Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Закон

Содержание Використані джерела Спадковість методології наукових досліджень о.ф. кістяківського та б.о.кістяківського Контроль і дозвіл як засоби реалізації правової політики Контроль як засіб реалізації правової політики. Дозвіл як засіб реалізації правової політики.

Подобный материал:

• 1. Таможенное регулирование и таможенное законодательство России, 467.22kb.
• Статья анализирует основные принципы и особенности реализации политики Украины в отношении, 156.64kb.
• Вопросы для зачета по дисциплине «Таможенное дело и таможенные платежи», 123.53kb.
• Конкурентные преимущества экономических моделей новых индустриальных стран азии в начале, 418.19kb.
• Курс 5 Факультет: Медицинский (специальность «Лечебное дело», «Педиатрия», «Медико-профилактическое, 282.23kb.
• 11. период "открытого кризиса" в психологии и основные направления развития психологии, 515.43kb.
• Контрольные вопросы, выносимые на зачет по дисциплине «Таможенное право», 19.66kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.88kb.
• Тематика курсовых и дипломных работ для студентов уиэу, 102.98kb.
• Конец 50 начало 60-х годов нашего столетия, 24.79kb.

Використані джерела

1. Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. //Офіційний вісник України. − 2003. − 1 серпня. − № 29. − ст. 1433. − с. 38.

2. Закон України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” від 15 лютого 1995 р. //Відомості Верховної Ради України. – 1995. − № 10. – Ст. 62.

3. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ. Загальна частина: Підручник/ Під заг. ред. І.П. Голосніченка, Я.Ю. Кондра-тьєва. − К.: УАВС, 1995. − 177 с.

4. Комзюк А.Т. Заходи адміністративного примусу в правоохоронній діяльності міліції: поняття, види та організаційно-правові питання реалізації: Монографія / За заг. ред. проф. О.М. Бандурки.− Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2002. − 336 с.

5. Закон України ״Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі״ від 1 грудня 1994 р. // Відомості Верховної Ради України. − 1994. – № 52. – С. 455.

6. Трубніков В.М. Науково-практичний коментар до Закону України “Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі”. − Х.: Рубікон, 1998. − 112 с.


Панченко С.С.

старший викладач

МДГУ ім. П. Могили


До питання про управління морським відомством

в XVІІІ ст.

Розвиток тієї чи іншої галузі залежить від багатьох факторів, серед яких не останнє місце займають державна політика відносно неї та організація управління даною галуззю. Навіть в сучасній Україні не припиняються пошуки оптимальних форм та методів управління, час від часу проводиться реорганізація відповідних органів.

В зв’язку з цим актуальним є аналіз історичного досвіду реформування управління у сфері суднобудування.

Треба зазначити, що саме це питання у сучасній історико-правовій науці залишилось поза увагою вітчизняних дослідників. Деякі відомості щодо об’єкту дослідження можна знайти в роботах дореволюційних авторів. Так, наприклад, робота А. Віцина [1] присвячена висвітленню питань організації управління вищих та центральних органів державної влади в цілому, а В. Чубинський [2], Д. Толстой [3] розглядали проблему в контексті вивчення інших проблем, не вдаючись до аналізу правових актів того періоду.

Дана розвідка покликана висвітлити основні напрямки реформування морського відомства починаючи з його впровадження і до початку XVIII ст.

Починаючи з часів заложення перших суден ще Петром І, управління процесом суднобудування здійснювалось нерозривно від центрального управління морським відомством. Суднобудування не виділялось як окрема галузь, і управління верфями та адміралтействами здійснювалось в рамках управління флотом в цілому, що свідчить про значення, яке надавалось розвитку суднобудування. Як відомо, Росії потрібен був сильний флот, і це зрозуміло, бо від цього залежав успіх багатьох воєнних кампаній.

Основною метою на той час було повністю позбутися залежності від іноземних держав у справі створення російського флоту. Але досягти цієї мети Росії фактично не вдалося: закупівля військових кораблів за кордоном, в першу чергу в Англії, продовжувалась. Однією з причин цього дослідники виділяють саме недосконалість структури та методів управління Морським відомством [4, 9], а також занадто часте реформування морського управління, що не завжди позитивно впливало на розвиток суднобудування.

Початок морського управління можна датувати 1700 роком, коли було впроваджено управління морською частиною під назвою Приказ. Адміралтейський приказ займався питаннями суднобудування на півдні Росії, відав корабельними лісами, облаштуванням морських адміралтейських заводів.

В 1712 році Адміралтейський приказ перетворено на “Воїнську морського флоту канцелярію” (Морська адміралтейська канцелярія) [5, 9], а в 1717 році за указом Петра І була утворена Адміралтейств-Колегія. Вона, поряд з іншим функціями, займалась питаннями будови, озброєння, постачання та фінансування флоту, побудовою і оснащенням портів, суднобудівних верфей.

До складу Колегії входили радники-флагманські офіцери та капітани-командори, а “оные члены Коллегии обыкновенно выбирались из старых и увечных, которые мало удобны уже к службе воинской” [3, 205]. Відсутність на початковому етапі функціонування органу документа, який би чітко визначав повноваження та обов’язки кожного з членів колегії, не сприяла ефективній роботі установи.

5 квітня 1722 року було затверджено “Регламент про управління Адміралтейства та верфі і частина друга регламенту морського”, згідно з яким Адміралтейська колегія “имеет верхнюю дирекцию над людьми, строением и прочими делами, к адмиралтейству надлежащими, какового б звания оные ни были, во всем Российском государстве» [6, 97]. А в 1724 році, поряд з іншими виконавчими органами (канцеляріями, конторами та правліннями), була утворена Обер-Сарваєрська контора, яка здійснювала управління верфями.

Як зазначав граф Д. Толстой, через декілька років в устрої Колегії та порядку її діловодства, визначених Регламентом 1722р., було виявлено низку суттєвих недоліків. По-перше, більша частина членів колегії влітку відправлялась в кампанію, а в самій Колегії залишалось так мало членів, що розгляд справ припинявся; по-друге, частина Адміралів були іноземцями, що не знали російських законів та мови, а головне – надмірна кількість підвідомчих Колегії контор, що уповільнювало рух справ, гальмувало роботу та перевантажувало зайвим листуванням. Вища установа (Колегія), яка повинна була наглядати за їхніми діями, внаслідок вищезазначених причин, здійснювати це не могла, “отчего и многие не вовсе порядочные расходы и покупки излишних вещей и материалов учинились» [3, 211]. Як наслідок, кораблі будувались занадто повільно, а їх собівартість значно перевищувала ціну, за якою можна було їх придбати за кордоном. У випадку ж виявлення недоліків в роботі Колегії “взыскивать было почитай ненаком”.

