Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Вид материала

Содержание

Система покарань неповнолітніх в україні
Аналіз останніх досліджень та виділення невирішених проблем.
Цілі статті.
Викладення основного матеріалу.
Список використаної літератури
Зміст загальних засад призначення покарання

Подобный материал:

1 ... 13 14 15 16 17 18 19 20 ... 57

СИСТЕМА ПОКАРАНЬ НЕПОВНОЛІТНІХ В УКРАЇНІ:

ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Постановка проблеми. Злочинність неповнолітніх являє собою вкрай негативне явище як тому, що особистість підлітків зазнає іноді невиправних асоціальних змін, так й тому, що залучення до кримінальних девіацій неповнолітніх та жорстка реакція на них суспільства поширює кримінальну субкультуру, яка, в свою чергу, детермінує подальший розвиток злочинності.

Як свідчить статистика, на тлі зменшення кількості злочинів неповнолітніх питома вага групових злочинів даної категорії осіб залишається майже незмінною. Поряд з цим злочинність неповнолітніх стає все більше „дитячою”. Зокрема, у 2002-2003 р.р. питома вага осіб віком 14-15 років становила більше третини серед всіх неповнолітніх злочинців [1].

Вочевидь, дана ситуація не може бути суттєво поліпшена лише каральними засобами, до яких найчастіше вдаються, коли йдеться про вчинення злочину. Більш того, тенденції розвитку цього виду злочинності ілюструють не стільки зусилля профільних органів та служб, скільки неспроможність держави та суспільства запропонувати новим поколінням альтернативні злочинним засоби вирішення конфліктів. Але, як свідчать аналіз міжнародних актів, досвід країн, кримінальна ситуація в яких значно „спокійніша” за вітчизняну, положення кримінального закону щодо системи покарань неповнолітніх посідають чільне місце серед засобів стримання делінквентності даної категорії осіб.

Звісно, кримінальний закон (як і кожний нормативний акт) є соціальним конструктом, який має відбивати закономірності розвитку даного суспільства. Більш того, без урахування конкретно-історичних умов взагалі неможливо здійснювати законотворчу та правозастосовчу діяльність. Фактично соціальне середовище створює фон дії права. [2, С.7]

Але існує й оборотний бік: кримінальний закон суттєво впливає на правосвідомість людей, на „відчуття” ними кримінальності як властивості індивідуальної поведінки, на ототожнення соціальним середовищем особи зі злочинним світом. Проблема стигматизації індивіда через застосування чи навіть можливість застосування до нього за девіантну поведінку покарання (у першу чергу, позбавлення волі) набуває особливої значущості, коли йдеться про неповнолітнього.

Саме тому, з огляду на прагнення України відповідати міжнародним стандартам у сфері кримінальної юстиції, намагання урахування найбільш успішного зарубіжного досвіду з обмеження злочинності неповнолітніх (у тому числі, кримінально-правовими засобами) видається доцільним проаналізувати систему покарань неповнолітніх за КК України у порівнянні з відповідними положеннями міжнародних актів у даній сфері, а також нормами кримінальних законів окремих держав Європи.

Аналіз останніх досліджень та виділення невирішених проблем. Окремі питання в цій сфері розглядалися такими авторами, як Г.М.Міньковський, С.В.Юзикова, О.О.Ямкова та інші, але дослідники зосереджувалися здебільшого на проблемах покарання неповнолітніх за певні види злочинів. Порівняльно-правового ж аналізу проблеми побудови системи покарання неповнолітніх в даному контексті не проводилося.

Цілі статті. В межах даної статті на підставі порівняльно-правового аналізу міжнародних, зарубіжних та національних норм, якими встановлюється (рекомендується встановлення) система покарання неповнолітніх за вчинені злочини, пропонуються напрями подолання окремих проблем застосування кримінально-правових засобів стримання злочинності неповнолітніх.

Викладення основного матеріалу. Сфера встановлення та застосування кримінально-правових заходів впливу на правопорушників у міжнародному праві та західній традиції є частиною поняття „кримінальна юстиція”. З урахуванням вельми значних можливостей держави щодо впливу на особу, яка потрапляє у сферу кримінальної юстиції, значення міжнародних стандартів та рекомендацій, спрямованих на пошуки компромісу між безпекою суспільства, обов`язком влади підтримувати правопорядок та правами людини, важко переоцінити.

