Коли Господь створив людину, він не запатентував свій винахід
| Вид материала | Документы |
- Реферат на тему, 75.7kb.
- Хороший лідер є найкращим, коли люди не помічають, що він їх веде, 114.53kb.
- Лекція для батьків Тема: Роль, 53.33kb.
- Роберт кох – один із основоположників медичної біології”, 54.36kb.
- Щоб вона не усвідомлювала жодної духовної небезпеки (особливо орієнтальної І окультної)., 51.85kb.
- Навчальні програми містять короткий, тезовий виклад головних розділів І тем курсу., 33.97kb.
- Облік та пошук пам'яток архітектури та містобудування, 85.53kb.
- Назва реферату: Доля рідної мови доля України Розділ, 73.9kb.
- Реферат на тему: Плавання Джеймса Кука, 63.71kb.
- Всеукраїнського конкурсу-захисту, 304.02kb.
Так-с, треба розслабитися, ато накличу на себе й так завищену увагу. Пляшечка хорошого коньячку, достойна закуска і тепла компанія жіночого м’яса додасть позитиву. О, таксист,- різке зупинення біля спекотного кольору машини налякало її водія, що розгублено, після денної дрімоти дивився на порушника свого спокою,- Зараз я в нього і дізнаюся про першокласних шкур.»
- Агов, дружок, не підкажеш, де є гарячі дівчатка?- зі зрозумілим лише чоловікам осміхом поцікавився незнайомець.
Чесне зізнання у найрибніших місцях залишило у кармані таксиста справедливо зароблену п’ятдесятиєврову купюру.
П’яні розваги з двома красунями в номері чотири зіркового готелю стали початковою точкою кінця у системі минувшого дня.
Адріан залишився з перемінним відчуттям—з одного боку йому хотілося аби його забрали, але з іншого—що з ним буде, коли той чоловік поганий і буде тільки знущатися? Те, як він нервувався значило одне—не виконаєш сказаного і ходити тоді з червоними полосками від ременю на спині.
Тітонька Паула ще довго не підходила із розпитуванням про останні слова незнайомця, але, в решті-решт, вона осмілилася поцікавитися почутим від чужинця в чорному, але почула не дуже впевнене «не почув».
Сон навалився обіймами улюбленої виховательки, яка не давала вирватися поки сама цього не захотіла. Зазвичай, денний відпочинок не був на дошці прірітетного виконання у голові малого, але так як бажання поспати збивало з ніг, то не підкоритися такому рідкісному пориву—це самого себе обікрасти, тому, з думкою про чарівне, про Лауру, хлопчик ліг спати.
Заїжджена прогулянка на свіжому повітрі дала зовсім не той результат, з яким залишався хлопчик після її закінчення.
Його, з новими батьками, провідала улюблена дівчинка. Малий був просто оп’янілий від щастя, щирі обійми під захопливий сміх батьків і виховательки, переросли у прогулянку по невеликій території притулку із триманням за руки.
Одразу ж після відходу від дорослих і після проходу кульмінації емоцій, хлопчик хотів стати таким як завжди до від’їзду дівчинки—безпечним і впевненим, що вона піде за ним, а не навпаки, але тепер, знаючи, що подружку привезли на якусь годину, дозволити собі бородатої поведінки не вдалося. Натомість, дівчинка фанфорила про нову сім’ю із старшою сестричкою, друзів та гору іграшок, основними з яких були машинки і солдатики—такі, які нікому не давав Адріан. Також розповіла про сумування за другом і пообіцяла пошвидше навчитися писати аби можна було переписуватись з Адріаном і дала йому свою адресу на клаптику зошита в клітинку, написаного дорослим почерком, який він дбайливо склав у карман шортів. І взяла обіцянку з хлопця робити теж саме, коли той буде готовий.
Лише в кінці, коли діти поверталися до нових батьків, Лаура сказала, що двічі в місяць зможе відвідувати Адріана, а той, не без гордості заявив, що його забере якийсь незнайомий чоловік. Обличчя дівчинки потемніло, але в ту ж мить стало світлим і радісним із-за довгоочікуваної зустрічі другом своїх батьків або тих, хто ними міг стати.
