Geum.ru

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материалаЗакон

Содержание


1. Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. № 30 – Москва, 1990. 2
Проблеми попередження рецидивної злочинності
Эффективность применения залога в уголовном процессе Украины
Подобный материал:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   57

Литература

1. Ведомости Съезда народных депутатов РСФСР и Верховного Совета РСФСР. № 30 – Москва, 1990.

2. СП РСФСР. № 1—2. – Москва, 1922.

3. Saumweber Wolfgang. Der Schutz von know-how im deutschen und amerikanischen Recht. Eine rechtsvergleichende Analyse. - Munchen, 1978.

4. Рыночная экономика. 200 терминов/ Под ред. Кипермана Г. Я. - Москва, 1991.

5. Platzer Michael. Der Schutz des Untcrnehmensgeheimnisses in den Mitgliedstaaten der Europaischen Wirtschaftsgemeinschaft. - Munchen, 1966.

6. Прокопенко В.І. Трудове право України. – Харків, 2000.

7. Дахно І.І. Право інтелектуальної власності. – Київ, 2003.


Кльован Н.,

Викладач Миколаївського навчального центру

Одеської національної юридичної академії


ПРОБЛЕМИ ПОПЕРЕДЖЕННЯ РЕЦИДИВНОЇ ЗЛОЧИННОСТІ

Кримінально-правова статистика свідчить, що рівень рецидивної злочинності в Україні за останні роки не знизився і вона залишається серйозною проблемою для суспільства. Так, кількість зареєстрованих злочинів загально кримінальної спрямованості, вчинених особами, які раніше вчиняли злочини, в динаміці за 5 років складає:

в Україні: 2000р. – 79319 випадків (13,97% від загальної кількості злочинів), 2001р. – 70833 (13,76%), 2002р. – 64046 (13,91%), 2003р. – 87145 (15,66%), 2004 – 83413 (16,04%);[1]

в Миколаївській області: 2000р. – 1901 випадків, 2001р. – 1642, 2002р. – 1475, 2003р. – 2636, 2004 – 3140. [2]

Суспільна небезпечність рецидивної злочинності залишається значною, не зважаючи на домінування «первинних» або «нових» злочинців. Рецидивні злочини завдають шкоди суспільству і державі, а особи, які їх вчиняють, сприяють подальшій криміналізації населення, поширенню кримінальних звичаїв та традицій. Так, із загальної кількості засуджених мають незняту і непогашену судимість, раніше судимі та судимість яких знята або погашена: 2000р. – 34,3%, 2001р. – 34,6%, 2002р. – 32,4%, 2003р. – 33,6%, 2004р. - [1]. Тобто кожен третій засуджений раніше вчиняв один або декілька злочинів. Тому діяльність судових та правоохоронних органів по попередженню рецидивної злочинності є важливим напрямком, а вивчення пов’язаних з цим проблем – актуальним для правової науки.

Необхідність вивчення рецидивної злочинності і проблем її попередження постає з прийняттям Кримінального кодексу України 2001р., в ст.34 якого визначене поняття рецидиву злочинів як вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Кримінально-правовий рецидив отримав назву легального або офіційного. На противагу легальному рецидиву в теорії науки кримінології конструюється інше поняття рецидиву кримінологічного або фактичного, як повторне вчинення нового злочину особою, яка раніше вчинила злочин, незалежно від наявності в неї судимості. В спеціальній літературі також існує поняття пенітенціарного рецидиву – вчинення нового злочину особою, яка відбуває покарання, що охоплюється поняттям рецидиву кримінологічного. Нове розуміння рецидиву злочинів вплинуло на державну статистичну звітність ОВС. Починаючи з 2001р. у методиці статистичного обчислення цієї категорії осіб намітився відхил від усталеного кримінологічного тлумачення рецидиву злочинів у бік саме офіційного. Як стверджує О.Чужа, кримінальна статистика лише приблизно відображає стан рецидивної злочинності, що ускладнює можливості його узагальнення і аналізу і суттєво знижує інформативну цінність статистики. [3, 72].


