Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Содержание

Наукові пенсії: прогалини та колізії у законодавстві
Використана література
Актуальні питання правового регулювання службово-трудових відносин працівників ОВС України

Подобный материал:

1 ... 32 33 34 35 36 37 38 39 ... 57

Література:

1. Притика Д. Судова незалежність: етика і проблеми корупції // Право України. 2000. - №6. – С.4.

2. Кони А.Ф. Нравственные начала в уголовном процессе. Собр. Соч. Т. 4. С. 34, 39

3. Калінін М. І. Про соціалістичну законність. М., 1959, С. 177.

4. Халдеев Л.В. Судья в уголовном процессе: Практ. Пособ. –М.: Юрайт, 2000. – 501с.

Обручков Р.І.

викладач Навчального центру

Одеської національної юридичної академії

Миколаївський комплекс

НАУКОВІ ПЕНСІЇ: ПРОГАЛИНИ ТА КОЛІЗІЇ У ЗАКОНОДАВСТВІ

Наука у суспільному житті відіграє дуже важливу роль. Вона закладає підґрунтя технічного, виробничого, суспільного та ще багато якого іншого зростання у сучасних державах. Не винятком стала і Україна виборовши свою незалежність. Від самого початку існування незалежної України, наукову діяльність намагалися всіляко підтримувати та заохочувати (тим більше що в цей період прогресувало таке явище як інтелектуальне виродження, відтік “розуму” закордон). Саме тоді був прийнятий перший основний нормативний документ, що регулював наукову діяльність в Україні – Закон України “Про основи державної політики у сфері науки й науково-технічної діяльності”(у новій редакції – Закон “Про наукову та науково-технічну діяльність” – далі Закон). Цей Закон передбачав багато сприятливих для науковців речей, а саме: базове державне фінансування наукових установ; державне замовлення на науково-технічну продукцію; пільгове кредитування; звільнення від податків наукових установ; зменшення оподаткованого прибутку (доходу) підприємств (установ) суб’єктів науково-технічної діяльності та інше. Однак, як вважають більшість самих науковців, необхідність пріоритетної підтримки державного розвитку науки як визначального джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти треба ще довго доводити нашим “не дуже широко ерудованим” працівникам апарату державного управління, через притаманний їм “рівень інноваційної культури української бюрократії” [5; 77]. Тому розвиток національної науки та техніки в нашій країні йде дуже і дуже повільно.

Наукова діяльність та праця наукових працівників до нині розглядалася вже багатьма вченими, у тому числі представниками правничих наук. Серед них можна виділити таких вчених, як: Сирота І., Мінюков П., Жигалкін П., Попович О., Грица Т., Смолярова М., Красюк Т., Барабаш Г., Ждан М., Шамбір Н. та інші. Однак більшість вчених розкриває лише зміст трудової функції наукових працівників, окремих її складових та загальний порядок призначення та виплати пенсій науковим працівникам. Не розкритими залишаються питання індексації нарахованих і виплачуваних наукових пенсій та порядок перерахунку призначеної наукової пенсії в світі прийнятих Верховною Радою України наприкінці 2003 року змін до статті 24 Закону України “Про наукову та науково-технічну діяльність”.

В рамках даної доповіді пропонується конкретне вирішення проблеми колізії правових норм Закону України “Про наукову та науково-технічну діяльність” та Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”. Крім того автором надається на розгляд пропозиція щодо вирішення проблеми індексації наукових пенсій.