Коли малі прощалися, то обоє випустили по зливі сліз, незнаючи про час наступної зустрічі, від чого ставало ще гірше. Але, в черговий раз, клянучись у вічній дружбі, пообіцяли писати один одному хоча б через дорослих.
Затягнувши відпочинок душі і страждання тіла на два дні, під вечір, з синяками під очима і неприємним болем між ногами від надмірної дози сексу, Макс прийняв душ, поїв нормальної за сорок вісім годин їжі і ліг в чисту, замінену поза чергою постіль, двохспального ліжка. Хоч одну ніч, але треба було відпочити, зробивши перед цим дзвінок знайомому товаришу, що займався перевезенням посилок з Італії в Україну. Після отримання бажаної згоди, пів справи зробилось само собою і тіло бездумно, із забуттям про необхідність сновидінь, вирубилось.
Всупереч затяжному головному болю, задумане не забулось—це радувало, адже зазвичай, після серйозних гулянок, Макс просинався у невідомому для себе місці і що гірше—в колі незнайомих осіб, які так дивилися на нього ніби він їм був винен гроші.
Змінний гардероб чоловіка (імідж незнайомця був безвиправно зіпсований, та й жара ставала непідходящим стимулятором у вбранні чорного забарвлення) складали літні, світло зеленого кольору шорти розмальовані білими ліліями і рожева сорочка типу «гаваї»—«самий раз для маскування, неяскраві кольори і важкість розпізнання у гущі народу в разі необхідності.»- з іронією подумав Макс.
Тому, підкоряючись поклику власної логіки, що на мить помирилася зі смаком чоловіка, він одягнувся в лахи подібного фасону й типу, але більш приземлених кольорів, щоб не так виколювало очі своєї «мутністю».
Розрахування з готелем за три дні перебування, дорожня сумка, портмоне з папероврю розкішшю і квиток на літак, який Макс чуть не забув на столі, перед самим носом біля ліжка, яке тільки кілька хвилин назад зійшло з вахти охорони сну і все, можна було їхати на роботу.
Перший зустрічний бутік з чоловічим одягом став останнім пристанищем у питанні вирішення зовнішнього вигляду.
Передбачливе залишення машини за територією притулку, для відвернення посиленого інтересу його жильців, примусило попрацювати двісті метрів по обхідній в режимі крокування на сусідній з дитячим майданчиком алеї, що майстерно прикривалася досвідченими охоронцями—деревами.
Лише коли чоловік (в білій рубашці, шортах, великих окулярах, що закривали пів-лиця і в панамі, яка робила його зовсім нерозбірливим) порівнявся з руколазами, де звично спочивав малюк, тоді він ясно проглядався у чотириметрових проміжках між деревами, але худенька вихователька так зайнялась своїм опрацюванням книги, що помітити щось інше, окрім чорних по білому знаків—немислимо.
П’ятнадцять метрів розділяло маячіння дитячої спини і рішучість дорослих дій.
- Привіт, малий.- шепотом заговорив незнайомець.- Мене звуть Максим. Ти обдумав сказане мною?- з напускною байдужістю поцікавився Макс.
- Добрий ранок. А я Адріан. А мені не можна говорити з незнайомими.- серйозно відповів хлопчик, спокійно розглядаючи незнайомця зі схиленою на бік головою.
- Який же я незнайомий?- відверто поцікавився чоловік, поглядаючи на жінку, що боком від нього читала книгу.- Я ж тобі представився, і тепер ми знайомі. Ти б хотів покататися на моїй машині?- після кількох секунд мовчанки, яка розумовою твердою активністю проявлялася на дитячому личку.
- А можна?
- Звичайно.- по-змовницькому констатував Макс.- І ще одне, поки ти не погодився, хочу тобі сказати, що поїздка буде довга, але насичена пригодами, поліцією, перестрілками і так далі, а в кінці тебе чекатиме родина. Я приїхав щоб забрати тебе до них, але я не зможу цього зробити якщо ти мені не допоможеш…мене твій батько приб’є, якщо я повернуся без тебе.- просто кинув Макс, подивляючись по сторонах.
