Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Деякі аспекти визначеності суб’єктного складу у зовнішньоекономічній діяльності Обязательное страхование гражданско-правовой ответственности - необходимый шаг к евроинтеграции

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

ДЕЯКІ АСПЕКТИ ВИЗНАЧЕНОСТІ СУБ’ЄКТНОГО СКЛАДУ У ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Безперечним позитивним явищем кількох останніх років є високі темпи економічного розвитку нашої держави. Вагома роль в процесі економічного становлення та розвитку нашої держави відведена саме зовнішньоекономічній діяльності, завдяки якій держава, зокрема її національна економіка, має змогу бути учасницею інтенсивних, але в водночас і досить суперечливих економічних процесів світового суспільства. А оскільки зовнішньоекономічна діяльність реалізується саме через діяльність її суб’єктів, отже питання про визначеність суб’єктного складу зовнішньоекономічних правовідносин є досить цікавим, особливо в світлі суперечливостей діючого законодавства у цій сфері.

Дослідженню цієї сфери діяльності держави приділяли увагу такі вчені, як А. Бєляєва, А. С. Васильєв, А. К. Вишняков, Г. Л. Знаменський, А. І. Кредісов, В. К. Мамутов, О. П. Підцерковний, Н. А. Саніахметова, Т. Шкляр, К. С. Хахулін, В. Юсупов та ін. В той же час слід зазначити, що не всі аспекти проблеми визначеності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності знайшли свого належного відображення в літературі, зокрема, при визначенні суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності не враховані ті організаційно-правові форми суб’єктів господарювання, які передбачені Цивільним та Господарським кодексами; не має однозначності щодо місця іноземних суб’єктів господарювання серед суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; не визначено саме поняття суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Метою даної статті є визначення суб’єктного складу зовнішньоекономічної діяльності, розробка поняття суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності України.

Примітно, що законодавчі акти, вказуючи на коло суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, не мають узгодженості щодо цього визначення. Адже перелік, що наводиться Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» в ст. 3 аж ніяк не збігається з вказуванням на суб’єктів, що наводиться в ст. 378 Господарського кодексу України [1].

Відповідно до ст. 3 зазначеного вище Закону суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є: фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України; юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності; об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність; структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України; спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України; інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи згідно з частиною четвертою статті 2 цього Закону і законами України.

Згідно ж до вказаної статті Господарського кодексу суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності є: суб’єкти господарювання, зазначені в пунктах 1, 2 частини другої статті 55 цього Кодексу, а саме господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України [2], державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці. У зовнішньоекономічній діяльності можуть брати участь також зовнішньоекономічні організації, що мають статус юридичної особи, утворені в Україні відповідно до закону органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Аналізуючи положення цих правових норм, можна дістатися висновку про те, що зазначені норми доповнюють одна одну в сфері, що стосується суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України. З іншого боку, законодавець не виявив належну однозначність у визначенні зазначеної правової категорії. Такий висновок зроблено нами на підставі наступних аргументів.

Виділення зазначеним вище Законом категорії «об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність» не відповідає нормам цивільного законодавства, яке взагалі не знає таких організаційно-правових форм. На наш погляд, слушною є позиція Т. Шкляр [3] щодо правомірного розгляду даної категорії не в якості суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України, а в якості іноземних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Як вже зазначалось, Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зазначає як уособлені суб’єкти такої діяльності спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України. Статтею 1 цього закону спільні підприємства визначені як підприємства, які базуються на спільному капіталі суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів та ризиків. Але виділення такого суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності не кореспондується із нормами господарського законодавства, що визначають організаційні форми підприємств. Зокрема, ст. 63 Господарського кодексу України визначає , що в України залежно від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства таких видів: приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб’єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності) (але дана організаційна форма не відповідає Конституції України, яка не передбачає колективної форми власності); комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, що діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності); в Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. Частина 2 зазначеної статті встановлює, що у разі якщо в статутному фонді підприємства іноземна інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків, вважається іноземним підприємством. Тобто при створенні відповідних підприємств з об’єднанням національного та іноземного елементів слід керуватись цими нормами і вибрати одну з вказаних організаційних форм. А вид суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що аналізується, на наш погляд, більш досконалим було б включити до категорії «юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України, в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності».

