План: План: 3 Вступ. 4 Розділ 1: Теоретико методологічні засади дослідження сепаратизму 7 1 Визначення сепаратизму 7
| Вид материала | Документы |
| 5.3 Переговори. Роль посередника в переговорах 5.4 Типи посередників Роль ООН у запобіганні й урегулюванні конфліктів Установлення миру Підтримка миру Список використаних джерел Сторінки мережі Internet |
- Зміст перелік умовних позначень вступ розділ теоретико-методологічні засади дослідження, 1096.3kb.
- Розділ теоретико-методологічні засади стратегічного планування, 832.28kb.
- 4 Розділ Теоретико-методологічні засади державної міграційної політики, 817.42kb.
- Зміст вступ, 1122.5kb.
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Розвиток банківської системи україни в умовах становлення ринкового господарства (друга, 1212.96kb.
- Методика дослідження ринку морозива та ступеня його структурованості Висновки до розділу, 696.21kb.
- Розділ Місце валютної політики у валютній системі України, 539.67kb.
- 1 Методи оцінки впливу механізму регулювання на зовнішньоекономічну діяльність 32 розділ, 352.53kb.
- Академія педагогічних наук України Інститут вищої освіти, 3061.15kb.
5.3 Переговори. Роль посередника в переговорах
Переговорам у цій системі приділяється місце "запасного виходу", коли продовження конфлікту силовим засобами вже або безперспективно, або невигідно. Але й у цьому випадку переговори не приймають на себе всю вагу пошуків урегулювання суперечки, а служать лише доповненням до боротьби за перемогу. Ведеться "позиційний торг" до переможного кінця однієї сторони. У цій якості переговори не мають потреби в таких традиціях, як довіра, взаємозалежність, чесність. Конфлікт у цьому випадку триває з усіма властивими йому сторонами: протилежністю й несумісністю інтересів, прагненням до досягнення однобічних вигід, принциповою неможливістю тривалого компромісу. Домінує завдання повного розгрому й капітуляції супротивника.
У другій половині XX в. перед людством устала проблема виживання, зайшли в тупик міжнародні відносини, засновані на силі.
Помітний слід в американської конфліктології залишив Г. Райффа, професор Гарвардського університету, він веде курс методики дозволу спірних проблем за допомогою переговорів. М. Райффа ставиться до переговорів як до особливої галузі людських знань і людської діяльності. Кожна розсудлива людина, на його думку, повинен мати вміння ефективно влагоджувати суперечки й розбіжності. Тканина громадського життя не повинна рватися з кожним конфліктом, а, навпаки, бути міцніше внаслідок зростаючого вміння знаходити й розвивати спільні інтерес. Є сукупність рішень, на думку Г. Райффа, вироблюваних спільно, а нав'язуваних не однієї зі сторін.
У технології переговорів важливу функцію виконує інститут посередників. Він необхідний, щоб направити конфлікти в правильному, потрібному й творчому руслі й нейтралізувати в них деструктивний початок, знаходити розумний компроміс між конфліктуючими сторонами. Оскільки комунікації між учасниками конфліктної ситуації порушені, досягти рішення без допомоги посередників практично неможливо.
Посередник формує, налагоджує й забезпечує канали організаційних, фінансових, інформаційних і інших зв'язків. Посередник сприяє відновленню цілісності суспільства, організації співробітництва й цивільного миру у випадку стану війни.
5.4 Типи посередників
Посередника першого типу умовно назвемо "третейським суддею". При звертанні до нього, він діє підкреслено нейтрально й разом з тим незалежно. Йому властивий офіційний стиль поводження, він вимагає уваги й поваги до своїх пропозицій і рекомендацій. Під час переговорів він, як правило, бере себе роль ведучого, дозволяючи собі обмежувати виступаючих як з однієї, так і з іншої сторони. Для посередника такого типу основою діяльності виступають насамперед закони, правила й інструкції. Для того, щоб привести переговори до бажаного результату, "третейський суддя" може наполягати на рішеннях, які не забезпечені ресурсами й тому неефективні.
Другий тип посередника можна умовно назвати "граючим тренером". Основою його діяльності виступає процес створення єдиної системи цінностей, у рамках якої можливо сформулювати правила й процедури консенсусу по спірних питаннях. Він бере активну участь у переговорах, пропонує свої варіанти рішень, але не наполягає на їхньому прийнятті. Основне завдання він бачить у створенні умов для успішних переговорів.
Роль ООН у запобіганні й урегулюванні конфліктів
ООН - форум суверенних держав і те, що вона може зробити, залежить від того взаєморозуміння, якого вони досягають між собою. Рада Безпеки ООН розробив систему принципів і мер підтримки миру й дозволу конфліктів.
