Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 75.7kb.
- Хороший лідер є найкращим, коли люди не помічають, що він їх веде, 114.53kb.
- Лекція для батьків Тема: Роль, 53.33kb.
- Роберт кох – один із основоположників медичної біології”, 54.36kb.
- Щоб вона не усвідомлювала жодної духовної небезпеки (особливо орієнтальної І окультної)., 51.85kb.
- Навчальні програми містять короткий, тезовий виклад головних розділів І тем курсу., 33.97kb.
- Облік та пошук пам'яток архітектури та містобудування, 85.53kb.
- Назва реферату: Доля рідної мови доля України Розділ, 73.9kb.
- Реферат на тему: Плавання Джеймса Кука, 63.71kb.
- Всеукраїнського конкурсу-захисту, 304.02kb.
Залишені сімсот п’ятдесят рублів у карманах стражів раю не залишили й краплі розчарування по закінченню процесу входу.
Напівоголені білокурі красуні з трикутниками таємниці на грудях і в області геніталій плавали на десятисантиметрових прозорих підборах із кожаною перев’язкою до колін, а на спині, ледь помітні, ніби дві розкриті долоні лілейні крила. Невисока сцена по центрі, на якій граціозно й синхронно вигинались дві дівчинки з області еротичних танців, умовно розділяла зал на дві частини з двома яскравими сніговими барними стійками. Скляні (такого ж типу як і стіни в коридорі) столики для клієнтів ледь діставали колін, замість диванчиків—три-чотири кругові насипи невеликих ладанок (в залежності від кількості гостів). Але керівним штрихом багатого оформлення була небесна підлога, постійне повсюдне зображення хмар дійсно викликало відчуття ходіння по природному диву—глибоке ультрамаринове небо внизу дивно відбивалось у свідомості, а скупчене пір’я кудлатих хмаринок виконувало ще дитяче бажання потрапити на них.
Невелика щільність натовпу і добросовісна робота кондиціонерів свіжим іонізованим подихом обіймало тіло…
Світанок здався занадто шустрим, після приглушеного сяйва клубу, а кров сонця вже витікала із-за горизонту будинків. Незначний круговий хід голови від спожитого ще активно пристосовувався до вертикального положення. Моментні обдумування—для яких Луї і вирвався з лабораторного оточення, були далекими від планованої суцільності підходів до оптимального рішення, тому на рахунок невиконанного залишився невеликий осадок, що швидко випарувався, а залишилася тільки рідина, складовою якої були відпочинок і рядовий лимонний фреш.
Ті, хто на початку відпочинку Карімова стояли з натягнутою милістю, зараз активно виводили двох невдалих відвідувачів, підганяючи тілесними погрозами і словесними ударами в грубо обрамленій формі. Такий простий, але ефективний спосіб маніпулювати бажаннями людей червоною позначкою відпечатався у розумовому блокноті.
Не знайшовши іншого, нормального для переконання обраних осіб способу, окрім того, який був найелементарнішим і використовувався ще предками, Луї вирішив зупинити свій вибір на простому насильству. Він втішав себе думкою про те, що ніяка нормальна людина, а батьки в малюків підпадали під цю вимогу, за винятком Адріана (сироти), не зможуть при всяких офіційних вмовляннях погодитися на переїзд з європейської країни у невідому державу з економічним рівнем, що тільки почав просинатися, без знання мови, без знайомих, без роботи (хоча, всі ці нюанси поправлялись протягом року). І тепер, зваживши всі плюси й мінуси варварсько методу, російський француз пішов розкривати своїм колегам всю геніальність свого «продуманого до дрібничок» плану.
- Суть полягає в наступному.- Луї діловито схрестив пальці на правому коліні, що жіночою позицією змальовувало хазяїна.- Для отримання потрібного правового зв’язку між Україною і нашими піддослідними необхідно подолати кілька формальних моментів. По-перше: це самі підстави набуття, їхня альтернатива у нас достатня, починаючи народженням, що автоматично відпадає, і закінчуючи перелік визнанням батьківства чи материнства за кимось із назначених батьків наших живих експериментів…- Антонов скривлено розглядав доповідача і не дав йому договорити УЖЕ своїм песимізмом:
- Ну, я так розумію, цей варіант нам підходить не більше першого.- пасивність інтонації свідчила про яскраву зневіру у можливості колеги.
