Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Список использованной литературы Деякі питання використання мов у рекламі Список використаних джерел. Особливосты выдшкодування моральноъ шкоди, завданоъ неякысними товарами (роботами, послугами) Договір довічного утримання за цивільним кодексом україни Щодо права захисника подавати докази у кримінальній справі Расследование преступных нарушений профессиональной деятельности медицинскими работниками

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

Список использованной литературы:

1. Чефранова Е.А. Сделки, заключаемые между супругами // Юрист. - 2005.- № 1. - С. 37.
   
2. Семейное право Украины : Учебник / Под ред. Ю.С.Червоного. – Х.: Одиссей, 2004. – С.110-111.
   
3. Гражданское право: учеб.: В з-х т. Т.3. / Под ред. А.П.Сергеева, Ю.К.Толстого. – 4-е изд., перераб. и доп.- М., 2003. – С.410-411.
   
4. Антошкіна В. Договірне регулювання майнових відносин подружжя. //Право України. – 2005. - №3. – С.97.
   

Л.В.Мамчур,

ст. викладач

МДГУ ім. Петра Могили


ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВИКОРИСТАННЯ МОВ У РЕКЛАМІ

Роль і значення непрямих методів впливу на перебіг політичних і економічних процесів у сучасному суспільстві швидко зростає. Провідне місце серед так званих м’яких методів впливу належить інформаційним засобам [1, c.630-648], зокрема рекламі, що має вплив на громадську думку, рух товарів, обсяги продаж, результати виборів [2, с.52-55], і водночас є непоганим бізнесом. Оскільки реклама як особливий різновид інформації циркулює у суспільстві в певному мовному середовищі, питання про мову реклами набуває особливої ваги з причин багатомовності населення України на фоні загострення міжетнічних та міжнаціональних конфліктів у світі.

Мовна політика держави зумовлюється тим, що формування і утвердження української провідної верстви як носія українськості й захисника українського простору, зміцнення національної та громадянської консолідації українського суспільства, інтеграція національних меншин в український простір є серед найважливіших завдань нашої держави [3, с.58]. Слід також обов’язково враховувати регіональну багатоманітність та унікальність, оскільки «усвідомлення себе представником території, регіону – вельми поширена і значуща складова в процесі самоусвідомлення себе, свого місця, самобутності і спільності / відмінності із співвітчизниками і сусідами» [4, ст.46]. Феномен т.зв. «російськомовних українців» є явищем загалом нормальним [4, ст.47], хоч питання про надання російській мові статусу державної і використовується окремими політиками у суто кон’юнктурних цілях, а мовна проблема набуває нового змісту.

Застосування мови у рекламі здійснюється відповідно до чинного законодавства про мови (ст.6 Закону України „Про рекламу”) [5]. Вихідними у правовому регулюванні відносин застосування мов на території України є положення ст.10 Конституції України [6] що надає українській мові статус державної та гарантує її функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Одночасно в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Закон України „Про мови”[7] у ст.17 визначає мовою у сферах обслуговування українську або іншу мову, прийнятну для сторін; відповідно до ст.33 мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова, а також можуть бути мови інших національностей. Закони України „Про друковані засоби масової інформації (пресу)” [8] у ст.3 та „Про телебачення і радіомовлення” [9] у ст.9 передбачають можливість використання інших мов та підтверджують пріоритет української мови як державної. Декларація прав національностей України [10] встановлює, що у межах адміністративних одиниць, де компактно проживає певна національність /національності, нарівні з державною може застосовуватися інша мова або функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості. Законодавство України про мову загалом узгоджується з Європейською хартією регіональних мов чи мов меншин [11], до якої Україна приєдналася відповідно до Закону України від 15.02.2003р.[12]; підпункт „с” п.1 ст. 13 Хартії передбачає, що Сторони зобов’язуються в межах своєї країни попереджувати практику, що заважає використанню регіональних мов чи мов меншин в економічній чи соціальній діяльності.

Положення національного законодавства в цілому гарантують основні мовні права людини, незалежно від її національності, але самого факту проголошення української мови державною є недостатньо, оскільки вона не стала мовою офіційного користування у багатьох регіонах. В Миколаєві, Одесі, Харкові, Горлівці, Харцизьку в 1997 році органи місцевої влади вдалися навіть до «мовної місцевої законотворчості», як охарактеризував їхні рішення про надання російській мові статусу державної Президент України Л.Кучма [13, ст.3]. Проблема остаточно не вирішена і до сьогодні, що добре ілюструє реклама російською мовою на вулицях, у теле- та радіоефірі, особливо у східних та південних регіонах України.

Українська мова (у статусі державної) повинна використовуватися у рекламі на всій території України; як це передбачено у ст.35 Закону „Про мови”. Одночасно можливе використання інших мов шляхом вміщення перекладу тексту поряд із текстом, викладеним українською, як це передбачає ст.35 Закону “Про мови”; або шляхом дублювання, озвучення чи субтитрування аудіо повідомлень іншою мовою. Виробники та розповсюджувачі реклами та окремі громадяни, вважаючи таку ситуацію порушенням мовних прав національних меншин та прав споживача, неодноразово зверталися за роз’ясненнями з цього приводу до органів державного управління. У відповідь Держпідприємництво та Держтелерадіоком одностайно зауважили, що в зв’язку із можливістю перекладу рекламного звернення ні мовні права, ні права споживачів не порушуються [14; 15].

Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) [8] у ст. 4 визначає, що друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами. Мова реклами у друкованих ЗМІ та на телебаченні визначається відповідно до заявленої мови (мов) ЗМІ при державній реєстрації (ст. 12 Закону „Про друковані засоби масової інформації (пресу)[8]), каналу мовлення при ліцензуванні (ст.ст.9, 14 Закону Про телебачення і радіомовлення”[9]), а мовою іншою, ніж заявлена, не допускається. Висловлюючи думку з приводу того, хто має право заявляти мову іншу, ніж державна, при державній реєстрації, Держспоживстандарт визнає таке право за тими друкованими ЗМІ та телерадіоорганізаціями, що мають регіональний, а не загальнонаціональний статус [16; 17]; в таких друкованих ЗМІ та телерадіоорганізаціях реклама може подаватися російською чи іншою мовою.

