Geum.ru

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материалаЗакон

Содержание


Правове регулювання ведення господарської діяльності в водоохоронних зонах
Подобный материал:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   57

Список використаної літератури:
  1. Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 9 квітня 1999р. // Відомості Верховної Ради України. - 1999.- №20-21. – Ст.190.
  2. Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР: Закон СРСР 1990р. // Відомості Зїзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. – 1990. - № 16. - Ст. 269.
  3. Про місцеві ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування: Закон України від 26 березня 1992р. // Місцеве та регіональне самоврядування в Україні. – К., 1992. – С.30.
  4. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997.- №24. – Ст.170.
  5. Матеріали громадських обговорень проекту закону України “Про територіальний устрій України” – К.: ТОВ “ІКЦ Леста”, 2005. – 56с.
  6. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21 травня 1997р. // Відомості Верховної Ради України. - 1997.- №24. – Ст.170.
  7. Олуйко В. Людина має бути центром адміністративно-територіальної реформи // Подільські вісті. – 2005. – 25 березня . - №38.
  8. Майгер Б. Місцеве самоврядування Польщі та України: Вибрані юридичні проблеми. – Варшава, 1999. – 52с.



С. Герасимовський

викладач, заступник декана

ЕПФ ОНЮА в м. Сімферополі


Умови винесення заочного рішення за

Статутом цивільного судочинства 1864 року

Політичні і економічні процеси, що відбуваються в країні, проголошення України правовою державою (ст. 1 Конституції України)[1], призвели до зміни ролі суду в українському суспільстві.

Судово-правова реформа, що впроваджується в державі, направлена на становлення самостійної сильної судової влади, а також на укріплення гарантій додержання прав і інтересів учасників процесуальних відносин. Вирішення цієї задачі може бути досягнуто шляхом встановлення, в тому числі і в цивільному процесуальному законодавстві певних правових інститутів, спрямованих на посилення відповідальності сторін за зловживання своїми процесуальними правами.

Прийняття 18 березня 2004 р. нового Цивільного процесуального кодексу [2] направлене, з одного боку, на розширення судового захисту суб’єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, а з іншого боку – на припинення можливого зловживання учасників процесу своїми процесуальними правами і встановлення адекватної відповідальності за зловживання ними.

Так, ЦПК 2004 р. містить главу 8 „Заочний розгляд справи”, котра встановлює можливість розгляду справи і винесення рішення у відсутності відповідача, належне повідомленого про час і місце судового засідання.

Інститут заочного рішення був відомий ще в римському праві. Він був закріплений у древньогерманському і древньоруському праві. Норми, що регулювали розгляд справи в порядку заочного провадження і винесення заочного рішення містилися в Статуті цивільного судочинства Російської імперії 1864 р.

Проблеми винесення заочного рішення займали значне місце в дореволюційній науці цивільного процесуального права і були розроблені в роботах: І.Д. Бєляєва, В.М. Гессена, П.А. Муллова, А.М. Румянцева, А.К. Ріхтера, М.В. Шимановського.

Заочному рішенню в Статуті цивільного судочинства 1864 р. присвячувалися глава 8 кн. 1 «Порядок провадження у мирових судах» і глава 12 кн. 2 «Порядок провадження в загальних судових місцях».

Статті 145 і 178 Статуту встановлювали, що у випадку неявки відповідача до призначеного терміну і непредставлення ним письмових пояснень, позивач міг просити суд про допуск його до дачі усних пояснень і про постанову заочного рішення.

Як випливає зі змісту зазначених статей, заочним визнавалося рішення, винесене під час відсутності відповідача. Відсутність позивача не спричиняла постанови в справі заочного рішення. А.М. Румянцев рішуче відкидав таке встановлення закону, з тіеї причини, що «допускаючи заочне провадження тільки на користь однієї зі сторін, законодавець виражає особливу полегкість до однієї зі сторін, і тим самим, порушує основний принцип змагального процесу – принцип рівноправності сторін»[3, С.35]. Він вважав за можливе заочний розгляд справи і винесення заочного рішення як проти відповідача, так і проти позивача. Однак його пропозиції законодавцем до уваги не були прийняті, і наступні зміни і доповнення в правила Статуту про заочне рішення цього питання не торкнулися, хоча деякі статути цивільного судочинства, наприклад австрійський (ст. 396), допускали можливість постанови заочного рішення під час відсутності обох сторін [4, С. 153].

