План: План: 3 Вступ. 4 Розділ 1: Теоретико методологічні засади дослідження сепаратизму 7 1 Визначення сепаратизму 7
| Вид материала | Документы |
| 3.2 Національна безпека України |
- Зміст перелік умовних позначень вступ розділ теоретико-методологічні засади дослідження, 1096.3kb.
- Розділ теоретико-методологічні засади стратегічного планування, 832.28kb.
- 4 Розділ Теоретико-методологічні засади державної міграційної політики, 817.42kb.
- Зміст вступ, 1122.5kb.
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Розвиток банківської системи україни в умовах становлення ринкового господарства (друга, 1212.96kb.
- Методика дослідження ринку морозива та ступеня його структурованості Висновки до розділу, 696.21kb.
- Розділ Місце валютної політики у валютній системі України, 539.67kb.
- 1 Методи оцінки впливу механізму регулювання на зовнішньоекономічну діяльність 32 розділ, 352.53kb.
- Академія педагогічних наук України Інститут вищої освіти, 3061.15kb.
3.2 Національна безпека України
Тема регіональної безпеки в контексті національної сьогодні вельми актуальна для України. І, мабуть, не випадково, що це питання прискіпливо розглядається у Криму. Адже упродовж останніх 13 років незалежності нашої держави саме у цьому регіоні за активної участі сусідньої Росії як спадкоємиці радянської імперії постійно моделювались, опрацьовувалися, реалізувались і продовжують втілюватися у життя руйнівні для України сепаратистські дійства та політтехнологічні проекти.
Сьогодні не лише політикам, але й пересічним українським громадянам стає цілком зрозумілим, що після розпаду радянської імперії для вельми впливового у сучасній Росії імперсько-шовіністичного та кадебістського лобі Україна, як і у попередні часи, лишається головним об’єктом зовнішньої політики[27,41]. До цього питання виявляють величезну зацікавленість не лише фахові політологи і політтехнологи, політичні та державні діячі, але й керманичі держави.
Останні президентські та парламентські вибори в Україні та ультимативно-брутальні газові і м’ясо-молочні атаки переконливо засвідчують про існування у наших найближчих сусідів далекосяжних планів щодо жорсткого економічного та політичного контролю над нашою державою. Рівень російської економічної експансії у ключових галузях економіки України вже сьогодні є загрозливим для її незалежності. Можна також з прикрістю констатувати, що під знафталіненими гаслами про національну і релігійну ідентичність та спільну історію з боку Росії на Україну чиниться шалений економічний і пропагандистсько-ідеологічний тиск, відбувається глибинне імперсько-шовіністичне зомбування не лише своїх підданих, але й українських громадян.
Рупором та активним пропагандистом і впроваджувачем у життя антиукраїнської та антидержавницької ідеології в Україні виступають не лише численні проросійські організації і політичні партії, але, як не парадоксально, і владні структури та урядовці власної країни. Намагання певних політичних сил антиконституційними методами створити конституційну більшість в українському парламенті, на наш погляд, має на меті не лише зміну державного устрою, але й ліквідацію незалежності України. Підкинуті ззовні ідеї про єдиний економічний простір, регіональну специфіку та доцільність економічної і політичної федералізації є першим кроком на шляху до ліквідації неза-лежності України. Як зовнішні, так і внутрішні імперсько-шовіністичні сили намагаються знищити українську державу через її етнополітичний розкол. На ідеології різкої відмінності між Сходом та Заходом України сьогодні паразитують кілька політичних сил, які в цивілізованих демократичних країнах мали б давно бути поза законом. Оскільки саме вони руйнують підвалини української державності. Чи можна уявити собі існування антинімецьких, антифранцузьких, антипольських, антиавстрійських, антиіталійських, взагалі будь-яких анти- державницьких партій і організацій у сучасних країнах усталеної демократії? На жаль, в Україні вони існують з першого дня проголошення незалежності. Саме у цьому полягає головна причина відсутності національної єдності, багатовекторності зовнішньої політики та економічне тупцювання на місці.
Говорячи про мовну й етнічну специфіку деяких регіонів України, потрібно завжди пам’ятати, що вона не є природним явищем, а результатом багатовікової ціле-спрямованої імперсько-шовіністичної політики Росії. В Україні, як і в інших колоніях колишньої Російської імперії, її досить успішно впроваджували як царська, так і радянська влада. Складовими зазначених дій усіх російських самодержців і кремлівських вождів була підступна міграційна та освітня політика, штучна етнічна мішанина, жорсткий державний контроль за суспільним життям, широкомасштабне й глибинне ідеологічне та релігійне зомбування підданих.
