяльності

Луганського державного університету внутрішніх справ


Характеристика об’єкта правопорушень, передбачених ст. 106¹ Кодексу України про адміністративні правопорушення

Статтею 106¹ Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП) передбачена відповідальність за невжиття: 1) заходів щодо забезпечення встановленого режиму охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць зберігання та переробки врожаю цих культур; 2) заходів щодо знищення післяжнивних залишків чи відходів виробництва, що містять наркотичні речовини; 3) землекористувачами або землевласниками на закріплених за ними земельних ділянках заходів щодо знищення дикорослих конопель чи снотворного маку.

Така нормативна конструкція вказаної статті породжує гострі дискусії щодо визначення родового об’єкта наведених правопорушень.

Не дивлячись на те, що на законодавчому рівні родовим об’єктом проступків, що розглядаються, визнано суспільні відносини в сільському господарстві (глава 9 КУпАП “Адміністративні правопорушення у сільському господарстві. Порушення ветеринарно-санітарних правил”), деякі вчені стверджують, що фактично ним є встановлений порядок управління.

Існує й інша точка зору, згідно до якої родовим об’єктом адміністративних правопорушень, передбачених ст. 106¹ КУпАП, пропонується визнати порядок обігу в Україні наркотичних засобів і психотропних речовин.

Уважаємо, що саме вона є найбільш правильною, оскільки вказані делікти посягають на частину суспільних відносин у сфері обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, які врегульовані Законом України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів” від 8 липня 1999 р. У загальних положеннях указаного нормативного акту зазначено, що ним, з урахуванням міжнародних зобов’язань України, урегульовані суспільні відносини в сфері обігу цих засобів і речовин та визначені повноваження органів виконавчої влади, права й обов’язки юридичних осіб і громадян, які беруть участь у такому обігу на території України. Реалізація указаного виду суспільних відносин досягається шляхом дотримання загального порядку здійснення діяльності, пов’язаної з обігом наркотичних засобів і психотропних речовин, за порушення якого, згідно зі ст. 22 Закону, винні особи повинні нести відповідальність.

На підставі наведеного вважаємо, що за родовим об’єктом посягання ст. 106¹ КУпАП необхідно віднести до окремої глави КУпАП, яка мала б таку назву – “Проступки в сфері обігу наркотичних засобів та психотропних речовин”.

У доктрині адміністративного права гострі дискусії точаться також й з приводу визначення безпосередніх об’єктів правопорушень, передбачених ст. 106¹ КУпАП.

Так, одні науковці, розглядаючи правопорушення, передбачені ст. 106¹ КУпАП, як один делікт (одне ціле) зазначають, що його безпосереднім об’єктом можуть виступати або: 1) правові відносини в сфері культивування наркотиковмісних рослин і вироблення з них наркосировини, у яких виражений юридичний обов’язок посадових осіб, землекористувачів і землеволодільців вживати заходів, що виключають можливість розкрадання або незаконної заготівлі наркосировини; 2) здоров’я населення та суспільні відносини, що забезпечують культивування наркотиковмісних рослин.

Інші стверджують, що як один делікт слід розглядати правопорушення передбачені ч. 1 та ч. 2 ст. 106¹ КУпАП. На підставі цього, безпосереднім об’єктом проступку, передбаченого частиною 1 ст. 106¹ КУпАП, уважають суспільні відносини, які посягають на встановлений порядок вирощування снотворного маку та конопель як рослин, що мають у своєму вмісті наркотичні засоби та можуть бути використані як сировина для вироблення наркотичних засобів, а також суспільні відносини використання й реалізації цих рослин. Проступку, передбаченого частиною 2 ст. 106¹ КУпАП – юридичний обов’язок знищити дикорослі коноплі чи снотворний мак.

На наш погляд, жодне з визначень не може вважатися вичерпним, оскільки нормативна конструкція вказаної статті КУпАП побудована так, що не дозволяє беззаперечно встановити безпосередній об’єкт кожного з наведених в ній адміністративних деліктів.