- Шановний, попрошу дослухати мене до кінця, а тоді вставляти критику й коментарі.- прикритий знаннями по процедурі отримання громадянства, вчений тримався впевнено і досить незалежно.- Кому треба, я дам листок і ручку, аби ви свої питання не позабували.- дублював той же тон Карімов.
- Так ось,- почав він знову,- Проблему з вибором підстави я кладу на свою фантазію, їй є де розгулятися серед восьми можливих способів. Далі, по-друге: умови. Вони також дуже добре інсценуються, клопотання самих іноземців—ми напишемо, а вони лише поставлять підписи. Дотримання українських законів і Конституції проблем не складе, адже й самі можновладці не знають за який кінець взятися аби зробити щось відповідно до законодавства. Далі, нам необхідно подати декларацію про відсутність або припинення іноземного громадянства і на останок, з умов, необхідно прожити п’ять років в Україні, а для осіб, які перебуватимуть у шлюбі з кимось із українців цей термін становить два роки, тому, я гадаю, і цю можливість використатити не гріх.
- Так,- перевівши подих продовжив доповідач,- Тепер щодо кола документів, які треба зібрати, і тут я вимушений просити вас, Андрій Миколайович, аби ви підключили свого друга, для якого ми так стараємося, адже деякі бумажки мені ніколи не дістати, не звернувшись до підробки. І так, вам необхідно передати йому цей список, тут реквізити наших обранців, і перелік документів, які потрібні на кожну дорослу особу, це: Декларація про відсутність іноземного громадянства або про його припинення, про ню я вже говорив пару хвилин назад, тоді, документ про проживання на території України протягом останніх п’яти років, а щодо ситуації Адріана, то я хочу аби йому оформили опікунство.- непохитним тоном підкреслив Карімов.
- І хто буде опікуном?- конкретизував поставлене завдання періодичний друг багача.
- Хм, над цим детально я не думав, нехай буде якийсь інтернат або, може, його захоче хтось усиновити. Це для мене не так важливо, головне, аби вони були всі в кучі. Так ось, ще в наявності має бути копія дозволу про еміграцію.
- Добре, я попрошу Володимира Анатолійовича, але що ж залишається тобі? Ти ніби сам мав все оформити.- сарказм у розмові з Карімовим поза лабораторією ставав нормальним тоном розмови.
- А я оформлю заяви про прийняття до громадянства і фотографії, заяви про зміну правового зв’язку, а також організую документи про володіння державною мовою або її розуміння, ну і документи про місце роботи зі стабільним високим доходом.- холодно прокоментував задумане Карімов.
«Володимир Анатолійович, можна вас про дещо попросити?»- ця фраза після розмови з Антоновим ніяк не виходила з голови.
«Скільки вже можна задовбувати своїми проханнями, постійно одна й та ж репліка, яка відтягувала і так нестерпний момент очікування на кілька кроків далі щоразу. Так і цього разу. Спочатку прохання щодо документів, таке враження, що під експериментом у божевільних вчених знаходиться китайська сім’я, а тепер і прохання проштовхнути справу по щабелях влади.
І що за дурна звичка допомагати цьому Антонову? Його обіцянки про успішне завершення експерименту вже давно перейшли межу. А спочатку він говорив про якийсь там рік-два, а тепер і сказати не можна скільки років пройшло. Якщо після зробленого вчений не дотримається слова доведеться надавити на нього більш дієвішим методом аніж словесна погроза. Але не так аби все саме зараз зупинилося, залишилось ще так небагато, ще так небагато…»
- Алло, Ян, це ти?- безцеремонно запитав Володимир.
- Так, а хто це? І звідки ви знаєте цей номер?- трохи дратованим тоном відповів абонент.