- Вони мене чекають?- з недовірливою надією запитав Адріан.
- Звісно. Тільки треба зникнути звідси тихо, адже вчора я посварився з твоїм директором—він не хотів тебе відпусати додому.
Макс відійшов у тінь за дерева тим же шляхом, яким і підійшов до малого, але вже не сам—за руку він тримав хлопчика, який майже в приприжку йшов біля чужої людини.
Незважаючи на солідний стаж у сфері обману та дивитися в очі, які ще не зап’ятнані брехнею, і говорити нездійсненне—це перше серйозне хрещення, після якого тепер можна робити й брехати кому захочеться… «Але чому ж тоді якась важкість на совісті? Все вдалося—операція вже майже виконана, солідний гонорар і відпочинок як винагорода…» Але толку з позитивних омріювань не було—знову екскременти на душі. Їх вимивають тільки значною кількістю вогняної води.
«Треба буде так напитися, коли прилечу додому, що аж… Хм, а коли я прилечу додому? Ще ж два завдання—ще невизначений час подорожувань, виснаження бойового духа і наріст образи на тип добреоплачуваної роботи.»
Крик жінки позаду, як дантист хворий зуб, вирвав Макса із заговореності думками.
«Що хоче ця швабра? Їй бігти до нас ще метрів сімдесят. А от що тоді? Вийме із-за спини автомат? Тупий стереотип, коли слабший охоронець лякає крадія, а в даному випадку викрадача дитини, лише своєю обізнаністю у вчиненні злочину і здійманням завищених децибел крику. Це, по більшій мірі, здійснюється для власного підбадьорення.»- холодно роздумував Макс.
- Давайте швидше, а то вона мене забере!- прокричав малий, кожних дві-три секунди обертаючись назад.
- Ніхто тебе не забере—розслабся.- спокійно завірив Максим,- Ти тепер зі мною і ніщо з тобою не станеться.- але хлопчик так і продовжував швидко тараторити і розібрати щось у словесній черзі стало неможливо, особливо коли діалект з яким говорили торінці відрізнявся від класичної італійської вивченням якої пару років назад займався викрадач.
Коли до машини залишилось метрів п’ятнадцять, а жінці до викрадача ще менше, Макс прискорив ходу, та як тільки він зробив ще три кроки то прудка вихователька вже намірилася розмашливо стукнути якоюсь палкою йому у спину. Але впевнене відхилення в сторону до малого і лінива підставка правої ноги стали непоправною перешкодою на шляху максимальної швидкості жінки і та з розмаху ляпнулася на асфальт, прикриваючи лице руками. Макс культурно обійшов лежаче тіло і направився до прокатного авто.
Больовий стон з погрозами, а тоді плач з благаннями залишити хлопця змінилися за кілька секунд, тих, які були потрібні аби всадити Адріана на пасажирське крісло і самому вмоститись в спорткар.
Через пару трійок ударів серця на місці машини залишився неуловимий запах паленої гуми.
Одна з площ Торіно стала пристанищем десятків мікроавтобусів з України, Росії та Білорусії, вони займалися незначними грузоперевезеннями. Тут же, в ролі обрамлення мощеного камнем майдану, розкинулись стихійні ринки, що привозили емігрантам товари з усіх точок країн СНД, тут можна було знайти будь-що, починаючи з україно- та російськомовних газет та журналів і закінчуючи носками з цих країн, і, навіть, шматки рідного сала приїздили аби поправити моральний стан заробітчан. Це був куточок ностальгії, куточок рідного дому, а тому в ньому за диво почути іншу, окрім україно-російських мов.
Один із знайомих Максима саме загружав свою колесницю передачками на Україну. Він їхав у Чернівці, а звідти вже можна потрапити в будь-яке місце, не говорячи про столицю.
Повторне роз’яснення суті справи і невеликі настанови щодо малого підвели до кінця Італійського етапу, половина обіцяної суми, в еквіваленті чотирьох тисяч євро, товстим пресом ласкала руку перевізника. Макс присів біля малого, який вже зрозумів, що його залишають, як і всі інші, обіцяючи цього не робити, і з надутими щоками як можна стримував накопичену в очах вологу.