Конкретизація термінології, як зауважила А.І.Долгова, є неодмінною умовою ефективного вивчення і розв’язання проблеми боротьби зі злочинністю. [4, 317].

Серед дослідників рецидивної злочинності немає єдиної думки щодо тлумачення поняття рецидиву. Дані розходження мають місце, тому що поняття «рецидив» використовується представниками різних наук: кримінального права, кримінології і кримінально-виконавчого права.

В.С.Батиргареєва вказує, що законодавча формула має бути основою для формулювань рецидивної злочинності і вважає, що рецидивна злочинність є сукупністю умисних злочинів, скоєних на певній території за певний проміжок часу особами, які на момент скоєння злочинів мали не зняту або не погашену судимість. Якщо судимість знята або погашена, особа вважається не судимою, а значить говорити про вчинені нею раніше злочини не коректно, не етично, не гуманно. [5]

Так, кваліфікація рецидиву судом за законодавством тягне для винного негативні правові наслідки, оскільки вчинення рецидивного злочину свідчить про стійку протиправну орієнтацію особи, небажання робити належні висновки з попереднього покарання. Однак посилення покарання тих, хто вчинив злочин після засудження та відбування покарання, при рівних інших умовах, навряд чи можна вважати справедливим. Відповідне посилення відповідальності за рецидив може бути виправдане, якщо попередній і наступний злочини «за своїм характером є однією і тією ж злочинною діяльністю та відображають стійку [виділене по К.Н.] антисоціальну спрямованість особи». [6] Закон і суд при визначенні міри відповідальності рецидивіста повинні виходити не з факту повторення злочину, а з наявності «злочинної діяльності як такої, що здійснюється шляхом умисних, передбачених кримінальним законом дій, тією чи іншою мірою пов’язаних між собою спонуканнями даного суб’єкта». [7] Як зазначив С.Познишев, справа не в самому повторенні злочину, а в тому, чи склалися у винного стійкі злочинні звички. [8].

Тому, не заперечуючи важливого значення законодавчого визначення рецидиву злочинів, яке застосовується при кваліфікації злочину, оцінці особи, яка його вчинила, та призначенні покарання, вважається за потрібне виділити і кримінологічне його визначення.

Термін «рецидив» з латинської означає те, що повертається, повторюється, тобто повторний прояв чогось. Найбільш вірним, найближчим до тлумачення рецидивної злочинності здається поняття кримінологічного рецидиву. Воно акцентує увагу саме на типовій негативній поведінці особи, здатності в тій чи іншій конкретній ситуації вчинити новий злочин.

На думку К. Оробця для кримінології, що описує, аналізує передусім соціолого-емпіричний і психолого-прикладний матеріал, хоч і з правових позицій, важливим є перш за все фактичний бік, безпосередньо соціальна та пов’язана з нею психологічна характеристика юридичного явища. Саме тому існує окреме поняття фактичного або кримінологічного рецидиву, облік якої входить до офіційної статистичної звітності правоохоронних органів. [9]. А.Зелинського також вказує, що тлумачення рецидиву для кримінології та кримінального права має бути єдиним: повторне здіснення нового злочину особою, що раніше була засуджена або іншим чином відповідала згідно із законом за скоєний злочин незалежно від наявної судимості. [10]

Кримінологічне поняття рецидиву дозволяє виділити повторні злочини, вчинені особами, до яких за різних обставин заходи кримінально-правового впливу не вживались; які мають непогашену або не зняту судимість; судимість яких погашена чи знята; щодо яких застосовані за попередні злочини інші, некримінальні покарання або заходи правового впливу. [11, 273].

На мою думку є складним питання, чи вважати рецидивом повторне вчинення нового злочину особою, якщо попередній злочин (попередні злочини) залишився з будь-яких причин невідомим правоохоронним органам, тобто латентним. З точки зору типовості поведінки, стійкості асоціальної установки рецидив, як повторне вчинення суспільно небезпечного діяння, має місце. Але за офіціальними статистичними даними – це первинний злочин. І тому такий рецидив буде лише латентним.

