Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Л и т е р а т у р а Томин С.В. Поняття та класифікація джерел особистісної інформації у кримінальному процесі та криміналістиці Освобождение несовершеннолетних от уголовной ответственности: некоторые проблемы Список использованной литературы. Розвиток патріотичних якостей громадян як передумова підвищення правової культури суспільства

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

Л И Т Е Р А Т У Р А

1. Стеценко С.Г. Врачебные ошибки и несчастные случаи в практике работы учреждений здравоохранения: правовые аспекты \\ Юрист. 2004. № 2.- С. 44.
   
2. Курс криминалистики: В 3 т. Т.2. Криминалистическая методика: Методика расследования преступлений против личности, общественной безопасности и общественного порядка \ Под ред. О.Н.Коршуновой и А.А.Степанова. - СПб.: Изд-во „Юридический центр Пресс”. 2004. - 639с. - С.599.
   
3. Малеина М.Н. Человек и медицина в современном праве. М.: Изд-во БЕК. 1995. - 272 с. - С.28.
   
4. Колоколов Г.Р., Косолапова Н.В., Никульникова О.В. Основы медицинского права. Курс лекций. - М.: Изд-во Экзамен. 2005. - 320 с. - С. 146.
   
5. Уголовный кодекс Украины: от 5 апр.2001 г. Комментарий отдельных положений \ Сост.: Н.И.Мельник, Н.И.Хавронюк. – К.: А.С.К., 2001. – 304 с. С. 75.
   
6. Курс криминалистики: В 3 т. Т.2. Криминалистическая методика: Методика расследования преступлений против личности, общественной безопасности и общественного порядка \ Под ред. О.Н.Коршуновой и А.А.Степанова. СПб.: Изд-во „Юридический центр Пресс”. 2004. - 639с. - С.631.
   

Козич Ігор

ст.викл. кафедри кримінального права і процесу Юридичного інституту

Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника


Диспозитивність і публічність у кримінальному процесі

У даний час величезне значення має завдання побудови правової держави із загальноприйнятими громадянськими та людськими цінностями, серед яких першорядне місце займає гарантування прав і свобод людини. Держава і особа, співвідношення їх інтересів в кримінальному процесі є однією з найважливіших проблем в суспільстві.

Довгий час кримінальний процес, на відміну від цивільного, був орієнтований виключно на публічність (офіційність), що обґрунтовувалося необхідністю організації і здійснення конкретних заходів по боротьбі із злочинністю, а також суспільною небезпекою злочинних діянь для держави, суспільства, кожної окремої людини, інтереси яких потребують захисту і повинні бути захищені державою.

Будучи способом реалізації матеріально-правових відносин, процес завжди внутрішньо пов'язаний з характером даних відносин. Питанню про залежність процесуальних відносин від матеріальних присвячено немало робіт, у тому числі М.С.Строговича, АЛ.Рівліна, Н.Н.Полянського та інших.

Матеріальні кримінально-правові відносини виникають безпосередньо між державою і особою, яка вчинила діяння, що містить ознаки злочину; тому необхідність реалізації матеріально-правових відносин кримінальної відповідальності передбачає наявність певного арсеналу засобів процесуального примусу. Суспільна небезпека злочинів об'єктивно ставить державу перед необхідністю активного захисту інтересів суспільства і окремих його членів через державні органи, значення і призначення яких – зміцнення законності, правопорядку, попередження і викорінювання злочинів, охорона інтересів суспільства, прав і свобод громадян. Публічність в кримінальному процесі обумовлена впливом кримінального права, яке, проте, захищаючи суспільні інтереси, не повинне пригнічувати і особисті.

Природу процесу слід визначати не тільки характером матеріально-правових відносин, не можна виключати і загальноправове положення особи в державі, загальнолюдські цінності. Держава в рамках кримінального процесу повинна брати на себе певні обов'язки, але при встановленні рамок поведінки окремих учасників процесу публічність повинна бути обмежена У зв'язку з цим необхідно ставити і вивчати питання про диспозитивність, про межі її прояву в кримінальному процесі.

Економічні і політичні реформи, що відбуваються в Україні, формування правової держави визначили необхідність перетворення української правової системи, у тому числі і кримінально-процесуального законодавства, приведення його у відповідність з світовими стандартами захисту особи, що поєднують справедливість з принципами гуманізму і пошани прав людини і громадянина.

Поворот держави до особи робить актуальним питання про межі втручання держави в права і обов'язки людини, у тому числі в кримінальному судочинстві, і про надання можливості розпорядитися наданими правами шляхом їх закріплення, гарантій і механізму забезпечення, підвищення рівня юридичної захищеності всіх осіб, що беруть участь в кримінальному судочинстві, тобто про співвідношення публічних і приватних інтересів. Співвідношення суспільних і особистих інтересів, відносини держави і особи виражаються в таких правових категоріях, як публічність і диспозитивність.

Вважається, що при формулюванні цілей і завдань кримінального процесу, в умовах переходу до політики правової держави, необхідно гарантувати захист особи, її прав і свобод, встановивши такий порядок здійснення судочинства по кримінальних справах, який би забезпечував в першу чергу її інтереси, вказавши, що для розкриття злочинів і встановлення винних осіб повинні вживатися всі можливі, передбачені законом заходи. При цьому найбільш прийнятний порядок, заснований на принципах змагальності, рівноправності сторін, презумпції невинності. Крім того, необхідність перегляду відношення до забезпечення прав і законних інтересів особи в сучасних умовах спонукає до переосмислення вимоги про невідворотність кримінальної відповідальності, безпосередньо пов'язаної з принципом публічності [1, c.77-79].

Суб'єкти кримінального процесу, його учасники, повинні бути наділені не тільки правами і обов'язками, але і, в певних випадках і певною мірою, свободою в їх використанні, у виборі поведінки. Держава при цьому не повинна бути лише гарантом використання прав, оскільки і держава і особа є елементами громадянського суспільства, як цілого, вони не тільки є самостійними, але і повинні бути залежні одне від одного.

