Geum.ru

Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   28

Перед стіною, фронтом до відвідувачів кабінету, вмостився важкий різьблений з того ж червоного забарвлення матеріалу стіл, з телефоном на ньому, канцелярським набором і двома папками бумаг, зміст однієї з них був викритий і розкиданий трьома листками біля краю столешні на стороні господара. Навпроти стояв стілець з тої ж сім’ї виробництва, що й старше по статусу крісло, одиноко повернуте в сторону запасого входу—праворуч від стола; зі сторони гостя непримітно красувалися невеликі двері, їхні пази були професійно підігнані під основу стіни і лише придивившись, проглядалася дрібна гачкоподібна ручка.

До пари, на тому ж місці, але з протилежного боку столу, майже на всю висоту двох з половиною метрів зросту кімнати ніс постійний караул шкафчик для бумаг, не поступаючись кольором ні одній з поверхонь, якої стосувалися натуральні матеріали. На верхній полиці за скляними дверцятами напів-кругом вистроїлись кілька пляшок колекційного зігріваючого напою.

За метр від шкафа, спиною до великих, закритих важкими бархатними занавісками, вікон стояв класичний в таких домашніх кабінетах диван, в унісон кріслу біля столу.

Молодий власник феніксової імперії уже встав зі свого бордового глибокого (на якому й спати можна було) шкіряного крісла і поспішним, але не настільки, щоб помічались інші, окрім поваги й радості зустрічі, відчуття.

Двосторонньо переконавшись у знанні протилежної сторони інтернаціональної мови, потенційні партнери сіли за стіл закритих переговорів.

- Ви, мабуть, уже знаєте моє ім’я. Але все ж представлюсь знову. Мене звуть Тарас Володимирович Комаров.- почав власник кабінету.

Кілька підлеглих етикету фраз і розмова почала набирати потрібні обом сторонам оберти і напрямок, хоча звикати до чистої з аристократичними акцентами англійської, після зруйнованих словникових закінчень секретаря, Чату довелося кілька хвилин.


…


Дзвінок вищестоящого керівництва щодо замітання слідів був логічним і загальноприйнятим в усіх організаціях прикритого типу і заради їхньої цілісності й подальшого функціонування доводилося жертвувати всім. Люди ж взагалі не вважалися проблемою, навіть хороші, вірні й віддані ідеї люди—зверху вважали, що їх краще замінити. Взяти нових, навчати, розповідати по сто раз пройдене—це ж додатковий головний біль і час, якого й так не вистачало, а ті, яких замінили вже все це вміли й знали і як особистості були прийнятними, але ж ці установлені невідомими «чистюлями» кодекси забирали життя не одного достойного «робітника».

Етен Васкес сидів у кабінеті своєї заміської резиденції, з новобранцями під дверима, що чекали, коли їхній теперішній хазяїн дозволить собі їх впустити. Але босу Каракаського угрупування було не до кількох безбашних шматків м’яса, що хтіли пригод сучасного життя з можливістю розпускати кулаки—безмозгих вистачало біля кожного кутка вулиці, які не знали де діти свою нестримну молоду енергії за яку ще б давали пристойні гроші. А в результаті, не отримуюючи геніальної пропозиції просто з неба, молодняк шурував по не дуже стійких рейсах кримінального світу, роздоріжжя яких приводило в могилу або в колонію суворого режиму, з правом виходу лише із сивою головою, туберкульозом, кілька разів порваним задом і коли в ровесників на волі уже є діти, що навчаються в коледжах…

«Ех, Пітер…Пітер Уфо.»

Всупереч сказаного вгорі, Етен ризикнув притримати в запасі одну корисну, розумну і основне—віддану людинку.

Пітер зі своєю дівчинкою не стали удобренням якоїсь заміської ділянки на узбіччі малоактивних доріг.