Можна було б не сперечатися і залишити як кримінально-правове, так і кримінологічне визначення рецидивної злочинності, кожне з яких використовувати для досягнення певних завдань відповідної науки. Але справа в тому, що ми не зможемо в повному обсязі дослідити рецидивну злочинність на основі нерепрезентативної її частини, не маючи реальної картини про її стан, який відображується в статистиці. А правова статистика, до речі, використовує офіційне (кримінально-правове) визначення рецидивної злочинності.

Тому, вважається за потрібне визначити єдине поняття рецидивної злочинності і застосовувати його в офіційній статистиці для відображення дійсного стану хоча б зареєстрованої рецидивної злочинності.

В основу такого поняття має бути покладений кримінологічний рецидив, який більшою мірою відповідає сутності явища, а саме: повторне вчинення нового злочину особою, яка раніше вчинила злочин, незалежно від наявної судимості. Правові ж наслідки у вигляді кваліфікації злочину як рецидивного та призначення більш суворого покарання для такої особи мають наступати лише в разі наявності непогашеної чи незнятої попередньої судимості.

В.В.Лунєєв при дослідженні кримінальної глобалізації говорить про те, що всі складові частини кримінології і кримінального права в процесі подальшої глобалізації можуть зазнати і вже зазнають помітних і кримінологічно значущих змін. Що диктується високим рівнем і структурою злочинності в світі і в окремих країнах, особливостями особи злочинця, виникненням нових форм і видів суспільно небезпечної діяльності, розширенням сфери злочинного в кримінальному законодавстві, змістом і організацією попередження і запобігання злочинності. [12].

Кримінологічний підхід до рецидиву тягне за собою відображення в матеріалах кримінальної справи всіх судимостей особи, незалежно від того, зняті чи погашені вони на момент вчинення нового злочину чи ні. І це питання потребує окремого дослідження.


Небезпечність рецидивної злочинності виділяють завдяки особі рецидивного злочинця, а саме її соціально-психологічним та індивідуально-психологічним характеристикам. Вчинення рецидивного злочину засвідчує неприйняття свідомістю особи, яка вчинила злочин, комплексу кримінально-правових і психолого-педагогічних заходів, направлених на недопущення протиправної поведінки, і більш того цілеспрямованість злочинної діяльності. Особа важко піддається виправленню і ресоціалізації, застосування до неї будь яких покарань не дає стійкого позитивного результату. І основна задача попередження рецидивної злочинності полягає в запобіганні саме першому рецидиву. Всі вказані заходи будуть досягати своєї мети і тому з ефективністю можуть бути застосовані за часом між вчиненням первинного і до вчинення першого рецидивного злочину.

Особа рецидивного злочинця відрізняється такими характерними рисами:
  • за кримінологічними дослідженнями рецидивний злочинець вчиняє свій перший злочин неповнолітнім,
  • відбування покарання засудженим в місцях позбавлення волі не дає позитивних результатів, ізольованість від нормального суспільства і поміщення в сконцентровано криміногенне середовище має вплив на засудженого, протилежний очікуваному,
  • вчинення нового злочину більш тяжкого, ніж попередній, підвищення у зв’язку з цим суспільної небезпечності особи рецидивного злочинця, оскільки він має досвід вчинення злочинів,
  • домінування злочинів корисливо-насильницької спрямованості,
  • чітко виражена антисуспільна настанова такої особи, яка практично не піддається виправленню та ресоціалізації,
  • відсутність суспільно корисних зв’язків, приоритетність злочинної діяльності перед суспільно корисною, низький загальноосвітній і культурний рівень.

З огляду на вказані ознаки попередження рецидивної злочинності складається на мою думку з трьох напрямків.

Першим і приоритетним є зменшення кількості неповнолітніх, які відбувають покарання в виді позбавлення волі, оскільки вчинення злочину і подальше відбування покарання в місцях позбавлення волі особою в неповнолітньому віці, в момент формування особистості, залишає найбільш стійкий негативний вплив. Досягненню такого завдання будуть сприяти як профілактика злочинності неповнолітніх, так і зміни в системі покарань для неповнолітніх. Сучасне кримінальне законодавство має тенденцію до виокремлення норм щодо неповнолітніх і потребує дослідження на предмет особливих заходів покарання для них.