Ще у 2000 році при підготовці нової редакції Закону одним з напрямків підвищення престижності професії науковця було кардинальне поліпшення пенсійного забезпечення, що було б і засобом забезпечення омолодження наукових кадрів [5; 80]. Саме тому Закон ввів новий вид пенсії – пенсію наукового працівника. Було б неправильним віднесення цього виду пенсії до якого-небудь, передбаченого законодавством про пенсійне забезпечення громадян, схожого виду пенсій, а саме або до пенсії за віком, або до пенсії за вислугу років. По-перше, це не пенсія за віком, тому що на відміну від неї наукова пенсія призначається при наявності особливого стажу роботи – стажу наукової роботи, та її розмір встановлюється від 80 до 90 відсотків заробітної плати науковця. А, по-друге, це не пенсія за вислугу років, тому що обов’язковою умовою для отримання наукової пенсії є досягнення пенсійного віку, на відміну від пенсії за вислугу років, до того ж звернення за пенсією повинно здійснюватися з посади наукового працівника з одночасним звільненням з неї. А найголовніше ця пенсія передбачається не пенсійними законами, а окремим законодавчим актом. Крім цього у новому Законі “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” міститься застереження про те, що коли особа має право на отримання пенсії відповідно до Закону України "Про наукову та науково-технічну діяльність" та Закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, призначається одна пенсія за її вибором. Таким чином сам пенсійний закон вказує на особливість наукових пенсій, так само як і пенсій державним службовцям, прокурорським працівникам, працівникам дипломатичної служби, працівникам митної служби та багатьом іншим.

Однак науковці, які зажадали отримати наукову пенсію, стикаються з двома досить проблематичними явищами. Насамперед згідно із статтею 24 Закону (в редакції від 20 листопада 2003 року) міститься посилання на статтю 40 Закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”. При цьому і сам Закон, і роз’яснення фахівців [6; 17] вказують на надану можливість тим пенсіонерам, які вже одержують наукову пенсію, скористатися новою редакцією статті 24 Закону. У свою чергу згадана стаття 40 вказує що “за вибором особи, яка звернулася за пенсією, з періоду, за який враховується заробітна плата (дохід) для обчислення пенсії, виключається період до 60 календарних місяців підряд за умови, що зазначений період становить не більше ніж 10 відсотків тривалості страхового стажу”, тобто це є вагомою пільгою для осіб, які у своєму житті мали тривалі перерви у трудовому (страховому) стажі (наприклад: у зв’язку із стійкою втратою працездатності). Але чомусь органи Пенсійного Фонду України у даному випадку вбачають таку дію, як звернення особи за перерахунком пенсії, що передбачається статтею 43 Закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, частина друга якої позбавляє особу права на виключення згаданого періоду із свого стажу. Однак тут автор вважає за необхідне скористатися тлумаченням нормативно-правових актів виходячи з “букви закону”. А саме, Закон передбачає посилання лише на статтю 40 Закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, тому використання в даному випадку ще й статті 43 є незаконним. Крім того зі змісту самого Закону “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” випливає, що статтю 43 треба використовувати лише тоді, коли особа, що звертається до Пенсійного Фонду вдруге, вже у минулому скористалася наданим їй правом виключення окремого періоду з свого стажу роботи (при чому автор вважає великим недоліком відсутність такого застереження у самому Законі “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”).

Більш того, зміст статті 43 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” вказує, що вона застосовується лише у випадках перерахунку пенсій, призначених до набрання чинності Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”, тобто до 1 січня 2004 року. А нова редакція статті 24 Закону, якою науковим працівникам надано право скористатися навіть якщо вони вже одержують наукові пенсії, набирає чинності теж з 1 січня 2004 року. Тому навіть шляхом лише логічного мислення ніяк не можна розширити дію статті 43 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” на наукових працівників, що зажадали отримати наукову пенсію відповідно до нової редакції статті 24 Закону.

Саме з вище описаною проблемою зіткнулися дві особи: громадянин П.Г. – науковий працівник Миколаївської обсерваторії, та громадянка С.О. – старший викладач одного з Миколаївських вищих навчальних закладів, що має IV рівень акредитації. На превеликий жаль цим особам вдалося вибороти своє право лише дійшовши до Верховного суду, що свідчить про не досить вдалу редакцію Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” та необхідність його удосконалення.