Ризикуючи і власною головою, Васкес відправив парочку на Кіпр—із штучними паспортами, штучність яких полягала лише в надзвичайно зжатих строках виконання і таємничості, ідентичність зі справжніми складала сто відсотків. Жертвуючи потенційним новим автомобілем, бос перекинув своєму підлеглому на один із банківських рахунків курортного острову суму вдячності за виконану роботу.

Шістнадцятитисячне місто Пафос на південному побережжі якнайкраще відповідало несказаним вимогам молодят.

Про дику доброту Васкеса знав лише водій Ерс, який також був однією з проблем, суть якої радило прибрати керівництво самого Васкеса. Ерс теж залишився живим, з іншим іменем—для формальності та з мініатюрними зовнішніми видозмінами (бородка і довше чорного кольору волосся)—для надійності.


Півтора місяця на білосніжному, з незначними примісами жовтизни, пляжі почали набридати.

Біля десяти тисяч спустилося в круговерті розваг, і якби не наполегливість Еріки, то на тотальний відпочинок пішов би весь заробіток Уфо.

Васкес сказав, що хлопець може стати потрібним в будь-який момент, але строк моменту міг настати через тиждень або, навіть, і через п’ять років. Тому грунтовна розмова щодо раціональності використовуваних коштів і підшукуванню стабільного заробітку пройшла з відміткою «відмінно».

Залишившись на одинці, з слабоалкогольним напоєм на просіяному крізь сито пляжі, де на всезагальний огляд виставлялися незліченна кількість молодих засмаглих жіночих тіл, Пітер увімкнув уже призабуту функцію мозку—«думати».

Схованка від жагучого, наближеного до екваторіальної безжалісності, сонця під кокосовими пальмами на дерев’яному лежаку приватного шматка відпочинку не сприяла інтелектуальній завзятості. Лазурне море рідким склом пестило гігантський матрас з піску. Ніжний, прохолодний вітер легким бризом з мінералами наповнював легені «роботяги». В’ялий погляд по горизонту кількох кілометрів одинакового раю під тоталітарним примусом «ТРЕБА», починав оживати колишніми проблисками чіпкості.

Поставлена Ерікою проблема, підсилена кількома логічними умовиводами, дійсно намалювала крапку у марнотрацтві—жити в готелі, відпочивати у найшикарніших клубах із взводом коктейлів, один із яких коштував як ящик пива в супермаркеті, кататися на приватних яхтах—занадто жирно для середньостатистичного тиску електронного рахунку: «Еріка права, треба зайнятись власним облаштуванням.»

На протилежність величині міста, роботи у ньому вистачало, адже курортний сезон тривав весь рік, зазиваючи товстосумих відпочиваючих.

Місцева щоденна газета з необхідними вакансіями налічували п’ятнадцять оголошень що найбільш близько наблизились до вимог хлопця.

Зміна чотиризіркового готелю на знімання кімнатки в окраїнах Пафоса, що глибше в’їдалися всередину острова пройшла не під душевним, як було раніше, умиротворенням, зате з радістю для економії, виживших після цілковитого знищення, грошей.

Триденні прогулянки по запланованих п’ятнадцяти точках відгукнулися успіхом лише на тринадцятому оголошенні—всі попередні власники ресторанчиків і фаст-фудів вимагали багато роботи і мало плати за ню, а в останньому (для себе) Пітер знайшов найбільш гармонійне поєднання робочого дня і готівкового еквіваленту затраченим зусиллям—і втілилось це в ресторані «Сонячний Бриз», що компактними двома поверхами розташувався на крайній південній точці міста з десятьма годинами праці на добу і тридцятьма американськими Франклінами в кінці місяця (для початку і без премії).

Правда, на добирання в невеликому містечку йшла ціла година, що ніяк не міг зрозуміти хлопець, але умови його влаштовували і наступний—четвертий (після півторамісячного відпочинку) день, став робочим.

Його зміна починалася у вісім годин ранку і закінчувалася в шість—такий жест з боку адміністрації закладу дався завдяки напористості і штучного розігрування драми із багатодітною сім’єю, де Пітер ніби виступав старшим і на якому, окрім заробітку, лежав обов’язок виховання двох братиків, сестрички і хворої шизофринією матусі.