Позбавлення волі для неповнолітніх має бути виключною мірою покарання за тяжкі і особливо тяжкі злочини проти життя і здоров’я. Замість позбавлення волі на певний строк вважається за потрібне застосовувати до неповнолітніх покарання, яке за своєю сутністю схоже з обмеженням волі (можливо з іншою назвою), але з деякими особливостями. Відбування такого покарання в установі відкритого тупу – виховному центрі, має передбачати обов’язкове притягнення до навчання з метою одержання професійних навичок та підвищення загальноосвітнього рівня неповнолітніх засуджених, а також обов’язкову виховну роботу, до якої мають бути задіяні громадські організації, або нині діюча служба по справах неповнолітніх. При цьому спілкування з батьками і близькими родичами у вільний час, в тому числі і телефонні розмови, але в присутності вихователя і за рахунок батьків, не може бути обмежено в кількості разів. Має бути передбачений з дозволу начальника центру вихід за межі центру в супроводі (і під наглядом) батьків або вихователя, а також можливість виїзду за межі центру додому в святкові і вихідні дні під нагляд батьків. При чому відмова в таких діях повинна бути саме заходом стягнення. Прибуття до центру неповнолітнього засудженого має бути вільним і в супроводі батьків. В межах центру вважається за необхідне введення окремих положень режиму, таких, наприклад, як заборона на алкогольні, тютюнові вироби та наркотичні засоби, на заборонені в обігу предмети і т.д., додержання правил внутрішнього розпорядку та інші.


Неодноразово зазначалося, що саме відбування покарання в місцях позбавлення волі сприяє подальшої десоціалізації особи засудженого завдяки тим умовам, в які він потрапляє. Відрив від сім'ї, ізоляція від нормального суспільства, зосередження кримінальних елементів, які є носіями і розповсюджувачами кримінальної субкультури, необхідність пристосовуватися до незвичних суворо врегульованих умов життя і форм спілкування, мінімалізація потреб викликають почуття покинутості, непотрібності суспільству, злості на тих, хто залишився по той бік грат. Призначення за тяжкі злочини покарання, не пов’язаного з ізоляцією від суспільства, не є виходом з цієї ситуації, тому що воно породжує почуття безкарності, не є справедливим по відношенню до інших членів суспільства, а іноді не є можливим в силу суспільної небезпечності діяння і особи. Тому потребують змін і приведення у відповідність до міжнародних стандартів умови відбування покарання в виправних установах. Але не тільки. Класифікація і розподіл засуджених за видами кримінально-виконавчих установ здійснюється за декількома критеріями: статтю, віком, станом здоров’я, тяжкістю вчиненого злочину, вчинення злочину вперше, а також передбачає окреме утримання певних категорій засуджених. Як свідчить практика, такий розподіл є дуже спрощеним і не враховує особливостей особи засудженого, таких як тип темпераменту, схильність до чужого впливу, психічне ставлення засудженого до вчиненого злочину і призначеного покарання (усвідомлення чи заперечення своєї вини, каяття чи планування подальшої злочинної діяльності і т.п.), і, що є немаловажним, відбування покарання в виді позбавлення волі вперше чи ні. Тобто дійсна індивідуалізація відбування покарання. Другим завданням при попередженні рецидивної злочинності є удосконалення умов відбування покарання в виправних колоніях, а також правил і критеріїв розподілу засуджених по установах.


