Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Сирі будні науки розтопились перед спонтанним святом, яке влаштував Комаров. Серед гостей були шість неодмінних членів наукового проекту, сам олігарх і пара трійок дівчат у якості розвантажуючого подарунку від Володимира.

Задній двір з ковром ядовито-зеленої шовковистої трави розкреслився чотирьма рядами фруктових дерев на одному з яких примостився дубовий різьблений стіл на двадцять персон, фронтальною стороною до обличчя роздратованого своїм заходом світила, що на останок вирішило спалити оточуючі ближні хмари, тому ще близько години в ролі природніх ламп виступало багряне полум’я кошлатих перин неба.

Харчове сервування столу відсталютувало вищому стандарту і приступило до самознищення в лоні людей.

Через три години і вісімнадцять п’ятдесятиграмових чарок, святкування Антонова дійшло до міри «упав—хватить», а залишений дует вчених ще тримався, змагаючись із хазяїном у швидшому випиванні пляшки пива; до спостерігаючих збоку дівчат черга не дійшла, адже вже через годину охоронці Комарова внесли напів-живі, оточені бурмотінням, тіла в будинок і відправили куплених дівчаток у напрямку міста, замовивши дві машини таксі.

- Можна?..- через гикавку запитав Карімов, коли залазив на шкіряний диван в прихожій до Зимовцова і лаборанта,- Можна я зніму куток у п’яному трикутнику? Дякую…-сказав Луї після пасивної згоди нетверезих колег.


Колишні блискавки думок, що розривали ідеями науковий проект після шикарного «витонченого» гуляння заземлилися до примітивних іскорок, що ледь керували тваринними інстинктами, які раз за разом кликали у ванну кімнату аби обійнятися з дорослим горшком. Ряд медичних препаратів і холодний душ мініатюрними п’ятнами відбились на триповерховій стіні дискомфорту від тошноти, головного болю, слабкості і неконтрольованого, часто на трьох-чотирьох опорах з власних кінцівок, пересуванні по нижньому поверху маєтку.

Володимир першим досягнув стану, коли можна було безпроблемно триматися на твердих ногах, хоча не без головного розколювання і бурмотіння в шлунку.

Спускання на дно дому крізь перепону двадцяти сходинок помутило свідомість і товстосуму довелося взятися за поручні. Невпевнене періодичне світло в кінці переходу різало очі і чоловіку довелося зконцентрувати всю свою волю аби від болі в очах не появились сльози.

В лабораторії нікого не було—лише блимання придуркуватої лампи над її входом і притуплене флюоресцентне світло по кутках кімнати. На її середині так і стояли неприбрані металеві койки, інструменти, препарати, різні технологічні прибамбаси (навіть назви яких Володимиру вдавалося вимовити не з першого разу) хаотичним квадратом оселилися на нешироких (сантиметрів п’ятдесят) столах. З протилежного від входу в лабораторію боку маячили двері з червоною неоновою трубкою над рамою, що в суміші з іншими світловими джерелами добавляла помітний інтимний присмак приміщенню.

Зачинені не на замок двері провели у неширокий, якраз для каталки, коридор, стіною в якому з правого боку виступала скляна панель крізь яку Володимир колишнім вечором спостерігав за тестуванням близьких.

Кімната відпочинку коханої і сина розташовувалась ліворуч по коридору. Двері потрібної кімнати були зачинені ззовні електро-магнітним замком, який відкривався після натискання однієї кнопки. Перед цим Володимир подивився у скляне віконце у глибину темної кімнати, де єдиним джерелом світла виступала бліда трапеція від цього ж самого вікна, що опускалася на середину підлоги почивальні рідних.

Двері безшумно відчинилися і трапеція розтягнула свої сторони на кілька порядків. Кімната була пуста від меблів, лише два зручні ліжка вздовж протилежних стін на кожному з яких лежали перлини Володимира.