Знаки для товарів і послуг наводяться у рекламі у тому вигляді (зокрема, тією ж мовою), в якому їм надана правова охорона в Україні відповідно до чинного законодавства, зокрема статті 6 quinquies Паризької конвенції про охорону промислової власності (ст.6 Закону „Про рекламу” [5]). У роз’ясненні до Закону „Про рекламу”, наведеному в Листі Комітету ВР України з питань свободи слова та інформації від 01.10.2003 „Про застосування окремих положень Закону України „Про рекламу”, підкреслюється, що відповідно до статті 5 Закону "Про охорону прав на знаки для товарів та послуг" [19], знак для товарів та послуг є об'єктом інтелектуальної власності і становить відповідне позначення, тобто є зображенням; всі елементи знаку повинні сприйматися як зображення, яке має розрізнювальну здатність, а не як слова, що мають смислове значення. Слово чи літери, які є елементами знака, є лише графічними символами, а спосіб їх написання та оформлення (не зміст або переклад) відрізняють один знак товарів та послуг від іншого, тому знаки для товарів та послуг не підлягають перекладу будь-якою мовою.

Дане правило необхідно поширити на використання в рекламі пісень, іншої аудіопродукції іноземними мовами, що захищаються авторським правом.

Проте для забезпечення нормального функціонування мови в рекламі ще недостатньо визначити, якою мовою викласти рекламне звернення. Важливим і відкритим залишається питання „мовної чистоти”. Частково це питання регулює ст.4 Закону «Про засоби масової інформації (пресу)»[8]: стиль та лексика друкованих ЗМІ повинні відповідати загальновизнаним морально-етичним нормам; вживання лайливих і брутальних слів не допускається. Зважаючи на те, що розповсюдження реклами здійснюється не лише у друкованих ЗМІ, подібне правило слід сформулювати у Законі „Про рекламу”[5] як загальне для реклами в цілому.

Інший аспект проблеми проявляє себе у численних порушеннях мовних нормативів у рекламі, наприклад, використанні русизмів при створенні реклами українською мовою. Подібні порушення допускаються також в результаті рекламного перекладу, коли реклама містить іноземні запозичення, неправильні мовні звороти, невдалий фонетичний збіг слів (шоколад „Віспа”, мінеральна вода „Блю Вота”, жуйка „Ріглі Спермінт” тощо). В таких випадках можна говорити як про заподіяння шкоди суспільним і державним інтересам в цілому, так і інтересам окремого споживача реклами, особливо неповнолітніх, оскільки мовні навички і культура мови останніх знаходяться у стадії формування, а віковий ступінь ментальної зрілості зумовлює специфічне сприйняття ними реклами [20].

Переклад реклами необхідний, оскільки мова виступає одним із основних бар’єрів на шляху реклами до її споживача у транскордонному русі товарів і капіталів через різні мови в різних країнах, різні мови чи діалекти в межах однієї країни, і деякі лінгвістичні нюанси і приховані значення. Процеси перекладу реклами за кордоном отримують окреме регулювання. Так, у ЄС перекладена реклама повинна бути милозвучною, відповідати вимогам нормативної лексики мови перекладу, мати чітке і єдине значення. Подібну норму слід передбачити і у вітчизняному законодавстві, встановивши вимогу щодо точності (але не дослівності) перекладу, щоб зберегти істинний зміст рекламного повідомлення.

Поява такої норми приведе до її конкуренції із нормою ст.6 Закону «Про рекламу», що передбачає подання торгівельної марки у «рідному» вигляді у випадку перекладеного аудіозвернення, що містить немилозвучну торгівельну марку. Очевидно, слід надати власнику такої марки можливість вибирати між використанням такої марки в рекламі без відповідного аудіооголошення (що можливе, наприклад в телеефірі) та позначенням свого товару іншою (милозвучною) торгівельною маркою на території України .

Важливим при забезпеченні державою єдиної мовної політики є організаційне керування рекламною діяльністю. Найоптимальнішою у сфері інформаційних ресурсів є міжвідомча схема контролю і координації діяльності [21, с.56], і необхідно чітко компетенцію органів, що контролюють дотримання законодавства у цій сфері. Система контрольних органів знаходиться у процесі реформування. Так, Указом Президента України „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері” [22] визначено, що головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної мовної політики є Міністерство культури і туризму України. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади по контролю за дотриманням законодавства України про рекламу є Держспоживстандарт України; деякі контрольні повноваження за рекламою у межах своєї компетенції здійснюють Держпідприємництво та Держтелерадіоком України. Очевидно, що необхідною є розробка механізмів координації діяльності контролюючих органів в процесі переслідування порушників законодавства про мови у рекламі; на нашу думку, можливим варіантом є делегування окремих повноважень по контролю Міністерством культури та туризму Держспоживстандарту.


Список використаних джерел.

1. J.S. Nye, Jr., and W. A. Owens. America’s Information Edge // Strategy and Force Planning Faculty, National Security Decision Making Department, Naval War College. R.M.Lloyd, course director; H.C.Bartlett... [et al.]. — 2nd ed. — 742 p.
   
2. Doing business with the West. /Gen. ed. Reuvid, Jon.; Bennet, R. – London, Kogan Page LTD, 1993. – 268p.
   
3. В.Піскун. У пошуках ідентичності. //Віче. – 2004. - № 12 (153). – с.53-58.
   
4. В.Заблоцький. Чому Донбас «порожняк не гонить», або Як формувався ментальний ландшафт регіону. //Віче. – 2004. - № 11 (152). – с.45-51.
   
5. Закон України „Про рекламу” від 07.07.1996//ВВР, 1996, №39, ст.181
   
6. Конституція України від 28.06.1996 // ВВР, 1996, № 30, ст.141.
   
7. Закон України „Про мови в Україні” від 28.10.1989// ВВР, 1989, N 45, ст.631.
   
8. Закон України „Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” від 16.11.1992 //ВВР, 1993, № 1, ст.1.
   
9. Закон України „Про телебачення і радіомовлення” від 21.12.1993 //ВВР, 1994, № 10, ст.43.
   
10. Декларація прав національностей України від 01.11.91 №1771-ХП// Комп’ютерна пошукова система «Інфодиск».
    
11. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин//Збірка договорів Ради Європи. – Парламентське видавництво. – К., 2000
    
12. Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15.05.2003р.//ВВР, 2003, N 30, ст.259.
    
13. Волга Л. Утвердження мови – утвердження держави. // Голос України. – 17.04.1997, № 70-71. – с.3
    
14. Лист Держпідприємництва від 08.04.2004 р. № 2275 //Комп’ютерна пошукова система «Інфодиск».
    
15. Лист Держтелерадіокому від 22.04.2004 № 204/34/5-1).// Комп’ютерна пошукова система «Інфодиск».
    
16. Лист Держспоживстандарту „Про мову в рекламі” від 24.12.2004 № 11733-3-11/17.// Комп’ютерна пошукова система «Інфодиск».
    