Саме тому, через 8 років, в серпні 1732 року імператрицею Анною Іоанівною було проведено реорганізацію Адміралтейської колегії. Тепер до її складу входили лише Президент, чотири постійних члена – начальники експедицій і два радники. В цьому і полягала суттєва різниця між колишнім та новим складом Колегії: підвідомчі їй начальники експедицій, окрім Президента, стали єдиними членами установи. Відповідно, вони очолили п’ять новостворених експедицій, замість існуючих раніше десяти контор. Сарваєрську експедицію було збережено, але до її відання також передали всі справи, пов’язані із заготівлею та постачанням корабельних лісів [6, 100].

В часи царювання імператриці Єлизавети Петрівни всі зміни, які відбулися в 1732 році, було скасовано та знову введено в дію петровський Регламент 1722 року.

І тільки при Катерині ІІ, в 1763 році було утворено Морську Колегію для розгляду Російських флотів і Адміралтейського правління, яка, розглянувши Регламент 1722 року, відмітила в ньому ті ж недоліки, що були виявлені і в царювання Анни Іоанівни. В результаті розгляду Комісії було поновлено устрій Колегії 1732 року з різницею лише у назвах експедицій. Сарваєрська експедиція отримала назву Інтендантської над будовами і верфями, до якої приєднали колишні Адміралтейську та Вальдмейстерську контори. А в 1765 році був прийнятий Регламент про управління Адміралтейств і флотів, за яким до складу Колегії входили Президент, Віце-Президент та п’ять членів, що очолювали експедиції. Окрім того, Колегії було надано право обирати в члени двох флагманів [7].

Таким чином, протягом сорока років устрій Адміралтейської Колегії чотири рази суттєво змінювався: два рази вводився та скасовувався Регламент 1722 року, стільки ж отримувало практичне застосування Положення 1732 року.

Але перетворення морського відомства на цьому не зупинились і наступним суттєвим кроком стало утворення в 1802 році міністерств внаслідок реформ, що проводились Олександром I. Саме з цього часу колегіальне управління окремими відомствами змінюється на одноособове, впроваджується чітка виконавча вертикаль. Починається нова ера життя морського відомства під назвою Міністерство воєнних морських сил (з 1815 року – Морське міністерство).


Література:

1. Вицын А. Краткий очерк Управления в России от Петра Великого до издания общего учреждения министерств. – Казань, 1855.

2. Чубинский В. Историческое обозрение устройства управления морским ведомством в России. – СПб., 1869.

3. Толстой Д. О первоначальном учреждении и последовавших изменениях в устройстве Адмиралтейств-Коллегии // Морской сборник. – 1855. - № 6 (июнь).

4. Шевырев А.П. Реформы в морском ведомстве России после Крымской войны: Автореф. канд. ист. наук. 07.00.02. – М., 1983.

5. Березовский Н.Ю., Доценко В.Д. , Тюрин Б.П. Российский императорский флот 1696-1917. Военно-исторический справочник. – М., 1996.

6. Государственные Учреждения России в XVIII веке (законодательные материалы). Справочное пособие. – М., 1960.

7. Полное Собрание Законов Российской Империи. - Т.16. - Ч.1.– СПб., 1832. - №12069.


Л. Прокопчук,

ст. преподаватель кафедры истории

государства и права и гуманитарных дисциплин

ЭПФ ОНЮА в г. Симферополе


Право и власть в правовом государстве.

Проблемы соотношения

Известно, что особый интерес к политико-правовым учениям прошлого всегда возникает на переломных этапах развития человеческого общества. В настоящее время, исследования доктрины разрабатывавшейся в дореволюционной политико-правовой мысли, представляется весьма важными не только в теории, но и в практическом отношении. Сейчас, по сути, повторяется разработка давно обоснованных политико-правовых принципов, причем повторение это происходит часто не в лучшем варианте.

Поэтому, обращение к духовному наследию прошлого позволяет не только осознать его социально-исторический смысл, но также и преломить передовые взгляды мыслителей прошлого к современности, учесть их в нынешней политической практике.

На рубеже XIX-XX веков начался качественно новый этап в эволюции русского либерализма. Формированное усилиями правительство «сверху» развитие капитализма в аграрно-крестьянской в стране, изменение в экономике, социальной, духовной и политической сферах российского общества явилось катализатором дельнейшего внутреннего развития либерализма.

В этих условиях в либерализме возникает и начинает набирать силу новое течение, носителем которого становится интеллигенция. Это течение имеет определенные особенности, отличающего его от предыдущего. Это прежде всего существенные изменения в мировоззрении, ставшим более соответствующим западно-европейским понятиям о гражданском обществе, о правовом государстве, месте и роли личности.

Однако надо отметить, что в самом либеральном течении данного периода существовали внутренние противоречия и разногласия. Эти разногласия были связаны с различными направлениями в государственно-правовой, либеральной мысли по поводу основных ценностей либерализма.

Так, различие подходов к понятию правового государства заключалось, главным образом, в трактовке природы права и характера его связи с государством, а также соотношения права и власти, права и закона. Эти разногласия возникли между двумя различными направлениями в праве: сторонниками «возрожденного и естественного права» (П.И. Новгородцев, Б.А. Кистяковский, В.М. Гессен, С.А. Котляревский и др.) и представителями позитивистской школы права (М.М. Ковалевский, Г.Ф. Шершеневич, Н.М. Коркунов, Н.И. Палиенко).

Представители позитивизма, полагая государство первичным по отношению к праву и человеческой личности, отвергали естественные, существующие независимо от государства и тем самым неотчуждаемые права человека, принадлежащие ему с момента рождения. По их мнению, право вообще, и права человека в частности, есть всего лишь установление государства, воплощенное в законодательстве.

Соответственно, основное требование правового государства – ограничение власти правом – понималось как ограничение власти законом, т.е. самоограничение власти.