- Як пройшов перший робочий день?- поцікавилася Еріка.

- Просто фантастично—неважко і цікаво. Спостерігав за мажорчиками, любувався морем і навіть годинку позагоряв на балкончику ресторану.- Пітер зробив важний вигляд бувалого працівника і Еріка подарувала коханому фірмову, призначену лише йому, посмішку.

- Ти й сам корчив із себе мажорчика і тільки парочку днів назад, після нотацій невідомо кого,- Еріка поводила поглядом по стелі, ніби шукаючи персону, про яку говорила,- Ти став повертатися в русло. Ага. Не треба ніяких подяк, да, я в тебе така умнічка…- її добро-саркастичний тон обірвався поцілунком.- Я ще ж не договорила…- з ускладненим диханням проговорила дівчинка.

- Немає про що там говорити.- витягнувши голову коханої на відстань ліктів, Пітер чіплявся до неї її міцними обіймами за свою талію,- У мене для тебе сюрприз.- вивільнившись від приємних обіймів, Уфо взяв Еріку за руку і повів на вихід з однокімнатної квартирки.

Маршрутка, що з відомим лише її водію періодом курсування, після тридцяти хвилин очікувань, намалювалася на зупинці і парочка зайняла останні місця, щоб максимальніше усамітнитись у напів-пустій машині.

Поцілунки і щасливі обійми домінували не більше сорока хвилин. Ще п’ятнадцять хвилин підстрибуючого ходіння за ручку, яке породжувала Еріка довели до початку набережної, межею якій стала перукарня, якийсь продуктовий магазинчик, житловий будинок і ще якісь будівлі увагу на які закохані вже не звертали.

Між перукарнею і десятиповерховим будинком, невинним пробілом в суцільному сірому тексті споруд майорів тридцяти-сорока метровий вихід до моря, що з плавними насипами блідо-золотого цукру на асфальт по периметру будівель, відкривав кругозір лимонного пляжу з рамками пальмового бархату з одного боку і бірюзи моря з іншого.

Пітер зупинив дівчину і витягнув із карману бріджів червону шовкову пов’язку.

Еріці, після п’яти хвилин ходіння по прохолодному вечірньому наповненні пустелі, не залишалось нічого іншого як рахувати кроки, адже питання, які кулеметною чергою засипали коханого, бронею танка, у вигляді мовчанки Пітера, залишились невідреагованими.

Дівчина нарахувала шістсот тридцять сім кроків, коли її половинка зкомандував зупинитись і повернув праворуч. Очі, після майже десяти хвилин темряви, знову зажмурились від побаченого. Крізь щілини долоні, після десятка змигувань, Еріка знову розбирала навколишній краєвид.

Кров’яний по краях, розпечений до ядовито-жовтого, ніби метал коваля висунутий з горнила після надмірного там перебування, ідеальний диск багряними мазками розпалив рідкісні смужки колись білих хмаринок, що в шкоду собі не встигли задертися повище, аби врятуватися від пожару заходячого світила. На горизонті, чорним силуетом одновимірного дитячого малюнку, красувався величезний насправді, а з відстані спостерігачів не більше величини вказівного пальця, корабель.

Поодинокі чайки робили традиційний хаотичний обліт прибережних володінь; ще рідкіснішими були появи людських створінь на безкрайому, для ока, пляжі двадцятиметрової ширини.

- Це і все?- веселим, але з нотками розчарування голосом запитала Еріка.- Ми ж такий вигляд бачили щодня протягом нашого перебування тут…

- Він тобі не подобається?- серйозним тоном пеербив Пітер.

- Ні, вибач, що так відреагувала…- Еріка повернулася спиною до заходу сонця,- Просто я хотіла побути з тобою вдвох, випити вина, приготувати щось смачненьке і просто відсвяткувати твій перший робочий день…- розкаяний вигляд коханої відразу пом’якшив тон Пітера.

