План: План: 3 Вступ. 4 Розділ 1: Теоретико методологічні засади дослідження сепаратизму 7 1 Визначення сепаратизму 7
| Вид материала | Документы |
| Розділ 2. Райони сепаратизму на теренах колишнього СРСР 2.1 Нагірний карабах |
- Зміст перелік умовних позначень вступ розділ теоретико-методологічні засади дослідження, 1096.3kb.
- Розділ теоретико-методологічні засади стратегічного планування, 832.28kb.
- 4 Розділ Теоретико-методологічні засади державної міграційної політики, 817.42kb.
- Зміст вступ, 1122.5kb.
- З м І с т вступ, 747.21kb.
- Розвиток банківської системи україни в умовах становлення ринкового господарства (друга, 1212.96kb.
- Методика дослідження ринку морозива та ступеня його структурованості Висновки до розділу, 696.21kb.
- Розділ Місце валютної політики у валютній системі України, 539.67kb.
- 1 Методи оцінки впливу механізму регулювання на зовнішньоекономічну діяльність 32 розділ, 352.53kb.
- Академія педагогічних наук України Інститут вищої освіти, 3061.15kb.
Розділ 2. Райони сепаратизму на теренах колишнього СРСР
У міжнародних відносинах завжди існувала ситуація, яку умовно можна було б назвати чинником "дальнього покровителя".
Прагнучі до незалежності малі народи розуміють, що без сильного союзника їх мрії про політичну самостійність позбавлені реальних підстав. Старі, звичні союзники значно лякають їх спогадами, що залишилися в свідомості, про їх імперські амбіції і властолюбні устремління. Тому вони мріють вибрати такого "дальнього покровителя" який би і стару метрополію напоумив, і знаходився б не в такій близькості, щоб наперед перевіряти їх кожен крок і диктувати кожне рішення. Таким "дальнім покровителем" для більшості колишніх радянських республік в першу чергу мислиться США.
Прихильникам такого вибору їх теорія здається тим більше переконливою, що вони увірували порушуючи основний закон матерії - "двуполюсності миру". На їх тверде переконання, в світі залишився тільки один "позитивний полюс", і той знаходиться саме у Вашингтоні.
Наскільки реальний відкритий політиками новий закон фізики і як довго проіснує "однополюсний" всесвіт, поки не встановлено, але політичні чинники такого "відкриття" вже діють[17,10].
Колишні радянські республіки, за деяким винятком, представляють своїми союзниками, "дальніми покровителями", тільки Сполучені Штати Америки і країни НАТО. Національні ж меншини колишніх радянських республік спрямовують свої погляди до Росії або на схід ісламському.
Багато колишніх радянських республік готові оголосити вічними друзями навіть своїх історичних ворогів, лише б позбавитися обридлого впливу Росії. Таку ж лінію вибрали і національні меншини республік, тільки з однією відмінністю - лише б позбавитися нагляду місцевого опікуна (Карабах - Азербайджану, Абхазія - Грузії. Придністров’я - Молдови), вони готові навіть до входження до складу Російської Федерації. Як ні говори, Москва все ж таки далі за Баку, Тбілісі або Кишинів.
За останні десятиліття світ охопила ілюзія припинення "холодної війни", хоча насправді людство продовжує пожинати негативні плоди цієї війни і продовжує існувати реальна небезпека переростання "холодної війни" в "гарячу". Небувало розмножилися повсюдно "гарячі точки", і їх злиття в одну всесвітню пожежу представляється тільки питанням часу.
Для прикладу розглянемо декілька пострадянських республік:
2.1 Нагірний карабах
Можна без перебільшення сказати, що нагірно-карабахський конфлікт, що виник в кінці 80-х років, став по своїх наслідках і тривалості одним найжорстокіших конфліктів кінця XX століття. Підсумки цієї війни добре відомі - десятки тисяч убитих і поранених, більше мільйона біженців і переміщених осіб, декількох тисяч зниклих без вісті. На тлі безуспішних спроб знайти за допомогою посередницьких зусиль міжнародного співтовариства задовольняючу обидві сторони формулу врегулювання конфлікту, її головним військовим підсумком є окупація частини території Азербайджану і дискусії, що продовжуються з різним ступенем активності, навколо можливого статусу Нагірного Карабаху.
Основні аргументи правового характеру вірменської сторони, що оспорює статус Нагірного Карабаху як території тієї, що належить Азербайджану, спираються на твердження про незаконність його передачі І.Сталіним Азербайджану в 1921 році, нібито дискримінації вірменського населення Нагірного Карабаху, що мала місце, і, як наслідок цього, законних підставах здійснення їм права на самовизначення в контексті відділення. Очевидно, що подібний підхід переслідує дві важливі цілі - по-перше, посилаючись на свавільне рішення неконституційного і неправомочного партійного органу - Кавказького бюро ЦК РКП (б), викликати співчуття у міжнародного співтовариства, по-друге, спираючись на передбачуваною широку моральну підтримку громадськості, добитися на початковому етапі, як мінімум, розуміння і терпимості до де-факто виведення Нагірного Карабаху з підпорядкування Азербайджану[27,19].