«Лікар казав про дванадцятигодинний сон»- подумав олігарх і приліг на ліжко біля клонованої дружини. Ніжне обличчя, ще незіпсоване часом, в незначному освітлювальному втручанні стало зовсім блідим, але від цього його краса (хоча дружина знаходилась далеко від «об’ктивних» світових стандартів прекрасного) перед жадним поглядом Володимира ні разу не колихнулась.

Чоловік пестливо, ніби гладив поверхню води, доторкався до інтимних місць дружини, але коли його розпечення дійшло межі жінка прокинулась і без розуміння поняття страху різко глянула на розтягнуту поруч людину.

Глава проекту ще раз з попередньою ніжністю пройшовся по тілу коханої, реакція якої пробивалася у широко відкритих очах, суть емоцій по яких не читалась.

Під вечір того ж дня вчені знайшли свого фінансового керівника міцно сплячим в кімнаті клонів, де жіноча істота проекту лежала з рідко мигаючим взором, розгядаючи темноту стелі.


11.


В дванадцять років, коли очікуючий вражень інтелект малолітнього хлопця почав подумувати над обранням хоббі (адже кожний достойний власної поваги і поваги оточуючих має займатися чимось корисним, і по можливості, яскравим), хлоп’як підсвідомо дав початок перебудові всього свого життя.

Фізичний стан, для того аби обрати щось із спортивно-силовим напрямком був далеким від ідеального. Та ще й від самого початку свідомого життя Максим не раз чув про вродженість своєї вади—обличчя стрілою витягнуте донизу, з малим підбородком на худій блідій шиї, що кріпилася до вузьких, з виразним проявом ключиць, плеч, грудна клітка теж виглядала деформовано—права частина на пів-сантиметра випиралась вперед, зап’ястя рук охоплювалися мізинцем і великим пальцем зі значним запасом; зате був прес (завдяки своїй худощавості) і довгі ноги, хоча з пасивним відношенням до спорту вони мало чим могли допомогти.

Незважаючи на суттєвий зовнішній пробіл, через який більшість опустилася б в таку депресію, що звичайно б залишило відбиток вічної агресії і замкнутості на все життя. Та у випадку з Максимом константа дала маху і думки хлопця оточились іншими проблемами—вибір хоббі, постійного дозвілля, яким в результаті він буде гордитися.

Період третіх-п’ятих класів пройшов під нав’язаною рекламами модою по збирання фантиків; спочатку автомобілів, тоді футболістів і в кінці кінців це заняття себе виснажило.

Ситуацію змінив подарунок сестри на Новий Рік—вона була старша на три роки і по можливості проявляла максимум жалості до молодшого брата, гадаючи, що той став «козлом відпущення» на заводі природи. Хоч вона й заморожувала будь-яку причетність до меншого брата в межах школи (так вимагав її статус «крутої» дівчини), але вдома вона не раз годинами просиджувала у кімнаті своїх менших, слухаючи розповіді Максима, які той постійно розповідав зі значним зануренням своєї особи в образ оповіді, цим самим викликаючи неабияку популярність серед друзів та знайомих—він з легкістю копіював ходу й манеру говорити усіх вчителів школи й відомих зірок блакитного екрану, а дівчина в цей момент разом із наймолодшим братиком з превеликим задоволенням виконувала роль слухача.

Тому, знаючи підвищені властивості соратника по крові до словесного перевтілення, сестра подарувала йому книжку. Дівчина довго вагалася в об’єкті обирання, адже її ноги тричі, за час відвідування книжкового магазину, доводили до відділу фантастики, але в кінцевому випадку, переконавшись що це тільки більше роздратує глибоку фантазію Максима, Марина придбала книжку з практичної психології в яку входили теми по мові рухів, практичні настанови по процесу перетягування на себе покривала лідерства, психологія кольору, психопортрет людини і ще маса непов’язаних між собою напрямків психологічної науки.