- А ти б хотіла дивитися на цю красу кожного ранку, кожного вечора, кожного дня…разом зі мною?- закоханий, з іскоркою недомовки погляд, в’їдався в бездонну зелень Еріки.

- Я…Я…- голос дівчини, зрадником ворога, в найнеобхідніший момент відмовився працювати,- Я так довго цього чекала…- після цих слів іскорка таємничості Пітера змінилася дивуванням, яке почало підставлятися полум’ям веселості—хлопець, по серйозності блискучого погляду, зрозумів, як сприйняла його слова кохана і зі швидкістю блискавки перервав майже зірвані слова коханої:

- У нас є будинок!- і, відхилившись в сторону, Уфо відкрив краєвид, що терпеливо, за вуаллю таємничості, чекав свого виходу—одноповерховий, на двометрових металево-цементних опорах, замість традиційного підмурку, зі скляною, фронтовою до моря, стіною, що мерехтливим проектором відбивала потопання світила в темноті води. По обидва боки, природніми стражами, стояла непорушна стіна пальм, ця ж стіна оточувала будинок і позаду, аж до стику з містом.- Це наш куточок. І ніхто нас тут не потурбує.- по обличчю Еріки промелькнула чергова тінь деякого розчарування у власній здогадці, що відразу змінилось небесною радістю і приємним шоком.

Половинка Пітера бігала навколо нього і кричала, ніби на концерті улюбленого виконавця під всесвітній хіт.

- Це наше?!? Ми тут будемо жити?!?- питаючи в усіх, галасувала дівчина.

Запалившись від настрою дівчини, хлопець також почав проявляти ознаки відвертої ейфорії.

Роздягнувшись до білизни, закохані влетіли в рідкий кришталь ідеальної температури. Останні промені уже зайденого жовтка підсвічували водяним розвагам до останнього фотона, навіть після настання темряви пара ще довго ніжилася взаємопритяганням у водяній безмежності.

Будинок, як і подумала Еріка, просторий—чотири кімнати, якщо не рахувати кухні й ванної.

З меблів було присутнє лише велике ліжко для двох у потенційній спальні. Освітлювалась будівля кількома старими по стилю, але новими по стану, плафонами.

Стан будинку був задовільним, адже в ньому ще ніхто не жив—ремонт зроблений, але кілька років назад. Потрібно лише вдихнути життя в конструкцію із залізо-бетону й скла.

Яким би не виглядав будинок, навіть дерев’яною будкою з кімнаткою на одне ліжко, то це все одо ставало спільною оселею. Справжньою. Їхньою. А тут такий красень-будинок—Еріка була не в силах повноцінно проявити свої емоції, більшість яких стекла в нікуди ще на березі, а тепер, замучена й задоволена життям, вона міцно прижалась до коханого, який щось тихо розповідав, і обдумувала над серйозністю його почуттів, якщо він вже дозволив собі купити будинок для них двох та ще й в такому місці…Просто не вірилось, що все може повернутись так добре після колишнього всплеску горя.

Одиноке ліжко турботливо заколисало двох постійних, на майбутнє, клієнтів.

Ранок супроводжувався зітханнями обох про відсутність особистих гігієнічних засобів, але добре що була вода і бідні аква-процедури хоч трішки навели порядок в заспаних тілах.

Еріка, отримавши свою пару ключів, одержала, розділене й зі своїм бажанням, завдання перевезти всі свої й Пітерові речі, які з легкістю укладались в трьох дорожніх сумках. А сам хлопець, нервово поглядуючи на годинник, поспішав на свій другий робочий день.

Весь наступний тиждень пішов на омебльовування набережного житла—брали недороге, по можливості необділене дизайнерською думкою, але якісне втілення побутового комфорту.

«Все одно,- виправдовуючи нешикарні покупки перед щасливою дівчиною і в більшій мірі перед самим сабою, аби переконливість стальним стержнем стабілізувалась в голові, неодноразово повторював Пітер,- Це лише тимчасово, поки ми не розбагатіємо, а тоді й заживемо як справжні люди.»