В контексте правового государства эту проблему впервые рассматривали немецкие ученые-позитивисты в XIX столетии. Среди них наиболее полно вопрос об ограничении государственной власти правом исследовал Георг Еллинек. В его работе «Общее учение о государственности» источником права в форме закона выступает государство, при этом для самого государства оно не менее обязательно, чем для общества. Право, таким образом, не только регулирует деятельность государства, но и ограничивает его стремления, вытекающие из сущности властвования – стремление к власти абсолютной. [1, с.502] А поскольку государство является творцом положительного права, как совокупности правовых норм, то речь идет о самоограничении государства правом. Целью самоограничения является сохранение устойчивости государства как властвующей структуры.

В России было достаточно много последователей позитивистского направления государственно-правовой мысли Германии. Предпринимаемые русскими учеными многочисленные попытки определить признаки правового государства есть не что иное, как поиск пути к решению главного вопроса не только для российской, но и для всей теории правового государства – вопроса о правовом ограничении государственной власти.

Одним из первых, кто попытался исследовать проблему правого ограничения был Н.М. Коркунов. У Н. М. Коркунова власть превращается в вездесущий феномен, она присутствует в любых общественных отношениях. Структура властеотношений полностью определяет правовую реальность: деление права на частное и публичное, разграничение имущественного интереса субъектов права, саму структуру государства (в лице его органов), отношения между отдельными государственными институтами.

Пределы власти устанавливаются лишь при столкновении конкурирующих правовых интересов различных субъектов.

В теории Н.М. Корунова государство и власть – почти синонимы. Однако власть не монолитна, она дробится, число её субъектов постоянно множится. В такой ситуации право является тем пределом, который не позволяет власти стать всемогущей и единой. Он рассматривает процесс ограничения власти как исторически объективный процесс. «Нет правительства, - пишет Н.М. Коркунов, - которое не признавало за собой, хотя каких-либо юридических обязанностей, и, чем выше стоит политическое развитие общества, тем круг таких обязанностей шире». [2, с.265]

Крупным представителем юридического позитивизма был Г.Ф. Шершеневич. В своем труде «Общая теория права» подчеркивал, что исторически и логически государство предшествует праву. Зарождающаяся первоначально в целях обеспечения внешней безопасности, государственная власть затем переходит к внутреннему управлению. В результате судебной практики, осуществляемой вождем военно-политической организации, выделяется особая группа норм, выполнение которых гарантируется государственным принуждением. В дальнейшем государство не только поддерживает существующие нормы, но и устанавливает новые. [3, с.217]

В основе соблюдения права, понимаемого Шершеневичем формально-позитивистски, как закон и требование государства, лежит страх перед угрозой наказания. Право всегда есть выражение интереса властвующих. Как и все представители позитивизма Шершеневич придерживается мнения, что государство не связано правом, стоит над правом, государственная власть есть сила, а не право. Для поддержания относительной стабильности политического режима, государство, установив нормы, обязано само их соблюдать или считаться с ними. [4, с.5]

Среди представителей позитивизма особый интерес представляет исследования известного русского ученого М. М. Ковалевского «Учение о личных правах». Русский правовед критиковал две теории возникновения прав личности за их априорность. Первая утверждала, что права индивиду произвольно предоставляет государство, а вторая говорила о том, что права личности имеют независимый от государства источник. [4, с.6] Этим концепциям он противополагал третью: «право и государство вытекает из одного источника, преследует одну задачу, отвечает одной и той же потребности – человеческой солидарности. Требования, какие последняя предъявляет в разное время, изменчивы и непостоянны. Они предполагают, смотря по обстоятельствам среды и личной подготовленности индивидов, входящих в состав государства, то большую самостоятельность с их стороны, то большую опеку - над ними» [4, с.6] «Отсюда, - делал вывод М.М. Ковалевский, - расширение или, наоборот, сужение индивидуальных прав находится в прямом противоречии с сужением или расширением пределов государственного вмешательства» [5, с.42]

Основу личных прав, по его мнению, составляет судебная ответственность, ответственность, как частного лица, так и чиновника, ответственность всех и каждого, от мала до велика, кто с добрыми бы даже намерениями превысил предоставленные ему законом полномочия. [5, с.12]

Публичные права граждан только тогда имеют значение, когда они обеспечены судебными гарантиями, исковой охраной и подконтрольностью администрации судом. [6, с.70]

Большая или меньшая независимость суда, писал ученый, имела своим последствием и большую или меньшую свободу граждан от административного произвола.

При этом М.М. Ковалевский сделал вывод, «что с наличностью или осуществлением декларации ни мало не связан вопрос о признании или непризнании личных прав, и, при этом он присоединялся к мнению Еллинека, что «- благодаря декларациям, сложилось во всей его широте в положительном праве представление о субъективных правах граждан по отношению к государству» [1, с.480] и они сыграли важную роль в проведении мысли об ограничении власти государства.

Весьма интересной видится теория о связанности государства правом Н.И. Палиенко.

Проблему правовой связанности государства Н.И. Палиенко рассматривает, во-первых, исходя из понимания государства как субъекта права, состоящего в правоотношениях с подвластными. Данная позиция, безусловно, близка юридическому позитивизму. Однако в конструировании обязательности права для самого государства Н.И. Палиенко обращается к метаюридическим явлениям: к политико-правовому сознанию подвластных. Только в политико-правовом сознании он ищет источник императивности норм по отношению к государственной власти. Соответственно право, которое устанавливается и декларируется субъектом этой власти, имеет источником своей силы и своей обязательности не только признание его властью, но и самими подвластными. «Не только воля государства, но и воля противополагаемых ему, в качестве подвластных, субъектов государственных отношений должна служить базисом для объяснения отношений права к государству». [7, с.231]

Следовательно, обязательная сила правовых норм для государства исходит из акта признания подвластными моральной авторитетности, пользы, рациональной необходимости подчинения таким нормам. Сила законов, как права, по мнению Н.И. Палиенко, заключена в возможно большем их соответствии не воле, интересам и идеалам властвующих, а воле, интересам подвластных.

Таким образом, классическими теориями государства и права, основывающимися на юридическом позитивизме, развивается идея самоограничения государства самим им же созданным правом, по собственному произволу. Такая постановка вопроса не соответствовала либеральным идеалам свободы личности сторонников естественно-правовой концепции государства. С их точки зрения, основные права граждан не даруются, кем бы то ни было, а принадлежат каждому изначально. При этом они отстаивали первостепенную значимость понятий прав и свобод личности, ограничения власти правом для построения правового государства.