Як відомо, незалежна Азербайджанська Демократична Республіка припинила своє існування 28 квітня 1920 року, коли в результаті вторгнення XI Червоної Армії більшовиків була проголошена Азербайджанська Радянська Соціалістична Республіка, включена згодом до складу СРСР. У зв'язку з територіальними домаганнями Вірменської РСР до Азербайджанської РСР згадане Кавказьке бюро дійсно розглядало проблему і на тому, що відбувся 5 липня 1921 року засіданні винесло ухвалу залишити Нагірний Карабах в межах Азербайджанської РСР. Одночасно Азербайджанській РСР було запропоновано надати Нагірному Карабаху широку автономію. Про те, що Кавказьке бюро ухвалило залишити Нагірний Карабах в межах Азербайджанської, а не передати його, як наполягає вірменська сторона.
7 липня 1923 року в Азербайджанській РСР був виданий Декрет Про утворення автономної області Нагірного Карабаху. Слід зазначити, що не меншому за чисельністю і компактно проживаючому у той час на території Вірменії азербайджанському населенню аналогічні права наданий не був. Згідно статистиці чисельність азербайджанців на території нинішньої Вірменії складала до 1918 року 575 тисяч чоловік. Проте за роки існування радянської влади у Вірменії співвідношення чисельності вірмен і азербайджанців мінялося з кожним роком не на користь останніх. Цілеспрямована політика в цьому напрямі продовжувалася до тих пір, поки останній азербайджанець не покинув територію Вірменії.
Очевидно, що до отримання Азербайджаном і Вірменією незалежності і розгляду нагірно-карабахського конфлікту в міжнародних організаціях в ролі арбітра виступали центральні органи влади Союзу РСР. Найвищий законодавчий орган колишнього Союзу - Верховна Рада - кілька разів розглядав і ухвалював рішення по ситуації у зв'язку з нагірно-карабахською кризою. У всіх цих рішеннях, зокрема в ухвалах від 10 січня і 3 березня 1990 року, Верховна Рада СРСР кожного разу підтверджувала суверенітет і територіальну цілісність Азербайджанської РСР і визнавала неконституційними вищеназвані рішення Верховної Ради Вірменської РСР. Дані рішення найвищого законодавчого органу Союзу РСР можна розглядати початком подальшої повної ізоляції позиції Вірменії на міжнародній арені з нагірно-карабахського питання.
Чергова спроба узаконити відділення Нагірного Карабаху була зроблена 2 вересня 1991 року, коли була проголошена “Нагірно-карабахська Республіка”. На думку вірменської сторони, підставою правомірності цього кроку є Закон колишнього СРСР від 3 квітня 1990 року “Про порядок рішення питань, пов'язаних з виходом Союзної Республіки з СРСР”, що надавав право автономним утворенням і компактно проживаючим національностям самим вирішувати питання про свій державно-правовий статус. Вірменська сторона упевнена, що утворення Нагірно-карабахської Республіки було бездоганним з погляду міжнародно-правових норм, оскільки, на її думку, в мить, коли Азербайджанська Республіка одержала визнання, Нагірно-карабахської Республіки вже не було в її складі.
Співголовами Мінської групи були рекомендовані три принципи, які повинні стати частиною врегулювання нагорнокарабахського конфлікту. Ці принципи користуються підтримкою всіх держав-членів Мінської групи. Вони такі:
- територіальна цілісність Республіки Вірменія і Азербайджанської Республіки;
- правовий статус Нагірного Карабаху, визначений в угоді, заснованій на самовизначенні, що надає Нагірному Карабаху найвищий ступінь самоврядування у складі Азербайджану;
- гарантована безпека для Нагірного Карабаху і всього його населення, включаючи взаємні зобов'язання по забезпеченню дотримання всіма сторонами положень врегулювання.
Тема вірмено-азербайджанського конфлікту була предметом розгляду також в Раді Європи. У 1997 році Парламентська Асамблея Ради Європи прийняла резолюцію 1119 (1997) “Про конфлікти в Закавказзі, в якій заявила, що політичне врегулювання конфлікту в Нагірному Карабаху повинне бути предметом переговорів сторін з обліком, зокрема, принципів недоторканності меж і широкого статусу автономії для Нагірного Карабаху.
Таким чином, якщо навіть погодитися з вищезазначеною думкою про те, що представники відповідної групи мають право вимагати і одержувати підтримку в своєму прагненні до незалежності в тому випадку, якщо вони можуть достатньо вагомо довести, що в досяжному майбутньому немає ніяких перспектив того, що уряд представлятиме весь народ, те, як показують результати розгляду Нагірно-Карабаського конфлікту в міжнародних організаціях, вірменській стороні не вдалося переконати міжнародне співтовариство в обґрунтованості своїх вимог і довести, що протилежна сторона несе велику відповідальність за акти насильства.