17. Лист Держспоживстандарту „Про мову в рекламі” від 13.10.2004 № 9251-3-11/17.// Комп’ютерна пошукова система «Інфодиск».
    
18. Лист Комітету ВР України з питань свободи слова та інформації від 01.10.2003 „Про застосування окремих положень Закону України „Про рекламу”.// Комп’ютерна пошукова система «Інфодиск».
    
19. Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів та послуг" від 15.12.93// ВВР, 1994, N7 від 15.02.94.
    
20. Селезнева В. Рекламный крюк. — Домашний очаг. — Февраль 1999. — с.80-81.
    
21. О.Соснін. Інформаційні ресурси – заручники інтересів. //Віче. – 2004. - № 7 (148). – с.53-56.
    
22. Указ Президента України „Про вдосконалення державного управління в інформаційній сфері” від 26 вересня 2005 року N 1338/2005.// Комп’ютерна пошукова система «Інфодиск».
    

Письменна Олена Пилипівна

ст. викладач кафедри правознавства

Вінницького державного аграрного університету


ОСОБЛИВОСТЫ ВЫДШКОДУВАННЯ МОРАЛЬНОЪ ШКОДИ, ЗАВДАНОЪ НЕЯКЫСНИМИ ТОВАРАМИ (РОБОТАМИ, ПОСЛУГАМИ)

Проблеми цивільно-правової відповідальності і, зокрема, відповідальності за заподіяння шкоди завданої неякісними товарами (роботами, послугами) нематеріальним правам та благам мають важливе значення, оскільки повсякденно торкають інтереси майже усіх учасників цивільного обігу. В умовах переходу до ринкової економіки і прийняття нового Цивільного кодексу України, що закріплює право громадян на компенсацію моральної шкоди, у випадках її заподіяння їхнім нематеріальним правам і благам, залишається відкритим питання про межі застосування даних норм.

У науці цивільного права проблема безпеки споживачів розроблялася такими видними вченими, як Г.Л. Знамєнський, О.С. Іоффе, О.А. Красавчиков, Н.С. Малеїн, В.К. Мамутов, В.А. Ойгензихт та ін., проте самостійного значення вона практично не мала. Лише прийняття Закону України „Про захист прав споживачів”, який закріпив за споживачами право на безпеку товару, роботи, послуги обумовила необхідність наукового дослідження юридичного механізму його реалізації.

Безпека продукції (товарів, робіт і послуг) прямо пов'язана з їхньою якістю. Більш того, сучасне законодавство вважає рівень безпеки показником якості, а вимоги безпеки відносить до числа обов'язкових. Правове забезпечення якості промислової продукції, робіт і послуг досить ґрунтовно досліджено в юридичній науці. Розроблені в науці цивільного права юридичні критерії якості відіграють важливу роль у розумінні змісту протиправності поведінки, з якої потім виникає зобов'язання щодо відшкодуванню шкоди, заподіяної недоліками продукту.

Найважливішим елементом механізму юридичного захисту прав споживачів виступає цивільно-правова відповідальність. Вона існує в двох основних формах — відповідальності за порушення зобов'язань і недоговірної або деліктної відповідальності.

Спробуємо розкрити особливості відшкодування моральної шкоди, завданої неякісними товарами (роботами, послугами) на підставі аналізу відповідної судової практики.

Згідно статей 15, 16, 17, 18 Закону України „Про захист прав споживачів” [1] шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну споживача товарами (роботами, послугами), які містять конструктивні, виробничі, рецептурні чи інші недоліки; або у зв'язку з використанням виконавцем речей, матеріалів, обладнання, приладів, інструментів, пристосувань, інших засобів, необхідних для виконання даних робіт чи надання послуг, незалежно від знання ним їх властивостей; або внаслідок реалізації товарів (робіт, послуг) без додержання встановлених вимог щодо забезпечення безпеки життя, здоров'я споживачів та їх майна; або у зв'язку з придбанням споживачем товарів (робіт, послуг) через ненадання йому необхідної, доступної та достовірної інформації, яка б забезпечила можливість компетентного вибору, - підлягає відшкодуванню у повному обсязі, якщо нормою законодавства не передбачено більш високої міри відповідальності, а за наявності такої норми – у встановленому нею обсязі. Право вимагати відшкодування зазначеної шкоди належить кожному потерпілому споживачеві, незалежно від того, чи перебував він у договірних відносинах з виготівником (виконавцем, продавцем), і зберігається протягом встановленого строку служби (терміну придатності), а якщо його не встановлено, - протягом десяти років з часу виготовлення товару (прийняття роботи, послуги). Проте шкода, завдана споживачеві будь-якими діями третіх осіб, підлягає відшкодуванню на загальних підставах, а не на підставі Закону [2].

Але на практиці зустрічаються випадки, коли виготовник (виконавець, продавець) погоджується з вимогами споживача на заміну неякісного товару, визнає завдану шкоду, але не погоджується її відшкодувати. У таких випадках споживач має право звернутися до суду з вимогами про відшкодування завданої шкоди.

При визначенні розміру завданої йому шкоди споживач керується власними критеріями визначення грошового еквівалента завданої моральної шкоди, з якими не завжди погоджується суд. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру, яких споживач зазнав унаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що настали через незаконні винні дії продавця, виготівника, виконавця або через їх бездіяльність. Розмір відшкодування моральної шкоди встановлюється судом і визначення його не ставиться в залежність від наявності матеріальної шкоди, вартості товару (робіт, послуг), суми неустойки, а має ґрунтуватися на характері й обсязі моральних і фізичних страждань, заподіяних споживачеві у кожному конкретному випадку.

Уявляє інтерес розгляд судової практики по відшкодуванню моральної шкоди, завданої неякісними товарами (роботами, послугами).

Так, відповідно до практики одного з місцевих судів України, позивачка звернулась з позовною заявою до відповідача про відшкодування моральної шкоди, завданої небезпечною для життя продукцією, а саме те, що вона ХХ грудня 2002 року користуючись губною помадою – продукцією Дочірнього підприємства "ХХХ" травмувала нижню губу та обстеживши її виявила, багато вкраплених дрібних шматочків скла.

Поріз губи був дуже глибоким та вона вимушена була звертатись за медичною допомогою та травма потребувала медичного втручання та ХХ грудня 2002 року їй була проведена операція по ушиванню різаної рани нижньої губи. Bcі новорічні та різдвяні свята були зіпсовані, внаслідок чого у неї значно погіршився стан здоров'я, а саме психологічний та емоційний стан. Крім того, ХХ грудня 2002 в неї була призначена зустріч з приводу майбутнього працевлаштування та через отриману травму вона не змогла прибути на зустріч з приводу майбутньої роботи.

