Geum.ru

Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материалаДокументы

Содержание


Проблеми формування доходів місцевих бюджетів та шляхи їх вирішення
Завдання адвоката у адміністративному судочинстві
Роль обсє в урегулюванні конфліктів
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   39

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ МІСЦЕВИХ БЮДЖЕТІВ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

І.М. Бондаренко


Місцеве самоврядування є однією зі складових частин влади і покликане забезпечити розвиток економіки, створення умов для життєдіяльності населення та підвищення добробуту громадян на місцевому рівні. Сьогодні місцеве самоврядування не виконує поставлених завдань повною мірою. Як відомо, ефективність влади може бути досягнута лише за умови збалансування трьох складових: права, відповідальності та спроможності.6

Основним завданням демократичної держави є створення сильних територіальних утворень, що складають адміністративно-териториальний устрій України, згідно Конституції України. Законодавець за роки незалежності чітко розробив питання щодо фінансово-економічних засадах самостійності місцевого самоврядування, запровадив поняття комунальної власності, доходів та видатків місцевих бюджетів у межах повноважень, визначених законами.

Важливою гарантією фінансових прав місцевого самоврядування є реформа бюджетного законодавства з приводу закріплення можливості отримання чи залишення на рівні місцевих бюджетів власних доходів. Аналіз Бюджетного кодексу України щодо визначення доходів місцевих бюджетів, дозволяє прийти до висновку, що місцеві бюджети різного рівня знаходяться у постійній залежності від відрахувань з Державного бюджету та рівня міжбюджетних трансфертів, що визначаються законами про Державний бюджет на відповідний рік щорічно. Таким чином, існує жорстка централізація фінансових ресурсів на рівні Державного бюджету, хоча основними джерелами наповнення Державного бюджету є саме податки, що справляються суб`єктами підприємницької діяльності працюючими у межах відповідних територіальних громад.

З огляду на існуючу останні роки ситуацію, коли місцеве самоврядування реально не може існувати, а тим більше ще й інвестувати в інфраструктуру чи виробництво без відповідних міжбюджетних трансфертів, дуже актуальним постає питання реформування системи формування місцевих бюджетів.

Вирішення питання зміцнення фінансової основи територіальних громад можливе шляхом внесення змін до чинного податкового законодавства, що визначає механізм надходження податкових платежів до бюджетів різних рівнів. З метою збільшення доходної частини місцевих бюджетів пропонуємо:

- реформувати систему місцевого оподаткування шляхом прийняття Закону України „Про місцеві податки і збори” в частині запровадження збору за здійснення підприємницької діяльності у сфері грального бізнесу та інших місцевих податків і зборів;

- виключити із переліку місцевих податків та зборів економічно неефективних податкових платежів, наприклад, збору з власників собак і т.ін;;

- переглянути склад загальнодержавних та місцевих податків і зборів шляхом прийняття Закону України «Про податок на нерухомість» та визначення каналу надходження від такого податку - відповідні місцеві бюджети за місцем розташування об`єкту оподаткування;

- з появою права комунальної власності на землю, що передбачено Земельним кодексом України, актуалізувати питання про включення податку за землю до складу місцевих податків та зосередження зібраних платежів у фонд розвитку відповідного місцевого бюджету;

- запровадити розподіл коштів між державним та місцевими бюджетами по принципу 50 на 50, шляхом внесення змін у Бюджетний кодекс України, що знайшли своє відображення у законопроектах, зареєстрованих у Верховній Раді та поданих діючим Кабінетом Міністрів України.

Окремі зміни щодо розподілу бюджетних надходжень передбачено вже прийнятим Законом України « Про Державний бюджет України на 2009 рік». Зокрема, мова йде про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин та механізмів. Згідно ст..48 вищевказаного закону, на період підготовки до проведення в Україні фінальної частини Євро-2012, кошти від сплати такого податку будуть повністю на 100 відсотків залишатися у містах-господарях чемпіонату. Однак, із поверненням ставок вищевказаного податку на рівень минулих років, місцеві бюджети розраховувати на значні надходження на жаль не сподіваються.