Ще одним суттєвим недоліком Закону є відсутність умови про індексацію наукових пенсій. Індексація доходів громадян, до яких також відносяться і пенсійні виплати, є гарантованим правом кожної людини, що ґрунтується на нормах законодавства України. Тому незрозумілою є відсутність правил індексації наукових пенсій у чинному Законі. Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” у статті 42 передбачив поняття індексації пенсій, призначених відповідно до цього законодавчого акту, але Постанова Кабінету міністрів України “Про затвердження Порядку підвищення пенсій відповідно до Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” у зв’язку із зростанням середньої заробітної плати” від 11 травня 2005 року за № 341, що була прийнята для регулювання порядку індексації призначених пенсій, у пункті 1 передбачає, що правила вказаної статті застосовуються лише для підвищення пенсій за віком, призначених відповідно до статей 27 і 28 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”. Тим самим, законодавець і цього разу обминув науковців у законному праві на індексацію своїх грошових доходів.

Хоча законодавець не обійшов у цьому питанні таких окремих категорій працівників як працівників прокуратури України, працівників органів внутрішніх справ та державних службовців. Таким чином пропонується для вирішення проблеми індексації наукових пенсій внести відповідні зміни до чинного Закону України “Про наукову та науково-технічну діяльність”, для чого провести рецепцію окремих статей інших законодавчих актів України у законодавство, що регулює працю та пенсійне забезпечення наукових працівників.

При цьому автор вважає за необхідність використовувати інший різновид тлумачення нормативно-правових актів, а саме тлумачення з “духу закону” (використовуючи або “аналогію закону”, або “аналогію права”). Справа в тому, що найближчим до наукових пенсій за підставами та умовами призначення є пенсії державних службовців згідно із Законом України “Про державну службу” (тим більше що редакція Закону від 20.11.2003 року прирівнює стаж наукової роботи до стажу державної служби). Тому при підвищенні розмірів заробітної плати наукових працівників і виникненні таким чином необхідності проіндексувати раніше призначені наукові пенсії вкрай необхідно запозичити до чинного Закону правила ст.37-1 Закону “Про державну службу”, яку досить чітко коментують працівники управління пенсійного забезпечення Мінпраці України як для пенсіонерів що продовжують працювати, так і для пенсіонерів що не працюють [7; 33]. До того ж, доцільним вважається передбачити у Законі при призначенні наукової пенсії вказувати тарифний розряд посади, з якої науковець йде на пенсію, згідно до введеної у дію Єдиної тарифної сітки (Постанова Кабінету міністрів України від 30 серпня 2002 року № 1298), що загалом дуже спростить порядок визначення розміру заробітної плати, з якої нараховується пенсія науковим працівникам, та призведе до більш ліпших і вчасних підвищення та індексації наукових пенсій.

Однак всі дані міркування нічого не варті без необхідності внести зміни до діючого законодавства з метою його удосконалення. Причиною такого стану речей можливо є законодавчі прогалини, або колізії законів та підзаконних актів, або неправильне розуміння деяких правових норм окремими службовцями відповідних державних органів. На особисту думку автора основна проблема полягає у неузгодженості думок та конкретних дій законодавчої і виконавчої гілок влади, та “суперництво” деяких державних органів.

Використана література:

Закон України “Про наукову та науково-технічну діяльність” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 12, ст.165
Закон України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 49-51, ст.376
Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність” // Відомості Верховної Ради, 2004, № 14, ст.198
Закон України “Про державну службу” // Відомості Верховної Ради, 1993, № 52, ст.490
Постанова Кабінету міністрів України Про оплату праці працівників на основі Єдиної тарифної сітки розрядів і коефіцієнтів з оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери від 30 серпня 2002 року № 1298 // Урядовий кур’єр – від 11.09.2002 року - №166;
Постанова Кабінету міністрів України “Про заходи щодо реалізації частини другої статті 42 Закону України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” від 11 травня 2005 року №341 // Урядовий кур’єр – від 20.05.2005 року – №92;
Постанова Кабінету міністрів України Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України з питань оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери від 22 серпня 2005 року № 790 //Урядовий кур’єр – від 01.09.2005 року - № 164;
Попович О. Про деякі особливості розвитку і практичної реалізації законодавства, що регулює науково-технологічну й інноваційну сферу // Юридична Україна – 2004 – № 7 – С. 77-84.
Шамбір Н. Нове у пенсійному забезпеченні науковців // Соціальний захист – 2004 – січень № 1 – С. 16-17.
Шамбір Н. Порядок перерахунку пенсії державним службовцям // Соціальний захист – 2005 – лютий № 2 – С. 33-34.