Істотне значення має принцип індивідуалізації не тільки при виконанні покарання, а і при визначенні певних заходів в адаптаційний період після звільнення до першого рецидиву. Статистика свідчить, що більше половини звільнених з місць позбавлення волі вчиняють нові злочини в короткий час після звільнення. Тому не менш важливим є постпенітенціарний вплив, що має на меті закріплення позитивних змін в особі звільненого, а також його пристосування до нормальних умов життя в суспільстві. Такий вплив перш за все пов'язаний з соціальною адаптацією звільненої особи, її побутовим влаштуванням і працевлаштуванням, наданням матеріальної, психологічної, медичної допомоги. На даний момент залишаються не визначеними законом ні органи, які зобов’язані надавати таку допомогу, ні коло їх обов’язків. Вказані заходи складають третій напрямок попереджувальної діяльності.


Вся подальша робота по попередженню рецидивної злочинності, як правило, спрямована на здійснення контролю за поведінкою осіб, схильних до вчинення рецидивних злочинів, а також своєчасне запобігання, припинення та розкриття злочинів, що вони вчиняють, шляхом здійснення певних заходів спостереження за поведінкою таких осіб з огляду на специфічність особи рецидивного злочинця.


Перспективним вважається дослідження закономірностей вчинення рецидивного злочину і зв’язків між видом попереднього злочину, мірою покарання за нього і рецидивним вчиненням певного злочину з визначенням моделі таких закономірностей і зв’язків.


І на останнє, не має сумнівів, що попередження злочинності первинної є найбільш ефективним заходом зменшення злочинності рецидивної. Це повинні бути довгострокові, послідовні, комплексні заходи, спрямовані на вдосконалення суспільних відносин з метою створення необхідних умов для задоволення матеріальних і духовних потреб людини.


Література:
  1. Статистичний щорічник: Україна в цифрах за 2004р. / за ред. Осауленка. – К., 2005
  2. Головне управління статистики у Миколаївській області.
  3. О.Чужа Роль статистики у боротьбі з рецидивною злочинністю// Право України, 2005, №9, С.70-72
  4. Криминология: Учебник/ под общей ред. А.И.Долговой. – М., 1997.
  5. В.С.Батиргареєва. Щодо нового підходу до розуміння рецидивної злочинності // Часопис Київського університету права. №2, 2004 р. С.58-61
  6. Скоков С. Рецидивна злочинність та ефективність покарання у вигляді позбавлення волі / Право України. - 1999. - №2. - С.84-85, 91
  7. Зелінський А. Про відповідальність за рецидив у новому кримінальному законодавстві // Право України. — 1996. — № 5. — С. 62.
  8. Познышев С.В. Очерки тюрьмоведения. - Спб., 1915. - С. 471.
  9. К.Оробець. Поняття та кримінологічні показники рецидивної злочинності в Україні // Підприємство, господарство і право. №3, 2005 р. С.130-133
  10. Зелинский А.Ф. Рецидивная преступность: структура, связи, прогнозирование. — Харьков, 1980. — С. 9—10.
  11. Кримінологія: Підручник / За ред. І.М.Даньшина. - Х., 2003.
  12. Лунеев В.В. Криминальная глобализация/ Государство и право, 2004, №10, с.26-41



Н. Сошина,

преподаватель кафедры гражданского и уголовного права и процесса

экономико-правого факультета

Одесской национальной юридической академии в г. Симферополе


Эффективность применения залога в уголовном процессе Украины

Внедрение в уголовный|уголовный| процесс института залога (соответствующий закон был принят 20 ноября 1996 г. [1, ст.21] имеет четкую связь с реформированием уголовно-процессуального|уголовно-процессуального| законодательства, целью которого|какого| является создание такого законодательства, которое бы|б| гарантировано защищало лицо|личность|, вовлеченное в сферу уголовного|уголовного| судопроизводства, а также с целью ликвидировать существенный разрыв в системе мер пресечения, ввести определенную альтернативу заключению под стражу.

Статья 1541 УПК Украины [2, с.103-104] регламентирует применение в отношении обвиняемого, подозреваемого, подсудимого меры пресечения в виде залога, который состоит во внесении им самим либо другим физическим или юридическим лицом (залогодателем) на депозитный счет органа, избравшего данную меру пресечения, денег или иных материальных ценностей в целях обеспечения подобающего поведения, выполнения обязательства не отлучаться с постоянного места жительства или с места временного нахождения без разрешения следователя или суда, явки по вызову в орган расследования и суд.