Держава повинна брати на себе певні повноваження, реалізовуючи своє призначення - турбота про загальне благо, у тому числі і про захист прав та свобод людини. Для забезпечення відповідного ставлення до гідності особи повинні бути виключені довільне, без законних підстав, втручання державних органів і посадовців в приватне життя громадян і порушення порядку проведення процесуальних дій. Приниження людської гідності може бути наслідком грубості і обману при проведенні слідчих дій, розголошення при проведенні необґрунтованих обшуків і вивченні щоденників та особистих паперів. Гідність людини може постраждати при проведенні огляду, експертиз, особистого обшуку, отриманні зразків для порівняльного дослідження. Принижують людську гідність і здійснювані без достатніх підстав затримання, арешт, огляд і виїмка.

Кримінальний процес у жодному випадку не повинен бути тільки формою боротьби із злочинністю, сприяючою, в першу чергу, попередженню і викорінюванню злочинів, охороні інтересів суспільства і лише в другу чергу - охороні прав і свобод громадян. Кримінальний процес повинен бути, перш за все, системою гарантій прав і інтересів особи, а потім і суспільства, і держави в цілому. Розвиток процесуальних форм тільки за рахунок вдосконалення засобів, що забезпечують охорону прав і інтересів особи, носить односторонній характер і не забезпечує вирішення задач кримінального процесу в умовах створення правової держави. Для судочинства не байдуже, якими засобами досягаються і досягатимуться його цілі та вирішуватимуться поставлені завдання. Це обумовлює необхідність визначення соціальної цінності засобів досягнення цілей, а також цінності суспільних і особистих інтересів, до яких ті або інші процесуальні засоби мають пряме відношення. Враховуючи соціальну цінність конкретних інтересів особи, держава бере їх під правову охорону, перетворюючи на законні інтереси особи.

При визначенні рамок поведінки певних учасників процесу публічність повинна бути обмежена. Причому обмеження повинні виходити з ціннісних орієнтації.

Кримінальний процес не повинен бути побудований тільки на застосуванні сили. Відносна необхідність не може служити сама по собі виправданням примусу, оскільки вона залежить від своєї мети.

Необхідною є оцінка мети держави, а саме, здійснення правосуддя, і оцінка значущості особи, її прав в суспільстві.. "Гарантія поваги до особи полягає, по-перше, у встановленні сфери активності і самостійності особи, по-друге, в обмеженні свавілля органів влади” [2, c.7], тобто у визначенні меж диспозитивності.

У кримінальному процесі повинні міститися гарантії, які б охороняли громадянина від незаконного вторгнення в сферу його прав.

Кримінально-процесуальну діяльність не можна повністю покласти на фізичну особу. "Фізичні особи, навіть і зачеплені злочином, завжди будуть схильні підпорядковувати обвинувачення своїм особистим інтересам і дуже часто готові піти на примирення там, де суспільний інтерес цього не допускає. Приватний обвинувач може, нарешті, бути заляканий винною особою, його співучасниками і їх родичами. Приватний обвинувач схильний також необгрунтовано порушувати скарги" [3, c.37].

Всі ці моменти актуальні і в даний час, і їх не можна випустити з уваги і не враховувати.

Можна виділити дві групи учасників процесу залежно від надання свободи поведінки:

1. ті, хто керує процесом і є гарантом забезпечення диспозитивності. До них відносяться суд, прокурор, слідчий, особа, що проводить дізнання;
   
2. ті, хто залучається в процес у якості його учасників.
   

Учасники першої групи, в рамках своїх функцій, виконуючи свій обов’язок, тобто роз’яснюючи особам, що беруть участь в справі, їх права і обов’язки, передбачені законом, а також керуючи процесом, забезпечують гарантії здійснення цих прав та обов’язків. Якщо і варто говорити про диспозитивність органів влади, то зовсім в іншому плані, враховуючи при цьому, що це органи, на які державою покладено обов’язок виконання певних функцій і що їх положення різко відрізняється від положення інших учасників процесу.

У зв'язку з поставленими проблемами виникають питання про співвідношення приватного і публічного інтересів в кримінальному процесі, про підстави обмеження свободи поведінки. Характер і ступінь юридичної свободи, закріпленої в нормах і наданої учасникам процесу, неоднакові. У кримінально-процесуальній літературі має місце позиція, згідно якої співвідношення між публічними і особистими інтересами можна вважати оптимальним, коли обмеження конституційних прав і свобод, а також використовування процесуальних засобів примусу відбуваються в мінімальній мірі, необхідній для встановлення істини по справі, і при суворому дотриманні закону правоохоронними органами, що забезпечують при цьому законні інтереси і права учасників процесу.

Виходити потрібно, перш за все, з норми, закріпленої в Конституції України, відповідно до якої права і свободи людини і громадянина є прямими. Вони визначають значення, зміст і застосування законів, діяльність законодавчої і виконавської влади, місцевого самоврядування і забезпечуються правосуддям.

Особа в кримінальному процесі повинна бути рівноправним з державою суб'єктом, а не засобом встановлення істини по справі. Право вільного розпорядження правами і обов'язками суб'єктів в ході процесу повинно бути укладено у визначені межі, в рамках яких його панування безумовне. Учасник процесу може розпорядитися своїм правом або обов”язком в процесі, але не порушуючи при цьому права інших учасників процесу.


Література

1. Смолькова И.В. Соотношение частных и публичных начал в уголовном процессе - методологическая основа определения оснований и пределов вмешательства правоохранительных органов в охраняемые законом тайны // Социально-экономические и правовые проблемы Восточно-Сибирского региона на пороге третьего тысячелетия.- Иркутск, 1998.
   
2. Люблинский П.И. Свобода личности в уголовном процессе. Меры, обеспечивающие неуклонение обвиняемого от правосудия. - СПб., I906.
   