Однак, не можна забувати, що існують багато нерозвинених териториальних громад з низьким рівнем економіки, які потребують дотацій та субвенцій з Державного бюджету. Таким чином, оскільки економічні умови не можуть змінюватись скрізь одночасно і однаковою мірою, то вирішення завдань щодо забезпечення певного мінімуму видатків місцевих бюджетів і надалі вимагатиме централізації у державному бюджеті чималих коштів. Отже, виникає суперечність між двома концепціями: передання значної частини відповідних повноважень органам місцевого самоврядування базового рівня та розширення фінансових гарантій для місцевих бюджетів, з одного боку, та з іншого – забезпечення єдиного мінімуму забезпеченості бюджетів.


ЗАВДАННЯ АДВОКАТА У АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

Г.В. Борисов


Нову сторінку в адвокатській діяльності відкриває початок ери функціонування адміністративних судів в Україні. Загальним висновком з цієї значної події в житті держави є здійснення реального кроку в піднятті вагомості судової влади, в наданні їй права вирішувати питання в галузі взаємовідносин гілок влади та впливу на організаційні питання в їхній діяльності.

Для адвокатури це означає появу величезного пласту справ у сфері державного управління і поява можливості участі у вирішенні спорів державного значення.

Юрисдикція даних судових установ визначена ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України. Згідно з Законом, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

В адміністративних судах можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

З урахуванням масовості порушень прав людини на території України саме державними органами та органами місцевого самоврядування, слід очікувати значного збільшення звернень громадян за правовою допомогою до адвокатів за захистом власних прав та інтересів.

Безумовний інтерес для адвоката складає ст. 17 КАСУ, де йдеться про адміністративну юрисдикцію і підсудність адміністративних судів.

Тут подається перелік справ, що входять до компетенції судів даної категорії. Вона поширюється на:

· спори фізичних та юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності;

· спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби;

· між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з укладання та виконання адміністративних договорів;

· спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках встановлених законом;

· спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Дана стаття кодексу вже сьогодні, ще до початку діяльності адміністративних судів, спонукає адвокатів до ретельного вивчення характеру даної категорії справ та з'ясування для самого себе питання щодо майбутньої участі в них. У будь-якому разі жоден адвокат не може бути впевненим, що йому не доведеться стикатися з колом саме таких справ.

З переліку справ, підвідомчих адміністративному суду, стає зрозумілим, що суд стане реальним учасником здійснення організаційної функції виконавчої влади. Звідси підвищена відповідальність адвоката, якому доведеться брати участь у справах даної категорії, оскільки неправильне рішення суду відіб'ється на ефективності діяльності того чи іншого органу-учасника спору.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в адміністративному суді, до підсудності якого вона віднесена. Кожному гарантується право на захист його прав, свобод та інтересів незалежним та неупередженим судом.

Сторона судового процесу під час розгляду справи в адміністративному суді може користуватися правовою допомогою, яку в порядку і на умовах, визначених законом, надає адвокат або особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги.

Адвокат чи особа, яка надає правову допомогу, має право брати участь у судовому адміністративному процесі з моменту подання звернення до адміністративного суду та користуватися належними їй процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки. За недобросовісне використання належних їй процесуальних прав адвокат чи особа, яка надає правову допомогу несе відповідальність, яку слід передбачити в АПК та законах України.

Суб’єктами захисту прав інших осіб та інтересів держави можуть бути ті органи державного управління, участь яких у судовому адміністративному процесі обумовлюється необхідністю здійснення ними своєї компетенції у сфері виконавчо - розпорядчої діяльності.

Так, у випадках, передбачених законом, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із адміністративними позовами про захист прав і свобод інших осіб та представляти інтереси держави в адміністративному суді.

Процесуальний статус захисника варто відрізняти від статусу представника. Захисник володіє процесуальними повноваженнями, які не є похідними від повноважень заінтересованої сторони. Так адвокат на відміну від особи, яку він представляє одержує доступ до конфіденційної інформації при захисті національного товаровиробника.

Процесуальний же статус представника похідний від статусу особи, яку він представляє. До прикладу, він одержує винятково ті права, які визнаються за іноземцем, який може представляти аргументи проти свого вислання, оскаржувати рішення про висилку.

Таким чином, сторона судового процесу під час розгляду справи в адміністративному суді може користуватися правовою допомогою. Згідно із статтею 271 КпАП, у розгляді справи про адміністративне правопорушення можуть брати участь адвокат, інший фахівець у галузі права, який за законом має право надавати правову допомогу особисто чи за дорученням юридичної особи. До того ж, стаття 60 КАСУ встановлює, що у випадках, встановлених законом, Уповноважений ВРУ з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до адміністративного суду із позовами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб і брати участь у цих справах.