Так, адміністративний проступок, передбачений частиною 2 ст. 106¹ КУпАП (невжиття землекористувачами або землевласниками на закріплених за ними земельних ділянках заходів щодо знищення дикорослих конопель чи снотворного маку), уважаємо, необхідно закріпити ст. 106³ КУпАП, безпосереднім об’єктом посягання якого мають бути суспільні відносини в сфері забезпечення законного порядку здійснення культивування рослин, що містять у своє складі алкалоїди наркотичних та психотропних речовин. Ця стаття, на нашу думку, могла б мати таку назву: “Невжиття заходів щодо знищення дикорослих або незаконно посіяних конопель чи снотворного маку”.

Окремими статтями КУпАП також слід закріпити правопорушення, передбачені частиною 1 ст. 106¹ КУпАП, оскільки вони теж мають різні безпосередні об’єкти посягань. Так, правопорушення, яке виявилося у невжитті заходів щодо забезпечення встановленого режиму охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць зберігання та переробки врожаю цих культур, на наш погляд, безпосередньо посягає на суспільні відносини щодо забезпечення режиму охорони вказаних об’єктів. Безпосереднім об’єктом правопорушення, яке виявилося у невжитті заходів щодо знищення післяжнивних залишків чи відходів виробництва, що містять наркотичні речовини, було б правильним визнати суспільні відносини щодо забезпечення законного порядку знищення наркотичних засобів і психотропних речовин.

Таким чином, було б доцільним у ст. 106¹ КУпАП залишити перше з указаних у частині 1 цієї статті правопорушення, назва якої (“Невжиття заходів щодо забезпечення охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць їх зберігання та переробки”) буде прямо вказувати на безпосередній об’єкт посягання цього делікту. Інше ж правопорушення, передбачене частиною 1 ст. 106¹ КУпАП, за безпосереднім об’єктом посягання слід закріпити окремою статтею КУпАП (ст. 106⁴ КУпАП), назва якої може мати такий вигляд: “Незаконна діяльність пов’язана зі знищенням наркотичних засобів або психотропних речовин”.

Уважаємо, що наведені пропозиції будуть сприяти удосконаленню адміністративно-деліктного законодавства в сфері обігу наркотичних засобів і психотропних речовин та позитивно вплинуть на практику його застосування.


Сторожук Ірина

викладач

Хмельницького університету управління та права


Принцип територіальності, як базовий принцип місцевого управління.


Адміністративно територіальний устрій це законодавчо закріплена система поділу держави на територіальні утворення, відповідно до яких здійснюється організація та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування. А на місцевому рівні – система органів місцевого управління. Отже в організації місцевого управління адміністративно–територіальний поділ має подвійне значення. По – перше, у відповідності з ним будується система місцевих органів державної адміністрації на місцях, яку представляють місцеві органи виконавчої влади. По–друге, адміністративно-територіальний поділ визначає систему виборних органів місцевого управління.

Для розкриття принципу територіальності місцевого управління необхідно з’ясувати ступінь залежності функціонування місцевого управління та побудови системи його органів від адміністративно-територіального поділу.

Розглянемо принцип територіальності відносно організації державного управління на місцях. Ст.1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999року [1], містить положення, що місцеві державні адміністрації, як представники державної виконавчої влади на місцях, в межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Адміністративно–територіальний поділ маючи кілька рівнів, визначає тим самим ієрархічність в побудові єдиної централізованої системи державних органів, що діють на різних територіальних рівнях державного управління. Тобто побудова виконавчої вертикалі прямо залежна від адміністративно–територіального поділу країни.

Стосовно місцевого самоврядування принцип територіальності має свої особливості. Органи місцевого самоврядування діють в межах певної територіальної одиниці, що складає територіальну основу місцевого самоврядування. Питання територіальних основ місцевого самоврядування по – різному вирішувалось на етапах становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.

Закон СРСР «Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР» 1990 року [2] визначаючи територіальні основи місцевого самоврядування, виходив з існуючого на той час адміністративно–територіального поділу. При цьому, Закон виділяв низовий територіальний рівень місцевого самоврядування: сільрада, селище (район), місто (район в місті). Закон допускав також можливості з врахуванням місцевих умов і національних особливостей виділяти і інші рівні місцевого самоврядування. У відповідності до рівнів адміністративно–територіальних одиниць будувалась і єдина централізована система місцевого самоврядування, за принципом підпорядкованості нижчестоящої Ради вищестоящій.