- Я тебе зустріну з іншого боку.- заспокоював Макс, перший раз відчуваючи незручність від еороткострокового прощання,- Не хвилюйся ти так, ти ж мужчина!- підбадьорливо наголосив макс.- А цей дядя прослідкує щоб з тобою все було добре. Уже через три години він виїжджає, так що можеш трішки відпочити перед дорогою на місці водія. Ну як, згоден?- посміхнувшись, мовив Макс. Це ж заради твоїх батьків, пам’ятаєш?- чоловік по-батьківські обійняв хлопчика, і той, невиправдовуючи його здогадки, прижався так сильно, ніби Макс насправді був його батьком. До таких сопливих моментів твердолобий викрадач не звик, тому він не знав, що потрібно робити далі і йому не спало нічого розумнішого як просто сухо попрощатися і поїхати в напрямку аеропорту.
Він загнав машину на парковку аеропорту і зателефонував у фірму, де брав авто на прокат з повідомленням про місцезнаходження транспортного засобу—договір передбачав залишення машини в будь-якому місці у межах міста.
Неспішною, до відправлення ще година, ходою Макс підійшов до черги, що стояла на його літак. Перед ним тряслось ще три особи, але їх чомусь не зачепила цікавість з боку службовців аеропорту з такою жагою як Макса—спочатку довге звіряння фізичної особи з тою, фото якої наклеїлось в паспорті, по документах все було ідеально, але щось стримувало жінку середніх років пропустити його всередину зали, де сиділи пасажири його рейсу. Ця товстунка набрала чійсь номер і, відвернувшись від клієнта, щось тихо проговорила. Час від часу вона скоса поглядала на монітор комп’ютера і обличчя незнайомця.
Макс не витримав такого дибільного приховуванням очевидного—«ця товстуха вирішила погратися в шпигунку, ніби непомітно граючись з інформацією? Ладно, глянемо, що тут на дисплеї.- чоловік перегнувся через скляну перегородку-стіл аби глянути на монітор комп’ютера,- Ого, так це ж мій фоторобот! Оперативно.»
Охоронець, що стояв позаду неї, до цього збергавший спокій і терпеливо чекаючий підмоги, із-за прижимання ситуацією необхідності ступив три кроки вперед і витягнув резинову дубінку, тримаючи її в лівій руці, а правою розстібнув кабуру з пістолетом, запрошуючи поглядом відвідати кабінет охорони.
«Та фіг він вистрелить у приміщенні з сотнями людей, і цей зелений свисток це розуміє. На понт, підар, бере. Добре, нехай підійде й затягне у свою комірку.» Але перестук кількох швидко наближаючих пар ніг відкинули необхідність тягатися з молодиком—треба було тікати.
Різкий розворот на сто вісімдесят градусів, що супроводжувався криком, розкрив картину з трьох бувалих чоловіків з мордами бультер’єрів, «мабуть, і хватка в них такого ж роду. Небезпечно.»- із прохолодною посмішкою подумав Макс, підбадьоруючи посилений марафон серця розрахунком на близьку бійку.
Підлий маневр з дівчиною, що стояла неподалік і жадно спостерігала голівудське втілення бойовика, кинув її в руки двох із трьох придурків, а один вгадав хід думок злочинця і знову, стіною, постав із занесеною для удару дубинкою, але швидке ниряння під праву руку нападника і короткий удар правим хуком в щелепу зі смачним хрустом останньої опустив охоронця за два метри в напрямку руху Макса.
Невдаха побіг так, як останній раз бігав у школі, хизуючись перед однокласницями, вижимаючи останні сили, але слизька підлога зробила кілька стартових кроків холостими, і моментне буксування на місці чуть не кинуло Макса в руки стражам порядку.
Тридцятиметровий спринт з людськими перешкодами приблизив автоматичні двері терміналу, але їхній рух був розрахований на ходіння, а не на швидкий біг, тому, поки вони почали відкриватись, Макс, не в змозі різко зупинитись, з усього розмаху гупнувся в скляні перегородки, лише після цього вони відкрилися. Із-за удару, праве плече відгукнулося ледь чутним хрускітом, але адреналін, що з надлишком домінував у тілі, не дав інстинкту самозбереження рюмсати біля входу, особливо коли охоронці уже були за кілька метрів після нового стартування.
