Geum.ru

Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Шепіт двох щойно прийнявших лежаче положення і перестук коліс кілька секунд змагалися в тихому, але чутному турбуванні звукової гамми, в межах якої колеги б по купе не розпрощались зі своїм сном.

Ранок в особі провідника, який уже зі знервованим видом штурхав Макса, присупив до роботи—Київ під носом.

Короткий із взаємними посмішками обмін поглядами поспускав молодих пасажирів з верхніх полок—літні сусіди вже пили чай.

- Пізно ви ж встаєте, так і жити непрікольно,- вставив молодіжний жаргон екс-дідусь,- Коли все проходить в оточенні підсвідомості.- чоловік, залившись старою доброю посмішкою, потягував ранковий напій і слідкував за тим як після його слів Максим і Яна ще раз обмінялися поглядами і одночасно прийнялися до складання постільної білизни.

Колективна хода до виходу з платформи розділила четвірку на тристоронні напрямки—з літньою парою Максим просто попрощався і побажав успіхів, а в дівчини взяв номер телефону, на всяк випадок, може колись вдасться пересіктися ще раз, хоча в таку приємну обставину Макс мало вірив.

Біля входу в метро, завбачливо прилаштувавшись з боку людського потоку, стояла Марина. Вона помітила брата лише після того як він в упор кілька секунд розглядав їй обличчя.

- О! Ти тут? Чого так довго?- сестра обійняла свого старшого з двох меньших і по-дитячому потріпала волосся.

- П’ять балів.- оцінив спостереженість сестри Макс,- Що ти чудиш? Тобі в пору зайнятися підшукуванням окулярів.- видавав звуки Макс, будучи в міцних обіймах.- Ну що, шпана, куди ти мене поведеш?- наситившись двосекундними обіймами, весело запитав брат

- Це ще хто шпана?- Марина вже повернулася щоб врізатись в натовп, а з ним і в метро.- Нікуди я з тобою не піду—у мене написання дипломної, так що кладеш у мене речі, а сам газуєш на всі чотири сторони до настання темряви.- у вигляді пріколу дівчина дала знати, що візит до столиці молодшого брата пройде в супроводі самотності.

Перекрививши двічі «станція метро політехнічний інститут», хлопець тягнувся за сестрою до ескалатора. Хтось неприємно пройшовся по його дорогих туфлях і поки Максим розвернувся аби поглядом виразити своє незадоволення, Марина вже ступила на сходи ескалатора і прощально, сміючись, помахала брату.

Розчарування у посиленому захопленні сестрою своїм навчанням пройшло на Петрівці, де його чекав телефонний знайомий. Зустріч з ним пройшла на тих позитивних нотах на які й розраховував Максим, залишаючи в руках торговця півтори тисячі гривень. Ще дві сотні пішли на три книжки—криміналістика, астрономія і садівництво. Продавець, якому Максим надав перевагу у виборі книжок був збентежений таким підбором тем, але отримані гроші розвіяли легкий шок книголюба і пояснив даний феномен енциклопедичними знаннями покупця.

Витративши ще одну годину блаженства (щодо гуляння по книжковому ринку), Максим пригадав, що на першій своїй сесії, коли наглість не так сильно домінувала у здачі екзамену, він познайомився з кумедною (по спілкуванню) дівчиною, з прийнятною фігурою, але далеко не постерним лицем, хоча і його самокритика роз’яснила наміченим ваганням, що вона ще дуже й дуже гарна, тому обдумування щодо доречності дивакуватого дзвінка відпало само собою.

Через півтори години Максим фотографувався під аркою «Дружби Народів» у супроводі особини слабшої статі, отримуючи від неї щедрий поцілунок у щоку.


-М-да, оригінальний в тебе спосіб освідчуватися.- сказала Катя, вмостившись в обіймах чоловіка, що прислонився спиною до стінки з вікном у купе потягу Київ-Севастополь.- Твоє питання чи маю з собою документи і чи хочу відвідати церкву, під приводом екскурсії, а тоді поїхати в РАЦС—таке буває лише у фільмах.- замріяно говорила наречена.