Адвокатура України є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією України, сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу. Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України .

Завданнями адвоката в адміністративному судовому провадженні є:

1. Ретельне вивчення матеріалів справ у адміністративному судочинстві

Вивчення матеріалів справи - це одне з найважливіших завдань адвоката. Матеріали адміністративної справи складаються з найрізноманітніших джерел отримання відомостей. Найбільш поширеними з них є:

· усна інформація;

· документи, довідки офіційних органів, організацій, установ, виписки, а також копії вказаних документів;

· речові докази, пояснення третіх осіб, інформація, одержана під час допиту свідків, висновки експертів.

2. Збирання відомостей про факти, які можуть бути використані як докази у справах про адміністративні правопорушення.

3. Формування адвокатом власної позиції, у відповідності з якою він буде будувати власну роботу по конкретній справі.

4. Прогнозування вирішення справи.

5. Підготовка та досконале складання процесуальних документів.

Література та нормативні акти:

1. Фіолевський Д.П. Адвокатура: Підручник. -- К.: Алеута; Прецедент, 2007.-486с.

2. Стефанюк B.C. Судовий адміністративний процес. Монографія. Харків. Фірма «Консум», 2003. - 464с.

3. Перепелюк В.Г. Адміністративний процес. Загальна частина: Навч. посібник. - К.: «Центр навчальної літератури», 2004. - 368 с.

4. Відомості Верховної Ради Української PCP (ВВР): Кодекс України про адміністративні правопорушення, 1984, додаток до № 51, ст. 1122.

5. Відомості Верховної Ради: Кодекс адміністративного судочинства України, 2005, № 35-36, №37, ст..446.

6. Відомості Верховної Ради: Закон України «Про адвокатуру», 1093, № 9, ст. 62.


Мобільні групи в МВС як механізм ефективного

громадського контролю діяльності органів міліції (досвід Донецької області та АР Крим)

О.П. Букалов, О.В. Луньова


Створення в системі МВС України постійно діючих мобільних груп з моніторингу дотримання прав і свобод людини в діяльності органів внутрішніх справ стало помітним кроком у реалізації ідеї громадського контролю над правоохоронними органами. Мобільні групи створено у 2004 році як експеримент у трьох областях України. У 2005 році Наказом МВС від 08.07.2005 № 536 на державному рівні була започаткована діяльність постійно діючих мобільних груп з моніторингу забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина в діяльності органів внутрішніх справ. Нині робота мобільних груп регулюється Наказом МВС України від 31.06.2006 № 894 (із змінами).

Повноваження, завдання та функції мобільних груп містяться у відповідному Положенні, затвердженому цим Наказом. Згідно з п. 6.2 Положення, мобільні групи виконують наглядові функції. Висновки мобільних груп, які містяться в моніторингових звітах, носять рекомендаційний характер, а викладена в них інформація щодо порушень прав людини та громадянина є підставою для обов'язкового проведення службових перевірок.

Відповідно до Положення основними завданнями мобільних груп є:
  • Вивчення проблем із забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина працівниками органів внутрішніх справ у їх оперативно-розшуковій діяльності.
  • Інформування керівництва МВС України, ГУМВС, УМВС, УМВСТ, охоплених моніторингом, про його результати та виявлені порушення.
  • Розроблення методичних рекомендацій для органів внутрішніх справ, спрямованих на недопущення правопорушень у їх подальшій оперативно-розшуковій діяльності.
  • Доведення результатів моніторингу до відома громадськості через засоби масової інформації.

Незважаючи на більш ніж трирічну успішну та ефективну роботу більшості мобільних груп в Україні, узагальнення досвіду їх діяльності залишається доволі актуальним, а обмін досвідом, набутим групами різних регіонів України, може стати джерелом підвищення професійного рівня їх членів та має сприяти знаходженню оптимальних, ефективних та уніфікованих алгоритмів здійснення громадського контролю діяльності органів та підрозділів ОВС.

Ідея обміну досвідом діяльності двох мобільних груп АР Крим та Донецької області виникла ще у 2007 році, та успішно реалізовується дотепер. Загалом мобільною групою АР Крим станом на 1 березня 2009 року здійснено 71 візит до міськрайорганів міліції (надалі – МРОМ), а мобільною групою Донецької області – 42 візити. В тому числі ними здійснено 13 спільних візитів.