Аналізуючи правове положення іноземних суб’єктів господарської діяльності як суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, відмітимо, що Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» під ними розуміє суб’єктів господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України. Дещо інше визначення цього поняття надає законодавець в Постанові Кабінету Міністрів України від 30 липня 1996 р. № 853 «Про затвердження Порядку здійснення іноземними суб’єктами господарської діяльності операцій з продукцією українського походження на території України без вивезення її з митної території України», а також в Наказі Державного митного комітету України від 14 серпня 1996 р. № 382 «Про затвердження Порядку митного оформлення вивезення продукції, одержаної іноземним суб’єктом господарської діяльності в результаті господарських операцій з продукцією українського походження на території України». Під поняттям «іноземні суб’єкти господарської діяльності» в зазначених нормативно-правових актах розуміються суб’єкти господарської діяльності, що мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України, створені та/або діють відповідно до законодавства іноземної держави, зокрема юридичні особи, суб’єкти господарської діяльності, що не мають статусу юридичної особи, об’єднання суб’єктів господарської діяльності, іноземні громадяни та особи без громадянства, які провадять господарську діяльність, а також громадяни України, що мають постійне місце проживання за межами України і провадять господарську діяльність. Останнє визначення, на наш погляд, є більш вдалим і детальним для визначення ознак цього специфічного суб’єкту зовнішньоекономічної діяльності.

Звертає увагу той факт, що ані Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність», ані Господарський кодекс України при визначенні суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності не називають серед останніх іноземні суб’єкти господарської діяльності. В теорії з цього приводу існує думка, що іноземні суб’єкти господарської діяльності не відносяться до категорії «суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності», однак виступають як учасники зовнішньоекономічної діяльності [4]. Але законодавець, користуючись терміном «іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України», конкретизував, таким чином, участь відповідних суб’єктів у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності; визначив у ст. 5 зазначеного Закону, що господарська, в тому числі зовнішньоекономічна діяльність іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України, регулюється законами України щодо порядку здійснення іноземними особами господарської діяльності на території України. У разі, якщо зазначена діяльність пов’язана з іноземними інвестиціями, вона регулюється відповідними законами України. З урахуванням цих положень, вважаємо обґрунтованим включення до суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності такої категорії, як іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України.

Зовнішньоекономічною правосуб’єктністю, як нами вже зазначалось, володіють структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України. Відповідно до пп. 4, 5 ст. 4 Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» вони не підлягають державній реєстрації, але підлягають акредитації на території України в порядку, встановленому законом. Такий порядок ще не встановлений, що є певним недоліком законодавства, який, безумовно, має бути усунений. Представництва іноземних суб’єктів господарської діяльності підлягають реєстрації відповідно до ст. 5 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», Інструкції «Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні», затвердженої Наказом Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № 30. Реєстрацію представництв здійснює Міністерство економіки України.

З прийняттям Господарського кодексу було уточнене положення ст. 3 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» щодо того, що структурні підрозділи українських юридичних осіб не є суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, адже перелік суб’єктів останньої, що наводився в Закону, був невичерпним. Зараз це протиріччя усунене.

Підводячи підсумок викладеному вище, пропонуємо наступне визначення поняття суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України – це суб’єкти господарської діяльності, які мають такий статус відповідно до законодавства тієї країни, на території якої мають постійне місце проживання або місцезнаходження, і які мають право на здійснення зовнішньоекономічної діяльності відповідно до законодавства України.

Резюмуючи викладене, висловимо думку про те, що законодавець має проявити однозначність щодо визначення суб’єктного складу у зовнішньоекономічній діяльності з обов’язковим приведенням у відповідність нормативних положень, що визначають правовий статус окремих категорій суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.

Висновки та пропозиції, зроблені в даній статті, освітлюють лише деякі аспекти визначеності суб’єктного складу у зовнішньоекономічній діяльності. Подальше вдосконалення законодавства у цій сфері обов’язково потребує наукового обґрунтування.


Література:

1. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144.
   
2. Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40. – Ст. 356.
   
3. Шкляр Т. Некоторые вопросы совершенствования законодательства Украины о субъектном составе внешнеэкономических отношений // Предпринимательство, хозяйство и право. – 2001. - № 12. – С. 42.
   
4. Вишняков А. К. Регулирование внешнеэкономической деятельности в Украине: Учебное пособие. – Х.: ООО «Одиссей», 2005. – С. 20.
   

О. Руднев,

Преподаватель

Крымского государственного

медицинского университет

им. С.И. Георгиевского


ОБЯЗАТЕЛЬНОЕ СТРАХОВАНИЕ ГРАЖДАНСКО-ПРАВОВОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ - НЕОБХОДИМЫЙ ШАГ К ЕВРОИНТЕГРАЦИИ

Вместе с активным развитием рыночных отношений, переходом имущества и способов производства из государственной и коммунальной собственности частным лицам, с развитием малого и среднего предпринимательства повышается и деловая активность населения. Жизнь становится не возможной без такой незаменимой вещи как автомобиль. К автомобилю уже не относятся как к предмету роскоши. Без индивидуального способа передвижения тяжело обойтись, поэтому количество автомашин на отечественных дорогах все больше увеличивается. Известно, что автомобиль является источником повышенной опасности. Часто по разным субъективным и объективным причинам он срабатывает, и тогда мы начинаем считать жертвы и убытки. Именно здесь включаются различные правовые механизмы, одним из которых выступает страхование гражданской ответственности собственников наземных транспортных средств.

Целесообразность и своевременность осуществления в Украине на данном этапе именно такого вида страхования в течении длительного времени была предметом дискуссии и обсуждений как среди широкой общественности, так и на государственном уровне. Разные аспекты проблем, связанных с реализацией обозначенной идеи, стали предметом анализа многих политиков ученых и практиков.

Начиная с 1994г. в Украине предпринимались попытки внедрить ОСГПО. Первая попытка была не удачной и уже через полгода, постановление Кабинета Министров Украины, которое регламентировало деятельность страховщиков по осуществлению страхования гражданской ответственности владельцев транспортных средств, было отменено. Вторая попытка дала возможность этому виду страхования закрепиться на страховом рынке, но особого развития и популярности среди владельцев транспортных средств не получила. В 2004 году 1 июля Верховная Рада Украины, принимая во внимание особую социальную значимость данного вида страхования, принимает Закон Украины «Об Обязательном страховании гражданско-правовой ответственности собственников наземных транспортных средств», тем самым, поставив точку в процессе длительного обсуждения этого вопроса.

Вопросы, связанные с ОСГПО, затрагивают интересы каждого человека, без каких бы то ни было исключений. Причем не важно, гражданин он Украины или нет. Любой человек – это потенциальный виновник или потерпевший в результате ДТП. Даже если он лично не будет участвовать в ДТП, может пострадать его имущество, тогда, именно благодаря ОСГПО, он может получить возмещение в кратчайшие сроки не зависимо от материального положения виновного. Получается, что лицо, управляющее транспортным средством, страхуя свою ответственность, тем самым защищает свои экономические интересы в результате ДТП. В тоже время, ОСГПО действует и на интересы потенциальных потерпевших, которым, гарантируется получение компенсации в случае невозможности виновной стороны возместить причиненный ущерб.

Как видим, социальная полезность данного вида страхования убедительна. К сожалению, в нашей стране развитие ОСГПО как по внутренним, так и по международным договорам не отвечает требованиям рынка. Как показывает практика, реализация закона Украины по этотй проблематике на сегодняшний день превратилась в затянувшийся процесс и вызвала, как не странно, не восприятие в обществе. Неудовлетворенны страховщики, считая, что договор ОСГПО слишком социально направлен и первое время будет убыточным. Не спешат получать страховые полисы страхователи, так как не довольны новой тарифной политикой государства относительно установления размеров страховых платежей. Государство в свою очередь, заняло не решительную, двойственную позицию, которая выразилась в приостановлении действия некоторых положений Закона. Так, с 1 апреля 2005года сотрудники ГАИ МВД Украины не должны были останавливать транспортные средства для поверки и составления протокола об административном правонарушении в связи с отсутствием полиса ОСГПО, как это было предусмотрено ст.21 Закона Украины. Объяснялось это тем, что не выработан порядок и не урегулирован механизм привлечения к административной ответственности за отсутствие полиса ОСГПО.

