Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 75.7kb.
- Хороший лідер є найкращим, коли люди не помічають, що він їх веде, 114.53kb.
- Лекція для батьків Тема: Роль, 53.33kb.
- Роберт кох – один із основоположників медичної біології”, 54.36kb.
- Щоб вона не усвідомлювала жодної духовної небезпеки (особливо орієнтальної І окультної)., 51.85kb.
- Навчальні програми містять короткий, тезовий виклад головних розділів І тем курсу., 33.97kb.
- Облік та пошук пам'яток архітектури та містобудування, 85.53kb.
- Назва реферату: Доля рідної мови доля України Розділ, 73.9kb.
- Реферат на тему: Плавання Джеймса Кука, 63.71kb.
- Всеукраїнського конкурсу-захисту, 304.02kb.
- Ну, що ж, гості дорогі, я готовий. Справа за вами. Вам треба сходити в туалет перед дорогою і ще разок подивитись на сонячне світло, бо побачете його не раніше ніж через дванадцять-п’ятнадцять годин!- усміхнено підбадьорив водій.- Якщо справи підуть зовсім худо, ну в туалет по-великому, тошнота й так далі, то ось рація, але вона дається не для пустих розмов. Тому перед тим як щось попросити—необхідно подати потрійний звуковий сигнал, ніби якісь перешкоди, і якщо ми ніде не стоятимемо на кордоні чи ще щось в такому дусі, то я сам зв’яжуся.- настановливо закінчив водій.
Після виконання порад-обов’язків, наголошених Антоном настав час відвідати VIP-ложе в груді передач.
- Я вперше везу таким шляхом людей в Україну, а не за її межі—дивно.- посміхнувся вшофер,- О, ледь не забув,- затарабанив Антон, коли дитина і чоловік уже були в сітці,- А що з машиною? Вона так і залишиться тут?- після позитивного кивка Макса він добавив,- А можна її забрати собі? У мене є гарний знайомий, який знайде застосування цій красуні у своєму гаражі по розборці металевих богинь.
- Роби що хочеш, аби тільки довіз нас швидше додому.- махнув рукою Макс.
- Добре, без питань, уже виїжджаємо.- закриваючи останній клаптик світла подвійним шаром коробок сказав Антон.
Перші десять годин під покровом сну втомленого тіла, пройшли просто ідеально. Правда, двічі, Макс прокидався від якогось жаху, і як вияснив чоловік пізніше—це було результатом інстинктивної реакції організму на больовий подразник, яким стало плече нелегала, на яке той, мимоволі перевертався увісні. Адріану не залишалося іншого вибору як дублювати поведінку свого нового наглядача.
Через годину, за стодвадцять хвилин до встановленої межі виходу на повітря, Макс не витримав із-за ниючого плеча і подав сигнал звернення до людини, що комфортно сиділа за три метри від нього.
Східна частина вже подавала перші ознаки поспішаючого сонця. Охолоджене за ніч повітря холодним душем накинулося на липке від поту тіло, в очах стало ясніше від частих глибоких вдихів-видихів. Хоч у сітці й існувала імпровізована вентиляція, що полягала у вузькому отворі, який діставав даху авто з відкритим люком, але цього було недостатньо, катастрофічно недостатньо.
- Ми багато проїхали?- поцікавився Макс.
- Нормально, як для першого ривка. Ми зараз в Німеччині, проїхали третю її частину.- юуденно відповів Антон.
- А хіба це не північніше нашого напрямку? Ми ж робимо крюк.- просвітив шкільними знаннями географії Макс.
- В таких випадках я відповідаю, що водій я і сам вибираю маршрут, але так як ви гості шановані, то відповім. Справа в тому, що коли ми їдемо цим шляхом, то проїжджаємо лише дві країни—Німеччину і Польщу, і тут з прикорднонниками у мене все відносно добре, але якщо все проходить без особливої наглості з мого боку, вони вміють закривати очі євриками. Можна поїхати через Австрію, Словакію і шматочок Польщі, але там справи з налагодженням контакту не відзначаються позитивністю. Також є варіант зі Словенією, Хорватією і Венгрією, але проблема та ж, що й в попередньому маршруті.- терпляче пояснював водій, адже обговорювати проблему пересування з посторонніми, а тим більше пасажирами він любив найменше.