Та такі випади коханого Еріку мало хвилювали у неї було майже все—люблячий хлопець, дах над головою, який тепер наповнився приємними необхідними дрібничками комфортабільності, і віра в приємне майбутнє.

Владнавши справи з житлом, Еріка і сама призадумалась над додатковим заробітком, ато грошей Пітера вистачало лише на харчування, одяг, одноразові в тиждень вилазки на відпочинок і на незначні відкладення.

Не раз, гуляючи містом, Пітер прокладав курс біля автомобільного салону, в ці моменти його увага безслідно і невідворотньо, на час перебування біля скляної триметрової вітрини, покидала тіло і всуціль поглиналась омріяним об’єктом. За склом ховався мрійливо недосяжний предмет—машина-крапелька, чотиримісна, дводверна, з потужним (на двісті п’ятдесят конячок) двигуном, кольору нічного неба; аеродинаміка та й начинка якої зупинились на спортивному варіанті.

І вже звичною, після побаченого, ставала розмова про необхідність чотирьох колес.

Під час однієї із таких прогулянок з місячним авансом в кармані, зламавши всі внутрішні стіни стримувань, голова цивільної сім’ї не витримав і закохані поїхали на єдину в місті автоплощадку, про існування якої Пітер знав вже давно аби вибрати собі авто.

Асортимент був невеликим, або, іншими словами—нульовий. З п’яти нетоварного вигляду автомобілів найбільш життєвоспроможньою виступала старенька Mazda GM 6.2, 2024 року випуску —їй стукнуло уже майже дванадцять років, але на щось більш пристойне можливостей не вистачило.

Та, незважаючи на солідний вік колишньої красуні, яку перевипускали близько двадцяти років, модифікуючи лише її нутрощі і назву, стан її був задовільним, і якщо не виробляти крутих віражів з обертами двигуна, то металева подружка могла прослужити ще не один рік. Хазяїн псевдоринку розповідав про мінімальне використання обранниці, адже син одного з найрозкрученіших бізнесменів Пафосу мав ще три авто, яким приділяв більше уваги ніж японсько-американському ( а тепер і зовсім американському) проекту. І, простоявши більшу половину свого існування в металевій стайні, байдужий власник пустив її по руках.

Проїхавши пробні милі за містом, Пітер ондноголосо вирішив про успішність угоди—відрахована перекупщику місячна зарплата тінню опустилася на незадоволене лице коханої.

Свіжовижатий хороший настрій хлопця після короткої покупки відразу переріс в бурю незадоволення з боку жіночої половини неоформленої сім’ї, розрахунок на радість коханої безслідно зник після її нарікань на безглуздість Пітерового вчинку. Щоб не псувати кайф від прокрученої справи хлопець просто не слухав заяви Еріки, але, коли дівчина в черговий раз, підсилюючи ефект криком, звернулася до нього він зрозумів, що ребром стало якесь питання, і це ребро несприйнято гостро впиралося в свідомість:

- Повтори будь-ласка ще раз своє питання.- попросив хлопець.

- Що? Так весь час я розмовляла із собою? Ти мене навіть не слухав! Тобі ця залізяка дорожча ніж я?!? Чому ти їй приділяєш увагу, а я залишилась в стороні?- галасувала дівчина—«от тобі й на!»- подумав Пітер.

- Я її щойно купив і фізично я не в змозі приділити їй уваги більше ніж тобі, адже ми в цій машині їдемо лише п’ятнадцять хвилин і за цей час ну ніяк не проігнорувати тебе більше ніж цю маляву.- спокійна розміреність Пітера ще знаходилась в твердому стані, але емоційний вибух Еріки вже починав давати тріщини в захисті хлопця.

- Що, маляву?- обличчя коханої випромінювало стільки тепла, скільки проливала інфракрасного проміння капсула з рідким азотом,- Тепер все ясно…- відвернулась від водія половинка.