Отже, першою умовою винесення заочного рішення за Статутом цивільного судочинства була – неявка відповідача в судове засідання.

Під неявкою в законодавстві розумілось не тільки особиста відсутність відповідача в суді, але і його мовчання при розгляді справи. Іншими словами, відповідач міг знати про пред'явлений до нього позов, брати участь в одному з засідань, призначених для розгляду яких-небудь окремих питань, більш того, він міг бути присутнім у залі судового засідання, але відмовитися від дачі усних пояснень, і у всіх цих випадках суд зобов'язаний був винести заочне рішення.

Ситуація змінилася тільки з прийняттям 15 червня 1912 р. закону «Про перетворення місцевого суду». З числа заочних були виключені ті рішення, що, хоча і відбулися без пояснень відповідача, але відповідали одній з наступних умов:
      1. відповідач раніше приймав участь у справі особисто чи через повіреного;
      2. при слуханні справи він знаходився в залі судового засідання, але ніяких пояснень, незважаючи на вимоги суду, не представляв.

Таким чином, новела додала більш чіткий зміст поняттю неявки, припускаючи під нею тільки фактичну відсутність відповідача в залі судового засідання під час розгляду справи. Значно звузилося і поняття заочного рішення: відповідно до нового закону до нього відносилися рішення, винесені тільки по таких справах, у яких відповідач не приймав абсолютно ніякої участі.

Т.М. Яблочков визнавав ці зміни цілком доцільними. «Раз відповідач приймав яку-небудь участь у справі, ясно, що йому відомо про порушений проти нього позов, і його справа – вжити заходів до захисту своїх інтересів» [5, С. 27].

Слід також зазначити, що відповідно до норм Статуту для винесення заочного рішення процесуальне значення мала неявка відповідача в останнє засідання, призначене для усних пояснень сторін.

Другою умовою винесення заочного рішення було повідомлення відповідача про день і час розгляду справи [6, С. 82]. Належне повідомлення відповідача було обов'язковою умовою, тому що, приступаючи до розгляду справи, суд повинен бути упевнений, що відповідачу відомо про пред'явлену до нього вимогу. У противному випадку, якщо відомості про належне повідомлення відповідача були відсутні, розгляд справи відкладався.

Статут цивільного судочинства передбачав два способи повідомлення відповідача: шляхом доставки повістки і шляхом публікації в сенатських оголошеннях. При цьому виклик повісткою вважався основним способом повідомлення, публікація ж допускалася лише в надзвичайних випадках, коли виклик повісткою виявлявся неможливим, а саме, коли місце проживання відповідача було невідоме (ст. 275 Статуту).

Повістка складалася в двох екземплярах, в яких вказувалося: хто викликається в суд, на чиє прохання, по якій справі, в який суд і на який час, які документи додаються до повістки, стаття закону, в якій визначаються наслідки неявки.

Зазначені відомості містилися в обох екземплярах повістки, а не тільки в тому, що вручався відповідачу. Якщо ж необхідних відомостей у повістці, врученій відповідачу не було, він не міг вважатися належне сповіщеним. У випадку протиріччя між відомостями, зазначеними в екземплярах повістки, відповідач міг керуватися врученим йому екземпляром.

Неточна вказівка в повістці адреси відповідача, що стало згодом причиною його неявки у судове засідання, було істотним процесуальним порушенням і підставою до скасування рішення в касаційному порядку.

Відповідачу, який проживав у місці перебування суду чи в такому місці округу суду, де проживав судовий пристав або розсильний, повістка доставлялася через останніх.

Згідно ст. 282 Статуту повістку необхідно було вручити особисто відповідачу. Однак, якщо судовий пристав чи розсильний не застануть відповідача, повістка могла бути вручена кому-небудь з домашніх, або керуючому майном, або комусь із сусідів. Останні повинні були дати розписку в тому, що вони згодні вручити повістку відповідачу.