- Ясно.- ображаючись на відсутність самостійного здогадування такої очевидної поведінки, Макс вирішив помовчати.
- Нам цих кілька виграних годин нічого не дадуть, лише накличуть неприємностей, тому розслабтеся й спробуйте не думати про дискомфорт. Ти як, малюк?- на італійській, змінивши адресата, поцікавився Антон.
- Нормально, тільки жарко, як на кухні мого притулку. А нам ще довго їхати?- радий що з ним заговорили, відкрито відповів малюк.
- Пару днів. Потерпи, ти ж мужик.-із симульованим постукуванням по дитячих плечах підбадорював водій. Ну, що ж, ще годинку можете подихати нормально і розімняти занімівше тіло. А я поки посплю.
- Антон?- вагаючись зі своїм проханням окликнув водія Макс.
- Да.- все ще дивлячись на малого відгукнувся водій.
- Можеш допомогти з плечем? А то я не доїду—біль нестерпний.
- А я вже думав що ти не звернешся.- з батьківською усмішкою щодо однолітка приступив до огляду руки шофер.- Ти пальцями ворушити можеш?
- Я й рукою ворушити можу.- Макс зігнув кінцівку в лікті, але не більше.- щось заважає в суглобі, таке враження, що рука тримається на самих м’язах і сухожиллях.
- Зрозуміло. Це в тебе, швидше за все вилетів плечовий суглоб. Його можна вправити, але професійне втручання, я думаю, все одно буде необхідним. Зараз я тобі спробую його вправити на місце, це допоможе, на деякий час.-добавив Антон і різко надавив правою рукою на плече пасажира, а лівою з усієї сили сминкув праву руку постраждалого вгору, тримаючи її вище ліктя, з невеликим поступальним рухом по кругу проти часової стрілки.
Болюча гримаса від неочікуваності і нездорових відчуттів ледь не переросла в удар ліктем лівою кінцівкою. В плечі прострелив такий же звук як і при ударі об двері. Змін в стані не відбулося і, зігнувши пряму культури словесними нечистотами, Макс з розгону стукнув ногою в заднє колесо машини.
- Операція пройшла успішно—пацієнт буде жити.- заливаючись реготанням констатував водій.- Ти не помітив, що коли висмикував свою лапу, то вона піднялася вище грудей і зігнулася не лише в лікті, тут і плече брало участь.- все ще крізь призму сміху пояснював Антон.
Години відпочинку на свіжому повітрі як і не було, після руху в собачій конурі протягом чергових трьох пунктиків маленької стрілки на годиннику Макса.
Плече ніби приступило до роботи, з полегшенням залишивши тимчасовий бойкот. Малюк був охоплений відеогрою, тому часті нарікання на бажання побігати залишалися поза увагою.
Друга пара батарейок уже додихала і Макс попросив при нагоді закупити ще кілька комплектів, адже розраховувати на ті, що ще спочивали в магазинній плівці, на довго не доводилось.
Постійна напівтемрява, кволе повітря в комірці, справляння туалетної нужди в баклаху і горизонтальне положення як основний тип пересування почали виганяти переконливість у правильності обраної ідеї.
Лише годинник давав орієнтир у порі доби. Маленька стрілка ледь доповзла до чотирьох годин вечора—«майже доба в дорозі, уже пора робити наступний привал, а то так можна стати паралізованим», мінімальні фізичні вправи для розганняння крові по тілі давали небагато користі, навпаки, після віджимання і прокачування пресу дихати ставало ще важче. Внутрішня атмосфера сітки давила своєю тяжкістю, рівень вуглекислого газу зашкалював—пасивна робота вентиляції не спасала. Вологість встановилась настільки високо, що її можна було відчути рукою, так як при ранковому тумані біля великої річки.
Одяг ще двадцять годин назад забув про відчуття сухості, тому тіло постійно чухалося і примусити себе заснути, коли кожних тридцять секунд треба застосовувати власні пальці для нещадного чесання або допомогу малого у важко доступних місцях на спині, не дозволялось. Волосся зализалося, колишнього їжачка як і не було. Білизна ревнивою коханкою обліпила геніталії і здавалось, що після такої затяжної сауни, чоловічий інструмент перетвориться у варені непотрібні побрикушки…
Нарешті, довгоочікуване відчинення дверей. Холодний потік пронирливим котом заскочив у нірку людей. Навіть останні відблиски зникнувшого світила на хвилину осліпили чуттєві очі. Ноги стали ватними, тому довелося кілька хвилин посидіти аби звикнути хоч до якоїсь подоби вертикального положення.