1. Наріжним каменем цієї системи залишається держава, повага його цілісності й суверенітету. Але час абсолютного й виняткового суверенітету пройшло, реальне життя часто спростовувало чисті, теоретичні концепції. Так, питання торгівлі, комунікації й екології не знають границь, а "закриті" суспільства об'єктивно вже не можуть існувати в сучасному світі[37,24]. Організоване й масштабне насильство, здійснюване усередині якої-небудь держави, стає сьогодні не тільки приватною внутрішньополітичною проблемою, але й реальним питанням міжнародної безпеки, на який ні у світового співтовариства, ні в сучасного міжнародного права поки що немає повною мірою задовільної відповіді.
Як відомо, у сучасному міжнародному праві діє принцип заборони застосування сили або її погроз, що знайшов своє закріплення в Уставі ООН. Цей принцип носить загальний характер, тобто має обов'язкову силу для всіх держав, а не тільки членів ООН. Цей принцип означає, що збройна сила може бути застосована проти якої-небудь держави, тільки якщо його дії створюють погрозу міжнародному миру або безпеці. При цьому в Уставі ООН прямо передбачається, що держава може використовувати збройну силу як самооборону або у випадку зовнішньої агресії, або для виконання рішення Ради Безпеки ООН. Міжнародна практика показує, що Рада Безпеки може бути ефективним і авторитетним органом, що своїми рішеннями сприяє зміцненню міжнародного миру й безпеки.
Разом з тим конфлікти, що загрожують міжнародному миру й безпеці, особливо часто останнім часом виникають не тільки між державами, але й у межах території якої-небудь окремої держави (так звані внутрішні конфлікти). Ясно, що далеко не всі внутрішні конфлікти створюють погрозу міжнародному миру й безпеці, але лише такі, які пов'язані з масовими порушеннями прав і воль людини, так званим "домицидом" (на відміну від геноциду ), етнічним насильством і ін. Але саме стосовно до них і виникає нова й ще не дозволена задовільним образом міжнародно-правова проблема, а саме: чи виправдане застосування сили, крім як з випадку самооборони? Зокрема, чи припустимо це у випадку "гуманітарних криз"?
Якщо звернутися до Уставу ООН, то він не передбачає здійснення актів збройного втручання по гуманітарних підставах, тобто у зв'язку з порушеннями прав і воль людини й громадянина. Якщо підходити строго юридично до відповідними рішеннями Ради Безпеки, то введення збройних сил на території окремих держав у зв'язку з "гуманітарними проблемами" може розцінюватися у відповідності зі статтею 2(7) Устави як втручання у внутрішні справи держави. Підтвердження цьому можна знайти й у практиці Міжнародного суду ООН, що ще в 1986 році в справі Нікарагуа заявив, що "використання сили не може бути належним методом для ... забезпечення ... поваги" прав людини.
І все-таки, незважаючи на теоретичну не розробленість, правову складність і політичну делікатність всіх цих питань, у цьому випадку, як представляється, ми маємо справу з певним відставанням міжнародного права від реальних процесів у сфері політики й моралі. Сьогодні настійно потрібно нове, набагато більше деталізоване й чітке визначення правових аспектів застосування сили в міжнародних відносинах в умовах глобалізації й демократизації, розробка додаткових критеріїв її застосування відповідно до Уставу ООН, у тому числі в надзвичайних гуманітарних ситуаціях. Особлива увага повинне бути приділене виробленню чіткого міжнародно-правового тлумачення гуманітарних криз.
Установлення миру
Установлення миру, якщо не вдалося припинити конфлікт, сприяють насамперед переговори. Але для дозволу конфлікту мирним шляхом важливими умовами є наявність політичної волі до миру обох сторін, а також наявність відповідних важелів, навичок урегулювання в "третейської" сторони. Установлення миру сприяє надання допомоги матеріальної, грошової, гуманітарної й т.п., спрямованої на поліпшення умов, які стали однієї із причин суперечки або конфлікту[66,15].
Використання військової сили з'ясовноі тільки тоді, коли мирні засоби не дають результатів.
Підтримка миру
Підтримка миру по праву можна назвати винаходом Організації Об'єднаних Націй. Воно допомогло деякою мірою стабілізувати обстановку в багатьох районах напруженості у світі. У період з 1945 по 1987 р. було засновано 13 операцій по підтримці миру: з 1987 по 1992 р. - ще 13 операцій. По оцінках, до січня 1992 р. під прапором ООН пройшло службу більше півмільйона людина. Із цього числа більше 800 чоловік з 43 країн загинули, виконуючи свій борг перед людством.