Одним из ярких представителей естественно-правового направления был Б.А. Кистяковский. В своем труде «Социальные науки и право» Б. Кистяковский, определяя особенности правового государства, подчеркивает, что правовым является то государство, в котором, во-первых, обеспечено господство права, во-вторых, защищены права и свободы личности, в – третьих осуществлен принцип народного суверенитета.

По его мнению, в правовом государстве идея права господствует над властью, и все отношения властвования выражаются и закрепляются в правовых нормах. Лица, облаченные властью подчинены закону наряду с рядовыми гражданами. Должностные лица при этом являются исполнителями предписаний, заключающихся в общеобязательных нормах, они осуществляют свои обязанности не в личных интересах, а служат общему благу. «В конституционном государстве власть перестает быть фактическим господством людей и становится господством правовых норм». [8, с.480].

Проводником осуществления господства права над государственной властью являются, как считал Б.А. Кистяковский, прежде всего органы народного представительства. Деятельность законодательных органов, полагал он, неизбежно приводит к постепенному расширению сферы, охваченной материальным правом. Применяя законы, правительство и суды связаны, подчинены им.

Строгое и неукоснительное соблюдение правовых норм этими органами является непременным условием успешного функционирования правового порядка. «Характеризуя правовое государство в самых общих чертах, надо признать, что основной признак этого государства заключается в том, что в нем власти положены известные границы, здесь власть ограничена и подзаконна. Кроме того, в правовом государстве, как некоторые органы власти, так и сам правовой порядок организуется при помощи самого народа. Таким образом, правовому государству тоже необходимо присуща государственная власть, но эта власть введена в известные рамки, она осуществляется в определенных формах и носит строго правовой характер» [8, с.443].

Проблемы государства и права, соотношения права и закона были объектом исследования М. Драгоманова. Свои взгляды на сущность государства и права М. Драгоманов излагает в тесной связи с различными формами политической организации общества. Главный принцип оценки М. Драгомановым любой политической системы – это её служение народу. При этом он подчеркивал, что не форма построения высшей государственной власти определяет сущность государства, а те права, которыми наделены граждане, общее содержание правового статуса личности в данном государстве» [9, с.50].

Политические свободы он ставит в центре любой правовой системы, с точки зрения их объема он оценивает характер и значение права того ли иного государства, его служебную роль.

В юридических законах М. Драгоманов усматривал силу, формирующую общественные порядки, устраняющую произвол чиновников, закрепляющую неприкосновенность личных прав и свобод человека. Он считал, что закон должен быть для всех один и перед ним все должны быть равны, в том числе и законодатели. За соблюдение закона должно бороться все общество.

М. Драгоманов высказывает требование также в отношении формальной неприкосновенности прав человека и гражданина: права человека и гражданина не могут быть отменены и ограничены – ни какими бы то ни было постановлениями, ни даже законом. Гарантией неприкосновенности прав человека и гражданина выступает судебная защита. Он считал, что и верховная власть должна ввести свои действия в рамках строгой законности [10, с.2-3].

Таким образом, при изложении взглядов на сущность права М. Драгоманов в качестве отправного момента использует отношение права и личности, гражданина в государстве к его интересам и потребностям. При этом деятельность государства должна осуществляется только в рамках закона.

Как видим, правовые теоретики Украины-России конца XIX - начало XX века обосновали идею становления правового государства. Хотя взгляды на таковое государство были разные. Согласно большинству концепций правового государства, и государства и право возникли и существуют независимо друг от друга. Степень воплощения идеи правового государства определяется величиной влияния права на власть.

Как показало исследование, проблема правового ограничения включает в себя и самоограничение государственной власти и связанность государства правом, что отражает различные подходы и взгляды представителей юридического позитивизма и естественно-правовой теории.

Несмотря на различие подходов, все они ставили перед собой цель -определить механизм защиты прав человека, а потому везде выступали за ликвидацию всех ограничений свободы личности, исходящих от общества, государства и т.д. Средством достижения этой цели везде служит определенный правовой порядок, суть которого определяется понятием «правовое государство». Для современной Украины ценность данных традиционных принципов либеральной идеологии достаточно актуальна.


Литература:

1. Еллинек Г. Общее учении о гос-ве. – С-Пб. 1908.

2. Коркунов Н.М. Лекции по общей теории права: Издание 9. – С-Пб. – 1914.

3. Шершеневич Г.Ф. Общая теория права. 1919.

4. Ковалевский М.М. Учение о личных правах. - М. 1906.

5. Ковалевский М.М. Общее конституционное право. С-Пб. – 1908.

6. Ковалевский М.М. Происхождение современной демократии: В 2-х томах. М. 1895. Т.2.

7. Палиенко Н.И. Учение о сущности права и правовой связанности государства. Харьков. 1908.

9. Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. 1916.

11. М. Драгоманов. Передне слово до «Громади» 1878.

12. Газета «Вольное слово». 1881. №17.


Сікілінда О.І.

ст. викладач кафедри теорії та історії держави та права

Луганського державного університету внутрішніх справ


СПАДКОВІСТЬ МЕТОДОЛОГІЇ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ О.Ф. КІСТЯКІВСЬКОГО ТА Б.О.КІСТЯКІВСЬКОГО

Сучасний стан теоретичної юридичної думки характеризується постійно зростаючою увагою до методології науки , виявлення закономірностей її розвитку, аналізу властивих саме цій науці шляхів дослідження юридичних явищ та інститутів. Свій внесок до розвитку методології юридичної науки внесли й українські вчені – юристи, батько й син Кістяківські.

Правова концепція О.Ф.Кістяківського, гуманістичні основи його наукової діяльності, критичне відношення до державно – правової дійсності знайшли своє відбиття і подальший розвиток у наукових працях та в суспільній діяльності його сина – Богдана. Б.О.Кістяківський (1868- 1920) увійшов в історію української науки не тільки як видатний філософ і соціолог права, але й як самобутній теоретик, який багато в чому передбачив шляхи подальшої трансформації всієї сфери державно - правової дійсності.

У сучасній науковій літературі можна виділити два підходи до трактування ролі Б.О.Кістяківского в науці. Прихильники одного з них намагаються віднести творчу спадщину Кістяківського до певної філософської або теоретико-правової концепції. У цьому випадку його традиційно зараховують до числа філософів і теоретиків права соціологічного напрямку [1, 426] або до філософів-неокантіанців, що займалися проблемою методології права[2, 128].