- В тебе якийсь хриплий голос, я не впізнав—багатим будеш!- уже зі сміхом насідав Комаров.
- О, Володька, превед!- перейнявши настрій друга, говорив абонент.- Щось я тебе вже давненько не чув! Скільки пройшло часу з останньої зустрічі? Чотири чи п’ять років?- колишня дратованість Яна зникла після перших слів Володимира.
- Я й сам не знаю, як добре, що ти зберіг свій номер, а то крізь твою армію секретарів, замісників та помічників я б до тебе достукався лише через місяць.- сміючись припустив Комаров.
- Де ти пропадав? Чому не давав про себе знати? Чому всі твої номера були відключені, а на фірмі казали, що ти десь поїхав, і поїхав надовго?- засипав питаннями Ян,- А вести справу з молокососами, нехай навіть й успішними мені хотілося мало, тому співпраця…- чоловік не договорив із-за встрявання ініціативного знайомого.
- Вибач, друже,- вставив у пояснення Яна Володимир,- Фатум зіграв зі мною в чорний гумор, я ще досих пір не взмозі відійти.- уже серйозніше відповів Володимир.
- А що сталося? Все нормально? Щось із сім’ю? Якщо необхідна якась допомога—ти ж знаєш, що не відмовлю.- розпинався знайомий.
- Знаю, тому й телефоную саме до тебе, більше в мене не залишилося на кого покластися.- розчаровано відреагував Володимир.
- Так що сталося?- нетерпляче рвавсь абонент.
- Я втратив жінку і сина.- після сказаного Комаров був радий що розмова ведеться через телефон, адже втримати безпристрасність міміки було неможливим.
- Е…мої найпалкіші співчуття, я не знав, вибач…- почав Ян.
- Немає за що вибачатися,- перебив володимир,- Це сталося кілька років назад, після того я й обірвав зв’язок зі світом, не говорячи про ділове співробітництво. Те, що я хочу тебе попросити безпосередньо стосується мого горя.
- Так-так, звичайно, зроблю все, що попросиш.- почуте незначним заминанням відбивалося на голосі Яна.
- В тебе є поруч факс?
- Так, я в своєму кабінеті, номер той самий.- вгадавши наступне питання Карімова, відповів Ян.
- Дуже добре, я зараз вишлю тобі список того, що потрібно підготовити, а завтра до тебе прилетить моя людина і привезе весь пакет документів.
- Мабуть справа дійсно важлива, якщо ти так за неї взявся, знаючи тебе, якщо ти щось задумаєш—краще або допомогти або поступитися місцем!- намагаючись розрядити серйозні нотки очікування факсової телепортації бумажки Ян невдало пожартував.
- Так, були часи, але зараз я тебе прошу як друга і якщо ти відмовишся—я зрозумію.- прибито сказав Володимир.
- Зачекай хвилинку, тепер твій папірець у мене, зараз я його швиденько прогляну…може ти зателефонуєш через п’ять-десять хвилин аби я однозначно і детально відповів на твоє питання?- попросив Ян.
-Так, звісно! Чекай.- катаючи по столі колекційну дитячу машинку, що залишив син, Володимир з нетерпінням відрахував п’ять хвилин.
- Це знову я. Ну і як там справи?- з надією, запах якої п’ять років назад і близько не проходив біля стальної самовпевненості.
- Все добре, хоча твоя піраміда веде аж до президента і якщо по правильному, то це займе близько року, якщо не буде ніяких ручників на шляху, що само по собі в нас неможливо.- сам собі посміхнувся Ян.
- Але ж ти станеш тим газом, який на одному диханні виведе цю заторможену машину?- обнадійливо запитав Комаров.
- Безперечно. З нетерпінням чекаю твого гінця!- радісно, але зі словесною тінню від ноші набутого обов’язку пообіцяв Ян.
- З мене боржок. І ще, Ян, дякую!- полегшено прокоментував Комаров.
- Немає за що. Але є умова: коли ти владнаєш свої справи, ми—гарно відпочинемо.- змирившись з обіцянкою настояв Ян.
- Гульнемо так, що нас безпам’ятних будуть шукати в Африці! І ще, добре все таки що ти не в одній зі мною столиці.
- Так, я розумію, ми б там вдвох не вмістилися. Прикро було б втрачати такого друга, а так, наші слов’янські країни зі своїми адміністративними центрами дають нам широкі можливості. Ех, дякую, що звеселив мій стан, було приємно тебе почути. До зустрічі.- попрощався Ян.
- Ще раз дякую!
Похмурий, затягнутий сирістю вечір, неприязно натирав сріблястий літак. Яскравістю моменту визначалися лише сигнальні вогні на крилах і фюзеляжі. Осіння мрячка дощем змочила дорогий плащ, волосся гелем прилипло до голови, а обличчя в четверте за день вмивалося. На відстані тридцяти метрів від трапу чекав чорний BMW 7серії, а біля нього ще одна «собачка» великої людини, що підносила себе вище свого хазяїна, правда не в його присутності, і вигляд її був таким як і в Максима. «Да,- подумав хлопець,- участь всіх прихвостнів однакова, ми навіть вдягаємося однаково…хоча інколи й дають змогу брати участь у серйозній справі, але, загалом, ця участь носить посередницький характер, так як в даному випадку—елітний кур’єр, і маленька роль так і залишається карликовою, інколи, ох як інколи, викарабкуючись до бажаного незалежного половинного бізнесового рівня шефа...»
-Доброго вечора!- на ломаній українській сказав Максим.
-І вам того ж. Не утрудняйте себе. Ми можемо розмовляти на зручнішій вам мові, а можемо й на якійсь із європейських, якщо захочете.- випендрився зустрічаючий.
Показуха присланого гіда з перших слів відбила бажання культурно підтримувати безцільну розмову: «Ще б про японську сказав! Із-за папки товщиною в два сантиметра довелося відкласти вихідні з коханою і донькою. Ці товтосуми вже із жиру бісяться, на кожному повороті показують свою важність, а про нас навіть мікросекундний імпульс не заїкається в голові босів. Проте, якщо взяти з іншої сторони—ніхто не примушує мене ходити в чистому виглаженому костюмчику і накрохмаленій блідій рубашці і в нагрузку отримувати річну зарплату продавця супермаркета за місяць. Висновок—бунтівні настрої запхати собі поглибше і виконувати покладені обов’язки, часу для відпочинку ще вистачить.»
Година швидкої їзди від Борисполя до столиці і клубок непотрібних думок залишились позаду, ще пів-години прозорого споглядання вечірнього Києва і тараторіння спутника вивели нарешті на потрібну вулицю.
Бульвар Лесі Українки широко розкинув межі своєї дороги, два будинка-близнюка, які морально підпирав Київський військовий ліцей, зі скромною величністю стояли ліворуч, погрожуючи небу гострими шпилями.
Пентхаус оголосив короткий обмін рукостисканнями, службовими запитаннями про стан справ і щиру подяку за допомогу від однієї із сторін.
Так і пройшов суботній день, кілька годин сну у шкіряному кріслі літака приведуть до формального звіту перед босом, і вже під ранок улюблена доця й дружина отримають ніжні люблячі поцілунки від колючого обличчя.
Ян зателефонував представнику своїх інтересів у Верховній Раді і примусово попросив аби той зайнявся справою—недаром же в кінці кінців він там засів. А той, в свою чергу, запустив уже дієвий механізм прискореного розгляду чужих прохань про надання громадянства, руйнуючи встановлену в законі процедуру (втручанням і вказівкою високопосадовців зверху), яка полягала у русі пакету документів знизу догори—від подачі заяви особою до Департаменту громадянства паспортної та міграціяйної служби при Міністкрстві Внутрішніх Справ України району, звідти в обласний департамент і в управління СБУ, якщо в ньому вирішували, що особа не несе в собі ніякої загрози, то справа з відповідними висновками СБУ подавалася в комісію з питань громадянства при президенту, який своїм указом і вирішував поставлену проблему.