Законом Української РСР «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» 1992 року [3] було ліквідовано ієрархічність в системі місцевого самоврядування, але воно однозначно залежало від адміністративно–територіального поділу. В даному Законі у відповідності з статтею 1 самоврядування здійснювалось в межах: місцеве – сільради, селища, міста; регіональне - район, область. В Законі був вичерпний перелік адміністративно–територіальних одиниць, в межах яких повинні були діяти органи місцевого самоврядування. Він не допускав можливості здійснення місцевого самоврядування на якихось інших територіях.

З прийняттям Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року [4] місцеве самоврядування, у відповідності з Конституцією (від 28 червня 1996р.), було виведено з вертикалі виконавчої влади і введено поняття територіальної громади, як суб’єкта місцевого самоврядування.

Однак Конституція України (як і Закон «Про місцеве самоврядування») первинним суб’єктом місцевого самоврядування проголосили не адміністративно–територіальну одиницю (область, район, місто, район у місті, селище, село), а територіальну громаду (певна кількість населення, що об’єднані за територіальною ознакою з метою задоволення, в межах закону, своїх колективних потреб, запитів і захисту своїх законних прав та інтересів). Згідно із статтею 140 Конституції України право на здійснення місцевого самоврядування має будь-яка територіальна громада, тобто населення будь-якого міста, села, селища. Тим самим поза переліком адміністративно-територіальних одиниць опинились міські, сільські та селищні ради тобто базовий рівень адміністративно-територіального устрою. Відсутність же базового рівня неминуче приводить до порушення принципу повсюдності територій, за яким, значні території поза межами сіл та селищ не належать ні до яких адміністративно-територіальних одиниць.

Існуюча система адміністративно-територіального поділу України має ще один недолік - це входження одних населених пунктів до меж інших. Наприклад, в межах адміністративних кордонів 83-х міст загальнодержавного, обласного та республіканського значення перебувають 36 міст , 218 селищ міського типу, 91 селище та 157 сіл, а в межах адміністративних кордонів міст районного значення - 249 селищ міського типу, близько 1150 селищ та сіл [5,5]. При цьому значна частина населених пунктів, що входять до інших населених пунктів, має власні органи місцевого самоврядування хоча їх населення бере участь також і у формуванні загальноміських органів місцевого самоврядування. Таким чином частина територіальної громади являє собою самостійну територіальну громаду з власним конституційним статусом та представницьким органом. Останні в свою чергу на основі закріплених за ними законом об’єктів муніципальної власності та джерел прибутку місцевого бюджету самостійно і під свою відповідальність, виходячи з інтересів населення, вирішують питання місцевого значення по забезпеченню життєдіяльності територіальної громади. Дане положення закріплене в ст.5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [6], а саме у містах з районним поділом, за рішенням територіальної громади міста чи міської ради відповідно до цього Закону можуть утворюватись районні у місті ради.

Крім того, ст.14 даного Закону передбачає ще одну можливість територіальної громади реалізувати своє право на місцеве самоврядування, а саме, за ініціативою жителів (та дозволом сільської, селищної, міської, районної в місті ради) створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна. Іншими словами, в законодавстві йдеться про підвищення ролі різноманітних форм безпосередньої участі територіальних громад в управлінні місцевими справами, а не лише через органи місцевого самоврядування.

Сьогодні в Україні нараховується біля тридцяти тисяч двохсот населених пунктів. Причому вони поділені незалежно від кількості населення на їх територіях, наявності необхідних матеріальних і фінансових ресурсів або інших чинників.

Переважна більшість з тридцяти тисяч існуючих територіальних громад не мають, і навіть теоретично не спроможні створити, необхідні матеріальні та фінансові основи, які б належним чином забезпечили виконання функцій та повноважень по наданню населенню тих соціальних послуг, що віднесені до компетенції місцевого самоврядування. Навіть враховуючи, що не всі територіальні громади самостійно реалізують право на місцеве самоврядування (всього функціонує 448 міських, 894 селищних та 10198 сільських рад), їхня кількість є досить значна. Наприклад, у Норвегії чи Фінляндії, які за територією лише у два рази менші за Україну, таких громад (комун, муніципалітетів) відповідно 450 і 460 [7,1].

Виходячи з викладеного прослідковується, що хоча місцеве самоврядування і пов’язане з адміністративно - територіальним поділом держави та цей зв’язок не носить абсолютного характеру. Тому одна територіальна громада може здійснювати місцеве самоврядування як в межах всієї адміністративно - територіальної одиниці так ї її частини. В той же час наявність, самої по собі адміністративно - територіальної одиниці не тягне за собою здійснення в обов’язковому порядку місцевого самоврядування лише однією територіальною громадою.

