Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
КОНСТИТУЦІЙНА МОДЕЛЬ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ: ПЕРЕДУМОВИ І ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ
М.М. Воронов
1. Повноцінна конституційна реформа є найважливішим чинником збереження української державності й каталізатором позитивних змін у нашій державі. Проведення такої реформи відкриє для українського народу серйозні перспективи розвитку України як демократичної, правової і соціальної держави, а також стане потужним імпульсом для становлення різноманітних інститутів громадянського суспільства. Головними умовами для підготовки і подальшої реалізації конституційної реформи є політична, соціальна і духовна консолідація сучасного українського політикуму з народом, усвідомлення ключовими політичними силами своєї історичної персональної відповідальності за сьогоднішню розбалансованість державної і муніципальної влади, прагнення всіх суб'єктів права досягти необхідного компромісу, результатом якого стане прийняття нової Конституції України. Новий Основний Закон повинен стати важливим проміжним підсумком майже двадцяти років української незалежності, позбавленим численних політичних, правових, економічних, соціальних, історичних і духовних помилок і маніпуляцій. Конституція має стати правовим фундаментом для проведення комплексних перетворень у всіх галузях суспільного і державного розвитку нашої країни. Нова Конституція України повинна стати наймогутнішим імпульсом для розвитку громадянського суспільства не лише за рахунок проголошення ключових загальнолюдських цінностей, таких як-от: найвища соціальна цінність людини, пріоритет прав особистості перед державою, непорушність прав і свобод людини й громадянина, верховенство права, але й закріпивши дієвий і ефективний механізм їхньої реалізації та захисту. Це дозволить позбавитися сучасного конституційного популізму щодо визначення моделі основних прав і свобод людини і громадянина. У чинній Конституції України закріплено величезну кількість прав і свобод людини і громадянина, що для середини 90-х рр. минулого століття, було значним проривом. Однак, як свідчить практика їх застосування, більшість із них не має повноцінного механізму реалізації та захисту. Це стосується таких найважливіших прав як право на безкоштовну медичну допомогу і освіту, безпечне навколишнє середовище тощо. Вважаю за доцільне закріплення у новій Конституції України лише тих прав і свобод людини і громадянина, які будуть мати чіткий механізм реалізації та захисту, з неминучою відповідальністю винних за їхнє порушення. Уявляється, що саме цей розділ Конституції, у якому мають бути закріплені права, свободи та обов'язки людини і громадянина та фрагменти механізму їхньої реалізації та захисту, є фундаментальним і пріоритетним у процесі конституційних перетворень.
2. У той же час для сучасних українських політиків актуальним є визначення зручної, насамперед для них, моделі державного правління. Як показав час, саме такий підхід є згубним і безперспективним. Яскравим прикладом спроби конституційної реформи в аспекті її політичної доцільності є зміни до діючої Конституції України, що були внесені в період президентської кампанії 2004 року. Конституційний «пасьянс» зразка 2004 року довів свою неефективність, вніс серйозний дисбаланс у механізм стримувань і противаг, зробив досить обмеженою виконавчу гілку влади. Проте складається враження, що цей негативний досвід конституційного реформування був погано вивчений і проаналізований. Звідси поява однобоко спрямованих партійних проектів нових конституцій, які лише повторюють попередні помилки. Представляється, що це «шлях у нікуди». Вважаю, що найважливішою умовою пошуку оптимальної моделі української держави є відмова саме від партійних підходів і розкладів як таких, що роз ’єднують.