Залог является древним процессуальным институтом. В эпоху существования имущественной ответственности за деликты залог, а также имущественное поручительство по сравнению с другими мерами пресечения применялись более часто. В дальнейшем, когда имущественную ответственность заменила личная, эти меры пресечения совершенно утратили свое значение. В период господства инквизиционного процесса, где наказание по характеру было личным, а по существу — индивидуальной физической расправой, доминирующую роль в качестве меры пресечения стал играть арест. Впоследствии имущественное поручительство и залог, как меры пресечения были законодательно восстановлены. Это случилось после принятия Устава уголовного судопроизводства 1864 г. [3, с.71].

С отказом от экономических методов хозяйствования, с проникновением во все сферы экономической и общественной жизни административно-бюрократического режима с присущими ему методами давления и принуждения, экономические гарантии обеспечения надлежащего поведения участников уголовного процесса начали исключаться как из практики расследования, прокурорского надзора и судебного разбирательства, так и из сферы уголовно-процессуального законодательства. Так, статьей 10 Основ уголовного судопроизводства Союза ССР и союзных республик 1924 года налагался запрет использовать залог вместо заключения под стражу [4, ст.206]. Обосновывая такой подход к применению залога, М.А.Чельцов сослался на отсутствие в советском обществе той социальной группы, к представителям которой может применяться залог и имущественное поручение [5, с.337, 338].

При обсуждении проектов уголовно-процессуальных кодексов в 1958-1961г.г., как отмечал Ю.Д.Лившиц, вносились предложения об исключении залога и имущественного поручительства из перечня мер пресечения, поскольку они не находили применения на практике, то есть были мертвыми нормами закона [6, с.71-72].

Вследствие отрицательного отношения практических работников и научных работников к мерам, основанным на материальном обеспечении явки обвиняемого или подсудимого, залог как мера пресечения был исключен почти из всех уголовно-процессуальных кодексов бывших союзных республик, в том числе и Украинской ССР. Лишь УПК РСФСР и Таджикской ССР сохранили залог, но он на практике применялся крайне редко [7, с.175].

Залог относится к категории одной из наиболее строгих мер процессуального принуждения, поскольку его применение ущемляет права собственника распоряжаться своим имуществом и ограничивается свобода подозреваемого, обвиняемого путем угрозы его личным или принадлежащим залогодателю утрат, поскольку внесенный залог в случае ненадлежащего поведения подозреваемых, обвиняемых, подсудимых может быть обращен в доход государства по судебному решению.

Сдерживающие факторы залога основаны не только на экономической заинтересованности залогодателя в сохранности залога, но и на чувстве морального долга подозреваемого, обвиняемого перед залогодателем.

Проводимые Верховным Судом Украины обобщения судебной и следственной практики показали, что залог на стадии досудебного следствия применяется крайне редко.

Редко применяют залог и суды. Согласно статистике, судами в 2001 году под залог было освобождено 99 человек. Общая сумма составила - 159 тысяч гривен. Из них обращено в доход государства в 2001 – 55 тысяч гривен [8, с.27]. В 2002 году под залог освобождены 105 лиц. За нарушение требований залога в доход государства поступило 37, 5 тысяч гривен [9, с.45]. В 2003 году по данным судебной статистики всего на 5 лиц увеличилось количество освобожденных судами под залог, - с 105 до 110. За нарушение требований залога в пользу государства судами обращено 73,5 тыс. гривен [10, с.29]. В 2004 году всего на 2 человека увеличилось количество освобожденных судами под залог, - со 110 до 112. За нарушение требований залога в пользу государства судами обращено 87,7 тыс. гривен [11]. В первом полугодии 2005 года уменьшилось количество освобожденных судами под залог – с 66 до 47, в пользу государства судами обращено 6669 тыс. гривен [12].