- Ми за п’ятнадцять кілометрів від німецько-польського кордону. Бачу, ви трохи заморилися і покупатися б вам не завадило. Але це все поправляється.- усміхаючись запевнив водій.
- Надіюсь, що так…І давай ми подихаємо більше годинки, а то ти привезеш мій труп. Та й малюк ледь витримує, постійно плаче і скаржиться (такий наклеп Адріан домовився прийняти заради спільної вигоди, адже йому справді хотілося подихати нормально і трохи побігати, але щодо плачу й постійних скарг, то це вже був перебор—краще помучитися й бути вільним від життя притулку, аніж терпіти його тортурні будні).
- У вас буде час нормально відпочити—мені треба годин шість-сім поспати, а то я вас зараз завезу…- із сарказмом замнявся Антон,- На той світ, коли засну.- сам водій і посміявся над власним гумором темного забарвлення.- Але далеко не заходьте, ще заблукаєте.
- А де ми?- зірвав інтерес Макс.
- На одній з лісових доріг, це в трьох кілометрах від шосе. Ліс тут глибокий, тому не раджу далеко заходити.- застеріг водій.
- А як щодо обмивання? Ти щось про нього згадував як ми тільки вилізли.
- Ах да…- Антон витягнув дві п’ятилітрові баклаги, такі які він дав у середину сітки, з водою,- Вона правда тепла, але чиста. Ось мило й полотенце. І ще—я купив вам одяг, коли ми проїжджали біля одного з універсальних магазинчиків при дорозі, не «Gucci», але чистий і комфортний і ще святкова вечеря з напівфабрикатних супчиків, залиєте кип’ятком із термосу і бутерброди з шинкою—цього вистачить щоб втамувати голод.
- Велике спасибі, це саме те що нам треба.- висловився за двох Макс.
- Добре відпочиньте, ах да, ви й так відпочивали…- сміючись згадав водій.
- А що таке?- не зрозумів гумору старший пасажир.
- Коли я прокинуся і ми двинемося далі—треба буде вам кілька кілометрів пройтись пішком, якраз чудова нагода щоб розімняти ноги, а?- з тим же усміхненим обличчям по-доброму знущався Антон.
- Що це значить? Про це не було ніякої мови.- насторожився Макс.
- Треба перейти кордон, через річку, вона неглибока, максимум по шию і метрів тридцять шириною.
- Не зрозумів.- з гнівними нотками процідив Макс.
- Я підвезу вас до самої річки однією з цих лісових доріг,- тим же безпечним голосом продовжував водій,- А тоді вернуся назад на шосе і проїду кордон без вас. Ви й не вспієте за мною засумувати, як я буду чекати вас з іншого боку. Коли будемо біля річки розповім орієнтири, якими доведеться керуватись при доланні кордону.- безпечно пояснив Антон.
- Чому ми не можемо проїхати як раніше?
- Тому що ці ублюдки ходять з собками, а ваш здоровий запах в машині вони відчують на раз-два, а ще вони перевіряють кожну машину—не треба випробовувати долю, зробимо так як я прошу.- «примусово просиш»- подумав Макс, але думку залишив при собі—не час для демонстрації характеру.
Сім годин сну закінчилися біля півночі. Антон з бадьорим настроєм розбудив двох постояльців свого мікроавтобуса, що зручно розмістилися біля машини зі сторони пасажира на витягутому з сітки матрасі—краще відчувати свіжу прохолоду літньої ночі, ніж теплу вологу середини транспортної залізяки. Тому, скрутившись синхронними калачиками, пасажири спали під відкритим небом. Щира усмішка водія, призначена для самого себе, остаточно вигнала залишки дрімоти, тому він прийнявся виганяти цю напасть і зі сплячих.