Саме тому, ми звертаємо увагу, в першу чергу, на Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх від 29 листопада 1985 р. (Пекінські правила). [3]

В цьому документі міжнародне співтовариство пропонує національним законодавцям конкретні стандарти поводження з тими неповнолітніми, чия поведінка була настільки суспільно небезпечною, що її визначили як злочин.

Зокрема, правило 16 пропонує при доборі заходів впливу керуватися, крім інших, також принципом, що такі заходи мають відповідати становищу та потребам неповнолітнього, а також потребам суспільства.

Остання теза, на наш погляд, є принципово важливою, оскільки не дає підстав розглядати неповнолітнього злочинця лише як „жертву обставин” або пасивного отримувача соціальних пільг та привілеїв, якими традиційно супроводжується положення про „соціальне наповнення” ювенальної юстиції у широкому розумінні цього слова.

Правило 18 містить примірний перелік заходів впливу для того, щоб (при можливості) уникнути поміщення неповнолітнього до закритого закладу. Ці заходи досить різноманітні: вони включають як виховні та корекційні (наприклад, участь у груповій психотерапії), так і фінансові. Зокрема, це постанова про опіку, керування та нагляд; пробація; постанова про роботу на користь громади; фінансові заходи, компенсація, реституція; постанова про участь у груповій психотерапії та інших подібних заходах; постанова про передачу на виховання.

Таким чином, основні рекомендації, які містяться у двох наведених правилах, фактично зводяться до наступних:

У якості підстави побудови системи покарань неповнолітніх доцільно використовувати як потреби суспільства у захисті та безпеці, відновленні почуття справедливості, так і специфічні потреби неповнолітньої особи – суб`єкту злочину у сенсі того, що підлітковий вік – це період значних гормональних змін в організмі людини, який породжує гіперактивну поведінку. На тлі цього природна цікавість та соціальна незрілість за умови досить обмежених (внаслідок соціально-економічних факторів дійсності) можливостей часто призводить до антисоціальної поведінки.
Система покарань має включати якнайширший перелік заходів впливу, серед яких і юридично, і фактично позбавлення волі – це захід, до якого вдаються лише у виключних випадках.

КК України у ст.98 закріплює таку систему покарань неповнолітніх: основні - штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт, позбавлення волі на певний строк; додаткові – штраф, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Власне система покарань неповнолітніх є частиною системи покарань, що закріплена у ст.51 КК, за окремими вилученнями. Це, на наш погляд, обумовлено тим, що санкції норм Особливої частини побудовані з урахуванням загальної системи покарань, а щодо неповнолітніх законодавець не передбачив ні окремих (виділених) злочинів, ні особливих санкцій за їх вчинення. Більш того, виокремлення певних суспільно небезпечних діянь як „підліткових” не відповідало б логіці з урахуванням того, що вік настання кримінальної відповідальності за вчинення більшості злочинів – 16 років.

Ч.2 ст.22 КК закріплює вичерпний перелік діянь, відповідальність за вчинення яких настає з 14 років. Але він не створює у вітчизняній практиці феномену „статусних правопорушень”, який відомий законодавству деяких зарубіжних держав (відповідальність за вчинення таких правопорушень настає лише за умови, що їх суб`єктом був неповнолітній). Це означає лише той факт, що досягнення 14 років надає можливість особі усвідомлювати суспільну небезпеку таких посягань, що й породжує поняття злочину, а також створює підставу суб`єктивного ставлення у вину.

Крім того, законодавець не ставить перед покаранням неповнолітніх інших цілей, ніж ті, які зазначені у ч.2 ст.50 КК.

Слід зазначити, що аналогічним чином до побудови системи покарань неповнолітніх підійшли як країни пострадянського простору (зокрема, Республіка Бєларусь та Російська Федерація), так і ряд країн Західної Європи, зокрема, Швейцарія та Данія (ці держави - одні з ряду найбільш успішніших в обмеженні злочинності взагалі, та злочинності неповнолітніх зокрема).

Так, згідно з ч.1 ст.95 КК Швейцарії питання про призначення покарання вирішується тоді, коли „крім виховних заходів вимагається особий нагляд”, тобто покарання – це виключення з правил. В статті, що розглядається, передбачається можливість призначення лише двох видів покарань: штраф або ув`язнення на строк від 1 дня до 1 року. При чому ув`язнення виконується поза межами виправної системи в спеціальних установах. З урахуванням того, що в Швейцарії вік притягнення до кримінальної відповідальності – 15 років, застосування вказаних видів покарання можливо до особи у віці до 18 років без обмежень тяжкості вчиненого діяння.

