План: План: 3 Вступ. 4 Розділ 1: Теоретико методологічні засади дослідження сепаратизму 7 1 Визначення сепаратизму 7
| Вид материала | Документы |
| Розділ 5: 5.1 Політичний конфлікт і шляхи його врегулювання загалом 5.2 Значення конфліктів. Насильство. Шлях до згоди |
- Зміст перелік умовних позначень вступ розділ теоретико-методологічні засади дослідження, 1096.3kb.
- Розділ теоретико-методологічні засади стратегічного планування, 832.28kb.
- 4 Розділ Теоретико-методологічні засади державної міграційної політики, 817.42kb.
- Зміст вступ, 1122.5kb.
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Розвиток банківської системи україни в умовах становлення ринкового господарства (друга, 1212.96kb.
- Методика дослідження ринку морозива та ступеня його структурованості Висновки до розділу, 696.21kb.
- Розділ Місце валютної політики у валютній системі України, 539.67kb.
- 1 Методи оцінки впливу механізму регулювання на зовнішньоекономічну діяльність 32 розділ, 352.53kb.
- Академія педагогічних наук України Інститут вищої освіти, 3061.15kb.
Розділ 5:
5.1 Політичний конфлікт і шляхи його врегулювання загалом
Термін "конфлікт" (у перекладі з латинського) означає зіткнення, зваду, розбіжність, суперечку, що загрожують ускладненнями. У сучасній західній літературі це поняття має велика кількість визначень, з яких найпоширеніше одержало визначення, дане американським соціологом Л. Козером і, що ввійшло в багато словників і енциклопедії пор суспільним наукам. Під конфліктом він пропонує розуміти боротьбу за владу й претензії на певний соціальний статус, за недостатні для всіх матеріальні й духовні блага[45,18]. Боротьбу, у якій цілями сторін, що складаються в конфлікті, є нейтралізація, завдання збитків або знищення суперника. Цінність конфліктів Л. Козер бачить у тім, що вони запобігають окостенінню соціальної системи, відкривають дорогу інноваціям.
Сьогодні суспільні науки під конфліктом розуміють зіткнення інтересів, дій, поглядів, позицій, як окремих особистостей, що володіють достатньою значимістю в сфері політики, так і соціальних груп.
Будь-який конфлікт має свій предмет і об'єкт. Він може бути внутрішньополітичним, зовнішньополітичним, лежачим у сфері економіки, соціальних відносин, політики, культури. Його предметом можуть бути територіальні, міжетнічні, мовні, професійні відносини.
У розвитку міжнаціонального конфлікту завжди проявляються дві основні тенденції: одна - до розмежування, інша - до консолідації. Характерною рисою міжнаціональних конфліктів є їх багатоаспектність, те, що вони торкаються різних сфер життєдіяльності конфронтуючих сторін. Наприклад, що затягся конфлікт у Нагорному Карабасі містить у собі питання про територію автономної області, про її економічний розвиток, про характер утворення в школах і т.д. Але при всій багатогранності кожний конфлікт має головну ланку: у Чечні це питання політичної незалежності, в Азербайджані - територіальної ідентифікації;
5.2 Значення конфліктів. Насильство. Шлях до згоди
Політика - це відносно автономно діюча складна система. Вона не тільки "робить" конфлікти, але й сама ж знаходить шляхи й засоби їхнього дозволу, щоб не допустити розпаду цієї системи й забезпечити її функціонування в більш-менш оптимальному режимі.
Влада намагається зм'якшити або дозволити конфлікти різними шляхами, які за словами П. Шаран, можна звести до наступного:
Авторитарні й тоталітарні режими, як показує історія, як правило ігнорують конфлікти, вимоги груп не знаходять задоволення, тому що жодна з них не має достатній вплив на владу або саму владу, щоб вплинути на державу.
Така влада, як правило, використовує тільки методи придушення, примуса, команди для придушення конфлікту. Не можна не бачити небезпеки застосування насильства в ході конфлікту. Воно має тенденцію перерости в систему[23,19]. Про це свідчить досвід соціальних революцій. Насильство як засіб вирішити конфлікт може перетворити всю систему в сугубо насильницьку, агресивну й жорстоку. Часте насильство носить характер відплати, коли на якусь ворожу акцію опонента намагаються відповісти ще більш інтенсивною акцією.
Як одному зі способів дозволу конфлікту людство прибігає до терору й екстремізму. В останні роки хвилі політичного екстремізму буквально захльостують світ, особливо так званий «третій». Екстремізм здобуває різні форми - від провокацій терористичних угруповань украй правої або лівацької, націоналістичної або релігійної користі до багато життів, що несуть, злочинів політичних авантюристів, що перетворили терор в інструмент державної політики.
Існує багато спроб дослідників прорватися в природу екстремізму й терору. Вивчивши природу, легше виробляти ефективні заходи боротьби з ним. Одні дослідники затверджують, що екстремізм і тероризм - породження й спадщина тоталітарних і фашистських режимів, їхніх ідеологій. Інші вважають, що вони - породження суспільства вседозволеності й необмеженої демократії.
Деякі західні вчені проголошують політичний екстремізм вічним, як світ. Адже ще на землі древньої Палестини існувала секта сікарієв, що діяла в Єрусалимі, що здійснював убивства на ґрунті релігійного фанатизму; а східні бойові мистецтва, пірати так само свідчать на користь вічного живучого й не вмираючого терору, убивств, насильства. Так, німецький соціолог Г. М. Энценсбергер затверджує, що екстремізм і тероризм - ровесники будь-якої форми влади, тому що всяка влада, будучи "присвоєнням права на пролиття крові", породжує відповідну екстремальну й настільки ж "криваву" терористичну традицію.
Багато дослідників, навпроти, тлумачать тероризм, як прояв техногенності суспільства, що розколюється в результаті структурних змін, зникає приватний мир людини, росте аномія, фрустрація, анонімність людини. Людина бунтує, у тому числі у формі терору виражає соціальний протест (Х. Арендт, А. Камю, Хайдин, Сартр і ін.).
У цивілізованому суспільстві політика прагне усунути насильство, терор, але не зможе зробити це остаточно, тому, що зброя в буквальному значенні слова, військова сила ніколи повністю на виключаються з політичної боротьби. Політики не стільки прагнуть знищити засоби насильства, зброя, скільки зосередити їх у руках влади. Маючи монополію на зброю, влада, правляча партія, забирає величезну владу над беззбройними громадянами.
Як затверджує М. Дюверже, військова сила, крім легітимного використання для підпорядкування підданих, використовується в політиці в трьох випадках.
1. На низької стадії суспільного розвитку, коли держава ще занадто слабка, щоб використовувати її у власних інтересах. Тоді збройні партії борються за владу, політичні організації здобувають форму міліції (древні міста-держави.
2. Політичний конфлікт здобуває військові форми, коли опозиція не має можливостей бути почутої або коли дозволені засоби є неефективними. Збройний опір звичайно проходить дві стадії: таємний опір і відкрите повстання у формі революції або громадянської війни, тривалої підпільної збройної боротьби.
3. Коли військові перестають служити владі й починають самі боротися за владу між собою