Смачно позіхаючи, обидва соньки безпечно дивилися на водія, «з таким сном,- підкреслив для себе Антон,- їх можна було б брати голими руками і ще й лише за допомогою шпани…»
- Так, виспались? Тепер до власної свободи.- налаштував настрій пасажирів водій,- Запихайте назад своє ліжко і готуйтесь до розваг.
- А як це ми підемо на ніч дивлячись?- виразив своє занепокоєння Макс.
- Там все добре, хвилюватися немає за що. На місці я розповім все, що треба знати—я ж уже це казав.
Більше питань не було. Макс з малим їхали на одному пасажирському сидінні біля Антона.
Непроглядна чорнота ночі відкривала свої таємниці лише при допиті ксенонових фар авто. Місяць, що вирішив показати усю свою яскраву повноту, навіть при закликі зірок не зміг пробити хоч промінь крізь завісу дерев.
«Йти в такій глушині, через річку, хай навіть неглибоку—тупо.»
Двадцяти хвилинна екскурсія закінчилась і дует уже вислуховував розпорядження водія, який впершу чергу вручив ліхтарь для підводного плавання, мотивувавши це тим, що звичайний би здох при потраплянні на нього води.
Настанови закінчились, обумовлене місце зустрічі знаходтлось за п’ять кілометрів далі, в гущі лісу, водій вже розвернувся йти, але Макс вирішив ще запитати їхнє місце знаходження, на всяк випадок.
- Ми за сім кілометрів від Франкфурта, це прикордонне місто.
- І ще одне,- Макс помітив, що його «і ще одне» стало досить часто злітати з вуст, але поки воно було потрібним, то чоловік стримувати його не збирався,- Якщо ти нас не зустрінеш, або зустрінеш невчасно, або навіть коли ми самі загубимося із-за моєї дурості—винним будеш ти. І я не такий добрий, яким здаюся тут…
- Знаю.- обірвав Антон,- Тому й панькаюся з вами так відповідально.
- Ладно. Надіюся ми зрозуміли один одного так, як треба.- Адріан захопливо спостерігав, задерши голову догори, як його вожатий серйозно, з байдужим морозом в голосі (який для чотирирічного розуміння виступав у вигляді безстрашшя свого наглядача) розмовляв з іншим чоловіком. «От би й самому так вміти…»—але ривок за руку вирвав малого з мрійливого стану і потягнув у сторону води.
Накинувши нейлонову ручку від фонаря собі на шию, Макс взяв малюка на руки, але тоді перекинув його вагу на праву руку, тоді взяв перед собою, як наречену—всі його фігури вищого пілотажу були некомфортними і не дозволяли триматися за канат, що занурився на десять сантиметрів під воду, світити ліхтарем та ще й тримати хлопчика.
- А може я вам сяду на шию?- запропонував Адріан.
- Ти й так у мене на шиї вже другий день…Але ідея нормальна.- погодився Макс,- Тільки не вздумай нікому казати про твою розвагу на моїх плечах.- із дилетантсько серйозним тоном, аби Адріан уловив елемент жарту, сказав Макс.
- Мовчу як рибка.- підіграв хлопчик.
- Ага, як жабка. Залазь на шию і тримайся за голову… Та ні, не дави на шию—ти ж мене задушиш ще до середини цієї калюжі.- поправив у себе на плечах Макс.
Вмостившись як слід, гігантська (здалека) істота зайшла в ліниву воду, що дітавала до пояса з великою натугою.
Канат як струна побринькував у гущі сонної річки, яка, вже після перших п’яти метрів, діставала до грудей Макса і обмочила кросівки пацана. Але тому було все одно—він ніколи не відчував нічого подібного, лише бачив у фільмах, тому головешка, як у ДАІшніка, крутилася в різні боки. Марні спроби Адріана розгледіти хоч щось за межами дії ліхтаря ніяк не притупляли його ентузіазму.
- А тут є акули?- після обережного подолання більшої половини річки запитав хлопчак.
- Ти б ще за крокодилів запитав або за лева. Немає тут нічого. А…- всплеск води прикрив голосне вимовляння першої букви алфавіту.
- Блін!..Що це за херня?!?- намокший з головою викрадач не зміг стримати пориву нецензурщини.