Практика деятельности страховщиков подтверждает наличие существенных проблем со временем и качеством оформления ДТП органами ГАИ, что негативно отражается на клиентах страховых компаний и безусловно требует эффективной системы взаимодействия участников страхового рынка с органами ГАИ МВД в процессе урегулирования вопросов, связанных с ДТП.

В условиях развития рыночных отношений в Украине формируется и расширяется страховой рынок услуг. Чувствительным импульсом в развитии страхового рынка стало вступление в действие закона Украины «ОСГПО». Этот документ сегодня важный и популярный во многих странах. Важнее всего, что этот закон служит национальным интересам государства, а также, обеспечению прав и свобод граждан.

Однако закон четко не указывает, что является договором ОСГПО. Но, изучив содержание, особенности и основные условия, не трудно видеть, что договор ОСГПО представляет собой сделку между страхователем (потенциальным причинителем вреда) и страховщиком (страховой организацией) по поводу возложения на последнего бремени возмещения вреда потерпевшему в результате дорожно-транспортного происшествия.

На территории Украины существует два вида договоров: Внешний, включающий только один тип - «Зеленую карту», Внутренний, состоящий из 3х типов, определенных в ст.15 Закона Украины «Об ОСГПО».

Важным условием при заключении договора являются те затраты, которые страхователь перекладывает по средствам полиса на страховщика. В этом вопросе законодатель четко указал все возможные варианты вреда, а равно и исключения, при которых вред не возмещается.

Особенностью ОСГПО является нормативное регулирование не только видов, но также регламентация конкретных условий договора страхования. Анализ законодательства показал, что нормативное регулирование такого важного вида страхования как ОСГПО на сегодняшний момент носит незавершенный характер и требует некоторых усовершенствований.

Решение обозначенных проблем видится в борьбе с правовым нигилизмом участников дорожного движения, часть которых не желает воспринимать ОСГПО как механизм урегулирования вопросов, связанных с возмещением вреда при ДТП, а другая часть надеется на отмену Закона; а равно в устранении пробелов имеющихся в законодательстве.

В указанном законе Украины законодателем четко определены типы договора, обозначена и стоимость договора в зависимости от типа. Политика государства, относительно определения размера страховых премий на сегодняшний день не удовлетворяет ни страховщиков, ни страхователей.

Надо полагать, вопрос тарифной политики разрешиться с течением времени. Как известно, законодателем предусмотрена система скидок для правопослушных собственников транспортных средств. Речь идет о системе скидок «Бонус - Малус», суть которой заключается в понижении, вплоть до 50 %, или повышении, в 3 раза, стоимости страховки в зависимости от того были ли выплаты страхового возмещения. На сегодняшний день рекомендуется страховщикам проводить как можно больше агитационно-пропагандиской и рекламной работы с целью разъяснения идеи социальной защиты населения с помощью заключения договоров ОСГПО.

Одна из наиболее насущных проблем данного вида страхования это вопрос должного качества обслуживания страховщиками своих клиентов. Для разрешения сложившейся ситуации необходимо создать независимую службу - «Центр аварийных комиссаров», который будет иметь полномочия по экстренному обслуживанию автовладельцев при мелких и средних ДТП, где не было нанесено ущерба жизни и здоровью граждан. В частности, на центр аварийных комиссаров может быть возложена обязанность по оформлению документации, официально признаваемой страховыми компаниями и государственными органами. В границах своих полномочий служба независимых комиссаров должна иметь право на установление причинно-следственной связи при наступлении ДТП, предварительное определение размера убытков, определение необходимости вызова ГАИ на место происшествия и ведение информационной базы по ним.