Всі інші варіанти, запропоновані у правилі 18 Пекінських правил, в КК Швейцарії розглядаються як заходи суто виховного впливу на неповнолітнього правопорушника. [4]

В КК Данії неповнолітнім вважається особа, яка не досягла 21 року. У випадку вчинення такою особою злочину, до неї застосовуються лише штраф та просте ув`язнення незалежно від того, чи передбачені вони санкцією конкретної норми.

Згідно параграфу 44 КК Данії, просте ув`язнення призначається на строк від 7 діб до 6 місяців (стосовно всіх винних у вчиненні злочину). Ув`язнені тримаються окремо від інших засуджених, їх їжа не обмежується в`язничним раціоном, вони можуть використовувати всі необхідні їм речі (за виключенням обмежень, накладених самим фактом застосування покарання) та працювати на оплатній основі. [5]

Таким чином, як в рамках пострадянського, так і в рамках європейського підходу ми стикаємось з системою покарань неповнолітніх, яка побудована шляхом виокремлення певних видів покарань, передбачених кримінальним законом, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, винних у вчиненні злочинів.

Урахування особливих потреб неповнолітніх правопорушників в країнах Європи (у першу чергу, це стосується психотерапевтичних заходів) простежується в межах застосування інших заходів виховного впливу, які не є покараннями.

Важливим також є питання щодо обмеження застосування до неповнолітніх покарання у вигляді позбавлення волі. При цьому слід зазначити, що фактично в Україні для осіб, які не досягли 16 років та не мають самостійних доходів чи майна, можливо застосування лише позбавлення волі на певний строк.

Як свідчить аналіз положень ст.ст. 100, 101 КК, за умови незастосування до особи ч.1 ст.105 КК, особа, яка не досягла 16 років, не може бути засуджена до громадських чи виправних робіт та арешту. Щодо штрафу, застосування якого передбачено ст.99 КК, то з урахуванням того, що злочинність неповнолітніх в нашій державі – це злочинність здебільше підлітків з незаможних верств населення, питання про призначення такого виду покарання має майже риторичний характер.

Крім того, на наш погляд, суттєвим моментом є те, що КК України не має спрямованості щодо залагодження конфлікту між неповнолітнім та жертвами його злочину. Якщо брати випадки заподіяння шкоди конкретній фізичній особі неповнолітнім, то за умови, що винний досяг 15 років та має майно, кошти або заробіток, жертва злочину може розраховувати на певну компенсацію. Але це можливо реалізувати лише у межах застосування примусового заходу виховного характеру (п.4 ч.2 ст.105 КК).

Якщо ж у неповнолітнього немає ані майна, ані інших самостійних джерел доходів, або якщо йдеться про злочини, шкідливі для всієї громади (наприклад, хуліганство чи пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів), то законодавець не дає можливості винній особі компенсувати власним трудом заподіяну шкоду.

І це при тому, що серед злочинів, які входять в перелік, закріплений ч.2 ст.22 КК вагома частка злочинів невеликої та середньої тяжкості (наприклад, ч.1 ст.152, ч.1 ст.185, ч.1 ст.186, ч.1, 2 ст.296 тощо).

Звісно, ч.1 ст.105 КК надає можливість за певних умов звільнити неповнолітнього від покарання та перейти до застосування примусових заходів виховного характеру. Але якщо неповнолітній у віці 14 років після вчиненого діяння невеликої або середньої тяжкості не продемонстрував ані щирого розкаяння, ані подальшої бездоганної поведінки й суд не дійшов висновку, що дана особа не потребує застосування покарання?

Слід зазначити, що аналогічний підхід демонструє також КК Республіки Бєларусь (ст.ст.109-115). На відміну від цього КК Російської Федерації (ст.88) значно розширив можливості застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Наприклад, призначення виправних та обов`язкових робіт можливе й для осіб у віці 14 років.

Таким чином, навіть в межах традиційного підходу до визначення системи покарань неповнолітніх, особливостей застосування окремих видів до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років, можливі зміни, спрямовані на розширення застосування покарань, альтернативних позбавленню волі. Цей процес не лише відображає закономірності розвитку кримінального законодавства, але й фактично сприяє зниженню рецидивної злочинності.