Проскуряков П.Д.

здобувач Харківського національного університету внутрішніх прав, викладач кафедри трудового, екологічного та аграрного права Донецького юридичного інституту МВС при Луганському державному університеті внутрішніх справ

Актуальні питання правового регулювання службово-трудових відносин працівників ОВС України

Конституцією України закріплено право громадян на соціальний захист. І хоча поняття соціального захисту як правової категорії, нормативно не визначено, у науці трудового права воно обґрунтовано розглядається як діяльність держави, яка спрямована на забезпечення процесу формування й усебічного розвитку повноцінної особистості, виявлення й нейтралізацію негативних чинників, що впливають на особистість, створення умов для її самовизначення й ствердження в житті, в тому числі й професійному - при проходженні державної служби в органах внутрішніх справ. Але, відомо, що ефективність функціонування механізму застосування засобів соціально-правового захисту працівників ОВС передусім залежить від досконалості положень нормативно-правових актів, що регламентують порядок і умови проходження служби. До числа останніх, зокрема, належать: КЗпП України; Закон “Про міліцію”, Закон “Про оперативно-розшукову діяльність”, Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ УРСР, затверджене постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29.07.1991 р. №114, Дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України, затверджений Указом Президії Верховної Ради УРСР від 29.07.1991 р. №1368-ХІІ, Положення про матеріальну відповідальність військовослужбовців за шкоду, заподіяну державі, затверджене постановою Верховної Ради України від 23.06.1995 р. №243/95-ВР.

Зміст численних норм, правових інститутів спеціального законодавства про проходження служби на сьогоднішній день не в повній мірі відповідає сучасним вимогам. А тому. У процесі подальшого удосконалення законодавства про службу, на моє переконання, доречно звернути увагу на наступне.

1. Так, служба в органах внутрішніх справ України є окремим видом державної служби, що протікає в озброєному органі виконавчої влади і здійснюється спеціально уповноваженими суб’єктами, із метою реалізації на практиці функцій держави. Унаслідок специфіки цілей i завдань служби, правового статусу співробітника ОВС, характеру його службово-трудової функції правове регулювання праці осіб рядового та начскладу природно потребує диференційованого підходу, але вихідним рівнем у цьому процесі має бути той, який закріплений у відповідних загальних приписах законодавства України про працю (зокрема, в КЗпП України). Диференціація правового регулювання праці працівників ОВС здійснюється за допомогою спеціальних норм. Проте, використання спеціальних норм, де відтворені загальні положення відповідних норм трудового законодавства, призводить до їх дублювання, а головне - формує у атестованого персоналу правовий нігілізм i хибно орієнтує на те, що правовою основою регулювання їх праці є тільки відомчі накази, інструкції тощо. Диференціація правового регулювання праці цієї категорії держслужбовцiв - повинна провадитися тільки у випадках, коли це насправді обумовлено специфікою їх праці, цілями i завданнями служби та категорично в межах, що встановлені загальними нормами законодавства про працю. Сфера застосування норм-вилучення, використання яких необґрунтовано знижує рівень правових гарантій атестованого персоналу ОВС, повинна бути звужена. У виняткових випадках, коли умови праці закономірно призводять до погіршення правового положення працівників, порівняно з діючим трудовим законодавством, - необхідно в обов’язковому порядку передбачати на рівні спеціального законодавства про службу або КЗпП України мінімальні компенсації, що конкретизувалися б при укладенні контракту про службу.