3. Безумовно конституційна модель української держави потребує негайного реформування. Існує величезна кількість думок і підходів політиків, вчених-конституціоналістів, практиків, пересічних українців щодо різних аспектів проведення конституційних змін. Представляється, що конституційним змінам повинні бути піддані всі складові форми української держави. У цей час найжвавіша дискусія йде щодо визначення форми державного правління. Як правило, серед українського політичного бомонду домінують переваги щодо двох форм правління змішаної або парламентської республіки. Вважаю, що найбільш оптимальною для сучасної України є модель президентської республіки. Саме президентська республіка дозволить мати легітимні інструменти для реалізації президентських обіцянок передвиборчого періоду й, що найголовніше, сконцентрувати весь режим відповідальності навколо фігури глави держави. Як правило, основним аргументом проти такої моделі є побоювання відносно можливості сильної концентрації влади в руках президента, що може призвести до повернення авторитарного або тоталітарного режиму. Уявляється, що сучасна наука конституційного права й існуюча загальносвітова практика державотворення виробили багато ефективних рецептів, що не дозволять допущення подібних трансформацій. Мова йде про необхідність закріплення чіткого і ефективного механізму стримувань і противаг у межах такої моделі, найшвидше формування і розвиток інститутів громадянського суспільства як ключового чинника у протистоянні спробам повернення авторитаризму (незалежність і самостійність засобів масової інформації, розгалуженість і посилення недержавних громадських об’єднань, поява нових та реальна трансформація існуючих політичних партій, реформування місцевого самоврядування тощо). Президентська модель дозволить створити умови для появи ефективної і відповідальної влади, якої так потребує українській загал. У той же час паралельно необхідно вносити зміни до форми державно-територіального устрою нашої держави. Розбудова унітарної держави регіоналістського типу є важливим кроком у напрямку пошуку оптимальної моделі української держави.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТА ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ ТРУДОВОЇ МІГРАЦІЇ
О.В. Гаврилюк
1. По мірі глобалізації світової економіки важливим фактором, що впливає на економічний, соціальний та демографічний розвиток багатьох країн, стає міжнародна міграція, особливо, трудова. Міжнародна міграція робочої сили - це об'єктивний процес, властивий ринковій економіці. Активізація участі громадян України у міжнародній трудовій міграції, викликана як демократизацією суспільного життя, відносною відкритістю кордонів, так і низьким рівнем доходів значної частини населення, що змушує громадян шукати добре оплачувану роботу за кордоном. Так, за експертними оцінками МОП від 2,5 до 7 млн. українців працюють за кордоном. Офіційних же даних державної статистики щодо спрямування основних потоків міграції, чисельності трудових мігрантів, їхнього вікового, статевого, професійного складу, сфер діяльності, регіональних особливостей на даний час в Україні немає. Недостатня інформаційна база не дає змоги визначити справжню чисельність трудових мігрантів з України. Офіційна статистика фіксує лише декілька десятків тисяч осіб щорічно, тоді як за результатами соціологічних досліджень постійно від'їжджає за кордон на заробітки до 5 відсотків, періодично поповнює свій бюджет у заробітчанських поїздках до 20 відсотків працездатного населення. Мають бажання працювати в інших країнах - 30-40 відсотків працездатних громадян України.
Дуже часто суспільна думка та безпосереднє ставлення до працівників-мігрантів складаються негативні. За словами Хуана Сомавія, Генерального директора Міжнародного бюро праці, нинішня глобальна фінансова та економічна криза серйозно відбивається на положенні трудящих-мігрантів по всьому світу. На жаль, досвід свідчить: трудящі - мігранти, особливо жінки-мігранти й ті, чий міграційний статус неврегульований, в період кризи страждають в найбільшій мірі і виявляються у найскрутнішому положенні.
2. Міграція як соціально-економічне явище виконує дві найважливіші функції. По-перше, соціальну, пов'язану з прагненням людей найбільш повно реалізувати власні потреби у сферах освіти, професійного зростання, охорони здоров'я і т.п. По-друге, економічну, в основі якої лежить різниця попиту та пропозицій на міжнародному та внутрішньому ринках праці. Європейська Конвенція «Про правовий статус трудящих-мігрантів», визначає «трудящого-мігранта» як громадянина однієї країни, якому іншою країною дозволено проживати на її території для виконання оплачуваної роботи. А міжнародна міграція робочої сили може характеризуватися як процес переміщення трудових ресурсів з однієї країни в іншу з метою працевлаштування фізичних осіб на більш вигідних умовах, ніж у країні походження або її постійного проживання.
3. Серйозною проблемою, вирішення якої носить комплексний характер - політичний, соціально-економічний та правовий, яка, до того ж, вимагає негайного вирішення, - є нелегальна міграція робочої сили. І міжнародно-правовими документами, і внутрішнім законодавством всіх країн цей процес віднесений до злочинів міжнародного характеру, що зазіхають на економічний і соціальний розвиток держав, а також на їх суверенітет. Нелегальна міграція - це незаконний в'їзд в чужу країну з метою влаштуватися в ній, в основному з економічних мотивів. Але є і друга сторона цієї проблеми - завдяки нелегальному статусу трудящі-мігранти опиняються у вразливому положенні: із-за характера виконуваної роботи, умов праці та побуту; багато хто з них піддається дискримінації.
4. Хоча розробка законодавчих актів про статус іноземців та умов їх перебування відноситься до суверенного права держави, міжнародні договори з прав людини закликають дотримуватися міжнародних принципів прав людини при розробці нормативно-правової бази і стратегій, які відображаються на добробуті мігрантів. В окремих країнах вже існують подібні програми для висококваліфікованих працівників. Наприклад, у Німеччині з 2000 року діє програма «зелена карта», затверджена федеральним урядом ФРН у сфері інформаційних і комунікаційних технологій. Мета програми - знизити дефіцит кадрів у галузях економіки за рахунок фахівців, які приїжджають з країн, що не входять в ЄС, та забезпечити їм гідні умови праці та побуту. Заслуговує уваги і досвід Російської Федерації, де щорічно визначається потреба в залученні іноземних працівників, в тому числі з пріорітетних професійно-кваліфікаційних груп, з урахуванням політичної, економічної, соціальної та демографічної ситуації, а також з метою оцінки ефективності використання іноземної робочої сили.