Іншу оцінку я творчості Б.О.Кістяківського дає О.Валіцький. Він вважає, що Б.О.Кістяківський не може бути однозначно віднесений до будь-якої школи або напряму в науці. Це оригінальний мислитель, критично мисляча особа, яка стоїть осторонь від магістральної лінії в історії російського лібералізму і російської ідеалістичної філософії права.[3, 108].

Таким чином, коло наукових досліджень творчості Б.О.Кістяківського є досить широким. Разом з тим залишається недостатньо дослідженою проблема встановлення зв'язків між правовими вченнями О.Ф. і Б.О. Кістяківських, виявлення спадкоємності їх правових ідей, розкриття їх загального внеску в правову культуру України.

Критичне мислення О.Ф. Кістяковського, його юридичне світосприйняття, активна участь у громадському житті обумовили вибір життєвого шляху та напрямку наукової діяльності Б.О. Кістяківським. Методологічні засади наукової творчості Б.О. Кістяківського були засновані на соціологічному, історичному та порівняльному методах досліджень. Так, у своїх лекціях з державного права, які були прочитані у Московському комерційному інституті, він вказує, що такі важливі питання, як співвідношення суспільства та держави, сутність держави, її мета можуть бути вирішені лише з врахуванням "соціального вчення про державу"[ 4,.438] Вчений звертав увагу на те, що існує велика сфера явищ та фактів, які можуть бути самостійним предметом соціально – наукового дослідження права. Зокрема, в своїй найголовнішій праці " Соціальні науки та право" ( 1916р.) Б.О.Кістяківський зазначає, що право є результатом процесу правоутворення, який " принаймні на перших стадіях своїх – суто соціальний процес"[4,208]. Характерною рисою наукової творчості українського вченого є намагання використати знання про минуле соціального явища для аналізу його сучасного стану та визначення шляхів подальшого розвитку.

Таким чином соціологічний метод дослідження права, одним з фундаторів якого був О.Ф. Кістяківський, визнавався його сином у якості провідного засобу розкриття соціальної сутності держави та права.

Перейняв Б. О. Кістяківський й батькове прагнення до всебічного вивчення предмету дослідження шляхом його порівняння з іншими соціальними явищами та інститутами і співставлення різних точок зору щодо нього. Для нього, наприклад, є природним дослідження державного права Росії з використанням знань про державне право Англії, Франції, США. Такий підхід дозволяє йому на підставі загальних принципів, які властиві державно – правовій практиці більш розвинутих конституційних держав, робити висновки щодо стану та перспектив розвитку державного права Росії. Для нього " вивчати конституційну державу взагалі – це й значить слідувати порівняльному методу"[4,432]..

Спадковість наукових поглядів батька та сина Кістяківськіх виявляється й у теоретичному обґрунтуванні Б.О. Кістяківськім застосування категорії справедливості у науковому дослідженні суспільства. Вона є для нього своєрідним критерієм оцінки результату соціального розвитку, і водночас чинником впливу на цей процес. Цей вплив, на його думку, полягає в тому, що будь який соціальний процес супроводжується встановленням моральної вимоги чи правової норми. Тому, згідно з Б.О. Кістяківським, усі дії людей у суспільстві визначаються їх уявленнями про необхідну поведінку чи правовими нормами. Таким чином, соціальний процес є наслідком взаємодії як причинно - обумовлених зв’язків, так і властивого людям прагнення до справедливости. Саме тому все, що створено людиною, її волею, свідомістю, може бути розглянуто з точки зору справедливости, що дозволяє корегувати суспільні процеси в інтересах суспільства, соціальних груп та окремих людей.

Отже основні засади методології наукової творчості О.Ф.Кістяківського, а саме визнання плюралізму методів досліджень та їх залежності від предмету досліджень, вивчення державно – правових явищ, як невід'ємної частини суспільного життя, використання категорій " справедливість" та " необхідність" у аналізі соціальних явищ, були творчо сприйняті Б.О. Кістяківським та широко використовувались в його наукових працях.

Разом з тим, для О.Ф. Кістяківського методологія була лише засобом забезпечення вирішення суто практичних питань юриспруденції взагалі та кримінального права зокрема і перебувала на другому плані його наукових інтересів. Б.О. Кістяківський увійшов до історії юридичної науки України, як визначний дослідник саме методології дослідження права. На думку А.Фатєєва, він першим у вітчизняній та зарубіжній літературі звернувся до систематичної розробки філософсько – методологічних передумов правознавства.[5,43].

Звернення українського вченого до цієї проблеми було обумовлено кризою всієї системи дослідження суспільних наук, яка набула значного розмаху на початку XX століття й обумовила необхідність інтенсивної розробки проблем методології. Така необхідність об’єктивно виникає завжди коли в наслідок соціальних процесів виникає криза світоглядного мислення. Так, в умовах сучасного етапу розвитку юридичної науки Д.А. Керімов бачить майбутнє правознавства в дослідженні проблем методології права у взаємозв’язку з іншими суспільними науками. Саме шляхом формування методології пізнання формується й сама теорія права, оскільки не існує теорії без методології. Акцентуючи увагу на методологічних проблемах, Д.А. Керімов намагається показати, що тільки це дозволить інтегрувати різні галузі знань в межах правознавства в цілому і подолати кризу науки[6,528]. Цю точку зору поділяють також такі сучасні дослідники як Г. Берман, І.Н.Грязін, Г.В. Мальцев, Л.В. Петрова тощо.

Але першість у такому підході до ролі методології у суспільних науках на початку XX століття належала саме Б.О. Кістяківському. Він зазначав, що основні методологічні принципи побудови науки про право слід шукати у сфері філософії, а саме " … у тій філософській системі, яка спрямовує свій інтерес на наукове знання у процесі його творення"[4,229]. Таку систему науковець спочатку вбачає у марксизмі, що було природним для людини вихованої на засадах соціальної справедливості та рівності. Його, як і його сучасників М.О. Бердяєва, С.М. Булгакова, П. Струве, відносять до кола людей які сприйяли розповсюдженню марксистських їдей в Россії [7,177] Він високо цінував Маркса як вченого, називав його "одним з найглибших мислителів та найбільш проникливих соціологів".[8, 141] Але Б.О. Кістяківській досить швидко розчарувався у методологічних засадах марксизму. Він рішуче відкидає соціальний релятивизм, який усі вищі прояви людського життя розглядав лише, як наслідок суспільних віносин, відкидав він і спроби визнати економічний матеріалізм універсальним засобом пізнання соціальної дійсності. Вчений визнавав, що економічний матеріалізм може виступати як методологічний принцип пошуку зв'язків між соціальними явищами, що дозволив вперше звернути увагу на значну кількість соціальних явищ і відносин. Водночас Б. О. Кістяківський вказував на те, що перетворення економічного матеріалізму з наукової теорії соціального розвитку на ідеологічну доктрину та використання його виключно з політичною метою фактично виключає його з сфери науки. Догматичне наслідування, на його думку, перетворює філософське вчення на абстрактну схему, науковий принцип – на догму, а теорію – на віровчення, обмежуючи внутрішню свободу мислення[8,141]. Саме тому Б.О. Кістяківській поступово відходить від марксистської матеріалістичної філософії і переходить на позиції неокантіанства, прихильники якого вважали головною та визначальною функцією філософії критику пізнання, обмежували можливості пізнання сферою досвіду, а сам процес накопичення досвіду обумовлювали до дослідними нормами просторово – часового характеру..