Враховуючи приписи діючого трудового законодавства (ст. 9 КЗпП України), диференціація правового регулювання праці працівників ОВС повинна здійснюватись, як правило, у сторону підвищення рівня гарантій трудових прав останніх. Цю принципову тезу необхідно закріпити в спеціальному законодавстві про службу – приміром, у Законі “Про міліцію”.

2. Службово-трудовi відносини працівників ОВС виникають на підставі трудового договору (контракту про службу) i реалізуються в його рамках. I саме через трудовий договір на цю категорію працівників поширюються усі загальні норми законодавства про працю, якщо інше не передбачене у спеціальних нормах.

Вважаю, що норми, які регламентують працю державних службовців у цілому та працівників органів внутрішніх справ як особливої категорії напівмілітаризованих держслужбовцiв, зокрема, - мають трудо-правову природу, а сама служба повинна розглядатися як особливий вид трудової діяльності, оскільки “родовою категорією” при характеристиці статусу осіб рядового та начальницького складу ОВС є власне статус найманого працівника.

3. Потребує додаткового вивчення правове значення та поняття контракту про службу в органах внутрішніх справ. Думається, що це питання повинне розглядатися на основі легального визначення контракту та його співвідношення з трудовим договором (ст. 21 КЗпП України). Зміст контракту про службу характеризується певними особливостями, до числа яких, зокрема, можна віднести: “асиметричний” характер співвідношення обов’язкових умов контракту та факультативних; високий ступінь індивідуалізації його умов; обмежена законом сфера його застосування; особливості правового статусу сторін; публічний характер службово-трудової функції працівника; письмова форма тощо.

4. Приймаючи до уваги, що контракт через строковий характер призводить на практиці до суттєвого погіршення правового стану найманого працівника, і те, що контракт як найбільш “гнучка форма” трудового договору має укладатися вибірково з висококваліфікованим спеціалістом, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички з метою забезпечення умов для проявлення ініціативності, підвищення взаємної відповідальності сторін, правової та соціальної захищеності працівника, - є підстави критично оцінити приписи ст. 17 Закону України “Про міліцію”, де встановлено винятково “контрактну основу” комплектування органів міліції. Вважаю за доцільне змінити редакцію вказаної норми i застосовувати при прийнятті на службу до ОВС саме “звичайний” трудовий договір, а у випадках, що вказані в у ч. 2 ст. 23 КЗпП України, - строковий трудовий договір, а вже при необхідності - його особливу форму - контракт про службу.

5. Було б доцільно нормативно закріпити і конкурсний порядок відбору кандидатів на службу до ОВС України. Конкурс можна було б проводити, принаймні, у трьох основних організаційно-правових формах: а) конкурс документів; б) конкурс-випробування чи в) змішана форма. Конкурс у сфері державної служби взагалі та служби в органах внутрішніх справ, зокрема, - є, на мою думку, реальним і дієвим правовим засобом підвищення ефективності роботи державних органів і гарантує належну реалізацію права громадян України на держслужбу в органах внутрішніх справ.

Таким чином, реалізація законодавцем запропонованого вище закономірно призведе до поліпшення існуючого рівня соціально-правового захисту працівників ОВС України, підвищить ефективність роботи атестованого персоналу цього державного правоохоронного органу.

Ульянов Д.В.

викладач ХНПУ ім.. Г.С. Сковороди

Питання відповідальності за розголошення комерційної таємниці

за трудовим правом України.

В даний час ми стаємо свідками й учасниками процесів формування якісно нового типу суспільних відносин - інформаційного суспільства. Основною відмінною рисою його є перетворення інформації в найважливіший товар, що впливає на формування суспільної свідомості і технологічний прогрес.