Наряду с этим есть достаточно оснований считать, что потенциально залог мог бы применяться к значительно большему количеству лиц. Косвенно на обоснованность такого вывода указывают данные, характеризующие эффективность и целесообразность избрания таких мер пресечения, как подписка о невыезде и заключение под стражу. Например, в связи с уклонением от явки в суд обвиняемых, в отношении которых неправильно была избрана мера пресечения в виде подписки о невыезде, судами Украины в 1996 г. было приостановлено производство по 7249 делам в связи с объявлением розыска обвиняемых. В 1997-2000 гг. показатели по сравнению с предыдущими годами увеличились – производство по этим основаниям приостановлено соответственно по 8143, 8626, 8604 и 8905 делам. [13, с.6].

Приведенные данные свидетельствует о многочисленных ошибках, которые допускаются при решении вопросов, связанных с применением мер пресечения, и о неэффективном использовании ст.1541 УПК Украины.

За последние десять лет Украина вышла на новый этап своего развития. В социальной, экономической, политической жизни современного общества происходят коренные перемены, которые находят свое отражение в законодательстве. Однако применительно к уголовному процессу можно утверждать, что правоприменительная практика явно отстает от современных реалий.

По нашему мнению, использование мер пресечения в уголовном процессе необходимо рассматривать сквозь призму изменившихся общественных отношений, так как именно они влияют на акценты в этом вопросе. Здесь необходимо отметить, что данные уголовно-процессуальные отношения необходимо рассматривать как с экономической, так и морально-этической точки зрения. Экономика является базисом, а законодательство — надстройкой общества. Одним из аспектов рассмотрения вопроса о приоритетности применения той или иной меры уголовно-процессуального пресечения является экономический аспект. В относительно недалеком социалистическом прошлом, когда действовал УПК УССР I960 г., экономические отношения резко отличались от сегодняшних. В связи с тем, что физические лица, занимающиеся бизнесом, предпринимательской деятельностью, накапливают денежные (материальные) ресурсы, с изменением экономических отношений назрела необходимость пересмотреть приоритеты мер пресечения в уголовном процессе, выделив среди них залог как более экономически выгодный и действенный и решать вопросы его более широкого внедрения.

Государству обременительно содержать большое количество подозреваемых, обвиняемых и подсудимых, содержащихся под стражей. За годы независимости судами Украины было осуджено свыше полутора миллиона граждан. Ежегодно в места лишения свободы поступают 60 — 70 тысяч человек, а выходят —35 — 45 тысяч.

25% всех больных туберкулезом в Украине – это лица, находящиеся в местах лишения свободы [14, с.42]. Все они подозреваемые и обвиняемые, которых необходимо кормить, лечить, охранять, содержать и т.д. Государство тратит на содержание одного заключенного свыше 100 гривень в месяц.

Следственные изоляторы переполнены. Естественно, что при такой ситуации грубо нарушаются элементарные нормы содержания лиц в следственных изоляторах. При этом анализ рассмотрения судами жалоб на незаконность и необоснованность применения заключения под стражу показал, что к каждому четвертому мера пресечения применяется необоснованно. Поэтому возникла необходимость применения новой меры пресечения, не столь жесткой, как заключение под стражу, и не столь мягкой, как подписка о невыезде. Данной мерой пресечения является залог.

Применяя залог в качестве меры пресечения, государство освобождает себя от обязанностей по содержанию лиц в следственных изоляторах, что позволяет использовать освободившиеся средства, выделяемые из бюджета, направляя их на улучшение условий содержания под стражей других обвиняемых, к которым не может быть применена мера пресечения, не связанная с лишением свободы.

При ненадлежащем поведении лица, в отношении которого применена мера пресечения, залог (если лицо скрылось от дознания, досудебного следствия и суда) обращается в доход государства. Обращенные в доход государства деньги или ценности также можно использовать как на указанные цели, так и на осуществление мероприятий по розыску скрывшегося лица. В настоящее же время все это финансируется из средств государственного бюджета. Таким образом, государство может в какой-то части высвободить денежные средства и перенаправить их на социальные нужды, пенсии, зарплату учителям, медицину и другие важные задачи.