На підставі викладеного можна сформулювати наступні висновки:

1. З урахуванням можливостей трудової зайнятості неповнолітніх (ч.2, 3 ст.188 КЗпП України) доцільно передбачити можливість застосування громадських робіт та виправних робіт до неповнолітніх, які досягли 15 років;

2. Доповнити систему покарань, які застосовуються до неповнолітніх, обмеженням волі, яке може застосовуватися з 14 років без обов`язкового залучення до праці, а з 16 років – із таким.

Згідно ст.ст. 16, 56 КВК України обмеження волі виконується у виправних центрах, які розташовані у межах адміністративно-територіальних одиниць відповідно до місця постійного проживання засуджених. Згідно ч.3 ст.11 КВК виправні центри є установами відкритого типу. Застосовуючи обмеження волі до неповнолітніх, держава сприятиме зменшенню випадків позбавлення волі неповнолітніх, забезпечуватиме кращі можливості для реінтеграції у суспільство та наступної ресоціалізації.

З урахуванням цього санкції норм, перелік яких наведено у ч.2 ст.22 КК, мають бути доповнені такими видами покарання як громадські роботи та обмеження волі.

3. Передбачити можливість застосування до неповнолітнього заходів групової психотерапії за умови його добровільного волевиявлення не в якості примусових заходів медичного характеру (ст.92) чи примусового лікування (ст.96), а як умову застосування примусових заходів виховного характеру у порядку ч.1 ст.105 КК.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

Дані офіціальної статистики МВС України за 1999 – 2003 р.р.
Социология права: Учебное пособие / В.В.Глазырин, Ю.И.Гревцов, В.В.Зенков и др.; под ред. проф. В.М.Сырых; Ин-т законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ. – М.: Юстицинформ, 2001. – С.7.
Мінімальні стандартні правила ООН щодо відправлення правосуддя стосовно неповнолітніх від 29 листопада 1985 р. // ссылка скрыта
Уголовный кодекс Швейцарии / пер. с нем. – М.: «Зерцало», 2000.
Уголовный кодекс Дании / Русская версия. – М.: Изд-во МГУ, 2001.

Ющик О.І.

к.ю.н., доцент кафедри кримінального права і криміналістики

Юридичного факультету ЧНУ

ЗМІСТ ЗАГАЛЬНИХ ЗАСАД ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

Призначення покарання є однією із форм реалізації кримінальної відповідальності і завершальною стадією застосування кримінально-правової норми відносно особи, визнаної винуватою у вчиненні злочину.

Воно полягає у визначенні певного виду і розміру кримінального покарання, необхідного і достатнього для досягнення мети покарання по конкретній кримінальній справі. Можливість призначення законного, обґрунтованого і справедливого покарання значною мірою залежить від законодавчого визначення положень, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання [6, с.306].

Необхідною умовою призначення покарання є вчинення особою злочину, прямо передбаченого в кримінальному законі. Згідно ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [1,c.21]. Ця вимога покладає на суди всю повноту відповідальності за правильне застосування до осіб, які вчинили злочин, кримінального покарання і лише тоді, коли в ході судового слідства повністю доведено, що підсудний винуватий в інкримінованому йому злочині, коли цьому злочинцеві вироком суду дана правильна кваліфікація, створюються законні підстави для призначення покарання.

Суд постановляючи вирок, повинен вирішити, зокрема, такі питання: чи підлягає підсудний покаранню за вчинений ним злочин; та яке саме покарання має бути призначене підсудному, і чи повинен він його відбувати.

Винним, які вчинили тяжкі злочини, та особам, раніше судимим і вперто небажаючим залучатися до чесного життя, організаторам, активним учасникам організованих злочинних угрупувань повинні призначатися передбачені законом суворі міри покарання. Разом з тим щодо осіб, які вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства потрібно ширше використовувати надані законом можливості для призначення покарань не пов’язаних з позбавленням волі.

Отже призначення покарання – це один з етапів застосування кримінально-правових норм, який характеризується особливостями:

призначення покарання може здійснюватись лише судом в обвинувальному вироку;

призначення покарання відбувається лише після визнання особи винною у вчиненні злочину.

Призначення полягає в обранні щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочину, конкретної міри покарання. Це означає, що суд повинен визначити і вказати у вироку: а) яке основне покарання призначається особі, що вчинила злочин; б) чи призначається особі додаткове покарання, а якщо призначається , то який вид, розмір; в) яке покарання остаточно призначається особі, котра вчинила кілька злочинів.