ХХ січня 2003 року вона звернулась до регіонального менеджера компанії "ХХХ" в м. Д-к з проханням компенсувати завдану їй шкоду та в підтвердження цього повернула помаду підприємства та на скарзі була зроблена відмітка про прийняття від неї помади та здійснено обмін на нову.

ХХ січня того ж року позивачка отримала відповідь на скаргу, відповідно до якої відповідач фактично визнав наявність у губній помаді, виробленій в листопаді 2002 року, від якої вона одержала травму інородних вкраплень та вибачився за незручності з використанням косметичної продукції фірми "YYY" та добровільно відповідач відшкодувати їй моральну шкоду відмовляється, просила суд стягнути з відповідача на її користь 500000 гривень.

Представник відповідача "ХХХ" - З.B.M. не визнав позовні вимоги, з підстав, вказаних в його письмових запереченнях, наданих суду, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

При вирішені даної справи, з врахуванням всіх викладених обставин, суд вирішив, що позовні вимоги підлягають задоволенню частково. Розмір моральної шкоди, на погляд суду, позивачкою завищений, та підлягає стягненню лише 10000 гривень, враховуючи обставини, що нею викладені та доведені в судовому засіданні. Таким чином, позовні вимоги до Дочірнього підприємства "ХХХ" про відшкодування моральної шкоди були задоволені частково [3].

Відповідно до ухвали судової колегії в цивільних справах Верховного Суду України від 19.11.97 р., розмір відшкодування моральної шкоди, заподіяної споживачеві продажем товару неналежної якості, не ставиться у залежність від наявності матеріальної шкоди, вартості робіт, послуг по його ремонту, суми неустойки, а грунтується на характері й обсязі завданих споживачеві моральних і фізичних страждань [4].

Взагалі у деяких випадках суд задовольняє вимоги про відшкодування матеріальної шкоди та відмовляє у задоволенні моральної шкоди. Наприклад, відповідно до ухвали Верховного суду України від 21.06.2000 р. у справі про заміну автомобіля неналежної якості, стягнення неустойки та відшкодування моральної шкоди, судова колегія в цивільних справах Верховного суду України, погодилась з висновком місцевого суду про відсутність доказів погіршення стану здоров'я позивачки через недодержання відповідачами вимог закону щодо якості автомобіля, проведення ремонту та обміну. Разом з тим, була задоволена вимога споживача про заміну автомобіля на аналогічний, а в разі його відсутності –на автомобіль іншої моделі, що випускається заводом і призначений для інвалідів, із внесенням позивачкою різниці в ціні. С. погодилася на таку доплату, що підтверджується змістом позовної заяви в цій частині та її ствердною відповіддю на запитання суду в судовому засіданні, що відображено у протоколі. Доказів заподіяння позивачці матеріальних збитків під час розгляду справи не виявлено. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди, суд додержав вимоги ст. 24 Закону врахував характер та обсяг моральних страждань позивачки, пов'язаних із турботами щодо ремонту автомобіля і захисту своїх прав [5].

Разом з тим, існує практика визнання вимог позивача про відшкодування моральної шкоди необґрунтованими, у зв’язку з недодержанням споживачем норм Закону України „Про захист прав споживачів”. Так, при винесенні рішення місцевим судом м. Києва від 28.05.1999 р. по справі про заміну товару та відшкодування моральної шкоди, суд визнав вимоги позивача про стягнення з відповідача компенсації моральної шкоди на висунутих ним підставах необгрунтованими. При розгляді заявлених вимог позивача Л.(заміні на аналогічний товар належної якості) судом не вирішувалось питання про вину відповідача в заподіянні шкоди, а пред`явлені вимоги задоволенню не підлягають, оскільки минув гарантійний термін придбаного товару: позивачем пропущені гарантійні строки встановлені на даний товар, оскільки звернувся до відповідача лише через 139 календарних днів після покупки товару [6].

Проаналізована судова практика свідчить, що питання відшкодування шкоди, заподіяної споживачу товарами, послугами неналежної якості є надзвичайно актуальними та підлягають подальшому дослідженню з метою розробки єдиних критеріїв, які б дозволи упорядкувати судову практику щодо розмірів компенсації заподіяної моральної шкоди.


Література:

1. Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 30. – Ст. 379.

2. Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів: Постанова Пленуму Верхового Суду України № 5 від 12.04.96 р.

3. Спір про відшкодування моральної шкоди, завданої небезпечною для життя продукцією: Норматині акти України. Інформаційно-пошукова база. – Київ: АТ Інформтехнологія, 2005.

4. Спір про обмін недоброякісного товару, відшкодування моральної шкоди та стягнення неустойки: Ухвала Верховного Суду України від 19.11.1997 р.

5. Спір про заміну автомобіля неналежної якості, стягнення неустойки та відшкодування моральної шкоди: Ухвала Верховного Суду України від 21.06.2000 р.

6. Про заміну товару та відшкодування моральної шкоди: Рішення, Місцеві загальні суди України, 28.05.1999 р.


Данильченко Олена Валентинівна

ст. викладач МНЦ ОНЮА

старший радник юстиції


ДОГОВІР ДОВІЧНОГО УТРИМАННЯ ЗА ЦИВІЛЬНИМ КОДЕКСОМ УКРАЇНИ

Новий Цивільний Кодекс України передбачив такий вид договорів як договір довічного утримання (догляду). За цим договором одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частку, інше нерухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов‘язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядати довічно. Це визначення дано у ст. 744 ЦК України [1].

За своєю конструкцією договір довічного утримання (догляду) є договором реальним – права та обов`язки сторін виникають після передачі майна; односторонім - на одній стороні лежать права, на другій - обов`язки; та відплатним - обов`язку однієї сторони відповідає обов`язок другої сторони. До того ж його необхідно віднести до алеаторних договорів, ризикових. Звернемося до змісту статей 750, 751, ч.3.ст.754, 756 ЦК України. Всі вони передбачають положення за якими особа повинна забезпечувати відчужувача житлом, матеріальним забезпеченням і може втратити, як передане їй у власність майно, так і витрачені на утримання відчужувача кошти ( як з власної вини, так і з підстав, що мають суттєве значення). Отримана нею вигода може бути значно меншою за понесені затрати.