- Тобі не сподобалось?- грайлива інтонація хлопця свідчили про його освідомленість щодо відповіді.

- Сподобалось! Це забавно, але, якщо чесно, я уявляла щасливий натовп рідних, друзів, червону весільну сукню і люксовий ескорт з якогось білого лімузину…- дівчина не договорила:

- І ти думаєш що такого вже не буде?- з насмішкою, ніби дорослий у малорозуміючої дитини, запитав Максим.- Це була така собі передумова—мені хотілося чогось божевільного, спонтанного, тільки я не знав чого саме, поки не побачив тебе і не взяв за руку…- дівчина задоволено зашевелилась в кільці рук свого чоловіка,- А щодо вишуканої процесуальної сторони, то вона ще своє наздожене—приїдемо до мене, я познайомлю тебе з рідними, а там і зіграємо повноцінне весілля. Доречі, а як тобі моя сестра?

- Вона приємна, але якась дуже зосереджена.

- Не звертай уваги, у неї сесія. І в нас також…- познущавшись із ситуації, сказав Максим і зверхньо посміхнувся.- які ж ми з тобою відміннички, за два дні здати чотири екзамени.- після цих слів і дівчина приєдналася до сміху Максима.

До настання повної ночі нікого з пасажирів у їхньому купе не прибавилось, тому, замикнувшись, парочка вирішила відсвяткувати особисте свято тілесною насолодою.

Батя, у перші секунди перебування на порозі своєї квартири, знаходився у стані оціпенілості, дивлячись на усміхнене лице сина, яке виражало більше ніж просто радість від зустрічі. «Син в оточенні дівчини—нереально, але якщо вже так є—значить треба чекати неприємностей, або, точніше, новин…»

Шок несподіванки минув і, увімкнувши майже справжню люб’язність, хазяїн запросив гостей відвідати щойно надуманий факт обідньої трапези. Мама Максима, Яна, сприйняла новацію сина спокійніше батька і відразу приступила до виконання «незалежного» арбітра, запросивши дівчину до себе на кухню в якості помічниці.

- І що тепер?- із серйозною насмішкою поцікавився батько, коли разом з сином пройшов у вітальню.- Це означає те, що я подумав?- запитанням-ствердженням сказав батя.

- Думаю…- затягнув театральну паузу перед відповіддю, яку хлопець міг сказати без заминок, почав старший із синів- Так. Ми вже розписані, а церква благословила наш зв’язок.- непокидаюча посмішка так безтурботно і висіла на обличчі молодика.

- А чи не спонтанне це рішення? Як давно ти знаєш цю дівчину?- уже без егоїстичної насмішки запитав глава сім’ї.

- Два роки.- різко вставив син.

- І як часто ти за ці два роки бачився чи навіть спілкувався з нею?- батько кивнув у сторону кухні,- Я ніколи не чув з твоїх вуст щодо якоїсь дівчини, не говорячи про зустрічання…

- Вона також про мене нічого не знала, коли погодилася стати моєю дружиною,- перебив Максим,- А що коли я наркоман чи алкоголік в якого нічого немає окрім боргів і так далі?- уже серйозно напирав хлопець.

- Ясно…Удар нижче пояса.- батя посміхнувся так, як завжди робив, змиряючись із дикістю сина,- Виходить, відчуття до неї в тебе серйозні, принаймі зараз…І якщо я не сприйму цю інформацію як належну необхідність, то втрачу з тобою зв’язок, сім’я зруйнується, а коли сприйму, то в нас буде офіційне поповнення і порадування онуками… трохи згодом…- чоловік посміхнувся недалекій реальній перспективі стати дідусем,- Ладно… на коли ви вирішили перенести офіційне святкування, без цього ж нікуди?- повноцінно змирившись запитав батько, після чого обоє залились примирливими смішками; матір, що зайшла запитати про місце обіду (кухня чи вітальня?) зрозуміла що прийняття новини пройшло успішно і з задоволенням пішла накривати стіл на кухні.