Після цього Максима захопила не сама ідея стати серйозним науковцем, а процес по збагаченню книжкової полиці (на якій вже три роки валявся «Вінні Пух») корисними книжками, науковими книжками, по всіх галузях і напрямках, щоб в будь-який момент можна було дістати необхідну інформацію, не покладаючись на сумнівність перебоїв інтернету, періодичність газет чи телевізора, суть поданої інформації в яких залежала від редакторів або від нав’язування фінансової позиції когось з «верхніх поверхів» людського нашарування.

Сім’я Максима, де серед дитячої половини був ще меньший на два роки брат Костя, жила небідно—глава родини працював начальником юридичного відділу в Севастопольській адміністрації, зв’язків багато, а неофіційних повноважень ще більше, тому, бажаючи аби старший із синів помужнішав, отець відправив його (уже чотирнадцятирічного) в мореходку—щоб чоловіча закалка жорсткою емблемою припіклася до характеру хлопчака.

Але весела компанійська вдача відразу вивела пацана на перші рядки найзнаменитіших в училищі—повага друзів не виступала чимось диким і хоч неодноразово зазубрини зі старшими курсами залишали синьо-жовті відмітини на тілі весельчака, це його ніяк не хвилювало. Командування майже не придиралося, адже батьківський пасивний вплив, що містився у прізвищі хлопця відштовхував бажання прирівняти молодого чоловіка по робочому чи службовому процесу до всіх інших.

Максим, всупереч нульовому інтересу до своєї персони з боку начальства, сам, підпільно, визивався у допомозі трьом своїм товаришам по наводженні ідеальної чистоти в туалетах і на широких паркетних підлогах. Тому пізній відбій четвірки став рядовим явищем у навчальній буденності морського училища.

Провчившись два з половиною роки у насильно запропонованій батьком установі хлопець так і не звик до поваги щодо своєї форми, як тільки видавалася нагода він відразу ж піддавав валовій критиці свій головний убір, обзиваючи його сковорідкою з подвійною м’якою ручкою, або форму друзяк з якими він часто вигулювався по місту на вихідних.

Рідна вулиця Леніна, де хлопець провів усе своє свідоме життя, проживаючи у багатоповерхівці неподалік, ніколи не ставала предметом його обговорення з друзями, які так і не знали хто його батьки і де він жив—саркастичні відмашки без напружень переводили кістяк розмови.

Стабільно-непохитним явищем під час чотириразових на місяць прогулянок ставав візит одного й того ж книжкового магазину і зустріч з братом або сестрою (коли та приїжджала на вихідні, що траплялося дуже рідко із-за навчання в Києві) для передачі накупленої макулатури в особисту бібліотеку вдома, заради якої, на повторене не раз прохання сина-моряка і оговорене наперед благання молодшого сина, батьки придбали двометрову по висоті й триметрову по довжині стінку із суцільних полиць, прибравши колишнє ліжко Максима і замінивши його на другий поверх нової спальної конструкції, на нижньому поверсі якої спав Костя.

Більша частина полиць, а точніше шість із семи, уже заповнились книгами, що стояли в два ряда. В рідкісні моменти, які випадали не частіше разу-двох на місяць, Максим сам залишався у своїй кімнаті і на годину-другу випадав з реальності, перебираючи свої здобутки, з яких в статусі прочитаного видання не перебувало жодної книги—та й не любив Максим читати, якщо справа не торкалася підірваної статті в якомусь чоловічому журналі щодо характеристик жіночого тіла, що прописувались під фото неземної, з силіконовими домішками і не одним міліметром штукатурки на обличчі й інших, які могли викликати неприємні відчуття, місцях, краси.

Після закінчення навчання хлопцем вже керувала незламна впевненість у необхідності жити самостійно. Але таке бажання поки не могло фінансуватися з особистого карману, тому батьківська безповоротна допомога посприяла волі старшого сина, адже в такому жесті отець вбачав наступний крок до самовиховання відприска і переходу до серйозного дорослого життя.