Відповідно до вимог закону судовий пристав чи розсильний не могли примусити відповідача до прийняття повістки під погрозою кримінальної відповідальності (ст. 284 Статуту). Якщо відповідач відмовлявся прийняти повістку, пристав не мав права повертати її в суд, а повинен був залишити її, незважаючи на відмову відповідача, в його квартирі. При цьому, на другому екземплярі повістки необхідно було засвідчити відмову відповідача від прийняття повістки. У цих випадках він вважався належне сповіщеним, і суд мав повне право приступати до розгляду справи.

У тих місцевостях, де не було судових приставів чи розсильних, повістки могли бути доставлені поштою. При цьому повістки відправлялися за правилами встановленими для коштовних пакетів, і вручалися сторонам листоношами в тому ж порядку, в якому вони вручалися судовими приставами чи розсильними (ст.282 Статуту).

Другим способом повідомлення відповідача за Статутом цивільного судочинства був виклик через публікацію у відомостях. Виклик через публікацію був винятковим заходом, коли позивач був позбавлений можливості вдатися до звичайних способів повідомлення.

Укладачі Статуту так обґрунтували свій вибір видання, у якому належало публікувати виклики відповідачів: „Головна перевага сенатських відомостей перед приватними виданнями полягає в їхньому повсюдному поширенні, ... і тому, що вони мають більш 9000 передплатників. Крім того, за правильність і своєчасність надрукування публікації в сенатських оголошеннях, як у виданні офіційному, відповідальність несуть ті особи, під наглядом яких вони друкуються” [7, С. 59-60].

Згідно ст. 295 Статуту виклик публікувався три рази у трьох номерах сенатських оголошень, що складали додаток до Санкт-Петербурзьких сенатських відомостей, а також у видаваних у Росії іноземних газетах: французькій і німецькій. Міністр юстиції перед кожним роком, не пізніше листопада місяця, призначав, у яких іноземних газетах повинні друкуватися публікації.

Відсутність публікацій в іноземних газетах про виклик до суду не визнавалася істотним порушенням закону, тому що термін для явки обчислювався з дня останньої публікації в сенатських оголошеннях [8, С. 348].

Позивачу, крім того, надавалося право друкувати за свій рахунок без права відшкодування витрат з відповідача оголошення про виклик у Санкт-Петербурзьких чи Московських університетських відомостях.

Як випливало з тексту ст. 718 Статуту, заочне рішення могло бути винесене лише на прохання позивача. Отже, третьою умовою постанови заочного рішення було – прохання про це позивача. Якщо з якої-небудь причини позивач не заявляв такого прохання, суд повинен був відкласти розгляд справи [6, С. 83].

Крім того ст. 719 Статуту закріплювала правило про неможливість винесення заочного рішення у випадку находження від відповідача прохання про розгляд справи в його відсутність. Таким чином, четвертою умовою винесення заочного рішення була відсутність прохання відповідача про розгляд справи в його відсутність.

Справа не могла бути розглянута в заочному провадженні і по ній не могло бути винесене заочне рішення, якщо сторона не була в суді з поважних причин. До таких закон відносив: божевілля, зовнішні обставини, що позбавляють відповідача можливості з’явитися в суд (повінь, припинення шляхів сполучення, особистий арешт, виклик інший суд і ін).

Однак ці обставини приймалися судом до уваги за умови, що відповідач завчасно про них повідомив. Якщо повідомлення вчасно не надійшло, вважалося, що відсутність відповідача викликана неповажними причинами. Отже, п’ятою умовою винесення заочного рішення була неповажність причин неявки відповідача у судове засідання.

А.Х. Гольмстен, крім того, виділяв ще одну умову – розгляд справи у суді 1-го ступеня, тобто в суді 1-ої інстанції [9, С. 288 ].

Таким чином, слід зазначити, що для винесення заочного рішення за Статутом цивільного судочинства 1864 р. необхідно було шість умов, три з яких були прямо закріплені в статті 718 Статуту, наявність трьох інших було виділено вченими-процесуалістами на основі аналізу норм процесуального законодавства.