Центр аварийных комиссаров может быть создан в нескольких вариантах: как структурное подразделение Моторно-транспортного Страхового Бюро Украины, как независимая организация или как объединение, созданное страховыми компаниями, осуществляющими ОСГПО. Наиболее эффективный, на наш взгляд, именно последний вариант. Его главные преимущества - избежание монополизации рынка урегулирования ДТП, а также возможность использования существующей материальной и ресурсной базы сервисных компаний, которые предоставляют услуги как страховщикам, так и автовладельцам.

По третьему варианту предлагается двухуровневая структура Центра аварийных комиссаров. Первый - административно - диспетчерский центр (Центральная дирекция и региональные подразделы Центра). В состав Центральной дирекции Центра аварийных комиссаров входит также общеукраинский центр принятия сообщений о ДТП. К компетенции Центральной дирекции может относиться: общее руководство, координация деятельности подразделений и представителей; проведение тендеров среди служб ликвидаторов убытков на право вхождения в Центр аварийных комиссаров в Киеве и Киевской области, надзор за проведением тендеров в регионах; круглосуточный прием звонков от страхователей - участников ДТП; сбор и обобщение информации по урегулированным страховым случаям, ведение их базы.

Второй уровень Центра аварийных комиссаров - сертифицированные ликвидаторы убытков - юридические лица и субъекты предпринимательской деятельности, на коммерческой основе предоставляющие услуги по оформлению документации при наступлении ДТП. В функции ликвидаторов убытков могут входить: фиксация факта ДТП, его обстоятельств, причин и участников без вызова ГАИ, составление протокола и схемы ДТП с последующей передачей документов соответствующим органам МВД; оформление документации, необходимой для принятия решения о выплате страхового возмещения; определение размера убытков и организация выплаты страхового возмещения.

Получение членства отдельными ликвидаторами убытков в Центре аварийных комиссаров должно происходить на основании проведения тендера. Осуществление тендера может происходить с учетом необходимости создания региональной сети. Таким образом, отдельные тендеры будут проводиться также в каждом отдельном регионе. Службы ликвидаторов убытков, которые имеют разветвленную сеть представительств в регионах, должны предоставить полную информацию о каждом региональном представительстве.

Среди исходных положений тендерных условий следует, в частности, предусмотреть: наличие в распоряжении службы ликвидаторов более 10 сертифицированных в органах ГАИ и полностью технически обеспеченных аварийных комиссаров (в частности, в распоряжении аварийного комиссара может быть автомобиль и фото - или видеотехника для фиксации картины ДТП). Возможность прибытия аварийных комиссаров на место ДТП в регионе, обслуживаемом во временном промежутке 30 - 60 минут, - в зависимости от дорожной ситуации и отдаленности места ДТП от больших населенных пунктов.

Центр аварийных комиссаров может быть подотчетным и предоставлять всю необходимую информацию по ДТП, которые он обслужил, органам МВД, а также по отдельным запросам Госфинуслуг, МТСБУ и участникам страхового рынка в границах отдельно определенных прав.

Финансирование организации и обеспечение материально - технической базы центральной дирекции и региональных представительств Центра аварийных комиссаров могут взять на себя страховые компании, которые будут осуществлять ОСГПО владельцев транспортных средств. При этом, материально - техническая база деятельности отдельных ликвидаторов убытков может обеспечиваться самими субъектами предпринимательской деятельности, а оплата услуг, предоставленных Центральной дирекции, региональных представительств и отдельных ликвидаторов убытка осуществляется в рамках урегулирования страховых случаев по факту предоставления услуг.

Среди условий предоставления услуг Центра аварийных комиссаров в границах отдельного ДТП следует, в частности, предусмотреть: наличие полисов страхования гражданской ответственности у участников ДТП; отсутствие ущерба, причиненного жизни и здоровью участников вследствие ДТП; письменное согласие участников ДТП; наличие у аварийного комиссара средств технической фиксации (фото - видеокамера), средств связи и т.п.

Создание Центра аварийных комиссаров может обеспечить условия для быстрой и максимально комфортной процедуры урегулирования ДТП, а также сделает процесс урегулирования страховых случаев более прозрачным и объективным как с точки зрения клиентов страховых компаний, так и для самых страховщиков..

