План: План: 3 Вступ. 4 Розділ 1: Теоретико методологічні засади дослідження сепаратизму 7 1 Визначення сепаратизму 7
| Вид материала | Документы |
| 4.5.1 Древня історія 4.5.2 Історія виникнення конфлікту 4.5.3 Радикалізація сепаратистського руху в Косово Проголошення незалежності Косово |
- Зміст перелік умовних позначень вступ розділ теоретико-методологічні засади дослідження, 1096.3kb.
- Розділ теоретико-методологічні засади стратегічного планування, 832.28kb.
- 4 Розділ Теоретико-методологічні засади державної міграційної політики, 817.42kb.
- Зміст вступ, 1122.5kb.
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Розвиток банківської системи україни в умовах становлення ринкового господарства (друга, 1212.96kb.
- Методика дослідження ринку морозива та ступеня його структурованості Висновки до розділу, 696.21kb.
- Розділ Місце валютної політики у валютній системі України, 539.67kb.
- 1 Методи оцінки впливу механізму регулювання на зовнішньоекономічну діяльність 32 розділ, 352.53kb.
- Академія педагогічних наук України Інститут вищої освіти, 3061.15kb.
4.5 Косово.
4.5.1 Древня історія
Спроби розібратися в джерелах Югославської кризи й Косовского конфлікту зокрема неможливі без знання історії. Треба добре знати історію й менталітет сербів, щоб зрозуміти, чому вони з таким трепетом ставляться до такої невеликої території держави як Косово. З 12 століття ці землі входили в середньовічну Сербську державу, а Косово після битви сербів з турками в 1389р. стало символом сербського опору турецькому завоюванню, символом сербського героїзму. Це знайшло відбиття в епосі, літературі, мистецтві й займає особливе місце в сербській колективній свідомості. На території Косово перебуває величезна кількість пам'ятників сербської культури, православні церкви й монастирі.
На жаль, практично всі сторони, залучені в Югославському конфлікті, активно експлуатують власну національну історію як ідеологічний інструмент для виправдання своїх сьогоднішніх позицій. Так, албанці приводяться інші аргументи в суперечці про історичне право сербів на Косово. Слов'яни прийшли на Балкани відносно пізно - в 11-12 століттях нашої ери. Засновано сербську державу було в 12 столітті. На відміну від західних і східних слов'ян, що заселяла або спорожніли землі, або території, де культурний розвиток місцевого населення приблизно відповідало рівню прибульців, південні слов'яни прийшли на землі, де вже сторіччями існували міста, храми, бібліотеки, зводи законів, традиції державності. Тому південні слов'яни створювали свою культуру й державність не на порожньому місці, а «підтягувалися» до рівня місцевого населення. До приходу слов'ян на територію сьогоднішньої Югославії проживали романізовані іллірійці. Історики сперечаються, чи є албанці (або принаймні геги - північна підгрупа албанського етносу) нащадками іллірійців або ж їхні предки фракійці-християни прийшли на місце сьогоднішнього перебування в 7 столітті з Північної Болгарії, рятуючись від тюрко-язичних болгар. Іншими словами, історичні претензії косовских албанців на Косово можуть виявитися не менш обґрунтованими, чим сербів.
Крім того необхідно зрозуміти, чому серби стали меньшиною в Косово. Після того як турки вирізали місцеве населення декількох близьких провінцій, косовскі серби декількома хвилями переселилися на родючі землі, що пустують, до півночі від Дунаю - сьогоднішня сербська область Воєводіна. Зображення такого масового переселення, що відбулося в 1690 р. під керівництвом патріарха Арсенія, можна побачити на стінах патріаршого собору в Белграді. За умовами Версальського миру 1918 р. угорські землі, населені сербами, дісталися Югославії. Гористу місцевість Косово заповнили албанці, які не менш героїчно боролися з турецькими завойовниками: брали участь у Косовскому бої, повстання албанців під керівництвом Скандербега тривало чверть століття. Уже після османського завоювання більшість албанців прийняли іслам, що дало підставу сербам ідентифікувати їх з турками.