3. Кистяковский А.Ф. О значении судебной реформы в деле улучшения уголовного правосудия. - Киев, 1870
   

Томин С.В.

ст. викладач кафедри кримінального права і процесу юридичного інституту

Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника


ПОНЯТТЯ ТА КЛАСИФІКАЦІЯ ДЖЕРЕЛ ОСОБИСТІСНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ТА КРИМІНАЛІСТИЦІ

В юридичній літературі, досліджуючи проблеми джерел особистісної інформації, використовували термін “особисті джерела доказів” та “особисті докази” [16, с. 588]. Поділ джерел доказів на особистісні і речові проводився і в юридичній літературі минулого та позаминулого століття. У ХІХ ст. ці питання висвітлюються у працях А. Жеряєва [6], І. Бентама. Особистий доказ – це такий, який пред’являється людиною, його часто називають показанням свідка [4, c. 13].

На сучасному етапі розвитку криміналістики та науки кримінального процесу можна виділити два основні підходи до розуміння джерел особистісної інформації. Автори одного з них до джерел особистісної інформації відносять людей (П.Д. Біленчук, М.В. Салтевський, П.П. Сердюков). Інші вважають, що джерелами інформації є не люди, а їх повідомлення [10].

Причиною таких суперечностей є різні підходи щодо визначення джерел особистісної інформації. Одні науковці для розкриття вказаного поняття використовують положення криміналістичної теорії відображення, яка вивчає механізм виникнення слідів злочину та форми відображення події злочину у навколишньому середовищі. Інші – норми кримінально-процесуального закону, де чітко вказана відмінність процесуальних форм отримання, передачі і зберігання інформації. Положення якої науки повинні застосовуватись для з’ясування поняття та класифікації джерел особистісної інформації?

Аналізуючи норми кримінально-процесуального законодавства М.С. Строгович [15, с. 98-99], В.Я. Дорохов [5, с. 211-213] джерела особистісної інформації поділяють на три групи.

До першої відносять показання обвинувачених, підозрюваних, свідків, потерпілих а також заяви і пояснення громадян або посадових осіб підприємств, установ та організацій як самостійного джерела інформації [11, с. 415-417].

Щодо самих осіб, які дають показання, то прихильники вказаної точки зору називають їх фізичними (матеріальними) носіями відомостей про обставини вчинення злочину [18, с. 3].

До другої групи джерел особистісної інформації відносять протоколи таких слідчих дій, як огляд, освідування, виїмка, обшук, затримання, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події.

До третьої групи джерел особистісної інформації відносять усі інші документи (ст. 82 КПК України).

Розглянемо детально кожну з вказаних груп.

Для аналізу поняття показань, необхідно звернутись до положень теорії доказування. Більшість науковців-процесуалістів поряд з іншими до елементів процесу доказування відносять збирання доказів та їх джерел. На думку А.Р. Бєлкіна збирання – це поняття комплексне, і повинно включати в себе виявлення (розшук, пошук), отримання, фіксацію, вилучення і зберігання [3, c. 29]. Враховуючи те, що джерелами доказів є показання осіб, очевидно відшуковуватись та виявлятись повинні саме показання, що, на нашу думку, є абсурдним. Якщо мова йде про джерела речової інформації, то така позиція є цілком прийнятною, оскільки виявляють саме предмети матеріального світу, які можуть містити інформацію про подію злочину. Однак виникає питання, як розшукати та виявити показання? Очевидно, доцільно було б говорити про розшук та встановлення осіб, від яких можна отримати показання шляхом проведення дій, передбачених процесуальним законодавством України.

Поглянемо на цю проблему з іншої точки зору. У процесуальній літературі вказується, що вилучення – це отримання фактичних даних, які містяться у передбачених законом джерелах. Таке вилучення здійснюється з дотриманням форм і способів, передбачених кримінально-процесуальним законом [17, c. 203]. Щодо показань підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого такими способами є, наприклад, допит, очна ставка, відтворення обстановки та обставин події та ін. Враховуючи твердження, що отримати можна тільки те, що вже є в наявності, показання особи повинні існувати до моменту проведення слідчої чи судової дії. Однак, виходячи з того, що показання – це інформація, яку отримують від осіб під час допиту, що проводиться згідно вимог кримінально-процесуального законодавства, існувати до моменту допиту вони не можуть. Не визнаються показаннями повідомлення осіб під час проведення інших слідчих та судових дій [18, c. 2], а також та інформація, що зафіксована у документах, складених за результатами оперативно-розшукових дій (довідках, рапортах) за межами норм кримінально-процесуального закону. Інформація, яка міститься в зазначених документах може існувати у вигляді пояснень, усних чи письмових повідомлень про обставини злочину.

Крім того, джерело інформації завжди матеріальне. Навіть коли мова йде про відомості, що зберігаються у пам’яті людини, треба говорити про їх відображення (психофізіологічне) у матеріальному середовищі (мозку) [3, c. 66].

Отже, джерелом фактичних даних необхідно визнати особу свідка потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, а не їх показання.

Такої ж думки дотримуються такі науковці, як М.В. Салтевський та П.Д. Біленчук, С.А. Шейфер, П.П. Сердюков, які, розкриваючи поняття джерела особистісної інформації, застосовують криміналістичні категорії слідів. У зв’язку з цим, на їх думку, до джерел особистісної інформації про подію злочину необхідно відносити не повідомлення, а конкретних осіб, які володіють інформацією про подію злочинну.

Таку ж позицію займає В.Д. Арсеньєв, який зазначає: “Враховуючи точне значення слова “джерело”, джерелом показань свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, а також висновків експертів будуть відповідно свідки, потерпілі, підозрювані, обвинувачені та експерти, тобто особи, які дають показання” [2, с. 115]. Такої точки зору дотримується Є.С. Зеліксон [7, с. 7].