Саме інформація визначає напрямки розвитку суспільства, саме завдяки наявній інформації виникає можливість диверсифікації суспільного виробництва задля здійснененя все триваючої науково-технічної революції, яка набрала вражаючих розмахів. Виникають цілі галузі суспільного виробництва, єдиним продуктом яких є створення, збір, аналіз, синтез саме інформації, певних даних. Це можуть бути розробки у галузях науки та техніки, можуть бути результати певних соціологічних досліджень. Багато корпорацій і фірм зобов'язані своїм процвітанням або самим існуванням умілому збереженню секретів. Наприклад, збереження в глибокій таємниці повного рецепту напою "Кока-кола", дозволило забезпечити роботу величезної корпорації протягом десятиліть.

На сьогоднішньому етапі значимість комерційної таємниці істотно зросла. Це зв'язано, насамперед, з постійно зростаючою конкуренцією між виробниками як на світовому, так і на національних ринках, колосальним розширенням можливостей по доступу до збереженої інформації, її зборові й аналізові. Усе це диктує необхідність адекватного захисту інформації, у тому числі на правовому рівні.

Правителями держав у різні епохи створювалися спеціальні закони, що захищали інтереси виробників, їхніх хазяїнів і держав від можливого витоку секретів. Наприклад, у Древньому Римі був прийнятий закон, що передбачав покарання у виді штрафу (який дорівнював подвійній величині заподіяних збитків) за примус чужих рабів до видачі таємниць свого хазяїна. В античному світі народилася ідея вести торговельні книги, таємниця яких була різновидом комерційної таємниці. Промисловці, торговці і банкіри зобов'язані були вести названі книги, які відбивали їх діяльність і матеріальне становище. Ведення таких книг гарантувало захист таємниці на законній підставі. Дані торговельних книг могли бути повідомлені тільки для цілей правосуддя, по фіскальних розуміннях (для уточнення податків), по справах про спадкування майна, у випадках припинення існування товариства або настання банкрутства.

У світовій практиці законодавчого регулювання комерційно коштовної інформації вживалися різні терміни, що позначали суть даного поняття і використовували ключове слово "таємниця". Під промисловою таємницею розумілися індивідуальні особливості виробництва і купецько-організованого підприємства, що включали відомості, які складали промислову, фабричну або торговельну таємницю. Виробничою таємницею вважалося привнесення чого-небудь нового в процесс творення благ. Під фабричною таємницею розумівся не тільки предмет патенту, що першими ввели Англія, Франція і Німеччина, але і будь-яка особливість виробництва (мова йде про сучасне поняття "ноу-хау"). Торговельну таємницю складали елементи індивідуальності, наприклад, знання місць закупівлі товарів, списки покупціві інше. Комерційна таємниця включала особливості комерційної діяльності підприємства. Таємницею ставали будь-які відомості, що мали для власника комерційну цінність у сучасному розумінні.

У законах Російської імперії містилися норми, що передбачали охорону фабричного секрету, торговельної таємниці і таємниці кредитних установ, що були засобом закріплення визначеного положення підприємства в ряді конкурентів, утримання сприятливого збуту.

Режим промислової таємниці заснований на принципі волі конкуренції як на змаганні сил, здібностей і праці кожного конкурента, але не на використанні роботи суперника, тому що в іншому випадку мова йде про несумлінну конкуренцію. Щоб не допустити розголошення промислової таємниці, передбачався правовий вплив запобіжного (недопущення сторонніх до торговельних книг, заборона службовцем оголошувати відомі їм таємниці підприємства й інше) і відбудовного характеру(застосування карних покарань або стягнення збитків по цивільних позовах).