5. Країнам, які використовують працю мігрантів, необхідно закріпити в трудовому та соціальному законодавстві норми, що визначають особливості правового статусу, порядок і способи реалізації трудових прав даної категорії працівників, передбачити заходи й гарантії їх реального та ефективного захисту. Наразі є чинними угоди у сфері працевлаштування громадян України за кордоном, укладені Україною з Азербайджаном, Білоруссю, Вірменією, В'єтнамом, Латвійєю, Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією, Литвою, Молдовою, Польщею, Португальською Республікою, Росією, Словаччиною та Чехією. Окрім того, Україна є учасницею 11 міжнародних багатосторонніх договорів в рамках СНД у сфері працевлаштування та соціального захисту громадян України та Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів.
Уряд продовжує роботу над розширенням міжнародної договірно-правової бази у сфері працевлаштування та соціального захисту з країнами, на території яких перебуває значна кількість громадян України. Міграційна політика є складовою частиною державної зовнішньої і внутрішньої політики України, і її реалізація повинна стати одним з пріоритетних завдань держави.
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ У КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОМУ МЕХАНІЗМІ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ
К.П. Горова
Конституційне регулювання повноважень уряду засвідчує зростаючу тенденцію до розширення його функцій і поширення впливу на всі сторони суспільного життя, у тому числі й на сферу зовнішньої політики.
Місце та роль уряду у механізмі здійснення зовнішньої політики залежить також від форми правління в державі і політичної системи суспільства. Порівняльно-правовий аналіз здійснення зовнішньої політики урядами зарубіжних держав засвідчує, насамперед, що а переважній більшості конституцій проголошується принцип поділу влад, а також визначаються ті державні органи, які виконують функції у зовнішньополітичній сфері здійснення державної влади.
В країнах з президентською формою правління (США, країни Латинської Америки, Казахстан та ін.) визначення основних напрямків зовнішньої політики та керівництво зовнішньополітичною діяльністю належить виключно до компетенції президентів, а уряд (кабінет) бере участь у здійсненні зовнішньої і оборонної політики під його керівництвом.
У парламентських республіках і монархіях вирішальну роль у зовнішньополітичному механізмі належить уряду або Прем'єр-міністру. Уряд проводить міжнародні переговори, укладає міжнародні договори й угоди, формує дипломатичний апарат, керує діяльністю всіх зовнішньополітичних і військових органів держави, включаючи зовнішню розвідку, здійснює побудову збройних сил, організує оборону країни, тощо. Так у конституціях, Японії (ст .73) та Іспанії (ст. 97), закріплена функція уряду щодо керівництва зовнішньою політикою.
Перехідне становище між цими формами правління займає статус уряду в країнах зі змішанною формою правління, де самостійність уряду стосовно президента звичайно істотно вище в порівнянні з президентськими республіками. У ряді таких держав нормами конституції встановлено, що уряд забезпечує здійснення зовнішньої політики, зокрема у Польщі (ст. 146), Румунії (ст.101) , Вірменії (ст. 89) та Росії (ст. 114).
У ст. 116 Конституції України за Кабінетом Міністрів закріплені зовнішньополітичні повноваження, відповідно до яких він забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення зовнішньої та внутрішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України (п.1); здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю (п.7); Кабінет Міністрів здійснює й інші повноваження, визначені Конституцією та законами України (п. 10), тобто цей перелік не є вичерпним. Основні завдання Кабінету Міністрів визначені також у ст. 2 Закону України "Про Кабінет Міністрів України".
З іншого боку, у пп. 1,3 ч.. 1 ст. 106 Конституція України закріпила за Президентом зовнішньополітичні повноваження, відповідно до яких глава держави забезпечує державну належність, національну безпеку та здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, не розкриваючи сутності даної функції Президента України.
Таким чином, в Україні створено практично два центри виконавчої влади у зовнішньополітичній сфері. У Висновку Венеціанської комісії №339/2005 щодо змін до Конституції України, прийнятих 8 грудня 2004 р, з цього приводу також було висловлено таке зауваження : «Ці повноваження, що накладаються одне на одне, можуть стати джерелом майбутніх конфліктів між Президентом і урядом».