Список використаної літератури
        1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30, ст. 141.
        2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 р. // Голос України № 89 від 18.05.2004 р., № 91 від 20.05.2004 р.
        3. Румянцев А.М. О заочном производстве дел гражданских. Казань, 1876.
        4. Тур Н.А. Австрийский устав гражданского судопроизводства 1895 г. в сопоставлении с нашим уставом. СПб., 1896.
        5. Яблочков Т.М. Новейшие узаконения. Дополнение к учебнику русского гражданского судопроизводства. Ярославль, 1914.
        6. Азаревич Д. Судоустройство и судопроизводство по делам гражданским. Варшава, 1900.
        7. Записки Государственной Канцелярии, 1861.
        8. Боровиковский А. Устав гражданского судопроизводства с объяснениями по решениям гражданского кассационного департамента Правительствующего Сената. СПб., 1889.
        9. Гольмстен А.Х. Учебник русского гражданского судопроизводства СПб., 1913.



Локтєва Н.В.

викладач Черкаського центру ОНЮА


ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВЕДЕННЯ ГОСПОДАРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В ВОДООХОРОННИХ ЗОНАХ

Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність [3].

В рекомендаціях парламентських слухань щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні, схвалених Постановою Верховної Ради України від 20 лютого 2003 року зверталася увага на відсутність належного контролю за додержанням режиму використання водоохоронних зон (далі ВЗ) та прибережних захисних смуг (далі ПЗС). Масового характеру набуло невиконання вимог Водного кодексу України (далі ВКУ) у частині обмеження господарської діяльності у водоохоронних зонах та прибережних захисних смугах [4]. Здійснюються їх забудова та розорювання, знищуються лісові насадження.

У межах водоохоронних зон виділяються землі прибережних захисних смуг та смуги відведення з особливим режимом їх використання відповідно до статей 88 – 91 Водного кодексу України. Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.

У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:

1) розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;

2) зберігання та застосування пестицидів і добрив;

3) влаштування літніх таборів для худоби;

4) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;

5) миття і обслуговування транспортних засобів і техніки;

6) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації тощо [1].

Об’єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватись, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.

Всупереч Водному кодексу України, в діючому до 1.01.2002 р. Земельному кодексі України (далі ЗКУ) прибережні захисні смуги не відносились до земель водного фонду. Розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Робота по визначенню на місцевості водоохоронних зон та прибережних захисних смуг після прийняття Водного кодексу була розпочата уздовж Дніпра – основної водної артерії України. Було установлено водоохоронні знаки, організовано нагляд за станом і використанням ВЗ і ПЗС. До 2000 року планувалось розробити проекти ВЗ і ПЗС та винести їх в натуру на протязі не менше 800 км берегів водосховищ.

Проекти цих зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів, узгоджуються з органами охорони навколишнього природного середовища, земельних ресурсів, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами Рад.

Межі водоохоронних зон встановлюються з урахуванням рельєфу місцевості, затоплення, підтоплення, інтенсивності берегоруйнування, конструкції інженерного захисту берега, а також цільового призначення земель, що входять до складу водоохоронної зони.

Водоохоронна зона має внутрішню і зовнішню межі. Внутрішня межа водоохоронної зони збігається з мінімальним рівнем води у водному об’єкті. Зовнішня межа водоохоронної зони, як правило, прив’язується до наявних контурів сільськогосподарських угідь, шляхів, лісосмуг, меж заплав, надзаплавних терас, бровок схилів, балок та ярів і визначається найбільш віддаленою від водного об’єкта лінією [5].

На землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

На практиці виникла проблема, пов’язана із тим, що існуюча нормативно-методична база проектування, винесення в натуру і експлуатації ВЗ і ПЗС не відповідала Водному кодексу, а нові інструктивно-методичні матеріали з цих питань не створено і до сьогодні, що значно ускладнило продовження робіт по проектуванню ПЗ і ПЗС. Уже розроблені і винесені в натуру проекти ВЗ і ПЗС не відповідають чинному ВКУ і вимагають переробки і перезатвердження.

ВКУ передбачалось, що замовниками проектів ВЗ і ПЗС будуть водогосподарські організації, але необхідні кошти на ці роботи держбюджетом не передбачаються.

Згідно ВКУ і нового ЗКУ землі водного фонду, а саме ПЗС, повинні бути в постійному користування у водогосподарських організацій. Але немає фінансової можливості реалізувати це положення, оскільки кошти на виконання функцій замовника проектів землевідводу під ПЗС не виділяються.

Із-за невирішеності питань відведення земель під ПЗС водосховищ, проблему експлуатації ПЗС не вирішено.