Налагоджена в правовому відношенні система захисту виробничої і комерційної таємниці царської Росії і законів, що її забезпечували, були скасовані в листопаду 1917 року в зв'язку з прийняттям Радянською владою Декрету про робочий контроль. Однак нова влада досить швидко усвідомила, що підприємство повинне мати право на захист інформації, що володіє економічною цінністю. Спочатку захистові підлягали тільки відомості, що стосуються розробок і виробництва військового характеру. У 1926 році ВЦИК затвердив перелік секретів, що дозволяв підприємствам захищати виробничу і комерційну таємницю. У СРСР відношення до комерційної таємниці на державному рівні тривалий час було негативним і ґрунтувалося на уявленні її як інструменту капіталістичних фірм, використовуваному для утаювання частини прибутку від оподатковування й інших правопорушень.

Правова природа комерційної таємниці така, що остання може існувати в різних формах. У перше про комерційну таємницю і право на її захист згадувалося в статті 33 Закону СРСР "Про підприємства в СРСР" і в статті 28 Закону РСФСР "Про підприємства і підприємницьку діяльність". Питання захисту комерційної таємниці знайшли відображення в статтях 10 і 15 Закону РСФСР "Про конкуренцію й обмеження монополістичної діяльності на товарних ринках". У травні 1991 року були прийняті Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік, у статті 151 яким установлювався порядок правової охорони секретів виробництва, що діє в даний час і регулює захист "ноу-хау".

Вітчизняне законодавство з моменту набрання чинності Цивільним кодексом України 01.01.2003г. містить термін "комерційна таємниця". Визначальними є положення статті 505 Цивільного кодексу України встановлює, що комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв'язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.

Таким чином, власникові комерційної таємниці належить виключне право розпоряджатися відомостями в конкретній фактичній ситуації, тобто стосовно до діяльності конкретного підприємства. Закон повинний надати йому захист від небажаного втручання будь-яких третіх осіб і використання ними відомостей, що складають комерційну таємницю. Поки таємниця фактично існує, вона повинна підтримуватися законом, але закон повинний захищати власника таємниці не в змісті забезпечення володіння їм якою-небудь винятковою інформацією, а відгороджувати його від неправомірного втручання будь-яких третіх осіб, що тягне порушення таємниці. Мова йде про виключне право власника таємниці на бажаний для нього режим її збереження. Абсолютний захист забезпечується власникові комерційної таємниці саме (і тільки) від неправомірного її порушення. Правомірне одержання відомостей, що складають комерційну таємницю, наприклад, за рахунок власного досвіду і знань, не повинне бути основою для переслідування за законом. Отже, захист комерційної таємниці є захистом нормальної діяльності, функціонування власника таємниці, а не захистом авторства, винаходу і т.п. Цей висновок можна підтвердити можливістю одночасного існування тих самих відомостей (наприклад - технічних) як комерційних таємниць різних, навіть конкуруючих, підприємств.

В економічному змісті комерційна таємниця - один зі способів забезпечення переваг підприємства в конкурентній боротьбі.

На цей час чи не єдиним законодавчим актом, що встановлює відповідальність за розголошення комерційної інформації є Кримінальний кодекс України. Так, статтею 231 Кодексу встановлено кримінальну відповідальність з незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю, а стаття 232 - за розголошення комерційної таємниці. Як у першому, так і другому випадку, встановлюється відповідальність виключно за умисні дії, які цілеспрямовані виключно на протизаконне отримання, або протизаконне розголошення отриманої законним шляхм інформації, що становить комерційну таємницю. У своїй сутності йде мова про певну несумлінну конкуренцію.

Досвід правотворчості багатьох країн світу засвідчує, що встановлення виключно кримінальної відповідальності не забезпечує ефективного правового врегулювання відносин із збереження комерційної таємниці, та притягнення до відповідальності за її розголошення. У інших країнах правовий захист комерційної таємниці виходить за рамки правових норм про несумлінну конкуренцію, оскільки спрямовано в основному проти працівників і колишніх працівників власника комерційної таємниці. Крім відшкодування шкоди норми трудового права передбачають санкції, властиві тільки трудовому праву, наприклад - дострокове звільнення працівника (однобічне розірвання контракту з ініціативи роботодавця).