Уже коли всі четверо хранителів (один так і не піднявся, розпростершись у холі аеропорту) появились на вулиці, прозвучали перші попередження про застосування зброї, а за ними і постріл вгору.
«От блін, так тупо вмерти, та ще й зі зломаною ключицею…Де моя машина?...Мг…Куди я її поставив?»- не без гнилі страху захвилювався Макс.
Петляючи серед начинки автопарковки, лише цим Макс не давав вистрілити, адже напрямок постійно змінювався, а тіла машин надійно прикривали. За однією з тачок втікач приліг і, спостерігаючи з висоти,днища авто за переслідувачами, що йшли за три ряди від нього, потихенько поповз у протилежну від квартету сторону, що сіткою йшли, прочісуючи кілька рядів за раз.
Через ряд, за п’ять машин від самого молодшого загонщика, стояла Honda-рятівниця.
По-пластунські, після кидка мобільним (більше нічого під рукою не знайшлося) за спину охоронцям, аби ті відвернули увагу від чистого проміжку між авто через який мав пролізти Макс, він доліз до бажаного ряду.
Зрозумівши, що то була наживка чоловіки з ще більшою лайкою і з глибшим ентузіазмом заглядали під кожну машину.
Макс опинився між двома паралельними траєкторіями, якими рухалися найманці аеропорту, до своєї машини—три металеві перешкоди, вилізти на шлях комусь із дибілів щоб нормально доповзти до свого авто, значить відкрити в собі кров’яні тунелі, зроблені свинцем. Довелося протискуватися між днищем обраних об’єктів, але остання виросла не такою високою, як її попередниці, тому в башку не прийшло нічого іншого як пролізти під прикриттям бамперу.
Голоса вже в п’яти метрах від голови. Добре, що ключі були заховані під крилом авто зі сторони пасажира, якраз з тої сторони, на якій був Макс. Швидке нишпоріння по брудному металу натикнуло на прямокутної форми предмет, прикріплений скотчом.
Зі спритністю фокусника втікач розклав ключ, як викидний ніж, і відмикнув двері металевого друга.
Охоронці відразу кинулися до його машини. І погрожуючи пістолетами в темноту тонованих вікон кричали про вихід «неслухняного» пасажиру.
Макс не піднімався, аби голова ненароком неналізла на шлях свинцю, що міг вискочити із-за зриву терпіння когось із оточуючих хранителів суспільного ладу. Блискавичне всовування ключа у замок запалювання і проворот його праворуч до відмови з нажиманням на педаль газу правою рукою і з викручуванням руля в ліво лівою рукою все ж таки зірвало стриманість озброєних чоловіків—чотири, розділених долями секунди, постріли прошили лобове скло навпроти потенційного водія, але машина не зупинялася, а вирвалася з оточення і виляючи по всій триметровій ширині проїзду від’їхала на метрів п’ятнадцять від охорони і призупинила свій хід, а тоді з усією потужністю дволітрового двигуна рванула вперед.
Максу довелося призупинитися, вирвавшись з кола, після кульмінації з чотирьох металевих гуляк що з хрустом пролетіли над головою і жорстко в’їлися в обшивку сидіння, і переформуватись у нормальне положення, адже лежання з опущеною головою і повне керування напрямком руху і його швидкістю за допомгою рук—давало мало надій на успішне пересування.
«Добре,- пізніше думав Макс,- Що в машині стояла автоматична коробка передач, а тоб такий фальстарт закінчився передчасним фінішем, в кращому випадку—у виправній установі. А ще хотів собі машину з механічною коробкою—тоді б ця коробка могла привести до того, що наступні залишки відведеного біологією часу розкладання тіла, пройшли б також у коробці, але в дерев’яній. Більше не їздитиму на машинах з механікою.»- твердо вирішив викрадач.