Саме із-за понаднормових вимог батька щодо серйозності своєї старшої чоловічої опори в старості, Максим і побажав переїхати—квартира була сприйнятною для проживання і однієї кімнати молодику вистачало (спочатку) аби наситити своє життя комфортом.

Але, проживши в ній три місяці, молодик зрозумів що потрібне щось більше, адже його хоббі почало вимагати особистого простору—новий переїзд в двокімнатну оселю, де одна з кімнат мала двадцять п’ять квадратних метрів, чуть не довела молодика до веселого зриву, адже чотири шафи, що караулили під стінами вітальні, гармонійно вміщали своїх паперових мешканців, і ще рік хлопця не турбувало питання переїзду.

За цей час Максим зайнявся заочною вищою освітою в Київському Політехнічному Інституті (якби не переконливе навантаження сестри на здорову логіку, то хлопець так би й залишився без можливості отримати вищі знання, формальні знання), перша сесія якої стала місцем зустрічі з майбутньою дружиною.

У вільний від навчання час, тобто протягом двадцяти чотирьої годин на добу, хлопець відвідував робоче місце, яке, після марних самостійних спроб знайти щось достойне (легке по зайнятості і важке по кількості купюр на долоні), надав батя у філіалі однієї із трьох юридичних фірм—робота більш ніж підходила Максиму—весь день сидіти в глибокому шкіряному кріслі, клацаючи на ноутбуці, з обов’язком робити важний вид при відвідуванні клієнтів, хоча й з не дуже приємним для вільнолюбного смаку молодика припиранням баті щодо класичного виду виконавчого директора конторки.

Вся безпосередня робота лягала на плечі найнятих головатих спеціалістів, у штаті Максима їх було шість, із них тільки одна особа була чоловічої статі—кур’єр.

Після контрольованого роботою режиму постійно вписувалися відвідини книжкових осередків, в п’яти з яких Максима вітали з приємною усмішкою, існування якої призначалося лише для постійного клієнта що ніколи не покидав магазину без трьох-чотирьох книг, формат яких не змінювався уже кілька років—наукова література в якісній обкладинці і з якісним папером листків. Мало які з куплених предметів удостоювались честі бути відкритими другий раз після перебирання в приміщенні книгарень. Кожний елемент свого нав’язливого хоббі покривався поліетиленовим захистом і спочивав на полицях уже восьми шаф—поповнення примостилося посерд кімнати, нагадуючи бібліотечні ряди публічних книгозбірках.

Усі представники затійливого захоплення дбайливо сортувалися за тематикою, займаючи відповідну полицю чи навіть шафу.


Четверта сесія підготувалася до переможного над студентами маршу, хоча Максима така проблема хвилювала мало—з натоптаним сестрою шляхом, що вже закінчувала п’ятий курс, хлопець міг з відстані здати все на «відмінно», та на одному з семірки найприйнятніших для молодика книжкових сайтів він вичитав про солідне макулатурне поповнення «Петрівки». Цього разу Максима хвилював живопис—захудалих «слабеньких» екземплярів вдома було більш ніж достатньо, але достойний бархатно-шкіряний зелений перепліт бажаного екземпляру був в трьох примірниках і всі вони знаходились у звичайного (на перший погляд) торговця, що виконував спеціальні замовлення щедрих клієнтів. Одним із таких, вперше для продавця, став Максим, який домовився про зустріч і тепер, накритий блаженним коконом, був готовий виложити за товар тиждень своєї роботи в грошовому еквіваленті.