Існуючі проблеми можуть бути вирішенні шляхом реформування низового рівня системи адміністративно-територіального устрою України, завданням якої є забезпечення територіальності місцевого самоврядування, тобто здійснення його на територіях, які відмежовані одна від одної. Доцільно, щоб в процесі адміністративно-територіальної реформи втратили статус самостійних адміністративно-територіальних одиниць такі населенні пункти, які перебувають в межах адміністративних кордонів інших населених пунктів. Відповідно, статус повноправного суб’єкта місцевого самоврядування втратять і територіальні громади цих населених пунктів, хоча це не виключає можливість здійснення ними певних самоврядних функцій в межах, визначених відповідною радою. При цьому подібні територіальні громади могли б формувати і відповідні органи, наприклад, обирати сільського голову, органи самоорганізації населення.

Підтвердженням правильності такого кроку може бути досвід зарубіжних країн. Адже в країнах сучасного світу представницькі органи також створюються далеко не в кожній адміністративно - територіальній одиниці. Вони іноді не створюються в невеликих спільнотах, що вирішують найбільш важливі питання свого життя з використанням форм безпосередньої демократії. Подібні органи можуть бути відсутні і на середньому (регіональному) рівні. Їх немає, наприклад, в французьких кантонах і округах, в округах німецьких земель, болгарських областей, польських воєводствах. В останніх, правда, при представнику державної адміністрації (воєводі) функціонує «Сеймик самоврядування воєводства», що створюється общинами, які входять до складу відповідного воєводства. Даний орган, однак, не має самостійних, владних повноважень і здійснює консультативні функції [8,5].

Потреба зміни адміністративно-територіального устрою також зумовлена інтеграційними процесами, що відбуваються в України, щодо наближення до європейських стандартів, прагненням удосконалення та досягнення більш ефективної регіональної політики та управління. Варто також відзначити, що існуюча в Україні система місцевого управління не відповідає загальноприйнятим європейським принципам, закладеним в Європейській Хартії місцевого самоврядування, яка є частиною законодавства України (ратифікована Верховною Радою України у 1997 році). Невиконання положень Хартії, і як наслідок, взятих на себе зобов’язань, є суттєвою перешкодою на шляху реалізації курсу на інтеграцію до Європейського співтовариства, задекларованого Україною.

Одним з головних гальмівних факторів реального здійснення адміністративно-територіальної реформи в Україні є також недосконалість існуючої законодавчої бази. Законодавча база нової адміністративно-територіальної реформи повинна унормувати систему управління на місцевому рівні, регламентувати взаємовідносини між центром і територіями, зокрема встановлення рівноправного партнерства, чіткого розподілу повноважень і фінансів між центром і територіями, взаємоповаги і взаємоконтролю між структурами виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Вбачається необхідним при прийнятті закону «Про адміністративно-територіальний устрій в Україні»:

• законодавчо закріпити, адміністративно-територіальний устрій – як систему поділу держави на територіальні утворення, відповідно до яких здійснюється організація та функціонування місцевого управління (органів державної влади та місцевого самоврядування);
  
• законодавчо розмежувати поняття «адміністративно-територіальної одиниці», як територіального утворення, сума яких складає систему адміністративно-територіального устрою держави (область, район, місто, село, селище), та «населеного пункту», як поселення разом з прилеглими територіями (місто, село, селище);
  
• законодавчо надати населеному пункту статусу базової адміністративно-територіальної одиниці;
  
• позбавити статусу самостійних адміністративно-територіальних одиниць населенні пункти, які перебувають в межах адміністративних кордонів інших населених пунктів.
  

Отже, стосовно реалізації принципу територіальності місцевого управління є необхідним проведення адміністративно-територіальної реформи, як головного фактора організації політичної та адміністративної влади в центрі і на місцях, забезпеченням ефективного функціонування механізму місцевого управління, збалансування і розмежування владних функцій і повноважень органів місцевого управління з метою забезпечення економічного та соціально-культурного розвитку територіальних громад, населених пунктів і регіонів, а найголовніше, задоволення прав і свобод громадян. Без такої реформи є неконструктивним і невиправданим проведення реформування в сфері місцевого управління.