«І так, що ми маємо? Паспорт окопався в аеропорту, який я залишив після втечі. Щоб зробити новий потрібний час, питання в грошах не стоїть, лише час постав на заваді вільного пересування вулицями Торіно у місцях, що стосуються вхідного-вихідного пасажиро-потоку міста. Тому, в результаті, потяг також залишається за бортом надії. Літак—автоматично відпадає, хоча є чартерні рейси, але для цього, знову ж таки треба підключати невизначене коло людей з необмеженими можливостями, а це—спливаючі години, а може й дні…»- перенапружена робота мозку шукала правильний надійний вихід.
«Автобус також відпадав, адже на кордоні потрібна тотожна з потягом ідентифікація, а після виходки в аеропорту через лічені хвилини в усіх управліннях необхідність у фотороботі відпаде, адже будуть ясні фото з відеокамер, що зробили достатню фотосесію.
В кармані залишалось чотири тисячі євро і Master-card. Треба зупинитися біля якогось банкомату. Так-с…а ось і відділення банку з бажаним технологічним досягненням…»
Макс зняв ще вісім тисяч—цього, по його розрахунках, мало бути достатньо щоб благополучно, але не безпроблемно дістатися Чернівців. Він направлявся в напрямку куточку слов’янської ностальгії, де чекав своєї подорожі чотирирічний сміливець.
- Привіт, Антон.- втомлене звертання навіть у самого Макса викликало здивування, «швидко ж він видихся…»
- Що сталося?- Антон був схвильований, адже відчував новий прилив проблем, особливо коли добре розглянути знайомого, який знаходився на протилежній стороні чистоти з повисшою правою рукою.- В тебе неприємності?- знову повторив водій.
- Та так, трішки є…В тебе буде місце дя ще одного пасажиру?- втомлено запитав Макс.
- Я вже поставив сітку для малого і загрузив передачки, більше місця немає…-лише й розвів руки водій.
- Треба значить зробити перепланування у твоїй машині.- Макс витягнув сорок штук стоєврових купюр.- Після приїзду в пункт призначення отримаєш в два рази більше.- після округленого погляду перевозчика викрадач поспішно добавив.- Це в сумі з квитком малого. Я думаю, що за п’ятнадцять кусків можна викинути десяток коробок і поставити сітку побільше?- уже з впевненю твердотою поцікавився Макс, він добре розумів механізм впливу іноземної банкноти на спосіб мислення братів-слов’ян.
Чоловік з авансом прийнявся з розміреною точністю розбирати завал картонних коробок і тряпчаних сумок, оповитих скотчом.
Десять хвилин знайомих дій і на місці сітки для малого вже стояла така ж сама конструкція, але з побільшими габаритами.
Сітка була нічим іншим як каркас, що захищав бажаючих нелегально покататися від тиску коробок і погляду прикордонників. Нова конструкція мала два метри в довжину, метр у висоту і так само в ширину—не номер люкс, але більш-менш терпимо, коли сильно треба (так як зараз), то проїхатись можна.
Сітку Антон поставив у поперек грузового відсіку, аби нелегали знаходились поглибше в середині машини. На всяк випадок сітка мала додатковий пів метровий тунель, який пасивно дозволяв вилазити з неї і потрапляти в її середину в разі необхідності.
В загальному, вигляд побудови був таким як і в північних постояльців—ескімосів, тільки без заокруглених поверхонь. Вихід зі штучної пустоти був за пів метра від задніх дверей і також наглухо закидався посилками, в середину сітки Антон поклав ще одну сумку, яка найбільше підходила по габаритам входу—аби закрити його з середини, щоб при випадковому бажанні прикорднонників заритися у середину мікроавтобуса з перевіркою вони отримали приближену до стовідсоткової позначки реалістичність чесності водія.
Перед цим, як невід’ємна атрибутика горизонтальної подорожі зайняла своє місце, водій поклав матрас на всю площу сітки, одну подушку, ліхтар з трьома комплектами батарейок, примітивну відеогру, яку взяв у сина, бо сам любив скоротати час, занурившись у примітивну розвагу, також, в комплект входило п’ять літрів чистої води, запас їжі на день, парочка журналів (які можна було почитати поки працював ліхтар) і на завершення—пусту баклаху для справляння природних покликів рідинного походження.