В.І. Смислов зазначає, що джерелом доказів у кримінальному процесі в будь-якому випадку є людина – свідок, обвинувачений і ін., тобто “особа, яка повідомляє про факти, предмети” [14, с. 8].

З метою комплексного дослідження поняття джерел особистісної інформації необхідно також проаналізувати положення чинного КПК України щодо віднесення протоколів окремих слідчих дій до джерел доказів. Наскільки обґрунтована така позиція?

Положення ст. 65 КПК України передбачає, що фактичні дані, які мають значення для справи, встановлюються показаннями свідка, підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, висновком експерта, речовими доказами, протоколами слідчих і судових дій та іншими документами. Якщо здійснювати поділ вище перелічених джерел на джерела особистісної та речової інформації, то логічним буде включення до переліку джерел особистісної інформації протоколів слідчих і судових дій та інших документів. Про це свідчить також ст. 78 КПК, яка визначає коло речових доказів, до яких не належать протоколи слідчих та судових дій. Однак, навіть якщо джерелами особистісної інформації ми визнаємо повідомлення (показання), то стає зрозумілим, що протоколи слідчих і судових дій та інші документи не можна відносити до даного виду джерел інформації, оскільки вони не підпадають під поняття повідомлення.

В науці кримінального процесу існує також думка, що джерелом доказів є протоколи всіх слідчих дій, крім допитів свідків, потерпілих, підозрюваних і обвинувачених, очних ставок, оскільки протоколи допитів та очних ставок є лише засобом фіксації показань цих осіб, а джерелом доказів є самі показання. Не є джерелом доказів і протокол допиту експерта, бо зафіксовані в ньому показання є за чинним КПК України лише роз’ясненням або доповненням його висновку [12, c. 133-134].

Розглянемо і таку точку зору. Оскільки речовими джерелами інформації є предмети та інші матеріальні носії, то, на нашу думку, протоколи слідчих і судових дій є засобами фіксації джерел речової інформації, способом, у який орган розслідування чи суд приєднують джерела речової інформації до справи, вводять їх у сферу кримінального процесу як джерела доказів. Такого статусу джерела інформації (як особистісної так і речової) набувають тільки у випадку, коли протоколи складені і оформлені згідно КПК.

Отже, протоколи слідчих і судових дій, на нашу думку, не можуть виступати як джерела доказів, а тим більше, як самі докази. Тому викликає заперечення думка про те, що природа протоколів слідчих і судових дій полягає в тому, що вони є, з одного боку, засобом фіксації інформації, а з другого боку самостійним доказом [8, c. 23].

На думку П.П. Сердюкова, джерелами тих даних, що містяться в “інших документах”, є їх автори та виконавці [13, c. 35].

У випадках, коли документи зберегли на собі сліди злочину, або були об’єктом злочинних дій, вони самі стають джерелами речової інформації [13, с. 35].

Враховуючи вищезазначене, та виходячи з положень криміналістичної теорії відображення події злочину у навколишньому середовищі, логічним, на нашу думку, буде висновок про те, що джерелом особистісної інформації повинна визнаватись людина, особа. У кримінальному судочинстві це очевидець, заявник, свідок, потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, підсудний, експерт, поняті. Ідеальні сліди-відображення, які знаходяться у їх пам’яті, є невіддільними від них, а тому складають одне ціле. Така класифікація повинна ґрунтуватись на концептуальних положеннях науки криміналістики щодо утворення слідів злочину, відшукання та дослідження об’єктів, на яких вони знаходяться. Вона має важливе практичне значення, оскільки враховуючи особливості людей як джерел інформації, розробляються та впроваджуються у практику розкриття та розслідування злочинів рекомендації щодо роботи з кожним їх різновидом.

Щодо завдань науки кримінального процесу з цього питання, вони полягають у розробці оптимальних шляхів законодавчого врегулювання як самої класифікації джерел особистісної інформації, так і окремих прийомів роботи з ними.


Література:

1. Кримінально-процесуальний кодекс України. Затверджений Законом від 28.12.60 ( 1000-05 ) ВВР, 1961, N 2 ст. 152.
   
2. Арсеньев В.Д, Вопросы общей теории судебных доказательств. Учебн. пособие. – Иркутск: Изд-во Иркутск. гос. ун-та, 1970. – 112 с.
   
3. Белкин А.Р. Теория доказывания. Научно-методическое пособие. М.: НОРМА, 2000. – 429 с.
   
4. Бентам И. О судебных доказательствах.- К., 1876.- 421 с.
   
5. Дорохов В.Я. Теория доказательств в советском уголовном процессе. 2-е изд. М., 1973.
   
6. Жеряев А. Теория улик. – М., 1856.- 96 с.
   
7. Зеликсон Е.С. Доказывание как деятельность субьектов уголовного судопроизводства. Автореф. дис. на соиск. учен. степ. д-ра. юр. наук. Алма-Ата, 1973. – 25 с.
   
8. Іщенко В.М. Протоколи слідчих і судових дій та інші документи як джерела доказів. Дис. на здоб. наук. ступ. к.ю.н. Харків, 1994. – 191 с.
   
9. Лук’янчиков Б.Є., Лук’янчиков Є.Д. Сліди злочину – джерело інформації про його подію // Сучасні проблеми інформатизації органів внутрішніх справ України: Матеріали міжвузівської наук.-практ. конф. (Київ, 15 березня 2001 р.). – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2002. с. 64 – 73.
   
10. Лупинская П.А. Доказательства в советском уголовном процессе. Лекции для студентов ВЮЗИ. М. 1955. – 56 с.
    
11. Михеенко М.М. О предмете и средствах доказывания в уголовном процессе // Правова система України. – К., 1993. с. 415 – 417.
    
12. Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу України / під ред Під ред. Михеєнко М.М., Шибіко В.П., Дубинського А.Я. – К.: Юрінком, 1995. – 639 с.
    