Батя вже давно перестав мучити старшого сина щодо його дурноватого захоплення, дарма викидаючи на нього зароблені гроші. Тому коли отець запитав про ціль поїздки Максим, не приховуючи, сказав правду, а щоб удар по замаскованій реакції батька не став таким вагомим додав, що хоче здати сесію самостійно (тут він трохи підбавив від фантазії). І глава родини в це повірив не більше ніж син, що мав далекий від математичного складу розум—йому краще було б піти на юриста, це в Максима виходило добре і батько чув від підлеглих сина що їхній начальник на одному диханні, без пітних запарок на лобі роз’яснював колізійні моменти, і що основне—розбирав він їх правильно (працівники звірялися з кілограмами друкованого законодавства і жодного разу не виявили розбіжностей, що свідчило про одне— «Син знає, що робить, принаймі, в юридичній сфері…»)

Верхня полиця вагону-купе навіяла на «студента» очікуваний приємний стан—кількість поїздок на залізничному транспорті вдало вписувалась на одній руці, тому Максим не втрачав можливості поспілкуватися (бажано) з однолітками.

Через десять хвилин усміхненого розглядання внутрішньої срібної сторони даху і закинутих за голову рук в купе зайшла похила парочка—«Облом!»- подумав Максим і з притухшим ентузіазмом зліз із полиці.

- Доброго дня!- з насмішливим, трохи перебільшеним ніж в бальзаковський період поклоном привітався «зелений» сусід по купе.

- І вам того ж, молодий чоловіче.- в тон хлопцю відповів майже дідусь,- Граєтесь в культуру двохсотлітньої давності?- Максим зрозумів, що поїздка буде цікава, адже від цього чоловіка в літах він отримав непередбачливу для себе, але таку бажану реакцію—всі постійно або пасували при незначному сарказмі, або надягали маску байдужості, а ще частіше, із-за слабкого словниковго запасу і малої іскорки логіки, вмикали стан «бикомаси» і впиралися в співрозмовника невидимими рогами, даючи зрозуміти що далі в прискорений хід підуть кінцівки, їхніх відміток Максим не любив, тому й обривав контакт з потенційними бійцями, «а тут—краса!»

- Та ні, це звичайна розвідка боєм.- сказав хлопець і вмостився на м’яке сидіння-ліжко.

- Я теж так робив, коли ходив у такому ж сопливому періоді як ви.- з доброю батьківською посмішкою сказав дідусь, «та якби сказав і без такої ніби ніжної посмішки—все одно було б нормально, так ми встановлюємо невидимі кордони дозволеного у спілкуванні!»- прояснив для себе хлопець.

- Так значить…- хлопець недоговорив повисшу на півслові фразу із-за раптового відкривання дверцят купе одним із тих кого Максим лише по одному виду приписував до «рогатих».

- Це сьоме купе?- стабільним для обрізаних інтелектів голосом з борзістю поцікавився молодик що по віці на рік-два був старшим за Максима.

- Там, перед входом,- роздільно почав Максим,- Висіла арабська цифра з номером купе…- морщини на лобі спонтанного співрозмовника злізлися над переносицею, дідусь тихенько посміхнувся, а тоді перевів це у старечий кашель, щоб не накликати на себе притуплене таращення- Ну, а якщо без погляду на номерок перед носом на двері, то це дійсно сьоме купе.- дідусь не втримався від максимальної дози сарказму в голосі молодика, що на шістнадцять годин завдяки обставинам прив’язався до літньої пари, і перегнувся в двоє від сміху, похила жінка зайнялася його заспокоєнням, а сторонній зробив крок в середину купе аби поговорити про деталі у формі «Чаво?» з напускним, вічно присутнім у середовищі нормальних людей бойовим настроєм.

Але, пропихаючи незнайомця вперед до трьох із чотирьох пасажирів купе, зайшов провідник і оголосив про закінчення посадки і виходу проводжаючих з вагону.

- Молодий чоловіче, у вас є квиток?- звернувся лисий невисокий (зростом як у Максима) чоловік до хлопця в «якісному» спортивному костюмі «відомого бренду».

- Ні, я проводжаю дівчину.- з повільною інтонацією відповів шанувальник спортивного одягу,- Яна, заходь, давай я покладу речі.- з надмірною плоскою турботою пробурмотів спортсмен.