Загальні засади призначення покарання – це передбачені кримінальним законом вихідні положення, яких дотримується і які враховує суд для оптимального поєднання нормативності та індивідуалізації при призначенні покарання. Іншими словами - це засновані на загальноправових і галузевих принципах кримінального права, закріплені законом критерії, якими повинен керуватися суд при призначенні покарання, що відповідає об’єктивним і суб’єктивними ознакам конкретного злочину [5, с.66].

Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призначенні покарання.

Індивідуалізація полягає у вимозі врахування при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи і головним чином особи. Суд повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного, обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Так згідно кримінального кодексу України у ст. 2 зазначено, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, яке містить склад злочину.

Гуманність – покарання ніколи не може мати своєю метою спричинення фізичних страждань особі чи приниження людської гідності. Широке застосування покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, заміна покарання мірами адміністративного впливу є яскравим проявом гуманізму.

Справедливість – покарання повинно вірно відбивати правосвідомість суспільства. Покарання повинно відповідати моральним вимогам. Покарання є несправедливим, якщо воно не відповідає тяжкості злочину та особистості засудженого.

Вчений Бурчак В.Г. виділяє також такі принципи призначення покарання, як законність та обґрунтованість [4, с.343].

Законність – покарання повинно призначатися в точній і повній відповідності з положеннями Загальної частини Кримінального кодексу України. Це означає, що покаранню підлягають лише особи, винні у вчиненні злочину, покарання може бути призначено лише за вироком суду, кожне покарання може призначатися лише в порядку і в межах визначених законом.

Обгрунтованість полягає в тому, що покарання призначається лише тоді, коли є на це достатньо підстав для цього, та коли це необхідно.

Суд, призначаючи покарання, зобов’язаний насамперед виходити з санкції норми Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Призначаючи покарання суд повинен з’ясувати питання: а) які види покарання передбачені санкцією статті; б) яка мінімальна і максимальна межа покарання; в) які з покарань є основними, а які –додатковими; г) до яких основних покарань прив’язані додаткові.

Суд призначає покарання відповідно до положень Загальної частини Кримінального кодексу. Саме в ній визначені завдання Кримінального кодексу, підстава кримінальної відповідальності, положення, що визначають чинність кримінального закону, поняття злочину та класифікація злочинів, стадії злочинної діяльності, суб’єкт злочину, поняття вини та її форми, основні положення до співучасті у злочині, множинності злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, звільнення від кримінальної відповідальності, покарання, судимості, примусових заходів медичного характеру та примусового лікування, особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх. Призначене покарання всупереч вимогам Загальної частини неприпустиме. За наявності передбачених законом підстав суддя, що порушив приписи норм Загальної частини, при призначенні покарання, підлягає кримінальній відповідальності [7, с.161].

При призначенні покарання суд враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність.

Під врахуванням особи винного слід розуміти врахування позитивних та негативних соціальних, фізичних, правових елементів характеристики особи, що вчинила злочин, які мають кримінально-правове значення. Соціальну характеристику особи становлять професія, фах, обіймана посада, ставлення до праці чи навчання, наявність державних та інших нагород, відзнак, почесних звань, наявність сім’ї, ставлення до інших членів суспільства, поведінка на роботі, в побуті, додержання вимог суспільного співжиття. До фізичних ознак належить: стать, вік, стан здоров’я, здатність до праці. Психічними ознаками є: наявність чи відсутність психічного розладу, темперамент, характер, соціальна спрямованість. Темперамент особи – це сукупність психічних особливостей, пов’язаних емоційним станом, тобто з швидкістю виникнення почуттів та їх силою, а характер особи – стійкий, цілісний склад душевного стану, що виявляється у психічних актах, манерах, звичках, емоційних переживаннях. Соціальна спрямованість особи виражає коло її інтересів, потреб, світогляд, загальний культурний розвиток, сукупність принципів і почуттів поведінки. У правовому аспекті особу винного характеризує наявність ознак загального і соціального суб’єкта, судимості, множинності вчинених ним злочинів, вчинення злочину у співучасті.

При нез’ясуванні органами досудового слідства даних про особу, які мають істотне значення для кваліфікації вчиненого чи призначення покарання і не можливості одержати їх у судовому засіданні справу належить повернути на досудове розслідування [3].