В Україні ж відносини із визначення, встановлення режиму захисту, доступу, обігу інформації, що є комерційною таємницею, врегульовано виключно за допомогою підприємницького(щодо визначення суб’єктів права на комерційну таємницю) та цивільного права(щодо встановлення права власності на такі відомості). Відносини із притягнення до відповідальності за порушення режиму захисту комерційної таємниці врегульовано нормами кримінального права.

На наш погляд, подібне врегулювання відносин щодо встановлення переліку відомостей, що становлять комерційну таємницю, режиму захисту таких відомостей за законодавством є достатнім. Але щодо питань притягнення до відповідальності за розголошення комерційної таємниці потребує більш широкого правового врегулювання, і перш за все саме нормами трудового права. Так, на цей час чинне законодавство надає можливість роботодавцю встановлювати режим захисту певних відомостей – комерційної інформації в межах підприємства за допомогою локальних нормативних актів і прирівнюючи порушення режиму захисту комерційної таємниці до грубого порушення внутрішнього трудового розпорядку, а також фактично притягати до дисциплінарної відповідальності працівників відповідно до таких локальних актів. Але можливості притягнення до відповідальності у цьому випадку є досить абстрактними, та обмежуються існуючим переліком дисциплінарних стягнень – догана або звільнення. Також в цьому випадку інтереси працівника є повністю незахищеними від зловживань з боку роботодавця і будуть вимушені у судовому порядку доводити відсутність порушень норм трудового законодавства, яке на цей час не містить норм щодо регулювання відносин із збереження комерційної інформації.

Ще раз наголосимо, що встановлення щодо певних відомостей режиму комерційної таємниці має на меті перш за все забезпечення збереження економічних перевах певного підприємства, забезпечення стабільності прибутків, зростання виробницта і т.і. Втрата економічних переваг для підприємства тягне за собою саме економічні втрати. Тому і порушення режиму захисту коммерційної таємниці повинно тягнути за собою відповідальність, яка мусить носити певний відновлювальний характер.

Відносини із притягнення до відповідальності за розголошення комерційної таємниці, на наш погляд, є абсолютно аналогічними відносинам із притягнення робітників до матеріальної відповідальності, що належать до предмету врегулювання нормами трудового права України, виходячи із наступного:

як у першому, так і в другому випадку відповідальність настає за втрату, знищення, ушкодження певних об’єктів, на які поширюється абсолютне право роботодавця – право власності;
в обох випадках неправомірні дії працівника тягнуть за собою для роботодавця втрати економічного характеру;
відповідальність спрямована на відновлення попереднього стану об’єкта права власності роботодавця;
відповідальність настає за порушення правил використання і поводження із певними об’єктами права власності роботодавця, які отримані працівником на законних підставах з відома роботодавця.

Одже, підсумовуючи наведене вище, вважаємо за необхідне під час розробки нового Трудового кодексу України детально врегулювати відносини із притягнення до дисциплінарної, а також матеріальної відповідальності робітників саме нормами трудового права. Також треба визначити гарантії для робітників щодо притягнення до такої відповідальності, а також інші умови забезпечення паритету у відносинах “працівник-роботодавець” щодо збереження комерційної таємниці. Такими умовами зокрема може бути віднести встановлення режиму комерційної таємниці до істотних умов праці тощо.

Можливості по охороні комерційно коштовної інформації, що надає інститут комерційної таємниці, поки ще не одержали на практиці широкого застосування. Відсутня і судова практика по спорах, пов'язаних з комерційною таємницею. Але, як вбачається, згодом комерційна таємниця стане невід'ємним атрибутом українського правового обороту, і можливості, що вона надає, будуть широко використовуватися вітчизняними підприємцями, як це має місце в країнах, де інститут комерційної таємниці існує вже багато років. І велике значення у створенні дійового правового врегулювання відносин щодо комерційної інформації належить саме трудовому праву України.

Blog

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Содержание

Література: