Geum.ru

Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

На сто кілометрів південніше Тегерану розмістився військовий корпус самого Ірану, який незначними відхиленнями по техніці відрізнявся від російської колеги, але військовий призив зібрав близько ста тридцяти тисяч вояків, ще півтора мільйони чекало в резерві—Іран був категорично налаштований на звільнення своїх територій від загарбників.»

Далі пішли коментарі ведучого щодо інтересів, які переслідувала сама Російська Федерація—паливних запасів в неї залишилось найбільше і гнатися за ними заради невиправданих витрат—не було сенсу, але, як склалося враження в більшості аналітиків, його ж і дублював своїми словами ведучий, що східна Європейська сусідка просто бажала підстав аби прибрати силового конкурента, адже постійний диктат з боку США і їхній тиск на НАТО, що як лялька в руках Штатів виконувало всі їхні забаганки, ставало гірким комком в горлі політики росіян.

Примітки ведучого щодо зацікавленості Іранського союзника закінчились і зірка новин почав перелічувати військову міць американської сторони—кількість бійців останньої була у двічі менша від сумарного складання військ Ірану й російської сторони, але по техніці не поступалася.

Хоча прогнози тактиків і стратегів не обіцяли позитивного завершення походу для нападника—відкритий двофронтовий напад Ірано-Російського союзу на відомій їм території з постійним технічним, медичним і продовольчим підкріпленням з активним задіянням диверсійних випадів місцевими партизанськими загонами мав розбити завойовника.

Іран, демонструючи силову потужність, не бажав щоб його територія стала полігоном для бойових дій таких масштабів, оскільки, як наслідок, пів-країни перетворилося б в руїни, які б не скоро стали дієздатними. Тому, всупереч офіційних благань світових спостерігачів пасивних країн, правління Іранської країни заявило про стовідсоткові наміри використати ядерну зброю, і щоб слова сприйнялися всерйоз— дванадцять годин назад запустилась показова ракета без ядерного носія і без серйозної вибухової інтенсивності, що впала у Вашингтоні на футбольному полі—жертв не було, але ефект справився грандіозний…

- Привіт…- з примирюючим шепотом появилася дівчина, прикривши долонями очі коханого.- Чому не спиш?- з турботою поцікавилася Еріка.

- Привіт. Просто немає настрою для відпочинку…Та ще й новини шокуючі…- недомовив хлопець.

- Тобі ж зранку вставати…Пішли до мене, мені страшно і холодно без тебе.- і, не чекаючи згоди Пітера, прекрасна половинка потягнула його за собою в спальню.


10.

…


Проблему народження троє вчених вирішили успішно. Але новий дует задач, що заключався в досягненні піддослідними потрібного Комарову Володимиру вигляду і насадженні наслідкам клонування старої пам’яті, яка мала відновити втрачену гармонію цільної сім’ї, махали невирішеною судоргою думки.

Першу проблему, що заключалася в здобутку клонованими кінцевого фенотипу померлих, вирішили при допомозі поданого раніше Антоновим Андрієм Миколайовичем простого по суті методу—розвинули в надрах провізорних клітин здатність до прискореного самовідтворення, що дублювали першоклітину і скоріше вирощували орган, систему органів і в загальному весь організм, розпаковуючи програму розвитку чуть зміненими комбінаціями мРНК. Така стимуляція провізорних клітин мала етап за етапом заповнювати запроектований простір майбутнього організму, що і вдалося вченим, які вісім місяців насичували піддослідних коктейлем з протеїну, мінералів та вітамінів.

Як видавали показники експерименту—все йшло на підвищених тонах успішності, хоча, як був переконаний найдосвідченіший в області генних модифікацій, Карімов, такий ефект стався не із-за надлишку інформації чи професіоналізму в ньому і його колегах, а із-за звичайної випадковості та удачі, втім, якщо чесно, вона двічі благополучно проявила свою позитивну зацікавленість у результаті, тому деякі заслуги вчені все ж таки присвоїли своїй майстерності. Адже над Інною й Тарасом проводили два однакових за методом, але різних за силою генні втручання, що мали в кінці дванадцятимісячного строку дати організм віком в тридцять і дев’ять років (замовник вирішив змінити літа нового сина, аби він не відрізнявся від Артьома, якому вже стукнуло вісім з половиною).

Підвал заміської резиденції помішаного вміщав у собі шість об’єктів виражених у людському еквіваленті, з яких троє виступали у ролі вчених і ще по одному лаборанту на кожного (по силі потенціалу будь-хто з помічників міг працювати у будь-якій світовій лабораторії) в якості підсобників. Надмірний, на перший погляд, обвал першорозрядної техніки кільцем охопив центр, де в двох скляних капсулах в оточенні прозорої, як вода, рідини плавало два людських організма, клопітково обмотаних десятками кількох кольорів дротами. Ніс і рот піддослідних накривала пластикова маска, ніби при реанімації, з введенням в оборот штучного дихального апарату.

На обличчі потенційних членів суспільства—безпечна спокійність, повіки обох час від часу здригались, але не від осмисленої дії, до якої ще як слимаку до вершини Евересту. Сон двох клонованих нагадував відпочинок безсвідомих біологічних оболонок.

Володимир щодня заходив провідати стан незалежних від його волі репродуктованих рідних, декілька перших разів пройшли під наріканнями щодо неприйнятного вигляду коханої—вигляд якої вже сформувався на рівні двадцятирічної дівчини з притягливими округлостями від яких обличчя олігарха кожних відвідин маскувалося червоним відтінком. І ще Володимира непокоїло те, що шість чоловіків кожного дня по чотирнадцять-шістнадцять годин підряд розглядають його половинку, але природня пасивність останніх перебудувала жорсткий прилив ревнощів і Комарову залишалось лише беззвучно слідкувати за просуванням робочого процесу.

Весь час вихожування дітищ глобального дослідження науковій групі не залишалось іншого заняття ніж пасивне спостерігання за станом довершеності бажаного ефекту, тому бездіяльність почала напрягати усіх членів команди—хотілося побільше яскравих втручань в тіло науки, а не виконувати роль групової сиділки, хоча й безмежно дорогої, але все ж факт обставин не приводив на думку інше порівняння.

Чотири місяці нетерпіння і нервові струси рвучких освітчених тіл до осідлання божественної фукції привели до витягнутих на металевих полицях-ліжках двох піддослідних. Місцем розміщення став той же центр робочої кімнати, витіснивши втручання скляних попередників, що виношували своїх клієнтів цілий рік.

Паралельне розположення нових лож, головою в напрямку входу, з накритими білою, по груди, тканинами клонів, часом нагадувало відвідування моргу. Кінцівки в цілях безпечності самих клонованих, а не з розрахунку особистого захисту, прив’язувались шкіряними браслетами до основи стола.

Інколи, піддаючись несвідомому пориву, тіла клонів зривало незрозумілі рухи—перші два дні, поки не відбулося першого такого зриву, тіла лежали нефіксованими, але коли під час чергового огляду Антоновим пацієнтів сталася перша реакція на подразник (подружжя двох проводів з присосками на кінцях, що кріпилися до висків), то вчений чуть не спустив раніше часу свою вечерю в штани. Його колегам довелося зробити ін’єкцію заспокійливого, аби друг не отримав підвох від серця й нервової системи.

Тіло жінки впало на підлогу, але ушкоджень не зазнало, адже перебувало в цілковитому розслабленні, та ще й приземлення на спину відмінило втручання хоч якихось тілесних негараздів.

Тоді вчені й вирішили оформити елементарні заходи безпеки для клонованих.

Припадки ставалися по кілька разів на день, але така неконтрольована систематичність все одно не підготувала розслаблених зосереджених у повній тиші чоловіків до раптових тілесних вибухів—тепер на кожного з тріо вчених був компромат серед інших двох, які ставали свідками нервової слабкості колеги що оглядав клонів під час припадків, і коли ці двоє під час цього перебували в увазі пристроїв кімнати, подалі від металевих лож.

Спочатку, не викриваючи деталей свого задуму, Зимовцов дотримувався своєї теорії за якою кожна клітина організму, навіть якщо він уже вийшов з числа живих, зберігає необхідний обсяг зашифрованої у генах інформації того, що робив індивід за життя, кого знав, любив, що подобалося і, в залежності від сили переконань, він гадав, що навіть основні або й усі принципові погляди на оточуючий світ також залишитися, але логічний довід Карімова, який любив піддавати все оточуєче тотальній критиці, обрубав подальші наукові розкопки в пам’яті генів.

Протиріччя Карімова полягали в тому, що з точки зору біології така властивість по збереженню всієї життєвої інформації в одній клітині—нісенітниця. Адже в клітині немає де зберігати такий об’єм інформації, фізично немає де. Це так само, як стверджувати, що в кожній букві зберігається весь зміст книжки. Про геном відомо якщо не все, то достатньо для того аби зробити однозначний висновок—інформація там зберігається про те, як побудований і як працює людський організм і зберігається вона у вигляді послідовності нуклеонідів в ДНК. Якби в цей ланцюжок записувалося все, що трапляється з організмом за період життя—кількість ДНК б з віком росла, що б помітилось.

І тоді, яку інформацію необхідно записувати в клітину, а яку відкидати? Все що траплялося з іншими клітинами протягом життєвого процесу, всіх їхніх біологічних процесів чи лише деякі моменти? Першим «ні» в питанні чи це можливо поставала проблема того, що це неймовірний об’єм інформації, який мав би накопичуватися кожної секунди, незалежно від того чи перебуває організм при свідомості чи ні—клітини працюють цілодобово й безперервно, тому вага повідомлень про стан всього тіла за відмірений людині вік була б настільки великою, що навряд би вмістилася в резервуарі пустоти критого футбольного стадіону у вигляді стопок списаниої бумаги А4.

Другим «ні» поставала проблема того, що як, наприклад, клітина п’ятки чи нігтя на нозі буде знати про те, що стається з клітиною у вусі (Карімов як міг зводив доводження Зимовцова до абсурду, навіть не обминаючи жорсткого сарказму)? Примітивна пам’ять в клітині звичайно існує, але вона специфічна й «по суті» того які обов’язки лежать на клітині, ну, з можливим імунутетом чи захистом до стабільного подразника—так, наприклад, може функціонувати той же імунітет, він і може виступати пам’яттю клітин—специфічною і суто по справі.

Пам’ять, що залишається в голові клітин, особливість якої полягає не в клітинному накопиченні (детальний механізм якої ще погано вивчено), а в щось на зразок «гуляючих» нервових (електричних) імпульсів, які рухаються по заданому маршруту в клітинах мозку, також не пройшла, критика не обминула й цієї гіпотези з боку Карімова.

Так ось, з цією пам’яттю проблема стовідсоткова, адже живого мозку й впомині не було уже більше чотирьох років, тому матеріал для такого собі «копіювання» також відсутній і Карімов запропонував використати старий добрий спосіб по використанню гіпнотичного методу, хоча значного ефекту він не обіцяв, максимум—примітивні моменти з можливими видозмінами трактовки отриманої інформації власною свідомістю, але все ж таки це щось і під тривалим нав’язуванням така процедура могла виробити бажаний результат.

Спочатку на клонів впливали мінімальними, ледь відчутними розрядами електричного струму, щоб збудити мозкову діяльність, внаслідок чого і траплялися динамічні викиди тіл. Наступним етапом стало слухове нав’язування пережитого ОРИГІНАЛАМИ життя—монотонний голос по дві години з перервами в п’ятнадцять хвилин цілодобово бубнів одні й тіж факти, які за змістом вміщалися в годинний монолог.

Третім, заключним елементом в обраному способі повернення повноцінних рідних Комарова, стало візуальне навантаження на свідомість—слайд-шоу для примусово відкритих очей у формі фотографій з підписами імен батька, брата й «ніби мами», що лежела на сусідньому ложе і яка отримувала на сорок відсотків більше інформаційного заряду від вчених ніж потенційний син.


Обоє піддослідних фінішували на змаганнях по насиченню відомостями і ще дві доби просто відпочивали під капельницями, запасаючись необхідними силами згідно прорахованої волі вчених.


Три дня і не одна гіпертрофована доза «Корвалолу» протягнулися із рвучкістю черепахи по першості на марафоні очікування. Посивівший, не зважаючи на тридцятип’ятирічний вік, чоловік із запавшими очима і розтягнутою від радості посмішкою, не знаходив собі ні місця, ні заняття аби хоч якось скоротити свідому зустріч з коханими людьми.

Володимир не боявся щиро посміхатися, адже вірив у сили які вклались в проект по здобуттю власного щастя.


Дитина й жінка так і лежали на металевих полках посеред кімнати, але завбачливо одягнуті; обидва обличчя віддалися глибокому здоровому сну з помітними п’ятнами румянцю на щоках. Так давно Володимир дивився на найкраще спляче личко, яке в минулому дало двох прекрасних дітей, що наповнювали омріяну гармонію чоловіка, так давно... Припухші, наближені до рожевого бантику, губки ледь дотикалися одна до одної і Володимиру нетерпілося накрити їх пристрасним поцілунком, заховавшись від глядачів.

Відбиток дитячого вигляду обличчя коханої так манив сумуючі холостяцькі обійми…

Син лежав поруч в подібному ореолі чарівної спокійності. Його ніжні згладжені риси лиця нічим не відрізнялися від масштабніших ліній псевдо мами, а з маленького ротика сповзала ниточка слюни. Комарову нетирпілося показати нових старих членів родини Артьому, що так само сильно чекав повернення мами й брата—Володимир сказав, що ті на днях приїдуть (про страшну катастрофу Артьом забув, не без допомоги дитячого психіатру і навіть кількох сеансів гіпнозу, тому нав’язана батьком нова правда для нього була цілком реалістичною).

- Ну…ви готові?- трохи замнявся Антонов.

- Готовий! Як ніколи! Ще чотири роки назад був готовий!- Володимир світився від щастя, готовий від цього захлиснувшого відчуття обійняти весь світ.

- Добре…- підбадьорився вчений і з прозорою ампулою в руці почаклував під носом обох клонів.- Це їхні перші повноцінні погляди.- благовійно сказав Антонов і разом з усіма завмер в очікуванні, коли обидва тіла експеримента майже синхронно зморщились уві сні, а через секундне відставання Тарас потер носа після Інни і відкрив затуманені сном очі. Він перший щось промугикав, дивлячись в стелю, а тоді невміло, з другої спроби, припіднявся на ліктях, пустим поглядом дивлячись на присутніх вісім тіл, одне з яких його зацікавило найбільше—те, що лежало поруч і що також немигаючим взором відповідало на візуальний контакт «колеги по цеху».

Роздивившись чомусь знайомі один одному лиця, лежачі подивилися на сім статур, що напівколом на відстані двох метрів стояли біля некомфотних лож.

Вся семірка дивилися дикими від подиву й полегшення очима, а найбільше—Володимир, він боявся порушити щасливу мовчанку і злякнути двох коханих істоток різкими рухами.

Після огляду кожного присутнього пара клонованих зупинились на зазубреному в пам’яті обличчі, що незрозумілим для них статусом щасливого чоловіка дивилось на обох, кожної секунди змінюючи картинку бажаного личка аби не обділити увагою когось із новонабутих рідних.

Найніжнішим, на який тільки був здатний грубоватий голос Володимира, тоном він сказав двом членам нової родини що все добре, що ніхто їх не образить, але Антонов, шепотом, поправив звертання свого замовника незнанням піддослідними мови і що їх треба навчити із самого початку.

Обидва клони трохи пошатнулися в сторону від знайомого підсвідомо об’єкту, що підійшов у спробі обійняти їх, але потім осікся і просто стояв, огортаючи обох максимально вираженим поглядом любові.

Інна перша перейшла у вертикальний стан, залишаючись в сидячому положенні на металі полиці, за нею, вивчаючи кожну деталь руху, незграбно сів Тарас. Через хвилину розглядання жінкою відомого на краю сприйняття чоловіка вона протягнула тримтячу від перенавантаження руку і спробувала на дотик гладко вибриту шкіру чоловіка, його годинний марафет по готуванню до найважливішої в житті зустрічі (класичний, відливаючий сріблом, пошитий на замовлення приталений костюм і накрохмалена сива рубашка, яку розділяв на дві паралельні частини сірий, але темніший за тон костюма, галстук) залишився непоміченим і несприйнятим, адже нові члени суспільства не розуміли що входило в обсяг терміну довершеності й витонченості.

По щоці Володимира сповз одинокий представник рідкого діаманту, який викликав на обличчі Інни легке божевілля і реалізоване через мить бажання підібрати вказівним пальцем невідоме, що відразу потрапило на її язик, пробуючи на смак солоноватий присмак.


Серія примітивних тестів, спостерігання крізь призму тонованого, відкриваючого таємницю лише одній стороні спостерігача, скла—і технічний керівник проекту, Антонов, що більше години просидів з обома членами родини Комарова, вийшов до фактичного керівника і окриленого батька.

- Володимир Анатолійович, вимушений сказати, що все добре. Навіть краще ніж я думав…- з іскрою таємничості сказав Антонов.

- То чому ж тоді ваш голос видає інше, непритаманна вам занепокоєність насторожує.- Володимир ненабагато опустився від свого захмарного стану, його зараз ніхто й ніщо не могло зіпсувати.

- Все нормально, мене якраз і хвилює такий успіх, він не може бути наскільки…- вчений замовк, підбираючи слова,- Наскільки ідеальним.

- То що з ними?- поцікавився Володимир.

- Вони зараз на такому примітивному стані, який належить новонародженим, але з домішкою нашого інформаційного втручання, через що вони і впізнали вас після ретельного огляду. Але водночас їхня свідомість в такому положенні, що чорною дирою всмоктує нове, незрозуміле… вони, якби вчаться і водночас, ніби й знають те, що вивчають, їхня відкритість до навчання вища ніж в людини, яка знає основні ази і вголові якої побудована логічна схема, за якою треба опанувати бажані знання —звучить безглуздо і нереально, але, я думаю, через дуже наближений час все нормалізується—необхідний посилений навчальний контроль зі сторони репетиторів… Коротше кажучи, їх треба максимально завантажити навчальною програмою середньої школи, з усіма предметами і в зжатих, екстернових рамках…

- Так це ж чудово!- не стримавшись, викрикнув Володимир.

- Проблема в тому, що я боюся, аби не сталося так як у випадках з вундеркіндами, адже те, з якими показниками вони демонструють своє бажання до осідлання нового, свідчить саме про тотожність розумових процесів вундеркіндів і ваших рідних.- останнє словосполучення науковець виділив тихішим тоном, звикаючи до нового статусу піддослідних, до нового статусу, що тепер перейшов на рівень «людини»—повноцінного фізичного і юридичного учасника життя в майбутньому, хоча (поки) без соціального домішку, який мав виробитися із навчанням піддослідних.

- Ну ви ж зробите все можливе аби нічого поганого не сталося?- з надією, а не колишньою самовпевненістю поцікавився Володимир.

- Звичайно. Ми зробимо все аби ваше щастя незгасало.- із затінком жалості сказав Антонов.

- А що буде зараз з моїми крихами?- в голосі замовника відчувалося повноцінне визнання клонів членами своєї родини, тому для себе літній чоловік відзначив обов’язкове звертання до клонів лише як до повноцінних безпосередньо близьких родичів Комарова, адже інший стиль визнання міг завершитись гнівом останнього і непотрібним подальшим обмеженням чи закриттям наукової волі в його лабораторії.

- Нічого особливого, я дам їм снодійного на годин дванадцять. Вони мають добре відпочити. Хоч їхній відпочинок і так був довгим,- швидко поспішив з поясненням необхідності спочивання своїх піддослідних вчений, коли Володимир відкрив рот аби щось сказати- Просто ці дві години, що минули в активному для ваших рідних стані забрали в них багато інтелектуальної сили. Ваші близькі отримували безліч інформації впродовж пасивного відпочинку і ще й тепер, коли вони піддалися свідомому осмисленню нашого світу, який вони не знали до цього, який не відчували і не могли уявити…- науковець примовк, підбираючи підходящий приклад,- Це щось на зразок того, якби вас перемістили в якусь іншу галактику з незначними спогадами із колишнього життя в оточення високої духовності і максимального розвитку сенсорики людини, при якій ви б могли спілуватися з оточуючими лише при зусиллі думки, бачити предмети чи об’єкти внутрішнім поглядом на відстані сотень чи тисяч кілометрів…

- Що ви говорите, Андрій Миколайович? Я вас мало розумію.- серйознішим тоном перебив замріяне пояснення вченого Володимир.

- Я просто намагаюся навести вам приклад того, що ці люди,- вчений кивнув в сторону тонованого скла, за яким були піддослідні, що розглядали своє відображення в зеркальній поверхні, перевіряючи твердість останнього рясними дотиками різних пальців,- Сприймають все вперше і не з такими інстикнтивними заготовками як у новонароджених, ваші… рідні, -знову Антонов чуть не зірвався, щоб назвати об’єкти своїми іменами,- Відчувають невідомі будь-кому з нас відчуття, але приблизно уявити можна, якщо оточити себе ситуацією того, що я почав розповідати вам як приклад.

- Ясно-ясно.- поступився Комаров,- Вони втомлені і їм треба відпочити, цим, якщо ви не проти, нехай зараз же й займуться ваші лаборанти.- Антонов погоджуючись кивнув, бо сам висунув цю думку, яку Володимир перекрутив у свою ініціативу,- І ще я хотів запитати про час, коли міг би показати моїх зірочок Артьому, він чекає приїзду мами й брата з неменшим ентузіазмом ніж я.

- Ви й самі розумієте, що краще показати маму й брата Артьому у наближеному до нормального стані, адже як він сприйме те, що вони ще не вміють говорити і лише підсвідомо знають його лице, не розуміючи, що він однієї з ними крові? Їх треба навчити, розповісти і показати все необхідне, щоб вони сприйняли той факт, що є членами однієї родини.

- Я зрозумів…- похмуро підвів підсумок Володимир,- Це через пару місяців.- Антонов кивнув на приблизну здогадку Комарова.- Ладно, давайте вмощуйте спати моїх перлинок, а після я хочу це відсвяткувати, з усіма вами—ви заслужили! Відговорення не приймаються—я хочу щоб ви відчули радість мого щастя.- притухша колишня посмішка Володимира легко повернулася на посвітлівше лице і просигналила скору зустріч.- Через годинку я чекатиму всіх наверху.