- Чого ти влаштовуєш сцени?- перебив Пітер,- Від цього щось змінеться окрім зіпсованих в тебе нервів, а в мене настрою?

- А…Так значить лише я переживаю за наш конфлікт?..- хлопець знову не дав їй закінчити думку:

- Поправочка—твій конфлікт. Його спровокувала ти, з невідомої до сих пір мені причини.- на мить дівчина замнялася, підшукуючи слова або придумуючи як відповісти:

- Мені не подобається ця машина і взагалі навіщо вона нам?- трохи розгублено, без попередньго плану наступу виплюнула дівчина.

- Серйозний аргумент—тобі лише в адвокати.- із сарказмом прокоментував Пітер.

- Ти ще й будеш насміхатися? Я тобі байдужа…- знову дівчина не договорила:

- Ще один геніальний висновок. Браво!- підвищивши тон, нестримався Уфо,- Тобі, мабуть, нудно жилося всі ці місяці і захотілося чогось екстримального?- з холодом риторичного запитання закінчив Пітер.

- Чого ти до мене кричиш?- уже зі слізьми, без попердніх взривів нормально проговорила Еріка.- Я що собака якась?

- М-да.- ще більше розгнівано сказав хлопець.- Логікою тут і не пахне. Весь прікол в тому, що пару хвилин назад позицію агресора займала ти, а тут, стук, і винен я, бо вздумав розділити свою радість від покупки жорстким криком з тобою—тобі ще й математиком можна бути.- ядовитий сарказм хлопця просочувався в кожну клітину жіночого мозку.

- Не ображай мене…- повною капітуляцією проговорила Еріка.

- Жінка—повна протилежність собаці. Тільки собака все розуміє, але сказати нічого не може…- театрально-незавершивши, ніби просто так, сказав Пітер.

На такій яскравій ноті пара і приїхала додому, де, демонстративно хизуючись байдужістю один до одного, розійшлися по різних кімнатах.

Хлопець, як традиційно буває в таких ситуаціях, за власним бажанням пішов в іншу кімнату, де висіла невелика гнучка плазмова панель, яка більше десятка років назад втратила хоч якусь актуальність.


«Кутикули недоглягутого бажання, як і саме бажання обрізались,- подумав молодик,- Розова шаль усамітнення від колишнього життя зникла, а залишився лише сірий осадок зростаючих нестиковок між нами. Правду кажуть, що гра гормонів проходить швидко, а омана, прихована спонтанними ситуаціями зникає, коли проводиш з людиною більше п’яти годин на день, хай навіть ці години проходитимуть лише під час сну…А я так і не зрозумів реакцію Еріки, а її пояснення по рівню підійдуть лише малолітній дитині, що розбила улюблену вазу мами. Ох же і тупі бувають вихідки в цих жінок. Що такого негативного в нормальній, хоч і старій, машині? Вона ж перша, а перше авто не може бути крутим—я ж не вмію добре їздити…Фіг їх зрозумієш, навіть якщо залізти в мозок, який, мабуть, складається з концентрації вижатих емоцій…»


Інформаційний канал, що цілодобово годував своїх глядачів власним світоглядом (за невласними вказівками зацікавлених) на світові події працював цілодобово і безсоння активно просилося скоротати відведений до роботи час, обіймаючи м’яку подушку зі слідкуванням за сценарієм нахлинувших новин.

«Іран впустив на свою територію нагромаджені на кордоні між ним та Туркменістаном війська Російської Федерації, що вже дійшли до центрально-західної частини країни-союзниці, до міста Тегеран. Американці із союзними військами розвернули свою базу за стоп’ятдесят кілометрів від росіян.

Тридцять тисяч російських миротворців, яких прикривало сімдесят винищувачів і двадцять три бомбордувальника, сто двадцять одиниць бронетехніки, сорок два бойових гелікоптера і близько сотні ракетних установок, одна з яких могла накрити територію, площею в двадцять квадратних кілометрів суцільним вогнем і сумішшю осколків.