13. Сердюков П.П. Доказательства в стадии возбуждения уголовного дела. Учебн. пособ. Иркутск: Изд-во ИрГУ, 1981. – 86 с.
    
14. Смыслов В.И. Свидетель в советском уголовном процессе. М.: “Высшая школа”, 1973. – 160 с.
    
15. Строгович М.С. Избранные труды. В 3-х томах. / Отв. Ред. А.И. Ларин. – М: Наука, Т. – 3. Теория судебных доказательств. – 1991. – 300 с.
    
16. Теория доказательств в советском уголовном процессе /Отв. ред. Н.В. Жогин.  2-е изд., исправ. и доп.  М.: Юридическая литература, 1973. – 736 с.
    
17. Уголовный процесс: Учебник для юридических высших учебных заведений / Под общ. Ред. В.И. Радченко. – М.: «Юридический дом «Юстициинформ», 2003. – 752 с.
    
18. Шалумов М. УПК РФ: вопросы доказательственного права // Законность, № 4, 2004, с. 2 – 6.
    

Крецул В.И.

ст. преподаватель НУЦ ОНЮА


ОСВОБОЖДЕНИЕ НЕСОВЕРШЕННОЛЕТНИХ ОТ УГОЛОВНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ: НЕКОТОРЫЕ ПРОБЛЕМЫ

Преступность несовершеннолетних постоянно привлекает к себе особое внимание ученых и практиков. Это обусловлено не только тем, что несовершеннолетние всегда признавались преступниками особого рода, а и тем, что в настоящее время несовершеннолетние – один из наиболее криминально пораженных слоев населения.

Резкая имущественная дифференциация общества, большое число материально необеспеченных семей и числа разводов, количества внебрачных детей, в связи с падением престижа семьи и с увеличением сторонников «свободного» образа личной жизни, морально-правовой нигилизм многих родителей, рост взрослой преступности, которая заинтересованно втягивает в свою среду несовершеннолетних, в соединении с бесконтрольным валом растления со стороны порнолитературных и аудио, видео средств, наркоманией, токсикоманией и ранним алкоголизмом, серьезные упущения в ее морально-правовом воспитании – эти и другие социальные, экономические условия и причины негативно влияют на формирование молодого поколения.

Значительных размеров в Украине приобрела проблема беспризорности детей. Так, по данным Министерства образования и науки 12 тысяч детей в возрасте от 7 до 15 лет нигде не учатся, следствием чего их воспитанием занимается преимущественно улица [1,13].

B последнее время наметилась стойкая тенденция к увеличению детей-сирот и детей, лишенных родительской заботы. Эти дети, как правило, входят в «группу риска», так как являются такими, которые наиболее склонны к совершению правонарушений, в т.ч. и уголовных.

Вызывает тревогу проблема алкоголизма и наркомании среди несовершеннолетних. Данные института педагогики свидетельствуют, что свыше 90 % обследованных детей и подростков употребляет алкогольные напитки, а склонность к их употреблению уже сформировалась у 17 % учеников пятых , 25% - восьмых и 56% - одиннадцатых классов [2, с.96]. Все это способствует возникновению и расширению негативных явлений среди несовершеннолетних, которые порождают преступность.

На фоне роста преступности среди несовершеннолетних, растет и количество общественно опасных деяний, совершаемых лицами до достижения ними возраста уголовной ответственности. Ежегодно в Украине такие деяния совершают около 12 тысяч детей [3,с.20-23]. При этом их количество ежегодно растет [4,с.57].

Следует заметить, что место государства на международной арене в определенной мере определяется отношением его к молодому поколению, обеспеченностью и охраной их прав.

Конституция Украины провозгласила гарантии в отношении защиты подрастающего поколения страны. На разрешение проблем детства направлены Конвенция ООН о правах ребенка, к которой присоединилась Украина, другие правовые акты.

С целью улучшений условий развития детей принята Национальная программа «Дети Украины».

Но, к сожалению, современные социальные условия, в которых рождаются, растут и воспитываются, наши дети, далеки от относительного благополучия. Сегодня общество и государство не могут обеспечить эффективную систему предупреждения преступности несовершеннолетних. В современных условиях развития общества признается, что для несовершеннолетних преступников недостаточным является применение только медико-педагогических мер. В определенных случаях государство вынуждено привлекать их к уголовной ответственности. Однако и суровые карательные подходы, как показывает опыт, не оправдывает себя.

Очевидным является то, что система уголовно-правового влияния на несовершеннолетних преступников требует компромиссного решения, т.к. здесь входят между собой в коллизию, с одной стороны, интересы общества, а с другой – интересы охраны молодого поколения, как будущего каждого государства.

Интеграция Украины в международное сообщество не может быть реализовано без приведения национального законодательства в соответствие с общепризнанными международными стандартами, которые закреплены в таких международно-правовых актах, как Руководящие принципы ООН для предупреждения преступности среди несовершеннолетних; Минимальные стандартные правила ООН, которые касаются отправления правосудия в отношении несовершеннолетних (Пекинские правила); Конвенция о правах ребенка; Правила ООН, которые касаются защиты несовершеннолетних, лишенных свободы [5,6].

Уголовный кодекс Украины 1960 года не содержал отдельной главы об особенностях уголовной ответственности несовершеннолетних, в связи с чем льготные нормы об их уголовной ответственности не представляли единую систему.

УК Украины 2001 года впервые в истории развития уголовного законодательства посвятил специальный раздел, касающийся особенностей уголовной ответственности несовершеннолетних, что не могло не обусловить обращения к данной проблеме и необходимости научного исследования этого раздела УК.

Общие вопросы об особенностях ответственности несовершеннолетних всегда вызывали повышенный интерес исследователей, среди которых такие ученые, как З.А.Астемиров, Л.В.Багрий-Шахматов, Ю.С. Богомягков, В.М.Бурдин, Г.С.Гаверов, А.И.Долгова, В.Ф.Мороз, В.С.Орлов, А.А.Примаченок, К.К.Сперанский, Н.С.Таганцев и др.