Довготривалі масові переселення автохтонного населення з його споконвічної території, постійне втягування українців в ініційовані Росією загарбницькі війни, штучні голодомори, широкомасштабна індустріалізація та освоєння нових земель спричинило обезлюднення України. У той же час зазначені руйнівні процеси стимулювали широкомасштабну міграцію росіян та інших етносів в Україну, для яких вона ще є рідною. Якщо ще наприкінці ХVIII — на початку ХІХ століть Україна була моноетнічною, то упродовж ХІХ-ХХ століть її етнічне обличчя різко змінилося. Першими денаціоналізували українські міста на Півдні та Сході, де зосереджувався промислово-енергетичний потенціал України. Питома вага мігрантів з російських губерній у цих регіонах з кожним роком зростала. Зросійщення поширилося й на традиційно українські села.
Відсутність української національної освіти й глибоко продумана політика зросійщення України призвела до виникнення такого аномального явища, як “русскоязычное население”. Саме ці два чинники сьогодні активно використовуються російськими політиками й урядовцями та їхніми політичними васалами в Україні з мотивацій тиску і втручання у процес українського державотворення та внутрішні справи нашої держави. Вже у роки незалежності України активним учасником деструктивних політичних процесів і провідником сепаратистських і федеративних ідей стає російська православна церква, підступно завуальована назвою “Українська православна церква Московського патріархату”. У виборчих президентських і парламентських перегонах у Криму та багатьох регіонах України вона відкрито підтримувала антиукраїнські та антидержавницькі сили.
Мусимо усвідомити, що національна безпека будь-якої держави базується на безпеці її окремих регіонів. Цілком зрозуміло, що не може відчувати себе держава безпечно, коли відсутня стабільність і безпека у складових її частин. Цілком закономірно, що сепаратистські гасла та федеративні ідеї найгучніше лунають і знаходять підтримку у Криму, південних і східних областях України. Тож якщо говорити про реальну національну безпеку, то ці руйнівні тенденції досить вміло провокуються і педалюються як зовнішніми, так і внутрішніми антиукраїнськими силами саме у цих регіонах.
Необхідно визнати, що у Криму ці деструктивні процеси є найбільш гострими і небезпечними. Значною мірою вони посилюються базуванням на українських теренах російського Чорноморського флоту. За умов сучасного розвитку військової техніки, безумовно, Чорноморський флот не має ніякого стратегічного й оборонного значення. Але його присутність робить Україну заручницею російської зовнішньої політики. Будь-яке мілітарне протистояння Росії з іншими країнами робить територію нашої держави вразливою для відповідної акції. Навіть внутрішній конфлікт у російській державі, наприклад, чеченська війна, могла спровокувати для України цілку низку небезпечних терористичних акцій. Відомо, що військовий потенціал Чорноморського флоту використовувався у ганебній війні у Чечні. Не випадково, що серед екіпажів ЧФ є два герої Росії, нагороджені за добре відомі “звитяги” у чеченській війні. Ми добре знаємо, що широкомасштабні терористичні акції на території Росії і навіть у столиці були своєрідною відповіддю на чеченські події. Закритість Чорноморського флоту для інспектування українськими фахівцями дозволяє нашпиговувати кораблі та бази новітньою небезпечною військовою технікою, а у критичні моменти (мілітарні конфлікти з іншими державами) ніщо не завадить мати на озброєнні ще й атомну зброю. Тож Україна, особливо атомні енергетичні станції, у такому випадку можуть стати об`єктом атомного нападу. Присутність Чорноморського флоту в Україні має також негативний морально-психологічний аспект. Цей чинник засвідчує можливість реанімації колишньої державної системи та показує ілюзорність української незалежності та живить сепаратизм.
Через присутність Чорноморського флоту Україна сьогодні не в змозі забезпечити навігаційну безпеку мореплавству у своїх територіальних водах, оскільки більшість об’єктів навігаційного супроводу перебуває під російським контролем і юрисдикцією сусідньої
держави. Вільне пересування російських військових підрозділів по Криму та півдню України (як це було під час маячної війни) та військові навчання чорноморців є вкрай небезпечними провокативними акціями. У будь-який момент вони можуть спричинити конфліктну ситуацію, яка може мати серйозні політичні та економічні наслідки. До того ж, блукаючі територією України БТРи із вояками чужої держави промовисто засвідчують її окупаційний статус. На жаль, українська сторона не має змоги контролювати також і досить розгалужену розвідувальну мережу ЧФ. Фахівці стверджують, що перед розподілом флоту на півострові Росія залишила величезний підрозділ вишколених співробітників ГРУ. Складається враження, що саме ці сили диригують антинатовською кампанією, сіють сепаратистські настрої, очолюють рух з перегляду статусу Севастополя і Криму, підкидають місцевим політикам ідею про другу державну мову.