У своїх дослідженнях Б.О.Кістяківський наполягав на розмежуванні емпіричного вивчення дійсного з нормативною суб'єктивною концепцією необхідного. Ані емпірічна наука, ані формальна логіка поодинці не в змозі забезпечити ефективний інструментарій вивчення суспільства. Тому й виникає необхідність розвивати методологію соціальних наук як самостійну галузь філософського знання.

Суспільство, на його думку, виникає шляхом взаємодії різних груп індивідів, духовна єдність яких досягає вищого прояву у вигляді моральних і правових норм та держави. Таким чином, єдність суспільства є наслідком творчої діяльності людей, які свідомо керуються своїми правами та обов'язками. Соціальні науки повинні досліджувати цю єдність шляхом інтегрування різних соціологічних теорій на основі критичного філософського аналізу їхніх методів та емпіричного досвіду. Тому Б.О.Кістяківський робить спробу органічно поєднати так звані позитивний і критичний методи дослідження суспільних явищ та інститутів. Умовою такого синтезу є визнання того, що принцип необхідності, вироблений природознавством, у галузі вивчення суспільства є обмеженим, бо діяльність людини скерована свідомою метою.

Вихід з наукової кризи в якій опинились науки про суспільство Б.О. Кістяківський бачить в методологічному плюралізмі, інтегруванні наукових методів та їх взаємообмеженні. Так, наприклад, Б.О. Кістяківський розглядає державу та право як складні явища, пізнання яких можливе лише в межах методологічного плюралізму. Тому кожний метод: соціологічний, історичний або юридичний висвітлює якусь одну сторону держави та права, в той час як сутність цих явищ завжди залишається до кінця не пізнаною. Повне знання про державу та право можуть бути досягнуто лише внаслідок сукупного застосування цих понять та дослідницьких напрямів та їх синтезу з точки зору більш загальної основи філософії культури.

На жаль розвиток ідеї плюралізму методів наукового пізнання як основи вивчення правознавства було перервано внаслідок встановлення тоталітарного режиму. Відродження такого підходу до методології дослідження суспільства, на думку науковців, є одним з завдань сучасної науки. Водночас, як вважає П.Рабинович, плюралістичне використання концептуальних підходів, дослідницьких методів і засобів, має відповідати таким гносеологічним постулатам, як об’єктивній обумовленості обраних методів дослідження його предметом, необхідності встановлення єдиної істини, вірогідність якої можно довести й перевірити[ 9, 8].

Таким чином методологія наукових досліджень Б.О. Кістяківського була заснована на ідеях та принципах вперше в українській науці використаних його батьком - О.Ф. Кістяківськім. Водночас ці постулати було суттєво оновлено, систематизовано, узагальнено з врахуванням досягнень філософії та юриспруденції. На відміну від батька, який займався розробкою методів кримінального права, Б.О. Кістяківський піднявся до рівня загальноправової методології., присвятивши цій проблемі низку наукових робот. Він обґрунтовував необхідність методологічного плюралізму, синтетичну методологію, де розмаїття наукових методів буде доповнювати та взаємно обмежувати один одного, а синтетичний метод в розумінні держави та права має поєднувати у собі методи догматичної юриспруденції з методами психологічного та соціологічного напрямків у дослідженні права. Такій підхід довів своє право на існування і витримав перевірку часом. Його поділяють такі сучасні філософи та правознавці, як В.С. Горський, В,В. Зеньковський, Д.О. Керімов, М.Н. Марченко, Л.В. Петрова, О.Ф.Скакун, В.І. Шамшурін тощо.

Таким чином, в роботах вітчизняних вчених О.Ф. Кістяківського та Б.О. Кістяківського, наприкінці XIX- на початку XX століть були сформульовані основні засади принципово нової концепції методології юридичної науки, яка заслуговує на увагу і в умовах сьогодення.


Список використаної літератури

1. Лосский Н.О. История русской философии. – М.: Сов. писатели, 1991. – 480 с.
   
2. Зеньковский В.В. История русской философии. – Л, 1991. – Т.2, ч.2. – 360 с.
   
3. Walicki A. Legal Philosophies of Russian Liberalism: Clarendon Press. – Oxford, 1987. – 477 р.
   
4. Кистяковский Б.А. Философия и социология права / Сост., примеч., указ., В.В. Сапова. – СПб.: РХГИ, 1999. –800 с.
   
5. Фатеев А.Н. Русский методолог права. – Харьков, б из.,1917. – 123с.
   
6. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). - М.:Аванта+, 2001. – 560 с.
   
7. Пивоваров Ю. Бывшее, но не сбывшееся: о " русском марксизме" и его удивительной судьбе // Октябрь.- 1992. – №2. – С.177- 187.
   
8. Депенчук Л. Богдан Кістяківський.- К., Основа,1995.- 174 с.
   
9. Рабінович П. Філософія права: деякі наукознавчі сюжети // Вісник Академії правових наук України. –2003. -№4 (35). – С. 3-13.
   