Для развития данного вида страхования необходимо предпринимать решительные меры по дополнению имеющегося законодательства, разработке новых положений и инструкций. Кроме государства, участие в данном деле должны принимать как страховщики, так и сами страхователи.

Подытоживая все вышесказанное, считаем, что ОСГПО в перспективе должно стать одним из наиболее распространенных видов страхования в Украине. Более того, оно повлияет на ситуацию на страховом рынке Украины, а также позволит повысить «страховую культуру» населения. Если пострадавшие начнут получать возмещение, возрастет доверие к страховым компаниям, которое окажет воздействие на развитие других, менее убыточных видов страхования. Более того, обеспечение страхования гражданско-правовой ответственности каждого владельца транспортного средства является обязательным для каждого государства – члена ЕС в соответствии с Директивой Совета 72/166/ЕС от 24 апреля 1972года. Украина последней из Европейских стран приняла соответствующий закон. Только с вступлением его в действие 1 января 2005г. и после шести лет «переходного членства» Украина стала полноправным членом международной системы страхования автотранспорта «Зеленая карта». В случае, если Украина сможет в полном объеме обеспечить реализацию Закона путем внедрения соответствующей нормативно-правовой базы, то это поможет достичь ей нового уровня в заявленном евроинтеграционном процессе.


Гурська Тетяна Дмитрівна

ст. викладач кафедри

цивільно-правових дисциплін КНУВСУ


Деякі питання законодавчого закріплення права жінки на материнство

В Україні права і свободи людини і громадянина в основному відповідають загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права та визнаються і гарантуються Конституцією України. Права і свободи людини і громадянина визначають сенс, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавчої влади, місцевого самоврядування та забезпечуються правосуддям. Особливо місце серед них в силу причин фізіологічного і соціального характеру, а також специфіки жіночого організму займають права жінки.

Важко переоцінити значення шлюбу, сім’ї і дітей в житті кожної жінки. Гарна сім’я зі стабільними взаємовідносинами, здорові діти і міцний шлюб для більшості жінок є символом особистого щастя і благополуччя.

Реалізована потреба в шлюбі і сім’ї надає людині позитивний і стійкий емоційний стан, відчуття духовної рівноваги, впевненості, наповнює життя особливим сенсом і змістом. Ця потреба є важливою в структурі особистості в загалі, і жінки в особливості, і включає в себе: сексуальну тягу; потребу в коханні, дружбі, інтимному емоційному спілкуванні; здійсненні інституту материнства; відчутті своєї потрібності близьким людям.

Особистість жінки – явище історичне, яке зазнає зміни і розвиток у часі. Нерівність соціального становища і соціального значення жінки в суспільстві є наслідком історичного розвитку. Для України в теперішній час характерні дискримінація жінок у сфері праці, погіршення здоров’я і зростання насилля щодо них. В сучасних умовах жінкам значно складно, ніж раніше, поєднувати трудову, суспільно-політичну діяльність і материнство. Це поєднання все більш набуває конфліктний характер. Але становище жінки в суспільстві, її місце і роль в багатогранній системі суспільних відносин завжди були пов’язані з материнством. Про що свідчать багаточисленні образи жінок, що зафіксовані та збережені в різноманітних формах матеріальної та духовної культури.

Материнство як важлива для суспільства функція жінки в цілому визначає її соціальний статус. Традиційно жінці в суспільстві відводиться, головним чином, роль жінки та матері.

Слово “материнство” (“матерство”) стало згадуватися у вітчизняних джерелах з Х1 століття [7]. Поняття “материнство” в літературі розглядається з точки зори різних наук. З медичної точки зору, материнство є основною біологічною функцією жіночого організму, спрямованою на продовження людського роду. Прагнення стати матір’ю присутнє кожній здоровій жінці. На думку медиків, материнство є одним із сильних інстинктів, непереборною потребою жінки, що дає їй багато позитивних емоцій [3]. Для медиків материнство, в першу чергу, проблема медична, біологічна і фізіологічна. Вони обґрунтовують це тим, що жінка забезпечує продовження роду, виношує плід, потім годує дитину, тобто передає “естафету життя” від поколінь до поколінь. Духовне, соціальне виховання, соціокультурні умови виховання особистості ними не враховуються, вважаються чимось само собою зрозумілим, природженим, закладеним самою природою.