В історичному виправданні претензій на ту або іншу землю важко знайти зміст - її долю повинні вирішувати живучі на ній люди.
4.5.2 Історія виникнення конфлікту
Варто нагадати, що після поразки Австро-Угорщини в Першій світовій війні Італія, що воювала на стороні Антанти, зажадала повернення своєї історичної області Далмації, де значну частину населення становили хорвати. Не бажаючи уступати цю територію хорвати зволіли об'єднатися з родинними по мові сербами в єдину державу, названу Югославією.
У соціалістичній Югославії федеративним відносинам завжди приділялася велика увага. Югославія пишалася досягненнями в області міжнаціональних відносин. Особливо чуйне керівництво країни ставилося до 25 етнічних груп, національним меншостям. У краї Косово існувала безліч національних шкіл, університет, розширювалися права автономії. Після Другої світової війни Косово одержало статус національної області в складі Сербії. Але вже в 1963 р. Косово стало автономним краєм. Конституція 1974 р. наділила край такими широкими повноваженнями, що він фактично став самостійним суб'єктом федерації. Представники Косово були членами колективного органа керування країною - президії СФРЮ. Автономний край мав рівні права з іншими республіками, крім одного - він не міг відділитися від Сербії. Косово довгі роки намагалося домогтися статусу республіки, мріючи про створення єдиної албанської держави. Останні 20 років албанці відмовлялися брати участь у переписі населення, тому дані про їхню чисельність розняться. За деяким даними албанці становлять 92% усього населення, а серби - 5 %.
У СФРЮ націоналістична діяльність у краї Косово почалася відразу після війни й не припинялася ні на день. Підпільні організації усередині країни підтримувалися албанськими організаціями в усьому світі, такими як «Союз косоварів» (Рим, Туреччина), «Призренська ліга» (США, Туреччина, Австралія, Канада, Франція, Бельгія, Німеччина). В 1981 р. у Косово спалахнуло повстання, на ціле десятиліття підсиливши напруженість усередині Сербії, загостривши міжреспубліканські відносини в країні. Мітинги й демонстрації виступали під гаслами «Косово - республіка», «Косово - косоварам», «Ми - албанці, а не югослави». Посилення вуличної боротьби супроводжувалося активізацією діяльності по перетворенню Косово в «етнічно чистий» край. Націоналісти використовували різні методи, аж до погроз фізичного винищування сербів, чорногорців і миролюбних албанців. Процес, витиснення із краю жителів сербської й чорногорської національностей став найважливішим індикатором кризи. За даними газет сербське населення скоротилося до 1991 р. до 10%. Союз письменників Косово, що очолювалося Ібрагімом Руговой з 1988 р., став рупором ідей національного відокремлення краю.
Влада використовувала різні методи боротьби: уводився воєнний стан і комендантська година; розроблялися нові економічні програми рішення «проблем Косово», які містили в собі подолання замкнутості краю, зміна його економічної структури, зміцнення матеріальної основи самоврядування; уживали політичні спроби формування єдності на класовій, а не національній основі. Однак досягти позитивного результату не вдалося. Безрезультатність пошуку виходу із кризи привела керівництво Сербії до переконання, що тільки централізація влади й скасування деяких повноважень зможе стабілізувати ситуацію. У Сербії розгорнулася компанія за правову, територіальну й адміністративну єдність республіки, за скорочення прав автономних країв. Погроза распрощатися із мріями про республіку вивела на вулиці Приштини, столиці краю, у січні 1990 р. 40 тисяч албанців. Гнівні, протестуючі, готові боротися за свої права вони являли загрозу для стабільності Сербії й навіть Югославії. Це відбувалося в той час, коли безрезультатні суперечки про майбутнє федерації дозволили Словенії й Хорватії відкрито говорити про незалежність. Усе відбувалося на тлі кризи, що охопили всі сфери життя й структури влади. Уведені в край військові підрозділи й поліцейські силою спробували удержати порядок у Косово. Це спричинило зіткнення й жертви.