Через три місяці, коли трафаретний побут уже ввійшов у початкову фазу, а музика святкування уже місяць як лунала тільки на весільному відео і в пам’яті, дівчина вирішила запитати про бібліотеку половинки, яка здивувала своєю різноманітністю ще при першому погляді:

- Ти читаєш свої книги?- запитала дружина, після того як зайшла в книжкову кімнату чоловіка, а він, безшумно підкравшись, обійняв її за талію і, поцілувавши, поклав голову на плече.

- Ні.- просто, без постійних глумливих інтонацій відповів Максим.

- А навіщо вони тобі і що ти хочеш з ними робити? Ти навіть не показуєш їх нікому, окрім брата, сестри і мене.- дівчина також поклала голову на плече коханому, відкинувшись затилком назад.

- Ну, Костя й Марина заслужили вхід сюди тим, що допомагали мені купувати ці книги або переносити, коли я ще навчався в мореходці. Хоча, після того, ти перша хто зайшов сюди—їм нецікаво, а якщо й запитують про те як йдуть справи з бібліотекою, то після усної відповіді їхній інтерес цілком задовольняється і дивитися ніхто не хоче, та мені й не треба цих безпідставних осуджень щодо нераціональності використання власних грошей.

- Так а чому ти їх сам не читаєш?- настоювала Катя.

- Просто не хочу псувати їх своїм дотиком, мене й так бісить, що хтось гортав їх чи просто брав у руки перед тим як я купив—для мене це своєрідне дзеркало автора і я не хочу його заплямовувати змазаним шрифтом після дотику вологих долонь чи необережним пошкодженням у вигляді надриву… Нехай сторінки залишаються чистими, а книга нерозкритою—нехай зберігає неповторний запах друкарні до потрібного часу.

- Що це за час і коли він настане?- серйозно запитала дівчина, уввійшовши в положення коханого, і це не могло не сподобатись Максиму, адже в ній не лунало і нотки насмішки.

- Незнаю, думаю, скоро настане момент, коли всі заздритимуть моїй колекції.- серйозно відповів «колекціонер», а тоді схаменувся, що занадто багато говорить, розвернув дружину до себе лицем і піддався ще сильній жагі поцілувати люблячі тонкі губки.

- А знаєш,- сказав Максим, коли ввечері розділяв меншу з двох кімнат із своєю дружиною, дивлячись телевізор під теплом пухового одіяла,- Я хочу придбати нам шматочок природи, десь далеко від людей, може в горах…Уяви—у вікно заглядає справжня природа, повітря кришталево чисте і не чути нічого іншого ніж звуки тварин і шелест трави від прохолодного вітру чи перестук кришталю падаючої неподалік води…- погляд молодика втратив концентрацію.

- А хіба тут погано? Тут теж є гори, море, й повітря з моря завжди чисте, ну якщо знаходишся не в глибині міста…- заперечила дівчина, але її половинка це так і не почула, а Катя не осмілилася руйнувати замріяність коханого—лише міцніше прижалася до нього, поклавши голову на груди.


12.


- Вибачте, що турбую, Луї…- підлеглий чоловік замнявся, незнаючи в якій формі звернутися до свого нового начальника.

- Можна просто Луї, по-батькові ви навряд чи нормально вимовите.- керівник російської наукової групи по аномальним відхиленням людей.

- Луї, четверо наших піддослідних зібралися на Кіпр, зараз вони в аеропорті Борисполя. Що нам робити?- голос підлеглого трохи вирівнявся після невдалого звернення до шефа.

- А нічого не треба робити—нехай собі відпочивають, все, що від них потрібно ми вже маємо, а зробити дублікати, модифікувавши їх, можна хоч цілу армію, так що забий на них—це тепер просто забракований матеріал. А щодо тебе, то прогиб прийнятий—працюєш добре…- керівник не знав імені нового працівника.