За результатами проведення обмінних візитів членів мобільних груп Донецької області та АР Крим можна зробити такі висновки:
  • обмін досвідом діяльності мобільних груп є дуже ефективним механізмом визначення та відпрацювання оптимального, ефективного механізму проведення моніторингових візитів до підрозділів ОВС;
  • періодичні прес-конференції, на яких підіймаються питання громадського контролю дотримання прав людини в діяльності ОВС та результатів роботи мобільної групи, є важливими, адже громадський контроль – це коли про діяльність громадськості по моніторингу дотримання прав людини поінформовано суспільство;
  • важливим є відверте обговорення наробок мобільної групи на засіданнях відповідних Громадських Рад при УМВС. Участь членів мобільних груп з інших регіонів як у моніторингових візитах, так і у засіданнях Громадської Ради дозволяє обмінюватись думками та досвідом щодо процедур реагування на виявлені порушення, ініціювати конструктивне, плідне обговорення питань роботи мобільної групи та діяльності Громадської Ради взагалі.
  • важливу роль у досягненні позитивного результату діяльності мобільних груп відіграє зворотній зв'язок – інформування структурами УМВС мобільних груп про ефективність та оперативність вжиття заходів з усунення виявлених недоліків, оцінка результативності та впливовості візитів;
  • невід’ємною компонентою дієвості моніторингових візитів є належна взаємодія зі структурами ОВС, зокрема, з керівництвом цих структур, від ставлення яких певною мірою залежить результативність візитів мобільної групи;
  • важливим компонентом ефективної діяльності мобільної групи є забезпечення її нормативною документацією, яка регламентує роботу підрозділів МРОМ.

Дуже важливим також є громадський контроль за вже проведеними перевірками. Не виключено, що є актуальним перегляд нормативних документів, які регламентують проведення службових розслідувань. Ефективним вбачається й впровадження певного доступу представників громадськості до ознайомлення з процедурами проведення службових розслідувань. Безперечно, що ці питання мають стати предметом дискусій та обговорення у колі компетентних осіб, включаючи громадськість.

Визнаючи вкрай важливим здійснення поточних моніторингових візитів треба констатувати, що моніторингові візити як такі майже не впливають на ставлення працівників ОВС до питань дотримання прав людини. Вони сприймають ці візити як чергову, хоча й доволі своєрідну, перевірку, яка не вимагає від них якихось суттєвих змін у поточній діяльності, тим більше – у ставленні до проблем дотримання прав людини. Тому само по собі проведення моніторингових візитів та викриття певних недоліків та порушень в діяльності підрозділів ОВС у сфері дотримання прав людини, не є впливовим фактором упередження можливих наступних порушень. Очевидною постає необхідність комплексного підходу до підвищення рівня дотримання прав людини в правоохоронній діяльності, тому візити мобільних груп мають обов’язково доповнюватись іншими, більш цілеспрямованими на покращення ситуації з дотриманням прав людини заходами (наприклад, проведенням занять з міжнародних стандартів прав людини, семінарів як для особового складу підрозділів ОВС, так і для працівників управлінь, організацію „круглих столів” тощо).


РОЛЬ ОБСЄ В УРЕГУЛЮВАННІ КОНФЛІКТІВ

А.В. Войціховський


ОБСЄ визнана регіональною організацією, у функції якої входить підтримка міжнародного миру і безпеки. Така роль цієї організації була закріплена ООН, відповідно до глави VIII Статуту ООН. Виходячи з цього, ОБСЄ активно розвиває свою діяльність у даній сфері. Крім того, ОБСЄ визнано міжнародною організацією з безпеки в Європі. Дійсно, це єдина європейська структура безпеки, яка включає Росію, інші колишні радянські республіки та США. Без їх активної політичної участі ОБСЄ ніколи б не відігравала тієї важливої ролі, яку вона відіграє у розв'язанні складних проблем в різних регіонах Європи та Середньої Азії.

Діяльність ОБСЄ охоплює цілий ряд сфер, від заходів традиційного запобігання конфлікту до здійснення проектів у сферах прав людину і свободи преси. Вона включає як присутність у регіоні на тимчасовій основі, так і функціонування спеціальних інституцій.