Прийнята в 1990 р. конституція Сербії звела правовий статус краю до територіальної й культурної автономії, позбавивши його всіх елементів державності. У знак протесту албанці почали компанію цивільної непокори: створювалися паралельні структури влади (підпільний парламент і влада), албанські вчителі відмовлялися вчити по новій шкільній програмі й почали вчити по албанській шкільній програмі в підпіллі. В умовах підпілля займався й албанський університет. У результаті весь край розділився на два паралельних суспільства - албанське й сербське. Кожне мало свою владу, свою економіку, свою освіту й культуру. В офіційній економіці безсумнівно домінували албанці, використовуючи приватні фірми й приватний капітал. У політичній структурі були представлені винятково серби, тому що албанці бойкотували вибори. У вересні 1991 р. албанці провели референдум про незалежність Косово й створенні незалежної республіки й усі висловилися «за». 24 травня 1992 р. відбулися вибори президента й парламенту, серби не брали участь, а албанці вибрали президентом Ругову.
Улітку 1991 р. Югославія початку розвалюватися. З неї вийшли й проголосили незалежність Словенія, Хорватія, Боснія й Герцеговина, Македонія. У складі Югославії залишилися Сербія й Чорногорія. У момент відділення Хорватії, Боснії й Герцеговини серби, що жили там, заявили про своє прагнення виділитися з них і приєднатися до Сербії. Конфлікт прийняв збройний характер. У ході конфлікту проводилися «етнічні чищення», виселення із захоплених територій інших народів. Уже до початку 1993 р. у цьому конфлікті загинуло більше 160 тисяч чоловік. У Європі це був перший самий кривавий конфлікт після Другої світової війни.
4.5.3 Радикалізація сепаратистського руху в Косово
В 1997г на засіданні союзного парламенту СРЮ президентом був вибраний Мілошевич. У паралельних виборах в 1997г у Косово був обраний «президент» Ібрагім Ругова (невизнаний), що відстоював мирний шлях здобуття незалежності. Косовари (косовскі албанці) могли вибрати до 40 парламентаріїв з 250 учасників союзного парламенту (Скупщина), але не брали участь, тому що після ліквідації автономії взяли курс на придбання незалежності. Була утворена Визвольна Армія Косово (ВАК), з ними вели боротьбу збройні сили Югославії, почалися етнічні чищення.
Одночасно з виборами албанці готувалися до серйозної боротьби за незалежність. Албанські сепаратисти за роки конфлікту зуміли побудувати цілу організаційну систему, що складається з політичного й військового керівництва; спеціальних мобільних терористичних груп; резервістів, яких планувалося активізувати у випадку збройного повстання; служби розвідки пропагандистського апарата; медичних служб; системи банків; складів з боєприпасами й амуніцією. У фінансування сепаратистського рух є два джерела: щомісячні 3% відрахування в спеціальний фонд всіх працюючих етнічних албанців і надходження від албанської діаспори за кордоном, що нараховує більше 400 тисяч чоловік.
У сепаратистському русі в Косово, радикалізація якого почалася ще в 1998 р., можна відзначити три течії:
Перше - політичне, котре діє через Демократичну лігу Косово на чолі з Ібрагімом Руговой. Він виступає за одержання незалежності Косово політичними коштами.
Друге - пов'язане з діяльністю «влади в підпіллі». Це в першу чергу гроші, які попадають у Косово через кордон.
Третє - екстремістськими, діючими терористичними методами в рамках Визвольної армії Косово. Політичне крило ВАК представляє колишній голова Комітету захисту прав косовских албанців Адем Демачі. Він є самим непримиренним критиком політики Ібрагіма Ругови.
До 1998 р. серед косовського керівництва став помітний розкол, що позначив тенденцію посилення позицій радикалів, готових до воєнних дій. Почалася нова фаза загострення конфлікту. В 1998г поряд зі збройними учасниками ВАК збройними формуваннями СРЮ були знищені й мирні жителі села Доні-Обріньє. Відбуваються постійні збройні зіткнення албанців із сербською поліцією, вибухи в македонських містах, убивства мирних жителів по етнічній ознаці. Відповідні міри сербської поліції викликали нові хвилі терору. Потік зброї й підготовлених на території Албанії бойовиків збільшувався, що свідчило про підготовку широкомасштабних воєнних дій. Зіткнення збройних албанців з поліцією вже нагадували воєнні дії. ВАК намагалася розширити зону впливу, а урядові армійські підрозділи й поліція не тільки намагалися перешкодити їм, але й активно знищували склади зброї, опорні пункти, просуваючись до границі з Албанією. До осені 1998 р. збройні формування албанців майже повністю були відтиснуті до кордону.