- Микита.- вставив новенький.

- Ага. Микита. Все нормально, розслабся.- Луї крутився зі сторони в сторону на шкіряному кріслі.

- Ясно. Знімаємо нагляд?- після кивка начальника підлеглий запитав дозволу повернутися до своїх обов’язків і, отримавши його, швидким кроком покинув кабінет.

Робочий час, який його собі встановлював сам Луї, закінчився в три години дня. І, піддавшись людському егоїзму, він вирішив відвідати заміську колонію суворого режиму, де «відпочивали» колишні друзі.

«Добре, що зробили ці фантастичні дороги, так легко тепер пересуватись цим мурашником»- подумав Луї і надавив на акселератор своєї транспортної капельки.

Начальник виправної установи знав в лице відвідувача двоїх своїх полонених, а тому цей візитер міг завітати до злочинців в будь-який момент, один з них і настав суботнього дня зимової пори року.

Коли авто Луї з’їхало зі швидкісної автостради під пасивний тиск багатоповерхівок навколо, його в черговий раз захопила величність побудованої людьми дорожної конструкції—знизу, з глибини перших поверхів будинків, на тридцять-сорок метрів нижче рівня автостради, вона виглядала сірою павутиною, що монополістичною професійністю сплела сітка міста, утворивши своєрідний залізо-бетонний щит.

Сніг завалював звичайні вулиці, до яких інтерес комунальних служб, в силу обставин, поступово зникав, адже їм вистачало роботи і з новим шляхом пересування, який вимагав для свого догляду майже всі людські і технічні ресурси.

Ще п’ятнадцять хвилин ручного управління в сірих лабіринтах окраїни Москви закінчились перед триметрової висоти брамою, поверх якої подвійним колом сколотились кільця колючої проволоки. Нерухомими, нависаючими на два метри поверх захисного паркану, стражами по другу сторону воріт стояли кулеметні вишки, але лише на одній із них ніс свою варту охоронець—закутавшись в бушлат зимової форми зі стоячим коміром, глибоко насунутою на очі й вуха шапкою і в товстих рукавицях. «Якби потрібно було скористатись зброєю, що прикипіла до спини бідолахи, то на це б пішло не менше хвилини аби він зняв тугонасаджений на перев’язь через плече автомат і спробував його комфортно перехопити за допомогою товстобрюхих рукавиць»- з жалістю подумав відвідувач.

Луї довелося двічі подати сигнал аби охоронець в башті його помітив, а тоді він щось крикнув униз і брама зі швидкістю черепахи почала відкриватись.

Ліворуч від водія, під самою вишкою стояла метало-пластикова будка на дві особи, де крізь запотівше скло на Луї дивились дві пари затравлених холодом очей, одна пара впізнала постійного відвідувача і, не виходячи з будки, хранитель виправної установи махнув водію щоб той проїжджав.

Чоловік зупинив машину перед центральним входом адміністрації колонії.

Коли Луї відчинив двері, то думка, самовпевнена думка щодо проходження тридцяти метрів, які розділяли авто й десяток сходів до входу, без верхнього одягу потрапила під шквал власного вичитання за тупість в такий мороз. Водій швидко дістав із заднього сидіння пальто й шарф і виліз з авто тільки після того як наглухо запечатав обросше салком тіло.

Елементарне планування будівлі у вигляді мережі паралельно-перпендикулярних коридорів вже з другого разу викарбувала в пам’яті Луї шлях до кімнати відвідувачів.

Неодноразові зустрічі пішаків департаменту виконання покарань викликали в Луї незрозумілу огиду, хоча ці люди стояли першою лінією оборони від небезпечних членів суспільства і забезпечували елементарний захист як Луї так і других щасливців, що знаходились по іншу сторону металевої барикади й не підпадали під щоденний огляд автоматного дула, та все ж подавити неприємні огидні коливання в голові чоловіку не вдалося. Незважаючи на суспільно-корисну роботу охоронців, на візитера все одно опускались кислі думки щодо моральності останніх.