Бідей Олександр Миколайович

ст. викладач МНЦ ОНЮА


КОНТРОЛЬ І ДОЗВІЛ ЯК ЗАСОБИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ

Розбудова правової держави в Україні потребує подальшого розвитку теоретико-правової науки, зокрема розробки проблеми правової політики. Зусиллями вітчизняних і зарубіжних теоретиків права – В. Селіванова, М. Панова, Л. Герасіної, О. Заржицького, К. Бєлякова, Н. Желєзняка, М. Матузова [1] – було досліджено чимало аспектів цього явища. Так, встановлено, що правова політика – це особлива форма вираження державної політики, засіб юридичної легітимності, закріплення та здійснення політичного курсу країни, волі її офіційних лідерів і владних структур [2, с. 639]. Така політика тактично напрямлена на вдосконалення всього комплексу правових засобів, на забезпечення реалізації поставлених суспільством та державою задач юридичними ресурсами, а стратегічно – на використання даних ресурсів для забезпечення найбільш оптимального розвитку всіх сфер соціального життя [3, с. 7]. Дана політика виражається перш за все в законах, конституціях, кодексах, інших нормативно-правових актах, спрямована на охорону та захист даного соціального устрою, розвиток та вдосконалення суспільних відносин.

Правова політика являє собою діяльність держави, окремих індивідів і їхніх об’єднань у сфері правового регулювання. Сутність правової політики полягає у виробленні й наступній реалізації особливих ідей, тобто правових ідей стратегічного характеру, таких як: формування правової держави, громадянського суспільства, становлення ринкових відносин, захист прав і свобод особи [4, с. 19].

За своєю природою правова політика – це діяльність, сутність якої полягає у виробленні та реалізації юридичних ідей стратегічного характеру, тобто таких ідей, які: по-перше, зв'язані зі сферою правового регулювання; по-друге, покликані визначати перспективні напрямки розвитку суспільства й держави на певному етапі їхнього становлення [5, с. 42].

Невід’ємним елементом будь-якої політики, у тому числі і правової, спрямованої на досягнення її цілей, є засоби її реалізації. Перелік юридичних засобів реалізації правової політики досить широкий: норми права, правовідносини, суб’єктивні права і юридичні обов’язки, дозвіл і нагляд, контроль, стимули й обмеження й багато чого іншого.

В даній статті ми розглянемо більш детально найбільш головні засоби реалізації правової політики, а саме контроль та дозвіл.

Контроль як засіб реалізації правової політики. В останні роки в Українській державі взято курс на зміцнення законності та правопорядку, на підвищення відповідальності посадових осіб і державних службовців всіх рівнів. І щоб цей курс був витриманий, продовжений і успішно закінчився в державі, яка прагне називатися правовою державою, належить немало зробити на шляху побудови правової політики, яка відповідає реаліям і вимогам сучасності|сьогоденності| і є заснованою на праві. В процесі досягнення таких цілей велику роль відіграє контроль як засіб забезпечення досягнення вищевказаних завдань.

З точки зору загальної теорії управління контроль необхідно розглядати як одну з головних стадій управлінського процесу, у ході якого по каналах зворотного зв’язку з’ясовуються результати виконаних операцій, проводиться перевірка їхньої відповідності заданим параметрам, у підсумку намічаються заходу щодо стабілізації, коректуванню а також по підвищенню ефективності всієї управлінської системи [6, с. 13].

Контроль у широкому розумінні проявляється як сукупність політичних, економічних і ідеологічних процесів і методів, покликаних забезпечити стабільність суспільства та державного ладу, дотримання громадського порядку й повинен розглядатися як один з універсальних напрямків діяльності держави, а не конкретна діяльність державних органів. У подібних умовах чітко проявляються рецидиви старих уявлень про контроль, якими повна теорія й практика контролю. До числа таких, як правило, відносять: ілюзію всесильності контролю, уявлення про нього як про якусь панацею від будь-яких негативних соціальних відхилень, труднощів і лих; надмірні надії на масовий непрофесійний контроль; часте ігнорування та порушення прав контрольованих суб’єктів, нерозбірливість, „всеїдність” у відношенні застосування правових засобів і процедур; існуючі в суспільстві уявлення, надії на появу такого суперконтрольного органа, що зможе “стратити і помилувати”, застосовуючи різноманітні юридичні санкції самостійно й безпосередньо після проведення перевірок.

Сьогодні ситуація у країні міняється. Як нам здається, відношення до контролю трохи змінилися: контрольні механізми вже не розглядаються лише як атрибути радянської влади, а набувають нового сенсу, у рамках якого вони визначаються як засоби досягнення соціальної правової держави, як елемент правової політики України. У цьому розумінні контроль може розглядатися як досить значимий і при сприятливих правових умовах ефективний інструмент політики держави. Основна політична спрямованість контролю – це не “втілення в життя генеральної лінії партії”, а турбота про встановлення соціально-економічної стабільності в країні, попередження й усунення негативних суспільних процесів, які спостерігаються в Українській державі, підвищення авторитету влади й зміцнення державно-правових інститутів. Мета контролю – не реєструвати негативні факти, а попереджати їх.

У сучасних умовах приходить розуміння того, що суспільна потреба в ефективному й адекватному контролі надзвичайно висока, оскільки в українському суспільстві прогресують негативні соціальні відхилення, росте кількість і розмаїтість правопорушень та злочинів. Тим більше актуальним стає необхідність теоретичного дослідження, присвяченого основним принципам контрольної діяльності, її особливостям і т. п. Але на даному етапі розвитку української держави контролюючі органи не в змозі забезпечити високий рівень контрольної діяльності. Причиною цього можна назвати багато чинників, але основним все таки є правові основи контролю. Тому назріла необхідність перегляду повноважень контролюючих органів з метою підвищення їхньої персональної відповідальності з одночасним розширенням повноважень по застосуванню більше твердих санкцій за невиконання їхніх передписань по усуненню порушень.

Підбиваючи підсумок, відмітимо, що контроль виступає не тільки як засіб реалізації правової політики, але і як одна із найважливіших гарантій ефективності правової політики.

Дозвіл як засіб реалізації правової політики. Одним з засобів реалізації правової політики сучасної Української держави є дозвіл. Дозвіл поряд із забороною й зобов’язанням є універсальним способом правового регулювання, який використовується тією чи іншою мірою у всіх сферах життя суспільства, у всіх галузях права. Останнім часом саме дозвіл виходить на перший план серед інших способів правового регулювання, про що свідчать прийняті нормативно-правові акти. Дозвіл поступово проникає навіть у ті галузі права, де раніше безроздільно панував метод централізованого, імперативного регулювання, в основі якого лежать заборонні й зобов’язуючі норми (наприклад, екологічне право). У галузях же, які традиційно базуються на методі децентралізованого регулювання (цивільне право), сфера дозволеного продовжує розширюватися.

У самому загальному розумінні дозвіл можна визначити як надання
особам можливостей на свої власні активні дії.