Після наступання на якусь сонну рибину, що зарилася між камнями, Макс з усього розмаху бахнувся у товщу річки. Малюк з таким же криком, але з іншої причини—від страху, що напала акула, також окунувся з головою. Вчепившись за шию із-за спини, дяді-наглядачу, підганяючи відкритим проявом жаху, малюк прямо вплинув на швидкість Макса, який, після того як вони вилізли, ще хвилин п’ять сміявся із-за свого піддавання на провокацію дуету з риби й малого.
Проточна вода обдала достатньою порцією холоду, зуби, вибиваючи степ, в такт внутрішньому тремтінню, не давали нічого сказати хвилин з десять. Але, в різнобій підпригуючи один навколо одного, два мандрівника продиралися через рідкий чагарник, адже дерева мали високі крони і знизу шлях перекривали тільки сухі гілки й поодинокі кущі.
Здалеку, аби хтось спостерігав за двома людьми, дует виглядав божевільним, а рух—позбавлений будь-якого змісту, адже голосні кружляння наволо своєї осі, як шамани індійських племен, і притоптування ніяк не збігалися з тим стереотипом, який існував щодо поводження нелегалів на кордоні двох країн.
Як пояснив Антон, прикордонники тут ліниві, і вночі не роблять обходу, а як що й вирішують пройтися, то навряд заходять далі двох-трьох кілометрів від свого поста, саме цим і користувалися бажаючі пошукати пригод на свою задницю.
Відразу після виходу на протилежний берег, чоловік, і навіть малий, помітили яскраві білі позначки, в корнях дерев—це була краска, яку використовували вздовж доріг, для позначення їхніх меж, вона люб’язно виконувала свій обов’язок по відбиванню світла. В результаті, шлях до пункту призначення вже на тринадцять хвилин скоротився.
Безтолкові прижки й імітація гри без правил зігріли два типи крові—малолітньої дитини й особи з незначним перевалюванням за екватор життя.
Звуки нічного життя лісу стали для обох його відвідувачів дивиною, тому тотожні інстинктивні присідання від прольотів сови або кажана неодноразово безсистемно повторювались. Кожна тінь давала рясну підставу для уяви створити об’єкт страху на будь-який смак.
Позначений фарбою коридор тримався по можливості прямо, лише двічі доводилося відхилятися від заданого курсу із-за пагорба і якоїсь ями в сім-вісім метрів діаметром («може тут колись впав снаряд?»).
Хлопчик, аргументуючи прохання непередаваним страхом, вдруге забрався Максу на плечі.
Поки крокували по території лісу чоловік встиг вдосталь переконатися у своїй нікчемній фізичній підготовці—ну скільки ж тут йти? Та ще й груз на плечах не перевалює за двадцятикілограмову відмітку…М-да. Самонадіяність, як це часто буває, на свої колишні вміння, ще довго переслідує хазяїна, який, аби нерозчаровувати своє глибоке поважне ставлення до себе, не зважає на ледь помітний жирок (спочатку), а тоді й на гарний мозоль з жиру. «Отак і я зараз, ледь пересуваю ноги, виправдовуючи себе добовим перебуванням в горизонтальному положенні. Та кого це врятує—слабак блін, лише пістолет, виходить, може давати впевненість.»- вирішив Макс.
Думки ще свіжим репортажем сипали совість чоловіка, коли він розібрав, що перед ним прикордонна сітка, по обидва боки якої розкидані клубки колючої проволоки. Вона висіла і поверх сітки.
Антон казав, що десь має лежати шмат мотузки з позначеним білою, вимоченою у світловідбиваючу фарбу, стрічкою кінцем.
Так і було. Біла стрічка валялася за два метри від кільця колючого сторожа. Макс потягнув на себе цю стрічку і дістав мотузку, яка прив’язалась до одного з кілець і відтягнула його назад—це для того, аби «дорогі нелегали бодай не пошкодилися», пригадав слова водія викрадач. Коли два тіла з легкістю, на яку розраховувалась примітивна конструкція, подолали перший бар’єр—питання з триметровою сіткою зникло, так як і з побратимом, що стояв першим—у огорожі замаскувалась непомітна на перший погляд рвана щіпцями дирка, яка, після пропуску потрібних їй осіб, безслідно зводила свої обірвані кінці назад.
Через двадцять хвилин від сітчастого паркану, в домовленому місці, чекав Антон. І, самодовольно усміхаючись, привітливо махав рукою, вказуючи на своє місце перебування, так, ніби його ще не помітили.