Для обвиняемого и подозреваемого мера пресечения в виде залога в большинстве случаев является предпочтительной, так как не вырывает его из привычного круга жизни и не помещает в жесткие условия следственного изолятора.

Избрание меры пресечения в виде залога выгодно и следственным органам по той причине, что им не приходится терять время на посещение следственных изоляторов и сидения в очередях, чтобы встретиться с подследственным для производства следственных действий.

Учитывая, что залог может применяться к более значительному кругу лиц, встает вопрос, в чем состоят причины его ограниченного применения. Кроме такой существенной причины, как отсутствие у подозреваемого, обвиняемого, подсудимого или другого займодавца необходимых средств и ценностей для внесения залога, неприменение ст.1541 УПК Украины во многих случаях вызвано и рядом других причин, в частности: недостаточной информированностью следователей, прокуроров и судей относительно процедуры применения залога; их привычкой применять те меры, которые ранее постоянно избирались (подписка о невыезде или заключение под стражу); нежеланием отказаться от стереотипов в практике применения мер пресечения, отсутствием конкретных разъяснений и научно обоснованных практических рекомендаций относительно процессуального применения залога; неурегулированностью некоторых вопросов избрания этого нового вида мер пресечения, а также незнание обвиняемым или подсудимым о возможности применения такой меры пресечения, в результате чего они не возбуждают соответствующее ходатайство. Кроме того, отмечались еще и другие причины низкого уровня применения залога, в частности: неразработанность финансового механизма по вопросам депозитных вкладов денежного залога; отсутствие механизма надзора за лицами, которые освобождаются под залог, а также необходимой литературы по вопросам избрания этой меры [15, с.12].

Из этого следует необходимость исследования теории и практики применения института залога, установление четкой процессуальной регламентации и механизма его избрания, которые будут оказывать содействие становлению и развитию этой перспективной разновидности мер пресечения, более распространенному и эффективному его применению, а в итоге – положительно повлияло бы на укрепление правовых гарантий соблюдения прав и свобод граждан, гарантированных Конституцией Украины.

Литература:
  1. О внесении изменений и дополнений в Уголовный и Уголовно-процессуальный кодексы Украины: Закон Украины от 20 ноября 1996 г. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – №4. – Ст.21.
  2. Уголовно-процессуальный кодекс Украины (с изменениями и дополнениями по состоянию на 1 мая 2002 года). – Х.: ООО «Одиссей», 2002. - С.103-104.
  3. Лившиц Ю.Д. Меры пресечения в советском уголовном процессе. – М.: Юрид. литература, 1964. – С.71.
  4. Собрание Законов СССР. – 1924.– №24. – Ст.206.
  5. Чельцов М.А. Уголовный процесс.– М.: Госюриздат, – 1948.– С.337, 338.
  6. Лившиц Ю.Д. Меры пресечения в советском уголовном процессе.– М.: Юрид.лит., 1964.– С.71-72.
  7. Михайлов В.А. Меры пресечения в российском уголовном процессе.– М.: Право и Закон, 1996.– С.175.
  8. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 1півріччі 2003 р. за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2003. - №5 (39). – С.27.
  9. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2002 р. за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2003. - №3 (37). – С.45.
  10. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2003 році за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2004. - №5 (45). – С.29.
  11. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 2004 р. за даними судової статистики // Вісник Верховного Суду України. – 2005. - №5 (57).
  12. Аналіз роботи судів загальної юрисдикції в 1півріччі 2005 р. за даними судової статистики // t.gov.ua.
  13. Бойко В.Ф. Гарантовані Конституцією України права і свободи людини мають надійно захищатися незалежним, компетентним і неупередженим судом // Вісник Верховного Суду України.– 1999.– №1.– С.6.
  14. Підлісний Є. Права... за гратами // Український юрист. – 2002. - №10. – С.42.
  15. Підпалий В.Л. Застосування статті 154І Кримінально-процесуального кодексу України. Матеріали семінару “Пропаганда серед суддів Львівської області застосування мір запобіжного заходу не пов’язаних із взяттям під варту”. – Л. – 2001.– С.12.