У випадку Яна, а точніше у випадку його депутата Пономарчука справа була складнішою, адже перелічені у списку особи були закордоном, тому починати треба було з консульських установ України у кожній з держав, де, поки що, проживали майбутні українці.
…
Уже пройшов майже рік як Луї мовчки радів своєму потраплянню на реанімаційне ложе. Дружина як могла показувала свої старі-нові почуття, проявляючи невідомі навіть до одруження проблиски уваги.
Невдовзі, після кардинальних змін у відносинах подружжя, вибухнула не менш хвилююча подія—Маріанна мала стати провідником у світ ще однії людинки, хлопчика, сина, продовжувача роду…Батько ніяк не міг заспокоїтися від впавшого на голову щастя.
Саме за цей минулий рік і встиг показатися світу Крістофер. Весь цей час пройшов під девізом: «Моя родина найщасливіша, я в раю». Чітко дотримуючись смислу сказаного собі вислову, Луї кожну вільну мить приділяв сім’ї, правда, в результаті нового родинного вогнища, полум’я успішності кар’єри помітно стухло, хоч бажання працювати було таким як і до пов’язування весільними путами, та в голові постійним станом панував кавардак, видавлюючи бізнесові ідеї за межі холодного розрахунку чоловіка, який був нещодавно одним із найуспішніших та перспективніших бізнесменів Амієну.
Формальне відбування на робочому місці пройшло успішно і з чистою совістю директор фірми відпустив себе останнім, якщо не враховувати охоронця, який ще дванадцять місяців назад лещився і як міг викручувався перед директором однієї з десятків фірм у тридцятиповерховому бізнес-осередку звичайним стражем німецьких машин-красунь.
Стандартний дзвінок до свого життя, що успішно осіло в тілі Маріанни, розкрив таємницю необхідних інгредієнтів для смачної вечері і ситного сніданку, тому двадцятихвилинне блукання по супермаркеті, незважаючи на низькі пошукові можливості чоловіка, все ж таки дали плід—годувальник з повною корзиною продуктів чекав поки студентка-касирка відпустить йому товар.
Фортеця сімейних таємниць на двісті квартир передбачливо постала перед смолястим мерседесом, такого помірного вечора чоловік не хотів заганяти чотирьохколісного коня в підземну бетонну конюшню, а тому Луї під’їхав прямо під свій під’їзд.
На лавочці, біля входу в будинок, ніжилася вечорем інфікована жиром особа, яка ж відразу звернулася до сусіда, коли той тягнув два пакети-мішки до входу в будинок:
- А ваша дружина з дітьми вже вийшла, її немає вдома, хвилин двадцять як пройшли повз мене. І вона плакала.- швидко, по-солдатські, з інтрижкою в голосі протарабанила жінка.
- Доброго вечора.- спочатку привітався Луї.
- Ой, так. Все з голови вилітає—доброго вечора і вам, Луї!- гірські складки жиру ритмічно здригалися, коли сусідка засміялася власній розсіяності.
- А куди вони пішли?- опустивши пакунки, стурбовано поцікавився глава родини.
- В напрямку парку.- тикаючи пухлим пальцем у відомому Луї направленні, сказала жінка.
- Велике спасибі.- автоматично відповів мужчина, направляючись назад до авто, що слухняно відгукнулося коротким «пі-пі» і підморгуванням, коли хазяїн почаклував над сигналізацією на брелку дистанційного управління.
Спакувавши пакети там, де їх взяв хвилину назад, Луї попрямував у парк, тотожно з цим набираючи номер коханої на мобільному. Її апарат зв’язку байдуже пропускав усі вхідні дзвінки, радуючи потенційного співрозмовника попсовою пісенькою замість гудків.