Щодо культурологічного підходу, материнство – одна із соціальних жіночих ролей, тому якщо потреба бути матір’ю і закладена в жіночій природі, суспільні норми і цінності справляють визначний вплив на проявлення материнського відношення.

Словацький вчений Франтишек Хорват дає таке визначення материнству. “Материнство, - пише він, - це особисті якості жінки, її біологічні і психофізіологічні особливості, які жінка має як би “в собі”, як якусь художню здатність, вроді “природженого таланту”.

З філософської точки зору, материнство – унікальний феномен взаємодії природно-генетичних механізмів розмноження і соціокультурних детермінант, пов’язаних історично в єдину систему, що змінюється. Унікальність материнства, на думку Рамих В.А., полягає в тому, що воно поєднує воєдино природу і культуру [4,с.97]. Рамих В.А. розрізняє два різновиди материнства: інстинктивне і свідоме. Свідоме – коли материнство стає для жінки обдуманим вчинком, свідомим актом вибору життєвих пріоритетів. Інстинктивне – коли появлення дитини, в певній мірі, результат неочікуваний і є скоріш досадним, ніж бажаним варіантом розвитку події для самої жінки.

Велику увагу материнству приділяють психологи і педагоги, що займаються питаннями розвитку дітей. Є така проблема і в демографії. У меншій мірі материнство досліджується в соціології. З соціологічної точки зору можливо визначення материнства як соціальної категорії, що характеризується особливою роллю і поведінкою жінки, пов’язаною з виношуванням, народженням, вихованням і навчанням дитини, що передбачає формування особливої системи цінностей.

На наш погляд дані підходи дослідження материнства слід розглядати як біосоціальне, психосоціальне, медико-соціальне і історичне явище. Не останнє місце в вивченні і розумінні материнства займала і зайва “біологізація”, що критично оцінювалась такими відомими вченими, як, наприклад М.Мид.

Представляється, що не заперечуючи ролі біологічного фактору, слід розглядати материнство як особливе соціальне явище, особливий соціальний інститут, пов’язаний з одного боку, зі шлюбно-сімейною сферою, а з другого – з соціальною структурою, соціальними статусами, ідеалами, інтересами, репродуктивною поведінкою тощо. Материнство відкриває можливість жінці вторгатися в хід соціального розвитку.

Материнство в соціальній теорії означає не дітородіння само по собі, а в соціальному змісті вигодування немовлят і безпосередню турботу про них.

Материнство як соціальне явище має свої особливості. По-перше, материнство тісно пов’язано з повсякденним існуванням людини, його особистим життям. Можна зазначити, що материнство є однією із головних складових особистого життя жінки, з яким пов’язане вирішення такого питання, як народження дітей (кількість дітей, інтервал народження дітей, питання планування сім’ї тощо). По-друге, тісний зв’язок материнства з духовним життям робить важливим розвиток духовно-емоціональної сфери жінки. Соціальна роль материнства в історії суспільства неоднозначна, що проявляється у відношенні ролей батьків і дітей. У більшості культур виховання дітей є пріоритетом жінки. Соціальна ситуація в більшості суспільств складається таким чином, що материнство розглядається як перешкода для реалізації різноманітних сторін жіночої особистості. Саме завдяки материнству жіноча активність обмежувалась виключно сімейною сферою, не розповсюджуючись на соціальну активність в цілому.

Під впливом соціально-економічних і політичних перетворень в більшості країн, перш за все європейських, законодавство становилось все більш прогресивним щодо материнства. Правове втручання в сферу материнства стало носить, головним чином, характер захисту материнства. Слід відмітити, що право на сучасному етапі розвитку суспільства менш інтересується власно материнством, а більш турбується про дитину. Право захищає дитини відразу ж після зачаття (правове регулювання абортів), до того, як він народився, і після народження (наприклад, спадкові права).Що ж стосується власно материнства, то воно в значній мірі знаходиться в сфері соціального регулювання. В різних країнах існують різноманітні соціальні програми, системи соціального забезпечення, пов’язані з материнством.