Характер операцій по підтримці миру в останні роки стрімко еволюціонує, але залишається основні вимоги й умови для підтримки миру: офіційний мандат на підтримку миру, видана ООН, співробітництво сторін - членів ООН у виконанні цього мандата; готовність держав-членів надати військовий, поліцейський, цивільний персонал, засоби, техніку для операцій по підтримці миру.
Висновок:
Самовизначення, особливо для етнічних груп, - це перш за все право на участь в ширшому суспільно-політичному процесі. Сепаратизм же в його етнічному варіанті – вихід з існуючої системи або її руйнування з метою оформлення державності для окремої етнокультурній спільності. Для сепаратистів самовизначення – завжди відторгнення загальної держави, політичне і культурне розділення.
Утворення сучасної системи держав, у тому числі і на основі колишніх колоніальних імперій, відбулося не завдяки, а всупереч етнічному сепаратизму. Кожного разу боротьба політичних активістів або озброєних угрупувань від імені етнічних груп за вихід з існуючих державних утворень і створення нових держав закінчувалася кривавими конфліктами і масовими насильницькими переміщеннями населення. Фактично жоден випадок озброєного сепаратизму не закінчився досягненням політичної мети. А там, де сепаратизм існує тільки в політичній формі, його прихильники десятиліттями не можуть добитися згоди більшості населення на розруху загальної держави.
“Багатонаціональна як ідеологічна основа сепаратизму з'являється не там, де етнічне різноманітність удосталь, а там, де серед меншин є достатнє число інтелігенції і політичних активістів, охочих стати домінуючою більшістю (на мові сепаратистів – “досягти національного звільнення ”). У цьому сенсі соціалістичні країни створили прекрасний матеріал для сепаратизму.
Мабуть, прийшов час усвідомити, що повішена на стіну рушниця стріляє не тільки в останньому акті. Зброя, що потрапила до рук громадян, виявляється основною умовою перетворення політичного девізу сепаратизму у відкрите насильство, упоратися з яким украй важко, а вилучити зброю – ще складніше.
Сепаратизм живить зовнішня діаспора, яка завжди схильна надавати емоційну і фінансову підтримку найбільш інтригуючим і ризикованим проектам на “історичній батьківщині ”. Тим більше що більшість тих, що симпатизують ніколи на цій батьківщині не жили і жити не збираються.
Сепаратизм не став би глобальною проблемою, якби не служив знаряддям суперництва держав і засобом геополітичної інженерії. Цей момент був присутній і у минулому, коли після Першої світової війни Вільсон, Клемансо і Ллойд Джордж, повзаючи по географічній (!) карті, “самовизначали” народи Південно-східної Європи або коли в період Другої світової війни Сталін і інші переможці міняли межі під тим же самим гаслом. Тепер настала пора переможців в холодній війні нав'язувати свою волю зовнішньому світу через чергові етнічні самовизначення. Відмітимо, що ніколи в історії поборники цього принципу не застосовували його відносно власних держав, якщо це не стосувалося розширення їх меж.
Проблеми сепаратизму не піддаються рішенню на прецедентній основі. Але, з іншого боку, можна виділити декілька напрямів зусиль, котрі необхідно зробити для запобігання етноконфліктів.
Перше і найголовніше: визначення і визнання чітких критеріїв використання сили на основі міжнародного права. Військова сила у питаннях міжетнічних криз жодним чином не повинна використовуватися для досягнення політичних або економічних інтересів певних осіб, структур, якими б гуманними цілями вони не мотивувалися. У свій час американський президент Ф. Рузвельт сказав: “Жодне з прав і свобод особистості нічого не коштує, якщо при цьому порушується право особи на життя ”. Очевидно, в цьому полягає сенс системи безпеки, будь то на регіональному або глобальному рівні.
Саме політичним методам врегулювання конфліктів належить пріоритет в діяльності по досягненню регіональної і глобальної безпеки. Тому боротьба з проявом етносепаратизму повинна бути проголошена ООН одного з пріоритетних завдань своєї діяльності. Війна - це «останній довід королів», і, внаслідок цього, вона повинна починатися тільки тоді, коли всі інші засоби врегулювання етноконфлікту вичерпані і безрезультатні. Тому її використання повинне бути легитімно виправдане наявністю потенційних і реальних погроз.
Одним з важливих напрямів є також оздоровлення соціально-економічної обстановки в країнах і регіонах, що є основними джерелами етноконфліктів. Кошти на це повинні виділятися розвинутими країнами, бо вони в не меншому ступені зацікавлені в безпеці біля своїх меж і не тільки.