Потрійна процедура з дозвонюванням провалилася, а тому чоловік-батько вирішив сам пошукати дружину з дітьми у парковій зоні. П’ять хвилин і вісімсот кроків підвели до мармурової арки з чотирьма колонами—офіційного входу в парк. По обидві сторони після арки за мініатюрним фонтаном знаходився вуличний прокат роликів, так само синхронно, тільки на п’ятнадцять-двадцять метрів далі влаштувався прокат велосипедів і картингів у спростованому варіанті на двох осіб, в дію яких приводила власна мускульна сила від двох пар педалей.
Алея була метрів з двадцять шириною, огорожена по сторонах лісовим парканом, в кінці неї, тобто метрів за двісті від Луї, був близнюк фонтану, що радував на початку, тільки в три рази більший.
Люди горстками сиділи на лавочках, що різнокольорово чередувалися кожних п’ять метрів, ще більше було серед бажаючих активно відпочити—одягнути ноги у чотири-колісне взуття або покрутити педалі. Немало молодих мам, хто з половинкою, хто з подружкою, а хто в гордій самітності наповнювали алею. Мотаючи головою зі сторони в сторону, ніби переходячи через автомагістраль в двісті метрів шириною, односторонні полоси в обидва боки якої чергувалися кожні сім-вісім метрів, Луї шукав зацепку у вигляді рідних.
Дружини поруч не було. Не відпадала можливість і спонатнної прогулянки в глибину парку, якщо так, то знайти її так навряд чи вдасться, адже в кінці алея павутиною лісових стежок заходила у дерев’яний масив.
Але, підверджуючи надію занепокоєного, ліворуч з блакитною дитячою коляскою і дівчинкою на руках сиділа його жіноча істотка. Лице було опущене і волосся накривало його надійним бар’єром, відгорожуючи від небажаних стиків поглядів і себе і обличчя дівчинки, що лежала на колінах у мами.
- Привіт, радість…- тихо, з бажанням не злякати думок дружини, прошепотів Луї. Донька, швидше ніж мама, звернула увагу на батька і кинулася на шию. Її сміх і десятки питань, як завжди, підійняли настрій засмученому («комусь попадеться питлива дружина»—часто думав щасливий папа).
Тільки коли Маріанна підняла погляд на чоловіка, стало ясно—відбулося щось непоправне.
- Щось з батьками, мила?- турботливим тоном обрамив недоречне питання Луї.
- Ні, з ними все добре…А от з нами…- вона заплакала і життєвий обранець відразу кинувся до неї з обіймами і втішанням, всхлипуючи, вона бурмотіла щось про лист, про недавання спокою і про якусь несправедливість. Цікавитись в цей момент значенням незрозумілих словосполучень Луї не хотів, тому він вирішив дочекатися поки пройшло кілька хвилин і лише тоді осмілився обережно, щоб не викликати новий приступ плачу, запитати про листа, про якого згадувала жінка на початку слізної церемонії.
- Це було у нашому поштовому ящику.- витягла із сумочки рожевого тону конверт і протягнула чоловіку. Але, судячи з його реакції, зміст його не здивував, а навпаки—викликав напад сміху.
- З чого ти смієшся?- сердито допитувалась дружина, але крізь сміх чоловіка пробитись було важко.
- Якщо ти зараз не зупинишся—говорити з тобою більше не буду.- Луї ледве вдалося заспокоїтися, і то не відразу, а тоді коли ноги дружини напрягнулися щоб підійнятися, але чоловік вчасно викинув вперед руки аби зупинити її і вибачився за свою нестриманість:
- Вибач…я просто думав, що тут щось серйозне.- радісно мовив Луї.
- Може поясниш.- без тіні колишнього горя констатувала жінка сердитим тоном.
- Справа в тому, що в дитинстві, в свої молоді літа, коли навчався в коледжі, навіть коли зустрічався з тобою—я отримував листи подібного типу, тільки зміст завжди підганявся під життєві обставини відповідного періоду мого життя.
- І хто це робив?- наполягала дружина.
- Мої друзі, ті, з якими я ріс. Так вони підштовхували мене до антиморозу від них, поринаючи в особисте життя, а й щоб інколи пригадував своїх дитячих літ братів.- замудрив Луї, викликавши у дружини приступ гніву.