В то же время отдельные вопросы уголовной ответственности несовершеннолетних остаются недостаточно исследованными, в том числе, например, освобождение несовершеннолетних от уголовной ответственности.

Уголовная ответственность является одной из основных категорий уголовного права наряду c преступлением и наказанием.

Сущностью уголовной ответственности является ограничение прав и свобод правонарушителя. Такое понимание сущности указанной категории вытекает из ее природы как категории уголовного права – одной из отраслей публичного права.

Так как целью уголовной ответственности является наказание, а также исправление и предупреждение преступлений, то объектом такой, законодательно определенной уголовной ответственности, являются права и свободы тех лиц, которые потенциально определены в УК как возможные преступники. Эта ответственность индивидуализируется судом и осуществляется специальными органами государства.

Возникает вопрос: кого надо признавать несовершеннолетним? Обращает на себя внимание терминология, примененная здесь законодателем. Уголовный кодекс Украины в нормах, касающихся особенностей применения наказания в ряде случаев конкретизирует возрастные признаки соответствующих лиц: «несовершеннолетние в возрасте от 16 до 18 лет» (ч.1 и ч.2 ст.100 УК), «несовершеннолетний, который на момент постановления приговора достиг 16 лет» (ч.1 ст. 101 УК), « лицо, не достигшее 16 лет» (ч.2 ст.57 УК), « лицо в возрасте до 16 лет» (ч.3 ст.60 УК).

В других статьях УК Украины определяется только факт несовершеннолетия без уточнения возраста лиц, к которым не может быть применено определенное наказание (статьи 61, 98, 99, 102 УК). Поэтому следует уточнить, какие лица считаются несовершеннолетними в соответствии с содержанием указанных статей.

В УК Украины термин «несовершеннолетний» ни разу не раскрывается, хотя и употребляется 73 раза. Если обратиться к другому нормативному акту, в частности, к Закону Украины от 05.02. 1993 года «О содействии социальному становлению и развитию молодежи в Украине», то в нем несовершеннолетние определяются как «…граждане в возрасте до 18 лет». Но этим определением можно руководствоваться лишь в отношении верхнего предела возраста несовершеннолетних: (до 18 лет), но оно не может быть полностью использовано в уголовном деле, так как в соответствии с этим Законом несовершеннолетними являются граждане с момента их рождения. В то же время УК устанавливает, что уголовной ответственности подлежат лица, не моложе 14 лет (ч.2 ст.22 УК).

Во-вторых, указанный Закон относит к несовершеннолетним только граждан, а действующий УК Украины определяет, что субъектом преступления могут быть также несовершеннолетние иностранцы и лица без гражданства (ст.ст.6-8 УК). Поэтому, наиболее правильным можно считать определение несовершеннолетнего лица, сформулированное в ГК Украины, вступившем в силу 01.01.2004 года: «физическое лицо в возрасте от 14 до 18 лет» (ч.1 ст.32)

В то же время, действующий УПК Украины, разрешает возбуждать уголовное дело в отношении лица, достигшего на момент совершения общественно опасного деяния 11 - летнего возраста (п.5 ст.6 УПК Украины). А статья 97 Уголовного кодекса Украины предусматривает возможность применения к ним таких же мер принудительного характера, как и к несовершеннолетним, признанным виновными в совершении преступления.

Одной из черт, определяющих специфику уголовной ответственности несовершеннолетних, являются и особенности освобождения от нее этой категории правонарушителей. Не всегда к лицу, совершившему преступление, есть объективная необходимость применения соответствующих принудительных мер реагирования государства на содеянное. При определенных предусмотренных законом условиях лицо может быть освобождено от уголовной ответственности, так как ее применение, даже в наиболее легкой форме, будет нецелесообразным и ненужным способом влияния.

Особым видом такого освобождения от уголовной ответственности, который применяется только к несовершеннолетним, является освобождение с применением принудительных мер воспитательного характера. УК 1960 года предусматривал такой вид освобождения сначала в ч.4 ст.10, а затем – в п.3 ч.1 ст.51 УК. Содержит его и ст.97 УК 2001 г. (с определенными дополнениями).

В соответствии с ч.1 ст.97 УК, несовершеннолетний, впервые совершивший преступление небольшой тяжести, может быть освобожден от уголовной ответственности, если его исправление возможно без применения наказания. В таких случаях суд применяет к несовершеннолетнему принудительные меры воспитательного характера, предусмотренные ч.2 ст.105 УК.

Однако, на наш взгляд, нельзя считать, что содержание статьи 97 УК в полной мере отвечает юридической природе института освобождения от уголовной ответственности. Большинство ученых разделяет точку зрения, в соответствии с которой освобождение от уголовной ответственности – это урегулированный уголовным и уголовно-процессуальным законодательством отказ государства в лице компетентных органов от осуждения лица, совершившего преступление, и от применения к нему уголовно-правовых методов принудительного характера.

В то же время в ст. 97 УК содержится две самостоятельные уголовно-правовые нормы, одна из которых (часть 2), в противоречие названию данной статьи, не имеет никакого отношения к институту освобождения от уголовной ответственности.

Речь идет о том, что часть вторая статьи 97 УК регламентирует применение мер воспитательного характера к лицам, которые до достижения возраста, с которого может наступать уголовная ответственность, совершили общественно опасное деяние, подпадающее под признаки деяния, предусмотренного Особенной частью УК Украины.

То есть, данную норму следует применять в случаях, когда подросток не может быть признан субъектом преступления, так как в соответствии с частью первой статьи 18 УК одним из признаков, характеризующих субъект преступления, является достижение возраста, с которого может наступать уголовная ответственность. Следовательно, в совершенном таким лицом деянии отсутствует состав преступления, а значит и юридическое основание уголовной ответственности.