Для юридичних дозволів, як і для дозволів взагалі, характерно, так сказати, надання призначення. Функції надання: вони покликані дати простір, можливість для “власної”, переважно визначеної на свій розсуд, поведінки учасників суспільних відносин. З юридичної сторони вони виражаються головним чином у суб’єктивних правах на власну активну поведінку.

Варто відмітити, що дозвіл, як і заборона, виступає як спосіб правового регулювання тільки тоді, коли він закріплений у правових актах. Саме тому такі чинники, як відсутність норм, що встановлюють відповідальність за будь-яку поведінку, не можуть бути доказом того, що дане поведінка є дозволеною.

Значення дозволу досить істотне. Наявність їх у праві в сполученні із заборонами є важливою характеристикою, своєрідною “візитною карткою” правової системи конкретної країни. У правовій державі, до побудови якої прагне Україна, дозволи виступають як основний спосіб регулювання суспільних відносин. Вони надають людям щиру волю в діях. Дозвіл стимулює активність особистості, сприяють прояву її творчих якостей.

Але дозвіл, як і будь-яке правове явище, має як позитивні, так і негативні сторони. Головна ж небезпека полягає в тому, що в непідготовленому суспільстві широке впровадження дозволу в правове життя грозить перейти у вседозволеність. Оскільки коло прав особистості значно розширюється, то виникає можливість зловживання правами. Люди можуть почати тлумачити принцип “дозволено все, що не заборонено законом” винятково у своїх інтересах, забуваючи при цьому про інтереси суспільства й держави. Навіть найкращі спонукання, якими керується суб’єкт, виходячи за рамки правових імперативів, можуть привести до негативних результатів. Тому так важливо знайти ту критичну рису, за якої починається свавілля.

З огляду на вищесказане, необхідно підкреслити, що орієнтування на дозволи як на основний спосіб регулювання доцільно тільки в державі, яка до цього дійсно готова. У якості такої виступає правова держава. Сьогодні ж в Україні відчувається явний брак правової культури, досить низький рівень правосвідомості громадян [7, с. 341]. З моральної точки зору формула “не заборонене законом дозволене” виявилася найбільш уразливою, оскільки мораль жадає від індивіда набагато більшого, ніж право. Побудова громадянського суспільства, виховання законослухняних громадян, підвищення рівня юридичної культури, правосвідомості, подолання правового нігілізму – всі ці цілі української правової політики ще не досягнуті й не втрачають своєї актуальності.

Розглядаючи дану проблему, не слід зупинятися винятково на дозволі, закріпленому у нормативних актах державних органів. Громадяни самі в деяких випадках можуть стати суб’єктами встановлення дозволів, а саме, коли йдеться про таку форму активності учасників цивільного обігу, як договір, що є однією з найбільш давніх правових конструкцій. Підбиваючи підсумок розгляду дозволу як засобу правової політики, можна відзначити розширення сфери використання даного способу правового регулювання. Це стосується насамперед цивільного права, де в другій частині нового Цивільного кодексу України значна кількість статей регулюють окремі види зобов'язань. Впроваджуючи все більше число дозволів за допомогою правових актів, законодавець тим самим дає свободу особі у здійсненні її прав, викликає й підвищує її активність, ініціативу, заповзятливість. Адже право тому й право, що воно “говорить про права”, що до нього найближчим чином стосуються саме дозволи, що виражають соціальну волю, соціальну активність людей.

Однак ми не можемо стверджувати, що впровадження великої кількості дозволів у різні сфери суспільних відносин є панацея від недоліків, “хвороб” правової системи нашої країни. Принцип “дозволене все, що не заборонено законом” поки не може повноцінно здійснюватися, і причина цього насамперед криється у відсутності належного морального фундаменту нашого суспільства, моральних переконань у людини. Знаючи про надані широкі права, ми ще не готові свідомо погодитися обмежувати себе. Тому одним з напрямків правової політики повинне стати підвищення рівня юридичної культури, правосвідомості громадян.

Сучасна правова політика української держави – це політика ритму життя перехідного періоду, з властивими їй недосконалостями, зигзагами і непослідовністю. Перехідні етапи суспільства (“транзит у демократію”) є природно нестабільними і суперечливими, звідси – прогалини, вади, “забігання уперед” чи відставання, в тому числі у правовій політиці, застосування радикальних реформ, які випереджають правосприйняття їх населенням.

Головним завданням правової політики суверенної України залишається юридичне забезпечення всього спектра соціальних реформ, стабільності та правопорядку в країні. Сьогодні, на жаль, це завдання належно не реалізується. Процес законотворчості й правозастосування поки ще далекий від оптимальних форм і необхідної динаміки. Країні потрібна дієздатна і сильна влада, але не менш їй потрібні сильні й ефективні закони, які “тримали б в межах правового порядку” саму владу та її інститути.


Література:

1. В. Селиванов. Правова політика України // Право України. – 2001. – № 12; М. Панов, Л. Герасіна. Правова політика як універсальний феномен соціального буття // Право України. – 2001. – № 8; О. Заржицький. Регіональна економічна політика як об’єкт правового регулювання // Право України. – 2003. – № 10; К. Бєляков. Організаційно-правові проблеми формування державної інформаційної політики України // Право України. – 2004. – № 10, Н. Желєзняк. Нормотворча діяльність як форма реалізації державної правової політики // Право України. – 2004. – № 7.
   
2. “Теория государства и права”/ Под ред. М.И. Матузова, А.В. Малько, 2-е издание. – М.: Статут – 2001. – 776 с.
   
3. Матузов Н.И., Малько А.В., Шундиков К.В. Правовая политика современной России: предлагаем проект концепции для обсуждения. // Правовая политика и правовая жизнь. – 2004. – № 1. – с. 6-27.
   
4. Коробова А.П. Об особых свойствах правовых идей стратегического характера // Правовая политика и правовая жизнь. – 2003. – № 2. – с. 19-25.
   
5. Коробова А.П. Правовая политика как общетеоретическая проблема. // Правовая политика и правовая жизнь. – 2001. – № 2. – с. 41-46.
   
6. Баляев В.П. Контрольная форма деятельности как средство правовой политики. // Правовая политика и правовая жизнь. – 2004. – № 3. – с. 12-23.
   
7. “Теорія держави і права” / За ред. А.М. Колодія, В.В. Копєйчикова, С.Л. Лисенкова, – К.: Ін Юре, – 2002. – 368 с.