Найважливішою соціальною функцією жінки, що надана їй природою – є народження дитини. Поняття материнства, як правило, пов’язане зі шлюбом і сім’єю. Право на материнство є одним із природних прав жінки взагалі і жінки, яка перебуває у шлюбі зокрема. Право жінки на материнство слід розглядати як право народити дитину, так і право утриматися від цього. Неможливо покладати на жінку обов’язок бути матір’ю в кожному випадку настання вагітності. З метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, тим самим вона має можливість реалізувати право на репродуктивну свободу. Жінка повинна мати можливість репродуктивного вибору, а держава у той час не повинна ставитися до цього надзвичайно. Право народити дитину може бути реалізовано жінкою завдяки статевим стосункам з її чоловіком і шляхом зачаття дитини за межами організму жінки.

Згідно зі ст..51 Конституції України і ст.. 5 Сімейного кодексу України держава охороняє материнство, створює жінці умови для материнства, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство.

Останнім часом в Україні спостерігається погіршення демографічної ситуації та зниження здорового дітонародження. Кожна третя дитина має відхилення у фізичному та психічному розвитку. Близько 70 відсотків жінок народжують дітей з акушерськими ускладненнями. Збільшується кількість безплідних шлюбів та новонароджених з вродженою патологією.

Необхідність активної протидії поглибленню негативних змін у стані здоров’я населення, особливо жінок і дітей, демографічній кризі обумовило затвердження Кабінетом міністрів України 29 березня 2002 року Концепції безпечного материнства, в якій визначено засади вирішення питань збереження здоров’я населення, зниження дитячої і материнської захворюваності та смертності, відповідального батьківства, забезпечення здоров’я майбутніх поколінь.

Як зазначено вище, материнство в літературі аналізується в філософському, соціологічному, економічному, політичному та психологічному аспектах. Що стосується права, то в такому аспекті материнство в юридичній літературі не розглядалось. Законодавчо закріплено лише поняття безпечного материнства, під яким розуміється забезпечення здоров’я матері, в тому числі фізичних, психічних та соціальних факторів благополуччя вагітної жінки до пологів, під час пологів та у післяпологовий період, і дитини для її гармонійного розвитку [2].

Як вже зазначалось материнство тісно пов’язане зі шлюбом і сім’єю. З прийняттям Сімейного кодексу України (2002 р.) коло особистих немайнових прав подружжя було розширено. Зокрема це сталося завдяки введенню в Сімейний кодекс України ст.. 49, в якій закріплено право на материнство – “дружина має право на материнство”. Право на материнство займає перше місце серед інших особистих немайнових прав подружжя, регулювання яких здійснюється главою шостою Сімейного кодексу України. На нашу думку, цим законодавець підкреслив важливість цього права серед інших особистих немайнових прав подружжя. Не має значення, що право на материнство належить до особистих немайнових прав подружжя, реалізувати це право може і жінка, яка не перебуває у шлюбі. Слід погодитись з Ромовською З.В., яка вважає, що право на материнство поміщено в главу шосту Сімейного кодексу України не для того, щоб заперечити право на материнство жінки, яка не перебуває у шлюбі, а лише для того, щоб підкреслити це право жінки, яка перебуває у шлюбі, і цим ще раз наголосити на важливості шлюбу, в тому числі і для дітей [5,с.113].

В правовому аспекті спробу дати визначення материнства було зроблено Бірюковим І.А. На його думку материнство – це забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію (народжувати здорових дітей), належним чином утримувати їх та виховувати в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини [6,с.78].

Право на материнство жінки – це її право, а не обов’язок. Це означає, що жінка має право як народити дитину, так і право утриматися від цього. На нашу думку – право утриматися від народження дитини також має бути зазначено у визначенні материнства у правовому аспекті.

Виходячи з вище викладеного, вважаємо за необхідне внести зміни до ст..49 Сімейного кодексу України і ч.1 зазначеної статті викласти в такій редакції: “Дружина має право на материнство. Материнство - це юридично забезпечена можливість жінки народити дитину (здійснити репродуктивну функцію) або відмовитися від народження, вигодування і турбота про дитину та належне її виховування”.