В порівнянні з Цивільним Кодексом УРСР 1963 року принциповим є віднесення цього виду договору до договорів спрямованих на перехід права власності, а не надання послуг. Договір довічного утримання розглядався у гл. 37 ЦК УРСР , після договорів комісії (гл.35) та схову (гл.36) [2]. Доктор юридичних наук, професор Д.В.Боброва відносила його до до договорів про надання послуг [4]

Якщо сьогодні акцент зроблено на те, що правовою метою договору є перехід права власності ( цю думку висловлює кандидат юридичних наук О.І.Смотров) [4] з чим можно погодитися через те, що сам законодавець розмістив цей договір саме в 54 главу „Купівля-продаж”. Раніше наголошувалося на тому, що головним є - утримання особи, яка не взмозі робити це сама. Кандидат юридичних наук Пучковська І.Й взагалі вважає, що відносини щодо довічного утримання близькі до рентних відносин і можуть вважатися різновидом останніх [5]. Через те привертає увагу зміна що відбулася у характеристиці самих сторін договору. Так ст.425 ЦК УРСР визначала, що відчужувачем за цим договором може виступати непрацездатна за віком чи за станом здоров`я особа. Кодекс 2003 року закріпив – відчужувачем у договорі довічного утримання ( догляду) може бути фізична особа незалежно від віку та стану здоров`я. Набувачем у договорі може виступати повнолітня дієздатна фізична особа ( що було передбачено і раніше) проте законодавець розширив коло осіб – ними можуть виступати також і юридичні особи. Відсутність у законодавстві буть яких обмежень дає підстави стверджувати, що ними можуть бути, як публічні, так і приватні юридичні особи, підприємницькі і непідприємницькі. Висловимо думку, що доречно було б надати таке право не будь яким юридичним особам, а тільки тим, що створені саме для надання утримання немічним, непрацездатним особам. Доцільно щоб через укладання таких договорів суспільство вирішувало етичну проблему – забезпечення гідного життя осіб похилого віку та інвалідів. Важко собі уявити, щоб відчужувачем за цим договором виступала молода особа, що є працездатною та здоровою.

Цивільний Кодекс надав відчужувачу право передбачати у договорі декілька осіб, які набувають майно на праві спільної сумісної власності. Обов`язки таких набувачів перед відчужувачем є солідарними. Саме такі правила найшли своє відображення у ст. 746 ЦК України. Кодекс передбачає можливість укладення договору довічного утримання на користь третьої особи ( ст. 636 ЦК). Відповідно до ст. 747ЦК майно, що належить подружжю може бути відчужене ними на підставі договору довічного утримання.

З наведенного можемо зробити висновок - у договорі довічного утримання може спостерігатися множина, як на боці відчужувача, так і набувача.

Предмет договору теж значно розширено. Якщо Кодекс 1963 року зазначав, що за договором передається у власність тільки будинок чи його частка, то законодавство 2003 року до предмету включає - житловий будинок, квартиру або її частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність. В залежності від предмета договору говоримо і про форму його укладання. Одне залишається незмінним – договір підлягає нотаріальному посвідченню. Договір довічного утримання, за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно, підлягає ще й державній реєстрації. Даний договір за своєю природою є одностороннім, тоб то права належать одній стороні , а обов`язки – іншій. Якщо відчужувач має право вимагати надання йому всіх видів матеріального забезпечення та догляду, що визначені у договорі, в нього є можливість у разі потреби вимагати і інші види матеріального забезпечення ( ст. 749 ЦК ), то набувач за договором є зобов`язаною стороною. Він повинен систематично забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом. Види забезпечення та догляду, його грошова оцінка (щомісяця) повинні бути визначені в договорі сторонами, проте доречно зауважити, що вони не повинні бути менше прожиткового мінімуму встановленого законом. Цивільне законодавство сьогодні чітко визначилося з тим, що набувач може бути зобов`заний забезпечити відчужувача або третю особу житлом у будинку ( квартирі), який йому переданий у власність за договором. У цьому разі в договорі має бути кокретно визначена та частина помешкання, в якій відчужувач має право проживати.

Набувач у разі смерті відчужувача повинен його поховати, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду).

Забезпечення договору довічного утримання (догляду) передбачено у ст. 754 ЦК України. Так набувач не має права досмерті відчужувача продавати, дорувати, міняти майно, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі іншого договору. На майно, передане набувачу, не може бути звернено стягнення протягом життя відчужувача. Втрата, пошкодження майна не є підставою для припинення чи зменшення обсягу його обов`язків перед відчужувачем.

Виписані законодавцем норми перш за все захищають особу що передала у власність своє майно і направлені на забезпечення її існування. Проте не можна забувати і про особу, яка добросовісно виконувала весь час свої зобовязання та через скрутне матеріальне становище не може далі утримувати особу.

Новелою нашого законодавства є ч.2 ст. 756 – у разі розірвання договору у зв`язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу протягом якого він належно виконував свої обов`язки за договором. До того ж можливість заміни у таких випадках набувача на члена його сім`і за згодою відчужувача, значно помякшують ризик втратити майно та й ще гроші, що витрачені на утримання та догляд відчужувача.

Договір може бути розірвано на вимогу відчужувача, третьої особи, на вимогу набувача. Припиняється такий договір зі смертю відчужувача.


Література:

1. Цивільний Кодекс України від 16.01.2003 // Відомості Верховної Ради України .- 2003. - №№ 40-44. Ст. 356.

2. Цивільний Кодекс України від 18.07.1963. // Відомості Верховної Ради УРСР. - 30. Ст . 463.

3. Цивільне право: Підручник для студентів юрид. вузів та факультетів.-К.: Вентурі., 1997.- 480с. стр 33.

4. Гражданское и семейное право: Конспект ответов на зачете и экзамене/С.А. Слипченко, О.И.смотров, В.А.кройтор. Учебное пособие.- Харьков: Эспада, 2004.- 320с. стр.187.

5.Цивільне право України: Підручник; У 2т./Борисова В.І. (кер. авт.кол.).- К.; Юрінком Інтер, 2004.-Т.2.-552с. стр176.