Дотепер ОБСЄ не брала участь у жодній операції з підтримання миру, хоча теоретичні розробки щодо підготовки до таких операцій були проведені. Проблема залучення ОБСЄ в операції такого типу вперше піднімалася на Хельсінкському самміті в 1992 р. В документах, прийнятих в Хельсінкі зазначалося, що "Миротворчі операції складають важливий функціональний елемент, який визначає спроможність НБСЄ (тепер ОБСЄ) запобігати конфліктам, врегулювати кризові ситуації (та, таким чином) втілювати політичний процес вирішення конфліктів".

Декларація Хельсінкського самміту віддзеркалювала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомчих візитів та місій доповідачів. На самміті 1992 р. у Хельсінкі вперше було вироблено загальні принципи та умови залучення ОБСЄ до миротворчих операцій.

Слід зазначити такі основоположні принципи миротворчих операцій, що проводяться під егідою ОБСЄ:

1. Будь-які миротворчі операції: мають передбачати залучення цивільних осіб та/чи військових; повинні виконуватися відповідно до Статуту ООН, при повному політичному контролі та під управлінням Постійного комітету; не повинні супроводжуватися примусовими діями.

2. Всі країни - учасники мають право брати участь у будь-яких миротворчих операціях.

В доповнення до вищеназваних принципів, на зустрічі в Хельсінкі були передбачені такі головні місії: нагляду та допомоги підтримки перемир'я; контролю виводу військ; підтримання збереження порядку та закону; забезпечення гуманітарної та медичної допомоги; допомоги біженцям.

Відповідно до Декларації Гельсінського самміту 1992 р. ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам. За останні декілька років ОБСЄ вживала таких заходів по відношенню до Косова, Санджака, Воєводіни, Скоп'є, Грузії, Естонії, Таджикистану, Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні.

Важливою віхою в розвитку ОБСЄ як структури безпеки став Стамбульський самміт 1999 р. Декларація Стамбульського самміту привернула увагу до кількох важливих моментів, що формують новий тип системи безпеки в Європі. Незважаючи на те, що усі конфлікти, з якими стикалась ОБСЄ, мали виключно внутрішній характер, жодна причетна до них країна не піддавала сумніву роль або правомірність участі ОБСЄ у пошуках мирного вирішення. Досягнення Стамбульського самміту полягає у зобов'язанні застосовувати на практиці визнані принципи та норми, включаючи дотримання прав людини і прав меншин, засудження й неприйняття "етнічних чисток", підтримку безумовного та безпечного повернення біженців і переміщених осіб.

Важливим моментом, що має особливе значення для забезпечення стабільності в зоні відповідальності ОБСЄ, є загальна підтримка країнами-учасницями політики толерантності в багатоетнічному суспільстві, "в якому поважаються права всіх громадян і норми права", але немає наміру порушувати чи піддавати сумніву суверенітет і територіальну цілісність країн, яких стосуються рішення міжнародного співтовариства. Стамбульська хартія європейської безпеки стала важливим етапом процесу залучення ОБСЄ до миротворчих операцій. Миротворчому процесу присвячена ціла глава Хартії. Вона регулює будь-які операції з підтримки міжнародного миру і безпеки.

Глави держав та урядів вирішили: запровадити можливість для потенційного збільшення та розширення ролі ОБСЄ в миротворчих операціях; ОБСЄ могла б відігравати провідну роль, або забезпечувати мандат на відтворення миротворчих функцій через інших учасників, або забезпечити участь інших організацій; ОБСЄ могла також запроваджувати координаційні рамки для миротворчих дій, як передбачено в Положенні про співробітництво у сфері безпеки.

Перевіркою можливостей та обмежень ОБСЄ стала її діяльність на Балканах, зокрема, в Косово. На початку 1999 р. завдяки зусиллям Річарда Холбрука, спеціального посланця Президента США, завершилося формування Місії з верифікації у Косово (KVM), створеної Постійною Радою 25 жовтня 1998 р. Ця найбільш масштабна за всю історію операція ОБСЄ у Косово була припинена 20 березня 1999 р. через різке погіршення безпеки та неможливість ефективно виконувати покладені завдання. Недовгий досвід KVM показав, що ОБСЄ може відігравати важливу роль лише тоді, коли вона опирається на міцну підтримку провідних держав і потужних багатонаціональних структур європейської безпеки.