Уголовная ответственность в случаях, указанных в части 2 статьи 97 УК, исключается в принципе, поэтому, если она не может наступить, то не может быть и освобождения от нее. В результате и применение принудительных мер воспитательного характера к такому лицу не связано с освобождением от уголовной ответственности. Здесь налицо явное противоречие, которое сложилось между названием и содержанием статьи 97 .

Кроме того, в УК установлен и третий случай, когда могут применяться принудительные меры воспитательного характера – в случае освобождения несовершеннолетнего от наказания. Однако здесь такие меры являются одной из форм уголовной ответственности несовершеннолетних и назначаться должны обвинительным приговором суда. Причем, в этом случае несовершеннолетние оказываются в лучшем положении, чем в случае применения принудительных мер воспитательного характера при освобождении от уголовной ответственности, т.к. предусмотрено больше возможностей для применения этих мер. К тому же они, в соответствии со ст.105 УК, применяются безусловно (в отличие от положений ст.97 УК).

Следует также заметить, что законодатель во всех вышеназванных случаях, которые в каждом из них приобретают различное правовое значение, применяет одни и те же меры влияния на несовершеннолетних. То есть, здесь нет последовательности законодателя: с одной стороны установлены разные основания применения принудительных мер воспитательного характера, а с другой – во всех случаях эти меры одинаковы по содержанию.

Поэтому, на наш взгляд, при освобождении несовершеннолетнего от уголовной ответственности к нему должны быть применены качественно другие меры влияния, чем в случае, когда несовершеннолетний привлекается к такой ответственности. Тем более качественно другие меры влияния должны применяться к несовершеннолетним, которые совершили общественно опасные деяния до достижения возраста, с которого может наступать уголовная ответственность и таким образом находятся вне сферы уголовно-правового влияния.

К вышесказанному можно добавить, что уголовные кодексы целого ряда зарубежных стран, например, Российской Федерации, Республики Беларусь, Швеции, Японии и др. вообще не предусматривают применение каких-либо мер уголовно-правового влияния к несовершеннолетним, совершившим общественно опасные деяния до достижения возраста уголовной ответственности.

Кстати, УК Украины 1960 года вообще не содержал никаких положений в отношении лиц, не достигших возраста, с которого может наступать уголовная ответственность. А в ч.4 ст.10 УК (в последствии в п.3 ч.1 ст.51 УК) было предусмотрено, что несовершеннолетних, в отношении которых было принято решение об освобождении от уголовной ответственности, выводили из сферы уголовно-правового влияния и передавали в комиссию по делам несовершеннолетних.

Сейчас в Украине действует закон «Об органах и службах по делам несовершеннолетних и специальные учреждения для несовершеннолетних», что дает возможность для реального разграничения судебного влияния на несовершеннолетних, к которым есть необходимость применения принудительных мер воспитательного характера, а также тех, исправление которых возможно вне этого влияния. Именно эти службы призваны осуществлять контроль и оказывать соответствующую помощь несовершеннолетним, которые будут освобождены от уголовной ответственности или же не привлечены к ней вследствие недостижения возраста, с которого в соответствие с законом может наступать уголовная ответственность.

Не вызывает сомнения тот факт, что несовершеннолетние преступники всегда признавались и признаются преступниками особого рода, которые требуют других подходов законодателя в решении вопросов об их уголовной ответственности. Именно о таком отношении к несовершеннолетним идет речь ив международных стандартах в области охраны прав несовершеннолетних, в частности, в Пекинских правилах. Поэтому, учитывая стремление Украины к интеграции в международное сообщество, необходимо привести свое национальное законодательство в соответствие с общепризнанными международными стандартами.


СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ.

1 Чепурков В. Дети ветра. Независимость. – 1998, 16 июня. – С. 4,13.

2. Веселуха В. Соці альний і правовий статус неповнолітніх і його вплив на віктімну поведінку. Право України. – 1999. - №7. С. 93-97.

3. Мороз В.Ф. Делінквентність дітей до чотирнадцятирічного віку (кримінологічні проблеми): Дис. …канд. юрид. наук: 12.00.08. – Х., 1999. – 197 с.

4. Кушнір П. Підлітки і злочинність. Вісник прокуратури. – 2000. - №3. – с. 57 – 61.

5. Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М. : Издательская группа НОРМА – ИНФРА - М., 1999. – 784 с.
   

6. Мельникова Э.Б. Ювенальная юстиция. : Проблемы уголовного права, уголовного процесса и криминологии: Учебное пособие . – М. : Дело, 2000, - 272 с.


Кутовий Р.В.

викладач кафедри філософії права та культурології

Луганського державного університету внутрішніх справ


РОЗВИТОК ПАТРІОТИЧНИХ ЯКОСТЕЙ ГРОМАДЯН ЯК ПЕРЕДУМОВА ПІДВИЩЕННЯ ПРАВОВОЇ КУЛЬТУРИ СУСПІЛЬСТВА

Проблема правового нігілізму сьогодні набуває глобального масштабу. Формами його прояву є, по-перше явні порушення закону – злочинність, по-друге ігнорування положень правових норм, що менш небезпечно для суспільства, але надзвичайно небезпечно для правопорядку, по-третє боротьба що ведеться у владі між владою і від імені влади.

Правовий нігілізм в сучасних умовах пов’язаний з падінням моралі, бездуховності людей. Криза духовності, традиційної моралі – це насамперед криза самої людини, криза її внутрішніх, сутнісних сил, здібностей потенціалу. Нинішні процеси розпаду, деструкції духовності, моралі є наслідком трансформації самої людини, її моральних якостей, які сформувалися в минулі епохи.

Механізмом протидії правовому нігілізму є виховання правової культури особистості та її духовних якостей, що є невід’ємною частиною моральної свідомості, як окремого громадянина, так і суспільства в цілому.