Титов А.М.,

к.ю.н., заступник декана слідчо-криміналістичного факультету

Донецького юридичного інституту МВС


ЩОДО ПРАВА ЗАХИСНИКА ПОДАВАТИ ДОКАЗИ У КРИМІНАЛЬНІЙ СПРАВІ

Проблеми діяльності інституту захисників у кримінальному процесі, місця захисників у суспільстві, професійні права й обов’язки захисників досліджувались ще у кінці ХІХ – початку ХХ ст. (І. Бентам, Є.В. Васьковський, М. Джаншиєв, О.Ф. Коні, М. Молло, Е. Пікар, І.Я. Фойницький). Вагомий внесок в розробку проблеми зробили такі науковці-процесуалісти, як Я.С. Аврах, С.А. Альперт, М.Ю. Барщевський, О.Д. Бойков, Т.В. Варфоломеєва, Д.П. Ватман, Ю.М. Грошевий, З.З. Зінатуллін, Я.С. Кисельов, Л.Д. Кокорєв, В.В. Леоненко, В.Г. Лукашевич, Є.Г. Мартинчик, В.В. Медведчук, Я.О. Мотовіловкер, О.Р. Михайленко, М.М. Михеєнко, С.В. Натрускін, В.Т. Нор, Г.М. Омельяненко, Й.Д. Перлов, І.Л. Петрухін, М.М. Полянський, Г.М. Резнік, В.М. Савицький, О.Д. Святоцький, М.І. Сірий, Ю.І. Стецовський, М.С. Строгович, А.Л. Ципкін, М.І. Чвьорткін, М.О. Чельцов, В.П. Шибіко, О.Г. Шило, В.К. Шкарупа, Ю.П. Янович, О.Г. Яновська та ін. Проте, на нашу думку, проблема обсягу прав захисників та можливості користування ними потребує подальших досліджень.

Звернемо увагу на восьмий пункт прав захисника, передбачених ст. 48 Кримінально-процесуального кодексу України – “подавати докази…”, та на тринадцятий пункт – “збирати відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, в тому числі запитувати і одержувати документи чи їх копії від громадян та юридичних осіб, знайомитися на підприємствах, в установах, організаціях, об’єднаннях громадян з необхідними документами, крім тих, таємниця яких охороняється законом, одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань, опитувати громадян” [1, с. 156].

Це положення, введене в дію Законом України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р., вступає до деяких суперечностей з одним із фундаментальних понять кримінального процесу України – поняттям процесуальної форми. Розглянемо це питання докладніше.

Вся діяльність органів дізнання та слідства, прокуратури, суду проходить у межах процесуальної форми, яка зобов’язує здійснювати слідчі та судові дії у визначеному законом порядку, умовах та послідовності [2, c. 14].

В.М. Тертишник відзначає, що процесуальна форма є невід’ємною ознакою кримінально-процесуальної діяльності і кримінально-процесуальних правовідносин: усі дії учасників процесу здійснюються у встановленому в законі порядку, умовах і послідовності [3, с. 21 – 23].

Слід звернути увагу на те, що Верховний Суд України в своїх постановах постійно звертає увагу судів на необхідність суворого додержання процесуальної форми, виступає проти процесуального спрощенства, бо “неухильне додержання передбаченої законом процесуальної форми є необхідною умовою всебічного, повного й об’єктивного дослідження обставин справи, встановлення істини і прийняття по ній законного, обґрунтованого і справедливого рішення” (п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року № 5 “Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку”) [4, c. 384].

Виходячи з вимог ст. 65 КПК України, доказами можуть вважатися лише матеріали, оформлені відповідно до процесуальної форми, тобто посадовими особами органів, які проводять розслідування по кримінальній справі. При цьому вказані посадові особи наділені певними правами, які породжують відповідні обов’язки осіб, чиї показання чи дослідження, оформлені належним чином, стануть доказами у справі. Відносно ж вимог захисника ці особи ніяких обов’язків не мають, і зовсім не повинні давати певні свідчення, проводити дослідження чи надавати певні дані. Відповідно до свого права, проголошеного п. 13 ч. 2 ст. 48 КПК України, захисник може збирати необхідні йому відомості про факти, що можуть використовуватися як докази в справі, але особи, до яких захисник при цьому буде звертатися, зовсім не повинні надавати такі відомості. Якщо ж захисникові і вдасться здобути необхідні йому відомості, вони все одно доказами у кримінальній справі бути не можуть: захисник може лише заявити клопотання до органу, який проводить розслідування кримінальної справи про приєднання зібраних захисником матеріалів до кримінальної справи і їх перевірки з метою процесуального оформлення і подальшого використання як доказів. Крім того, у такому випадку захисник має бути допитаний в якості свідка щодо джерела та обставин отримання певного предмета чи документа. Перетворившись же у свідка, особа втрачає процесуальне право брати участь у справі в якості захисника.

Отже, законом не визначена процесуальна форма збирання захисником відомостей про факти, що можуть використовуватися як докази в справі. Захисник може лише запропонувати особі, у провадженні якої знаходиться кримінальна справа, самій одержати певні докази що розслідуваних обставин.

На думку В.М. Тертишника, спроби винайти якусь спеціальну форму діяльності захисника щодо збирання і дослідження доказів може призвести лише до невиправданої ерозії наявної і певною мірою апробованої процесуальної форми, а також закріплених в законі процесуальних гарантій. Захиснику повинно бути надане право самостійно здійснювати у передбаченому законом порядку деякі слідчі дії: огляд предметів і документів у місці їх знаходження, а також допит свідків за їх згодою; при цьому слід передбачити право свідка відмовитись від допиту захисником, а також вимагати застосування до свідка заходів, передбачених Законом України “Про забезпечення захисту осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” від 23 грудня 1993 року. В.М. Тертишник вважає, що, цих повноважень захисникові буде достатньо для виконання покладених на нього завдань [3, с. 280].

На наш погляд, надання захисникові права виконувати самому певні слідчі дії не є доцільним. Так, сам В.М. Тертишник зазначає, що на боці захисника – принцип презумпції невинуватості, який встановлює правило – всі сумніви мають тлумачитися і вирішуються на користь підозрюваного і обвинуваченого. Через це захисникові не обов’язково збирати незаперечні докази невинуватості свого підзахисного, а досить лише таких, які породжують сумніви у його винуватості [3, с. 280]. Такої ж думки дотримується О.Д. Бойков [5, c. 77].

Захисник має можливість заявити клопотання щодо допиту певної особи, проведення певних слідчих або процесуальних дій чи приєднання до кримінальної справи певних матеріалів. У випадку неупередженого ставлення до справи слідчого чи судді (а інше законом передбачуватися і не повинно) це забезпечить винесення об’єктивного рішення у справі. У той же час, доцільно законодавчо заборонити допит захисника у якості свідка щодо джерела та обставин отримання певного предмета чи документа з метою подальшого усунення захисника від участі у справі.

До того ж, на нашу думку, з метою чіткого регулювання кримінально-процесуальних відносин слід законодавчо закріпити форми реалізації прав, наданих учасникам кримінального судочинства, зокрема, захисникові.


ЛІТЕРАТУРА:

1. Уголовно-процессуальный кодекс Украины: Научно-практический комментарий / Под общей редакцией В.Т. Маляренко, Ю.П. Аленина. – Х.: ООО “Одиссей”, 2003. – 960 с.
   