Ситуація по суті нагадувала поліцейський режим, що неминуче спричиняє репресії й порушення прав людини. Поліція заарештовувала членів нелегальних організацій, звільняла блоковані села, вводила свій контроль над звільненою територією. Все це викликало запеклий опір, у результаті чого гинули мирні жителі, руйнувалися села, наростав потік албанських біженців.
Світове співтовариство із тривогою спостерігало за розвитком конфлікту в Югославії. ООН, ОБСЄ, Контактна група відзначали порушення прав людини на території Косово. Саму активну позицію зайняло НАТО, що одержало в попередні роки в Боснії й Герцеговині карт-бланш на самостійну миротворчу діяльність. Західні ЗМІ говорили про «рух за автономію Косово» і численні порушення прав людини, але не про сепаратизм косовских албанців і терористичних дій ВАК. Укорінювалася точка зору про винність тільки Белграда й необхідності застосування військової чинності. Тим більше, що спроби розв'язати кризу мирним шляхом через переговори, човникову дипломатію й навіть погрози застосування санкцій і повітряних ударів НАТО по Сербії ні до чого не привели. Розміщення сухопутних сил НАТО в Македонії на кордоні із Сербією свідчили про серйозність намірів.
Проголошення незалежності Косово — акт Парламенту Косова від 17 лютого 2008 року, який оголосив про незалежність Косова в однобічному порядку. ( На думку ряду експертів, політологів і політиків різних країн це суперечить принципу територіальної цілісності держави, що говорить, що територія держави не може бути змінена без його згоди, і Хельсинкському Акту 1975 г. Про безпеку и співдружності в Европі, у якому закріплений статус непорушності європейських кордонів. Незалежність Косова не підпадає під право націй на самовизначення, так як в албанської нації уже є своя держава — Албанія; таким чином, це друга албанська держава. Крім того, влада в Косово перейшла до Армії Звільнення Косово внаслідок зовнішній агрессії НАТО, без санкції ООН і при активній дипломатичній і військовій протидії самої Сербії.)
Проти відділення Косова виступає Росія. Владимир Путін заявив, що однобічне оголошення незалежності Косова буде порушенням принципів міжнародного права.
На екстреному засіданні Ради безпеки ООН 15 лютого п'ять держав (США і Європейського Союзу) з 15 членів Ради безпеки висловилися за надання незалежності Косова. Постійний представник РФ Віталій Чуркин відзначив: «Без нового рішення Ради Безпеки ніхто не може самовільно підмінити ООН у Косові, довільно змінити характер, структуру й функції міжнародної цивільної присутності в краї. Будь-які довільні кроки в обхід РБ ООН по зміні мандата міжнародної присутності... суперечили б міжнародному праву, насамперед уставу ООН, і загальновизнаним нормам миротворення.»
Президент США Джордж Буш визнав незалежність Косова.
Урсула Плассник, глава МЗСа Австрии: «У середуі я маю намір запропонувати кабінету міністрів Австрії дати хід визнанню незалежності Косова»
20 лютого Національна рада циган Сербії відмовилась визнавати незалежність Косова: «Національна рада циганів повідомила, що цигани ніколи не визнають незалежність Косова й Метохії й ніколи не зрадять свою державу - Сербію. Рада піддала осуду й заява британського посла в Косові, що план Марти Ахтісаари визнали й прийняли цигани, що живуть у краї. Національна рада підкреслила, що цигани й далі залишаються улюбленою мішенню нападів албанських екстремістів, і що в ході місії ООН понад 85% циган було змушено покинути свої будинки й бігти з Косова в результаті терору й цілеспрямованого переслідування з боку тимчасової албанської влади.»