Простора пуста кімната п’ять на п’ять метрів мала суцільну скляну куленепробивну вітрину замість стіни, за якою постійно чергувало двоє-троє охоронців, слідкуючи за порядком у кімнаті побачення.

Опустившись на металевий стілець, з протилежного боку через перепону столу стояв ще один такий. Всього в кімнаті розмістилось сім комплектів подібного роду меблів для комфортнішої зустрічі гостів полонених із самими злочинцями.

Через п’ять хвилин покачувань на двох ніжках стільця ввели посивівшу, стару не повіку, людину. Широка темно-синя зеківська форма полоненого висіла на ньому як на вішалці, сутулість, перші ознаки якої виникли років десять назад, стала ще яскравішою за місяць останнього разу відвідин.

Формальні, для даного полоненого, ланцюги ледь підйомною ношею звисали з рук і ніг чоловіка. Давно змирений з участю погляд кілька секунд неприкритою гіркотою накривав сидячого.

- Чому ти сам?- запитав Луї.- Де Женя?

- А ти не знаєш? З твоїм-то науковим потенціалом, пане наковець, можна було б здогадатися.- рідка отрута голосу різко контрастувала із сумним поглядом.

- Що сталося?- тихим байдужим тоном поцікавився Луї.

- Вмер Женя. Позавчора. Мабуть, ти не помічав який в нього був стан, коли виділяв свій дорогоцінний час для відвідин двох зеків. А я тобі скажу—в нього був рак спинного мозку. Ще на додачу туберкульоз кашлем з’їдав його легені.- Луї, незважаючи на кволий стан полоненого і ланцюги безпеки, подався назад, сморід прогнивших зубів співрозмовника навіть близько не стояв по огидності з його тоном і Карімов відчув перші нотки страху. Таке відчуття було в перший раз зустрічі, двадцять п’ять років назад, коли Антонов і Зимовцов тільки потрапили за ґрати.

- Ну що, задоволений, колега і друг? Ти маєш бути тут і ти маєш гнити в сирій камері, а не я і Женя. Ти зруйнував усе своїм поривом до слави і бажанням домінувати!..- крик полоненого обірвався гортанним кашлем, після якого він сплюнув кровавий згусток на підлогу поруч, хоча й знав, що за таку зневагу до приміщення колонії отримає кілька резинових зарядів від наглядачів за склом і, швидше за все, доведеться самому витерати червону пляму.- Чого ти сюди ходиш?- прохрипів Антонов.- Що ти пообіцяв чи дав цим падлам аби вони виводили мене до тебе силою? Тобі так приємно знущатись?..- останні слова прозвучали так тихо, що Карімов зрозумів їхню суть тільки після кількох секунд безвуччя і смислового співставлення.

- Ладно. Я, мабуть, піду. Дарма я прийшов.- Луї відчув таку важкість від почутого, що йому хотілося заплакати, сховатися і оточити себе лише люблячими приємними людьми… Яких ніколи не було… Тільки тепер він зрозумів наскільки сильно був прив’язаний до двох друзів-конкурентів, яких сам і затягнув у тюрму. Мабуть, саме із-за прив’язаності, яку Луї ніяк не міг собі раніше пояснити він і приходив до колег… колишніх колег.

Такого ніколи не було. Раніше, кожна зустріч проходило під гаслом емоційної насолоди від нервування й злості колишніх колег—тепер все інакше, візит не залишив нічого окрім невимовної, нездоланної пустоти й обридливість до самого себе.

Надмірна, під тиском темноти становища, швидкість авто Карімова кілька разів створила передаварійну ситуацію, нехтуючи простими правилами дорожнього руху на автостраді. Десяток ігнорованих від одного з підлеглих дзвінків ніяк не впливали на реакцію водія.

Лише вдома, забившись під покривало в темряві своєї спальні, чоловік відповів на дзвінок, тільки вже на домашній телефон.