- Та не треба, я сама, тут немає нічого важкого.- прозвучав із-за спини молодика тоненький приємний голос, а через мить провідник вийшов з купе, негрубо виштовхуючи безбілетника, і в якості четвертого пасажира виступила приємної (без топ-модельної ізюминки) дівчина з кудрявим рижоватим полоном волосся, що привабливим хаосом розкидалось по плечах—хоч воно й було фарбованим, як відразу подумав Максим, але це навіть накраще—рідка конопатість не псувала перших тонів смуглявості обличчя. Проте найсметрельнішим магнітом для погляду, заради якого дівчата й експерементували над власною зовнішністю і яка так часто руйнувала показну незалежність чоловічої половини, виступили зелені поля кульмінації літа, що сконцентрувалися в двох насмішливих носіях зору.

Опущена нище норми щелепа свідомо закрилася, коли її господар зрозумів суть власної безглуздості.

- Я Яна. Всім доброго дня. Можна я покладу свої речі.- вглядаючись в номерки місць, запитала дівчина.

- Так, звичайно.- відгукнувся літній чоловік і разом з дружиною піднявся аби дівчина поклала речі в схованку одномісного ліжка, де вже лежали негабаритні пакунки літніх супутників.- І вам доброго дня,- сказав спині дівчини чоловік.- Мене звуть Ігор Борисович,- повернувшись до Максима, сказав дідусь, щоб розмова з спиною більше не повторювалася,- А це моя дружина—Ніна Василівна.

- А я Максим.- піднявшись, відрекомендувався хлопець.

- От і славно.- підкреслив дідусь, сідаючи на колишнє місце зі своєю половинкою, яка за весь час не проронила жодного слова, що б стосувалося когось іншого окрім «свого» пасажира.- Молоді—тут, старці—тут.- грайливо розділив Ігор Борисович.

- В такому разі я пересяду.- вперше заговорила Ніна Василівна.- Я себе такою не вважаю, мені лише п’ятдесят три!- з несерйозним гнівом обламала чоловіка жінка, але тоді зрозуміла, що видала споконвічну таємницю жіночої половини і, залившись червоною краскою, примовкла, а її обранець розійшовся у другому приступі сміху із-за злісної необережності коханої (якщо в такомі віці так ще дозволялось називати людину з якою провів більшу частину свого життя).

Максим для себе посміхнувся, ховаючи емоцію у спонтанному бажанні зняти сандалі, дівчина теж на межі стримувань роздивлялася повільний рух платформи за вікном.

Спілкуванні в цілісності тривало не більше двох годин, тоді подружжя вмостилося спати—їхні місця були на нижніх полицях, тому продовження невимушеного процесу двостороннього дізнання молодих людей продовжився у вагоні-ресторані. Кілька чашечок кави і по два фруктових тістечка закінчили час перебування у харчевні класу люкс. І два пасажира примостились в коридорі свого вагону, навпроти купе, яке на більшу частину доби стало їхнім і яке полонив час двох інших пасажирів.

Хоч як наполегливо годинник не натякав, що старт сну давно минув і його потрібно хоч якось наздоганяти, але беззупиність спонтанних підборів тем для розмови так і відтягували її закінчення ближче до світанку—за відкритим вікном, самотність якого Максим з Яною оздобили своїми ліктями, шепотіла глибока ніч з особливими жовтими сферами світла від рідкісних ліхтарів, що безперестанно змагалися за сантиметрові шматки простору навколо себе (це їм вдалось лише під ранок).

Яна знову повернулася до дискусії взаємовідносин притягаючих статей і Максим в черговий раз, але іншими словами пояснив, що не всі посланці чоловічої частини природи займаються рукоприкладством по відношенню до жінок і ще раз роз’яснив, що таке враження в Яни склалося із-за дефіциту досвіду (хоча сам цим похвастатись не міг) і на кінець, керуючись як особистим так і позіханням співрозмовниці, хлопець висловив двостороннє бажання лягти спати.