- Ну, як дісталися?- відразу ж поцікавився водій.
- Просто супер! Нічна розвага—крутіше будь-якого атракціону.- «весело» відповів Макс,- Тепер весь час мріятиму про те, аби пошвидше з’явилися внуки, щоб розповісти про таку надзвичайну пригоду.- промовою випалив розгніваний Макс, але з іншого боку—його не надули, так як він підозрював.
- У тебе є телефон?- знову порушив лісову тишу Макс.
- Ти що, зібрався телефонувати на рахунок потенційних онуків?- з тою ж саркастичною ноткою, ніби не чувши попередніх слів, запитав Антон.
- Ага. Щось в тебе багато сміливості. Ти так не думаєш?- погрозливо прошипів Макс,- Пора вже б подумати про довжину свого язика.
- Добре-добре. Перегнув, вибач.- без попередніх радісних емоцій виправив ситуацію водій, спостерігаючи за білим від гніву й проціджуванням крізь зуби слів Максима.- Так, телефон є.
- А камера в нього є?- Антон чуть знову не зірвався на сарказм, але вирішив не випробовувати долю і просто позитивно махнув головою.
- Давай сюди.
Але, після нульових спроб щось побачити крізь об’єктив двохмегапиксельної камери в нічній млі, навіть під пристальним поглядом фар від машини, Макс віддав телефон назад.
- Ні, він не підходить.- і, подумавши кілька секунд, добавив,- Так ми їдемо чи всю ніч тут провтикаємо?
Уже перед самим зникненням у норі машини чоловік і хлопчик витерлись невеликим полотенцем для рук, що було в Антона, і перевдягнулись у невипраний, але сухий, одяг, що був до цього.
Триденні тортури подорожування на велике полегшення пасажирів сітки закінчилось. Українське місто зустріло з пейзажем багатоповерхівки, облупленої і не дуже привабливої, але її краса полягала в іншому—вона стала першим побаченим об’єктом, після вимученого пересування, у потрібній країні. Два втомлених, але задоволених тіла солодко потягувались на одній з трьох лавочок, що стояли біля будинку в якому проживав Антон, кістки з насолодженням хрустіли, а погляд ще боязко, з притупленою різкістю, дивився на залите сонцем подвір’я.
Вигляд у пасажирів був далеким від нормального і навіть від прийнятного. Запавші очі, кволі рухи і невпевнене пристосування вестибулярного апарату до вертикалі залишали бажати кращого.
- Так буває завжди в перший раз.- Антон зовнішньо нічим не відрізнявся, але голос був бадьорим, а стійка на ногах жорсткіша, а усмішка прилипалою сиділа на обличчі, не звертаючи уваги на німий протест своїх подорожніх.
- Да-а. Двохтижневий тур по Європі нервово палить у куточку, порівняно з такою розвагою. Обов’язково буду радити своїм друзям—як надзвичайну пригоду, з нічними вилазками і триденною сауною. Що може бути краще?- уже сміючись над тим що сталося, прокоментував Макс.
- О, а ти вже оживаєш—це добре. Мабуть також і не забув, що ще не вистачає трохи грошей у моїх кишенях.- підморгнувши видав Антон.
- Так-так. Зараз.- Макс поліз назад в сітку, хоча це було дуже важко психологічно, якби хтось попросив або наказав залізти в ню ще хоч на пів-години, то можливість того, що цей жартівник отримав би реанімаційне ложе поза чергою—перевищували усі максимальні ставки. Застояне, просочене потом повітря, ще з липким від лежання на ньому матрасі, на який знову довелося спертися, тільки, правда, однією рукою, незатертим спогадом опустилось на свідомість. Швидкий обшук правого дальнього кутка під матрасом дав свій восьмитисячний результат у пакеті з під яблук. Макс виліз з авто швидше ніж подумав про те аби це зробити. Реабілітаційний глибокий ковток повітря із незначним затриманням його у легенях, так як це робили планокури, для більшого ефекту і Макс уже протягував обіцяні гроші старому, але не дуже доброму знайомому, хоча зараз, це ставлення можна було б замінити—чоловік він хороший, хоч і з довгим язиком.