Десятисантиметровий дисплей показував бородате обличчя якогось ботана, знайомість з яким Луї ніяк не міг пригадати.

- Що з вами, Луї? Чому ви в темноті? Я вас не бачу.- заворушився чоловік на екрані.

- Що таке?- грубо запитав Карімов.

- Тут просто жах. Я зараз в Києві, на Солом’янці, неподалік від нашого офісу—тут таке твориться, що просто…- бородач заткнувся із-за раптового вибуху позаду.

- Що сталось? Я запитав і хто ви взагалі такий?- дратовано кинув Луї, не розуміючи зляканий стан опонента.

- Я глава вашого відділу, Андрій Ігорович, ви що забули мене?- моментне здивування змінився ледь помітною за призмою страху образою.

- А, Андрій, вибач, я просто не впізнав тебе—настрій не той.- уже м’якше відповів Луї.- Що у вас там, тільки давай без емоцій.- чоловік на моніторі почав десь рухатися, адже фон за спиною із нагромадженої людьми вулиці переріс у цегляну стіну.

- Тут війна!- захекано сказав співрозмовник.- Справжня громадянська війна. Наш офіс, та й вся будівля над ним пішли на оформлення міських руїн. Тут скрізь вибухи і бійки! Позаду мене, по головній вулиці рухається незліченний натовп, який руйнує на своєму шляху усі державні установи, магазини, авто, все! Їм нічого не важливо!.. Вони нестримні, приїхали загони спецназовців—вони використовують резинові кулі, тут стільки крику! Це нестерпно!..- Луї не дав договорити емоційну тераду, адже все що треба він уже почув:

- Повертайся назад, збери всіх кого зможеш, більше нам там немає що робити, все, кінець!- вчений піднявся і по пам’яті в суцільній темряві вийщов зі спальні і вмикнув в коридорі світло, а тоді пішов у залу й включив телевізор, гортаючи канали з новинами аби натрапити на потрібну подію.

Ведучий «НТН» стояв на даху якоїсь багатоповерхівки і розповідав про небачені безпорядки, що творилися на вулицях Києва і десятків інших великих міст України—дрібних сіл та містечок поки не торкнулися міські коливання, але до цього йшло—обурення народу вийшло за всі створені урядом рамки.

Люди не хотіли воювати зі східним сусідом за якогось американського вискачку, який знову бажав отримати чорне золото. Ведучий повідомив про активацію російських військ на крайньому півдні країни—Севастополь оголосив себе частиною Російської Федерації, за ним в межах двох годин, потягнулися міста всього кримського півострова. Ті області які межували з кримом наситились військовими і правоохоронцями, які намагалися прорватися в самопроголошені міста, але населення бурхливо протидіяло. На екрані один за одним мелькали кадри різних місць, де тіла обох сторін неприбраними грудами оточували пусті вулиці, після цього почали показувати висадження російського десанту в Севастополі і поодинокі відлякуючі залпи зеніток бойових кораблів російського флоту по військових літаках України…

Карімов переключив телевізор на інший канал—і якийсь стародавній вестерн театральною стріляниною захопив свідомість вченого.


…


Наступний робочий день після конфлікту з коханою щодо машини завалив становище хлопця масовим відвідуванням чергової групи туристів—«Сонячний Бриз» для них став чимось оригінальним і екзотичним, тим публічним закладом який відповідав духу острова—збиваючий з ніг краєвид як основа, суміш розкоші оздоблення і теплі тона комфорту привертали все більшу кількість клієнтів. З однієї сторони це вивернулось у захоплення й позбавлення хлопця від бездільного нудьгування, але після проведення кількох годин в режимі «бджілка» всі позитивні, щодо кількості, думки зникли, як еротичний сон під ранок, проснувшись від якого гадаєш, що пам’ятатимеш його весь день, але як тільки вертикальне положення взяло верх над ситуацією—від картинки сну не залишається навіть мазка.