2. Советский уголовный процесс.: М.: Юрид. лит., 1984. – 448 с.
   
3. Кримінально-процесуальне право України: Підручник. 4-те вид., доп. і переробл. – К.: А.С.К., 2003. – 1120 с.
   
4. Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку: Постанова Пленуму Верховного Суду України від 29 червня 1990 року, № 5 // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. – Х.: Одиссей, 2001. – 464 с.
   
5. Бойков А.Д. Юридическая природа участия защитника в доказывании // Актуальные проблемы доказывания в уголовном процессе. – М., 1981.
   

Т. Киян

ст.преподаватель НУЦ ОНЮА


РАССЛЕДОВАНИЕ ПРЕСТУПНЫХ НАРУШЕНИЙ ПРОФЕССИОНАЛЬНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ МЕДИЦИНСКИМИ РАБОТНИКАМИ

Повышение качества и доступности медицинской помощи, защита прав каждого гражданина Украины при оказании медицинской помощи - это важнейшие цели государственной политики в области охраны здоровья граждан Украины, что подтверждено в Концепции развития охраны здоровья населения Украины.

Охрана здоровья населения является важной составной частью социальной сферы государства, которая в настоящее время переживает этап кардинального реформирования. Право граждан Украины на медицинскую помощь, предусмотренное ст.49 Конституции, предполагает обязанность государства обеспечить финансирование принятия различных социально-экономических, медико-санитарных и оздоровительно-профилактических программ; создание условий для эффективного и доступного для всех граждан медицинского обслуживания.

В Основах законодательства Украины об охране здоровья, принятых в 1992г., о содержании права на охрану здоровья говорится, что это право предусматривает жизненный уровень, необходимый для поддержания здоровья человека; квалифицированную медико-санитарную помощь; достоверную и своевременную информацию о состоянии своего здоровья и здоровья населения; участие в управлении охраной здоровья и проведения общественной экспертизы по этим вопросам в порядке, предусмотренном законодательством; возмещение нанесенного здоровью вреда; обжалование неправомерных решений и действий работников учреждений и органов охраны здоровья, а также возможность проведения независимой медицинской экспертизы в случае несогласия гражданина с выводом государственной мед.экспертизы и в других случаях, когда действиями работников органов охраны здоровья могут быть ущемлены общепризнанные права человека и гражданина.

На сегодняшний день, к сожалению, далеко не все медицинские вмешательства заканчиваются благополучно, т.е. выздоровлением больного. В этой связи представляется необходимым освещение вопросов, связанных с правовой регламентацией дефектной работы медиков.

Актуальность проблемы правовой регламентации врачебных ошибок поясняется статистическими данными, относящимися как к частоте врачебных ошибок, так и к экономическим потерям, связанным с дефектной работой медицинских работников. Значимые для здоровья пациента врачебные ошибки, по данным российской практики, имели место более чем в каждом пятом случае оказания медицинской помощи. В.Акопов утверждает, что в соответствии с данными Американской медицинской ассоциации, в США каждые 15 минут умирают 5 человек, став жертвами врачебных ошибок или небрежности медперсонала [1; 44].

Данная проблематика активнее, чем в Украине, изучалась в Российской Федерации. Среди наиболее содержательных научных и прикладных исследований исследования следующих ученых: Акопова В.И., Малеиной М. Н., Савицкой А. Н., Сергеева Ю.Д., Тихомирова А.В., Горелик И.И., Бердичевского Ф.Ю., Огаркова И.Ф., Громова А.П. и др.

В Украине изучению данной проблемы уделяли внимание ученые Концевич И.А., Глушков В.А., Дунаевская Л. и др., однако проблема профессиональных правонарушений медицинских работников изучена еще недостаточно полно. На протяжении последних десятилетий накопилось большое количество значительных по объему и принципиальных по значению теоретических и практических наработок, как в правовой науке, так и в медицинской, которые требуют осмысления, обобщения, систематизации.

Оказание медицинской помощи — это динамический врачебный процесс, осуществляемый при болезнях, травмах, отравлениях, а также при родах; это практическая реализация медицинским персоналом своих профессиональных прав и обязанностей по оказанию пациенту определенной медицинской помощи [2; 599].

Качественной (квалифицированной) должна быть признана такая медицинская помощь, которую обязано предоставить и (или) организовать конкретное лечебное учреждение в соответствии с его профилем и специальностью персонала, за неоказание (ненадлежащее оказание) которой оно несет ответственность. С учетом объективных биологических факторов (общее состояние организма, вид болезни, ее стадии, возраст пациента и др.) медицинская помощь, оказываемая с соблюдением указанных выше требований, не утрачивает своего квалифицированного уровня (качества) и в тех случаях, когда она не привела (и не могла привести) к полному выздоровлению пациента [3; 28].

Противоправным следует считать такое действие, совершенное медицинским работником в целях оказания лечебной помощи, которое не соответствует существующим в медицинской науке правилам и методам и находится в причинно-следственной связи с наступившими для пациента последствиями в виде смерти или ущерба его здоровью.

В судебно-медицинской литературе встречаются определенные попытки классификации неблагоприятных исходов лечения: врачебные ошибки; несчастные случаи; наказуемые упущения [4; 146].

Основной критерий их разделения - правильность или ошибочность действий с одной стороны, и, с другой стороны, - вызвавшие эти ошибки причины.

Врачебная ошибка – это дефект оказания медицинской помощи, связанный с неправильными действиями медицинского персонала, характеризующийся добросовестным заблуждением при отсутствии признаков умышленного или неосторожного преступления (например, неправильно поставленный диагноз).

Врачебные ошибки не следует путать с медицинским случаем – это непредвиденное и неблагоприятное стечение обстоятельств и условий, возникших в процессе надлежащего предоставления медицинской помощи, которые повлекли причинение вреда здоровью пациента или причинение ему смерти.

Преступные нарушения профессиональных обязанностей состоят в неоказании или ненадлежащем оказании медицинской помощи медицинскими работниками: ненадлежащее исполнение профессиональных обязанностей, повлекшее заражение лица вирусом иммунодефицита человека либо иной неизлечимой инфекционной болезни (ст.131УК Украины); неоказание помощи больному медицинским работником (ст.139 УК); ненадлежащее исполнение профессиональных обязанностей медицинским или фармацевтическим работником (ст.140 УК); нарушение прав пациента (ст.141 УК); незаконное проведение опытов над человеком (ст.142 УК); нарушение установленного законом порядка трансплантации органов или тканей человека (ст.143 УК) [5; 75] и другие преступления.