Зазначену деструктивно-провокативну дестабілізуючу функцію в Криму виконують також майже воєнізовані об’єднання на кшталт “Союза советских офицеров” та клоновані організації “крымского казачества”. Викликає занепокоєння те, що чисельність та активність ряджених “казачишек” різко зростає напередодні та під час проведення всіляких антиукраїнських, антинатовських та антиамериканських дійств. Ми добре пам’ятаємо, як під час незабутнього мєшковсько-кузнецовського заколоту у Криму вулиці Сімферополя були переповнені цими “казачишками” з нагайками, собаками і кийками. Активізується переміщення “казачишек” з Тамані напередодні днів Росії, антинатовських акцій та під час антитатарських кампаній і земельних воєн. Тож в інтересах не лише регіональної безпеки, а й безпеки всієї України діяльність подібних “казачьих” організацій потрібно поставити під жорсткий державний контроль.
На наш погляд, серйозною небезпекою не лише для Криму, але і для всієї України є невирішеність проблем депортованого кримськотатарського народу. Найболючішим серед них, безумовно, є земельне питання.
Злочинне гендлювання землею на Південному березі, на узбережжі та поблизу міст, чим упродовж 16 років успішно займалася незалежна від українських законів кримська влада, спонукала кримських татар та інших громадян до активних дій щодо захисту своїх земельних прав. Самозахоплення землі, яке у Криму вже стало стихійним лихом, сіє міжнаціональну напругу, провокує небезпечні міжнаціональні конфлікти, негативно впливає на інвестиційну та курортну привабливість регіону. Безперечно, така ситуація є вельми загрозливою для національної безпеки України. Зазначену проблему не можна вирішити без негайного правового та адміністративного втручання держави. Першим кроком на цьому довготривалому й складному шляху має бути закон про реабілітацію та статус депортованих народів.
Говорячи про регіональну безпеку і вплив її на національну безпеку всієї української держави, потрібно наголосити на існуванні ще однієї, не менш гострої проблеми. Мова йде про невирішеність цілої низки міждержавних питань, що стосуються міждержавних кордонів в акваторії Азовського моря. Йдеться про відсутність делімітації морського кордону між двома державами, правовий статус України в зоні Керченської протоки та спровоковане Росією знищення українського острова Тузла. Україна також не може бути стороннім спостерігачем екологічно небезпечного не лише для Криму, але й усього чорноморського регіону спорудження під Новоросійськом величезного аміачного терміналу. Зазначене питання має стати предметом міждержавних обговорень та уваги міжнародної спільноти.
Варто пам’ятати, що одним із чинників міжнаціональної напруги у кримському регіоні є відсутність державної уваги до створення і функціонування національних шкіл, перш за все, з українською та кримськотатарською мовами навчання. Зазначену проблему заполітизована кримська влада заганяє у безвихідь, що є грубим порушенням конституційних прав і прав людини. Для забезпечення міжнаціонального миру і злагоди на півострові необхідно покінчити з віковою політикою російської імперії зі зросійщення населення, відмовитися від небезпечної для існування України як держави ідеї запровадження другої державної мови. Чисельність шкіл та інших освітніх закладів в автономії з українською та кримськотатарською мовами навчання має бути поставлена у пряму залежність від питомої ваги населення. Ігнорування цього засадничого принципу постійно створюватиме міжнаціональну наругу у суспільстві. Російськомовна меншина в Україні, зросійщені українці та в першу чергу провідники проросійських політичних сил мають усвідомити, що не можна збудувати свою українську державу і рухатися вперед з постійно повернутою головою в бік Кремля. Тож доки хохли-малороси не перетворяться в українців, російське населення не інтегрується в українське суспільство і не відчує себе складовою єдиної політичної нації, не можна сподіватися на мир та міжнаціональну злагоду в нашій державі, збудувати могутню, квітучу європейську Україну. Завдання української влади, якої, на жаль, ще немає, працювати над цією державницькою проблемою.