Дослідженням правової культури займалися відомі вчені, такі як Є.Аграновська, С.Алексєєв, В.Казимирчук, Д.Керімов, М.Козюбра, В.Кудрявцев, О.Певцова, П.Рабінович. Проте мало вивчався філософський аспект розуміння правової культури. В дослідженнях не враховувалася духовна сутність правових феноменів.

Заслуговує на увагу погляд на людину з точки зору філософської антропології, згідно з якою вона є складним (тілесно-душевно-духовним) амбівалентним сущим. Онтологічне вчення про троїсту природу людини є підставою для розрізнення рівнів правосвідомості: буденної, теоретичної (науково-позитивної), інтелігібельної (розумної, мислимої) [2, с.4]. Право як трансцендентальний константний імператив знаходиться в інтелігібельній свідомості людини. Природа права духовна (метафізична).

Таким чином, виходячи з духовної сфери правових явищ та сутності людини, правову культуру слід розуміти як сукупність правових знань, правових переконань, правової поведінки, яка ґрунтується на дотриманні існуючих правових норм та духовно-моральних чеснот: обов’язку, совісті, гідності, честі, віри, любові, моральної відповідальності тощо.

Зв’язок правових і моральних явищ докладніше досліджував В.Хропанюк. На його думку, з одного боку, право активно сприяє утвердженню прогресивних моральних представлень у суспільстві, з другого, норми моралі наповнюють право глибоким моральним змістом та сприяють ефективності правового регулювання, що одухотворяє дії й поступки учасників правовідносин моральними ідеалами [4, с.200].

Правова культура тісно пов’язана з особистісними якостями, яка включає в себе чотири взаємопов’язані елементи: 1) знання та розуміння права; 2) володіння вміннями та навичками з реалізації права; 3) повага до права; 4) максимально повна реалізація знань і вмінь у професійній діяльності та повсякденному житті [3, с.132]. У цих елементах активізуються духовні якості особистості. Тому виховання правової культури особистості передбачає формування її особистих якостей, які можуть впливати на правове мислення, відношення та поведінку.

Важливою духовно-моральною якістю, яка грає особливу роль у відношенні до права, закону є патріотизм.

Патріотизм як моральна ціннісна категорія має духовну сутність [1, с.233] і означає любов до Вітчизни, відданість своїй Батьківщині, своєму народові. Головною ознакою патріотизму є любов. Діяльнісна, жива любов виражається в повсякденній, копіткій, важкій, а часто монотонній і нудній роботі, виявляється в бажанні приносити користь, використовувати своє покликання так, щоб сприяти процвітанню Батьківщини, піклуючись про підвищення духовного добробуту й удосконалення державного ладу.

Патріотизм це також сумлінна праця для своєї держави, прагнення захищати її інтереси, любов до професії, повага до законів й традицій свого народу. Слід зазначити, що високий рівень патріотизму громадянина передбачає високий рівень його правослухняності та є моральною гарантією законності й правопорядку.

Необхідність формування правової культури особистості, при якій повага до права, до закону стає особистим переконанням кожної людини, висуває вимоги забезпечення не просто зовнішньої правомірної поведінки членів суспільства, а поведінки заснованої на глибокому усвідомленні важливості та потреби у правових нормах, на переконанні їх справедливості та цінності. Така поведінка є патріотичною, вона невід’ємна від правової культури, яка дозволяє обирати найбільш ефективні шляхи здійснення прав та виконання обов’язків, засновані на повазі до права, допомагає перетворенню потреб закону в життєву необхідність.

Отже, одним з чинників підвищення правової культури є патріотичне виховання, під яким розуміють систематичну діяльність органів державної влади й громадських організацій, спрямовану на формування в особистості патріотичної свідомості, почуття вірності своїй Вітчизні, готовності до виконання конституційного обов’язку по захисту інтересів Батьківщини.

Серед нормативної бази, яка закріплює основні засади цієї діяльності на сучасному етапі, слід виокремити “Концепцію допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання молоді”, затверджену Указом Президента України № 948/2002 від 25 жовтня 2002 р. (далі – Концепція).

В системі патріотичного виховання невід’ємною її складовою Концепція передбачає правове виховання шляхом формування глибоких правових знань, прищеплення високої правової культури, поваги до Конституції і законів України, соціальної активності та відповідальності за доручені державою та громадськістю справи тощо.

В цілому патріотичне виховання спрямовано на вивчення норм моралі та їх дотримання, орієнтовано на усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей та інтересів, виховання шанобливого ставлення до культури, історії, мови, звичаїв і традицій українського народу, що в сукупності складає міцне підґрунтя для підвищення правової культури українського суспільства.

Таким чином, формування розвиненої правосвідомості вимагає передусім праці над розширенням і витонченням свого внутрішнього духовного досвіду. Правове життя підлягає загальному і основному закону духовного розвитку і є різновидом єдиної життєво-духовної, моральної діяльності.


Література:

1. Кутовий Р.В., Кім В.Р. Духовно-патріотичне виховання курсантів ВНЗ МВС України в системі організації музичного дозвілля / Вісник ЛАВС, наук. теор. журнал. – Л.: РВВ ЛАВС, 2005. – Вип.1.– С.232-236. 2. Петрова Л.В., Трофименко В.А. Духовна природа права: філософсько-антропологічний підхід / Проблеми законності. Респ. міжвідом. наук. зб. / Відп. ред. Тацій В.Я. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. – С.4. 3. Ряшко В.І. Роль і місце правової свідомості та культури в комунікативній діяльності працівників ОВС / Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. – Сімферополь, 2005. – Вип. 7. – С.132. 4. Хропанюк В.Н. Теория государства и права: Учебное пособие для высших учебных заведений / Под ред. профессора В.Г. Стрекозова. – М.: «Дабахов, Ткачев, Димов», 1995. – С.200.


Оборотов І.Г.

викладач МНЦ ОНЮА