При призначенні покарання суд повинен враховувати обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання. Під такими обставинами слід розуміти різного роду фактори, що стосуються особи винного і вчинюваного ним злочину, які відповідно зменшують або підвищують ступінь відповідальності засудженого.

Пом’якшуючі обставини дають змогу суду:

визначити покарання ближче до мінімальної санкції статті;

при альтернативній санкції призначається більш м’який вид покарання;

не призначити додаткове покарання, якщо воно передбачене в санкції статті;

застосовується умовне засудження;

визначити відбування покарання у вигляді позбавлення волі у колоніях менш суворого режиму.

Слід наголосити, що виділяють два види обставин, що пом’якшують покарання:

а) пом’якшуючі обставини, як ознаки злочинів (наприклад, вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання). Ці обставини і їм подібні вже враховані законодавцем при визначенні міри покарання за такі злочини в санкції кримінально-правової норми, яка передбачає відповідальність за них, а тому ці обставини не можуть ще раз враховуватись судом при призначенні покарання.

б) це пом’якшуючі обставини, які не є ознаками складу злочину і які використовуються лише при призначенні міри покарання.

Пом’якшуючі покарання обставини, які є ознаками складу злочину мають значення для кваліфікації злочину, а обставини передбачені в статті Кримінального кодексу мають значення для призначення покарання.

Перелік обставин, які пом’якшують покарання не є вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати таким, що його пом’якшують і інші обставини. Це можуть бути вчинення злочину вперше, визнання вини особою, що вчинила злочин; молодий вік цієї особи, стан її здоров’я.

Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини Кримінального кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

Наведений перелік обставин, що обтяжуються покарання в статті 67 КК України є вичерпним. Тому суд у вироку не вправі посилатися на інші обтяжуючі обставини, не передбачені кримінальним законом [3].

Становський М.Н. зазначає, що врахування обставин, що обтяжують покарання, при призначенні покарання означає, що за інших однакових умов суд може:

призначити більш суворий вид основного покарання;

призначити основне чи додаткове покарання ближче до максимальної межі;

застосувати до винного додаткове покарання;

не застосовувати до винного умовного засудження чи відстрочки виконання вироку;

обрати принцип повного чи часткового складання покарання, а не принцип поглинання більш суворим покаранням менш суворого при засудженні винного за сукупністю злочинів [9, с.27].

Отже, підсумовуючи усе вище зазначене, слід зазначити, що призначення покарання є невід’ємною стадією кримінального процесу, тобто є одним з етапів застосування кримінального покарання. Яке полягає в обранні конкретної міри покарання конкретній особі. Призначення покарання ґрунтується на загальних засадах, які полягають: покарання призначається у межах, встановлених у санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; покарання призначається відповідно до положень Загальної частини кримінального кодексу. Призначення покарання здійснюється судом (суддею) після того, як він дійде висновку, що особа, яка вчинила злочин, підлягає покаранню за це. Але для суду встановлюються межі за які він не може виходити при призначенні покарання. В зазначених межах суд повинен мати можливість враховувати особливості конкретного злочину та особи злочинця. Дані межі і можливості формулюються у вигляді загальних засад призначення покарання. Слід наголосити, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідна і достатня для її виправлення та попередження нових злочинів. Це досягається шляхом дотримання принципів призначення покарання, таких як законність, гуманність, обґрунтованість, справедливості, індивідуалізації покарання.

Список використаної літератури

Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. – К.: Вікар, 1997.
Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. Виправно-трудовий кодекс України. – К.: Істина, 2001.
Постанова Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. «Про практику призначення судами кримінального покарання» //ЮВУ. – 1996. – 6-13 березня.
Бурчак Ф.Г. Уголовное право УССР на современном этапе. Часть Общая. – К.: Наукова думка, 1985.
Клочков В. Про удосконалення процедури обчислення строків тримання під вартою // Право України. – 1998. - №1.
Кримінальне право України. Загальна частина. – / за ред. Кондратьєва Я.Ю. - К.: Правові джерела, 2002.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р. – К.: Каннон, А.С.К., 2001.
Пинаєв А.А. Курс лекцій по общей части уголовного права. Книга вторая «О наказании». – Харьков, 2002.
Становский М.Н. Назначение наказания. – СПб.: Издательство Юридический центр Пресс, 1999.

Blog

Таможенное законодательство украины в начале ХХІ столетия

Содержание