На сьогодні виникла ситуація, коли згідно чинного земельного і водного законодавства, ПЗС водних об'єктів повинні передаватись в постійне користування водогосподарським організаціям для нагляду за ними і проведення водоохоронних заходів. Однак, фактична відсутність коштів на розробку проектів землевідводу ПЗС, нормативно-методичної бази розробки проектів і винесення їх в натуру, виключає можливість водоохоронного впорядкування земель водного фонду із застосуванням чинного законодавства в повному обсязі [6, с.8]..

Землі ПЗС на практиці, як землі запасу, передаються органами місцевого самоврядування або державної влади організаціям і окремим громадянам для оздоровлення, відпочинку, риборозведення, сінокосіння, як це передбачено статтями 85, 86 ВКУ і статтею 59 ЗКУ. Здебільшого процедура надання земель ПЗС у довгострокове користування на умовах оренди здійснюється з дотриманням чинного законодавства за погодженням з органами водного господарства. З введенням в дію ЗКУ ситуація з дотриманням чинного законодавства при відведенні земель водного фонду покращується, але розходження між ВКУ і ЗКУ стосовно погодження надання земель водного фонду з водогосподарськими організаціями необхідно урегулювати за допомогою підзаконних актів. Останній захід посилить контроль за водоохоронним режимом використання земель водного фонду.

Уповноваженими органами з питань водного господарства було здійснено перевірку за дотриманням водоохоронного законодавства та визначення санітарно-екологічного стану водних об’єктів на територіях уздовж Дніпра, у які промисловими підприємствами та водоканалізаційними господарствами здійснюються відкриті скиди стічних (зворотних) вод. Як показала перевірка, якість зворотних вод не завжди відповідала встановленим гранично допустимим скидам ГДС. Спостерігалася не ритмічна робота очисних споруд, а інколи вони зовсім не працювали. У місцях скидів стічних вод санітарно-екологічний стан водойм був небезпечний. Прибережні захисні водоохоронні смуги були захаращені та засмічені.

Виконання водоохоронних та інших заходів щодо впорядкування водоохоронних зон, за винятком земель водного фонду, покладається на виконавчі комітети Рад, сільськогосподарські, водогосподарські, рибогосподарські підприємства, а також на інших власників і землекористувачів [5]. Контроль за створенням водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами Рад, органами охорони навколишнього природного середовища.

В окремих випадках у водоохоронній зоні може провадитися добування піску і гравію за межами земель водного фонду на сухій частині заплави, у праруслах річок за погодженням з органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології. Видобування піску та гравію провадиться на підставі дозволів, що видаються в установленому законодавством порядку.

На підставі дозволів здійснюється господарська діяльність по виконанню робіт на землях водного фонду, пов’язаних з будівництвом гідротехнічних споруд, поглибленням дна для судноплавства, видобуванням корисних копалин, прокладанням кабелів, трубопроводів, проведенням бурових та геологорозвідувальних робіт, надає дозволи на проведення вказаних робіт. Дозволи на проведення робіт на землях водного фонду є підставою для розробки відповідних проектів, які також, згідно статті 86 ВКУ, погоджуються з органами охорони навколишнього природного середовища, геології та інших зацікавлених організацій.

Ведеться реєстрація дозволів і технічних умов. Значна частина дозволів (до 90%) присвячена захисту земель від затоплення і підтоплення водами річок і водосховищ під час пропуску повеней і паводків з допомогою гідронамиву піщаних матеріалів з кар’єрів, розташованих в акваторіях водних об’єктів в басейні Дніпра. Основні позиції технічних умов на гідронамив території стосуються виділення ПЗС і дотримання обмежень на господарську діяльність в їх межах, проведення водоохоронних і берегоохоронних заходів, забезпечення стійкості гідротехнічних споруд, уникнення забруднення, засмічення і виснаження ґрунтових і поверхневих вод.

Особлива увага приділяється контролю за дотримання водного законодавства у ПЗС водних об’єктів та у смугах відведення гідротехнічних споруд. Найпоширеніші порушення — це самовільний захват територій, вирубування рослинності і порушення ґрунтового покриву, спроби садівництва і городництва, самовільне будівництво, влаштування звалищ сміття і відходів, порушення стійкості берегових схилів і гідротехнічних споруд, тобто вимог, передбачених статтями 87-91 ВКУ і статтями 61-64 ЗК [6, с.9]. До порушників водного законодавства вживаються необхідні заходи адміністративного впливу: складаються приписи, акти і протоколи про адміністративні порушення, винні особи штрафуються.