І останнє: необхідно активізувати і заглиблювати глобальну і, особливо, регіональну співпрацю між державами, щоб об’єднати зусилля по боротьбі з етносепаратизмом. Ця співпраця може включати в себе як створення міжнародної правової бази, так і формування регіональних антитерористичних центрів із залученням озброєних сил.
Головне, країни світу повинні робити це спільно, бо тільки разом можна добитися яких-небудь відчутних результатів і поставити, нарешті, крапку в проблемі міжнаціональних конфліктів.
Список використаних джерел:
- Абдулатипов Р.Ж. / Возня политиков на “троне богов” / “Независимая Газета” 26.06.99г.
- Актуальні проблеми управління територіями в Україні. Матеріали науково-практичної конференції 26-27 листопада 1992 року. - К: 1993.
- Герол И. Все оказалось совсем наоборот // Новое время – 1992 - №6 – 50с.
- Горенкин В. А. Сепаратизм як соціально-політичне явище: Автореф. дис... канд. політ. наук: 23.00.02 / Таврійський національний ун-т ім. В.І.Вернадського — Сімф., 2004. — 20с.
- Горенкин В. А.. Сепаратизм как социально-политическое явление: Дис... канд. полит. наук: 23.00.02 / Таврический национальный ун-т им. В.И.Вернадского — Симф., 2004. — 170с.
- Грачев А. Конфликт Давида с Голиафом // Новое время – 1998 - №12 – с.26
- Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К: Т-во „Знання України", 1991.
- Дегоев В. Чеченская война: рецидив или феномен // “Независимая Газета” 17.09.99г.
- Заяц Д. Современные очаги сепаратизма // География – 1999 - №48 – 36 с.
- Зорин В.Ю. / Требуются конфликтологи / “Независимая Газета” 27.04.99г.
- Кафарський В. І. Комунізм і український національно-визвольний рух. — Івано-Франківськ : Плай, 2002. — 831с.
- Крылов А. Б. Сепаратизм: истоки и тенденции развития. М.: Знание, 1990, 25с.
- Кустарев А. Ольстер: это еще не мир, но очень на него похоже // Новое время – 1998 - №15 - 30с.
- Кустарев А. Прыжок к согласию // Новое время – 1999 - №49
- Максаков И. Чечню готовят к миру // “НГ-Регионы” №2, 25.01.2000г.
- Мацюк Р.. Галицький "інтелектуальний" сепаратизм— Л. : Сполом, 2003. — 47с.
- Міжнародний симпозіум „Конституція незалежної України" 3-5 липня 1992 року// Під загальною ред. С.Головатого. - К.: Укр. правн. фунд., 1992.
- Морозов Ю., Лутовинов В. Этносепаратизм – угроза национальной, региональной и глобальной безопасности // ОБЖ – 1999 - №12.
- Новаков А.С., Новакова Е.В. Краткое изложение теории политики: Учебно-методическое пособие. - Луганск, ЛСХИ, 1993.
- Новітні виборчі технології та виборче законодавство. Стенограма "круглого столу". м. Київ, 31 січня 2003 р.
- Печенев В.А. / Северокавказские жернова / “Независимая Газета” 12.02.99г.
- Політична історія України. Посібник для студентів вищих навчальних закладів//За редакцією В.І. Танцюри. - К.: Видавничий центр „Академія", 2001.
- Політичний енциклопедичний словник: Навчальний посібник. - К.: Ґенеза, 1997.
- Русначенко А. М. Національно- визвольний рух в Україні - середина 1950- х - початок 1990- х років: Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 / НАН України; Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича — К., 1999. — 42 с.
- Сафрончук В. Английская Чечня // Советская Россия – 1996 – 17 февраля.
- Скуратовский В. Историческая ритмика украинских элит//Політична думка. 1994, №3.
- Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія Української Конституції. - К., 1993.
- Смолин М. Б. Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола: Сборник — М., 1998. — 430с.
- Субтельний О. Мазепинці: Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К. : Либідь, 1994. — 239с
- Субтельний О.Україна: історія. - К.: Либідь, 1994.
- Тихонов В.Н. Как нас судили. - Луганск: ОАО «ЛОТ», 2006.
- Тишков В.А. / Феномен сепаратизма / “Независимая Газета” 28.07.99г.
- Туманов Б. В XX век по минному полю? // Новое время – 1998 - №12
- Ульянов Н. И. Украинский сепаратизм: Идеологические истоки самостийности. — М. : Эксмо ; Алгоритм, 2004. — 412с.
- Уоттс Рональд Л.. Федеративні системи. Харків. Центр освітніх ініціатив, 2002.