В зависимости от характера нарушения, степени его общественной опасности, тяжести отрицательных последствий в отношении виновных лиц медицинского персонала могут применяться меры дисциплинарной, административной, уголовной ответственности. Кроме того, если в результате нарушения обязанностей медицинскими работниками будет причинен вред пациенту, то наступает гражданско-правовая имущественная ответственность лечебного учреждения перед пациентом.

Так, судами Николаевской области за преступные нарушения профессиональных обязанностей медицинскими и фармацевтическими работниками осуждено 4 главных врача ЦРБ, 1 медработник и 1 заведующая аптекой.

Основными структурными элементами крим.характеристики преступлений данного вида, которые определяют ее содержание, являются: способ и обстановка совершения, предмет посягательства, «следовая картина» (наличие типичных следов преступления), характеристика лиц, совершающих данные преступления, и пострадавших от них; причины и условия, способствующие совершению преступлений; обстоятельства, подлежащие установлению, и др.

Располагая данными о механизме посягательства, можно высказать суждение о виде и местонахождении следов преступного деяния и целенаправленно организовать их поиск, определить физические и психические свойства потерпевшего и подозреваемого, уровень профессиональных навыков мед.работника, предположить мотив ненадлежащего выполнения субъектом своих профессиональных обязанностей, прогнозировать его поведение после совершения преступления, в частности способ сокрытия следов преступления.

При расследовании преступных нарушений профессиональной деятельности медицинскими работниками проводятся следственные действия: допросы потерпевшего, его родственников; свидетелей; больных; медицинских работников; патологоанатома; назначение и производство экспертиз и др.

Для того чтобы определить, какие действия (или бездействие) повлекли неблагоприятные последствия, следователь в зависимости от обстоятельств дела должен ознакомиться с материалами: заключением судебно-медицинской экспертизы, актом патологоанатомического исследования, историей болезни, амбулаторной карточкой.

Наряду с изучением медицинской документации следователь может получить информацию из показаний подозреваемого, участников ведомственных проверок, администрации лечебного учреждения, специалистов, судебно-медицинских экспертов, а также из заключения судебно-медицинской экспертизы.

В ходе допроса потерпевшего (или его представителя), а также его родственников следует выяснить: характер, продолжительность заболевания, по поводу которого оказывалась мед.помощь потерпевшему; какие индивидуальные особенности потерпевшего могли повлиять на ход и результат врачебного процесса; дал ли врач рекомендации по поводу дозы назначенного лекарственного препарата или применяемого вещества; выполняли ли эти рекомендации врача исполнитель медицинского мероприятия и сам потерпевший; употреблял ли потерпевший во время лечения алкоголь, наркотики; занимался ли самолечением до, в момент и после оказания мед.помощи, если да, то какие вещества, препараты использовал и какие мероприятия выполнял; имелись ли какие-либо поведенческие особенности у потерпевшего в период оказания ему мед.помощи (нарушение предписанного режима, порядка приема лекарств, режима ограничений физических нагрузок, диеты и т. д.), когда и почему возникло мнение о неадекватном оказании мед.помощи, о неправильных действиях медицинских работников (кого конкретно); может ли потерпевший сказать, какие конкретно действия привели к наступлению неблагоприятного исхода мед.помощи, назвать причину ненадлежащего выполнения медработниками своих профессиональных обязанностей.

Мед.работники в зависимости от их осведомленности и квалификации могут сообщить следующую информацию: по поводу какого заболевания потерпевший наблюдался в данном лечебно-профилактическом учреждении и какие имел сопутствующие заболевания; имелись ли особенности диагностирования и лечения указанного заболевания; какие исследования и медицинские мероприятия проводились в период нахождения потерпевшего в медучреждении, насколько они были обоснованны; какие были избраны тактика и методика лечения, насколько они были обоснованны; давались ли и если да, то кем, когда, рекомендации лечащему врачу о необходимости пересмотра избранных им методов лечения, о продолжении проведения дифференциальной диагностики и т. д.; каким образом реагировал на это лечащий (дежурный) врач; какие особенности протекания болезни наблюдались до и после проведения медицинского мероприятия, как это объяснялось; что явилось причиной возникновения дефекта мед.помощи, развития ятрогении; могла ли ятрогения и, если да, то каким образом обусловить наступление неблагоприятного исхода; была ли возможность предупредить, устранить последствия; каковы были результаты проверок обоснованности проводимого лечения, выводы медицинских комиссий, заключения ведомственных экспертов по поводу качества оказанной медицинской помощи.

При допросе подозреваемого (обвиняемого) выясняются обстоятельства, связанные с его профессиональной подготовкой и деятельностью. Особенно подробно необходимо установить технологию медицинского мероприятия или стадии врачебного процесса, при выполнении которых возник дефект. Затем следует перейти к допросу по обстоятельствам выполнения конкретного медицинского мероприятия, определенной стадии врачебного процесса, в ходе которого, по версии следствия, мог быть причинен вред потерпевшему.

Если обвиняемый приводит какие-либо данные или ссылается на конкретные обстоятельства, в силу которых он был лишен возможности оказать адекватную медицинскую помощь, необходимо тщательно проверить это.

Уг.дела, возбуждаемые в отношении мед.работников в связи с нарушениями в их профессиональной деятельности, всегда требуют авторитетной и квалифицированной судебно-медицинской экспертизы.

Задачи судебно-медицинской экспертизы качества мед.помощи состоят в выявлении: механизма медицинского события, связанного с оказанием медицинской помощи определенному пациенту по поводу имевшейся у него болезни или травмы, их характера и тяжести последних; последовательности действий медицинских работников, осуществлявших врачебный процесс в интересах пациента, и их соответствия медицинским правилам; этапа врачебного процесса и (или) медицинского мероприятия, обусловившего наступление неблагоприятного для пациента исхода оказанной ему медицинской помощи; способа допущения дефекта мед.помощи; времени возникновения, развития и обнаружения ятрогении, степени ее тяжести; характера и результативности действий медиков по устранению ятрогенных последствий; влияния на качество оказанной мед.помощи ненадлежащего исполнения медицинскими работниками своих профессиональных обязанностей; непосредственной причины наступления неблагоприятного исхода оказанной мед.помощи; описании с медицинских позиций причинно-следственной связи между неблагоприятным исходом и действиями медицинского работника; степени тяжести вреда, причиненного пациенту [6; 631].

Изучив все обстоятельства дела, подлежащие установлению, следователь выполнит задачу по раскрытию и расследованию преступления и привлечению виновного лица к ответственности.