Особливо гостро стоїть питання з надання земель водного фонду (прибережних захисних смуг, смуг відведення і частин водних об’єктів) в оренду юридичним особам і окремим громадянам. При відведенні земельних ділянок водного фонду в оренду недостатньо враховується, або повністю ігноруються, інтереси власників сусідніх ділянок, як це передбачено правом земельних сервітутів чи добросусідством. В першу чергу, це стосується проблеми вільного доступу до водних об’єктів власників сусідніх ділянок, організації зон відпочинку і оздоровлення загального користування на землях водних об'єктів.

З введенням в дію права земельного сервітуту передбачається вимога проходу до природної водойми. Отже, з’явилася можливість вирішення конфліктних питань стосовно користування водними об’єктами та їх ПЗС. Відпадає необхідність в юридично невмотивованій забороні огороджувати взяті в оренду земельні ділянки водного фонду, що суперечило б гарантіям прав на землю та її використання, викладених в ЗК.

В оренду земельні ділянки беруться часто з метою використання для оздоровлення, відпочинку, сінокосіння, риборозведення, як це і передбачено чинним законодавством (стаття 85 ВКУ, стаття 59 ЗКУ). Реалізація такого призначення орендованих земель вимагає проведення будівельно-монтажних робіт по підготовці території, влаштуванні найпростіших споруд рекреаційного призначення. Але статтями 61 ЗКУ і 89 ВКУ будь-яке будівництво в межах ПЗС забороняється. Вважаємо за доцільне врегулювати ці розбіжності.

Для впорядкування організації і проведення заходів у водоохоронних зонах водних об’єктів необхідно:
  • розробити нормативні документи по розробці проектів ВЗ;
  • переглянути і перезатвердити раніше розроблені проекти ВЗ в межах
    адміністративних районів та забезпечити розробку нових проектів;
  • внести зміни у Водний і Земельний Кодекси України щодо погодження
    проектів забудови чи інших заходів у ВЗ водних об’єктів з органами водного
    господарства (стаття 87 ВКУ, статті 118, 123, 151 ЗКУ).

Для впорядкування організації і проведення заходів на землях водного
фонду необхідно:
  • доповнити п 4 статті 59 Земельного кодексу України умовою щодо погодження з органами водного господарства надання в оренду земельних ділянок в межах ВЗ;
  • прийняти нормативні документи по розробці проектів
    архітектурно-ландшафтного впорядкування ПЗС і смуг відведення водних
    об'єктів;
  • переглянути і привести у відповідність до норм ЗКУ порядок видачі дозволів
    на роботи на землях водного фонду;
  • виключити із статей 61 ЗКУ і 89 ВКУ положення про заборону будь-якого будівництва, натомість заборонити будівництво об’єктів, які можуть порушити режим обмеженої господарської діяльності;
  • доповнити ст. 49 Водного Кодексу України умовою, що дозвіл на спеціальне водокористування видається державними органами водного господарства за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища - у разі використання водних об’єктів загальнодержавного значення.

Література:
  1. Водний кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 6 червня 1995 р. // Відомості Верховної Ради – 1995. – № 24. – Ст.189.
  2. Земельний кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 25 жовтня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 3-4. - Ст.27.
  3. Господарський кодекс України: Прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. – 200. - № 18. - Ст.144.
  4. Рекомендації парламентських слухань щодо дотримання вимог природоохоронного законодавства в Україні: Затверджені Постановою Верховної Ради України від 20 лютого 2003 року.
  5. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них: Затверджений Постановою Кабінету МіністрівУкраїни від 8 травня 1996 р. - № 486.
  6. Бабич М., Яцюк М. Водне законодавство України – складова природоохоронного законодавства // Водне господарство України. – 2004.- № 5-6.- С. 8-10.



Мустафаєва Айше Сейярівна,

викладач кафедри теорії держави і права

і підприємницького права

ЕПФ ОНЮА в м. Сімферополь