Зовнішня України політика є об'єктом зовнішньополітичної конкуренції, що суттєво ускладнює її здійснення. Доречно, щоб усі гілки влади, які залучені до реалізації зовнішньополітичних процесів, не виходили за рамки наданих їм конституційних повноважень. Натомість внесення змін до Конституції України призвело до ряду проблем, пов'язаних з балансом владних повноважень вищих державних органів. Це насамперед неузгодженість у питаннях статусу та повноважень вищих органів державної влади, а також недостатня чіткість окремих норм Конституції України та Закону України "Про Кабінет Міністрів України". Як результат - відсутність взаємодії між Президентом, парламентом та урядом, зокрема, у питаннях відставки та призначення на посаду міністрів закордонних справ тощо.
Необхідними умовами забезпечення нормального функціонування державних структур у режимі консенсусу є чітке правове регулювання цих відносин, створення єдиного внутрішньоузгоджнного, стабільного законодавства, яке повинно базуватися на нормах Конституції України. Потребує вдосконалення конституційно – правовий механізм взаємовідносин різних гілок державної влади, який не лише забезпечуватиме реальний розподіл функцій та компетенції різних гілок державної влади у зовнішньополітичній сфері, а й сприятиме встановленню тісноїв заємодії насамперед між Президентом, з одного боку, та парламентською коаліцією та урядом,– з іншого.
Внесення відповідних змін до Конституції України та приведення у відповідність Закону України "Про Кабінет міністрів України" сприятиме вирішенню цієї проблеми.
ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК УЯВЛЕНЬ ПРО СУТНІСТЬ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
Н.В. Гришина
Проблеми побудови правової держави є надзвичайно актуальною для сучасного етапу розвитку України. Проголошення нашої держави в Конституції України правовою зумовлює необхідність їх практичного вирішення [1].
Важливим елементом правової державності, умовою її здійснення є додержання принципу законності, проте аби цей принцип діяв правильно, необхідна досконала система законів, яка відповідала б рівню розвитку суспільства та стану суспільних відносин, забезпечувала права та свободи людини і громадянина, відображала баланс прав та законних інтересів громадянина і держави. Ефективним засобом підтримання в суспільстві законності та правопорядку як елементів правової держави є юридична відповідальність взагалі та адміністративна зокрема [2].
Категорія відповідальності за джерелами виникнення і часом первісного формування є філософсько-релігійно-правовим поняттям, яке наповнене моральним змістом і, в той же час, має правове значення. У своєму розвитку, формуванні і становленні воно пройшло тривалий проміжок часу, початок якого можна умовно датувати судом над Сократом в Афінах у 399р. до н.е., а його завершення – в кінці середніх століть. Платонівсько-стоїчна філософія та процес над Сократом зіграли величезну роль у зародженні і розвитку концепції відповідальності. [3].
Християнська доктрина, у якій концепція відповідальності зайняла центральне місце, передбачила більш демократичний статус людської особистості. Піклуючись про права винної (грішної) особи, вона звернула особливу увагу на такий елемент, як „звіт – відповідь – пояснення”, що додало процесуальну стрункість і завершеність християнській концепції відповідальності, а у подальшому дало назву інституту відповідальності.
Інститут відповідальності не тільки носив каральне значення, але й надавав можливість забезпечувати визначені права обвинуваченого, його правове положення у сфері юрисдикції: винний мав право бути вислуханим, доводити свою невинність, заявляти клопотання, тобто одержував деякі гарантії проти необґрунтованого карального впливу.
У відповідності до тлумачення В.Даля термін „відповідальність” є похідним від слова „відповідати” (дати відповідь, подати звістку, відгукнутися, заперечити, відповісти) і означає „обов’язкову поруку під страхом відповіді, стягнення” [4]. У правовій літературі за основу в терміні „відповідальність” береться переважно відповідна міра стягнення з порушника боргу, обов’язку.
Останнім часом теоретичні питання сутності адміністративної відповідальності все частіше привертають увагу вчених-правознавців.
Від початку 60-х років поняття „адміністративна відповідальність” все частіше використовується у нормативних актах СРСР та УРСР. У переважній більшості нормативних актів поняття „адміністративна відповідальність” пов’язувалась виключно із застосуванням штрафів в адміністративному порядку. У 1967 р. з метою впорядкування законодавства про адміністративну відповідальність і зміцнення законності в його застосуванні, Комісії законодавчих проектів Ради Союзу і Ради національностей Верховної Ради СРСР висловились за розробку Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про адміністративну відповідальність, що і було передбачено у Постанові Президії Верховної Ради СРСР від 13.10.1967 р.. На той час законодавство про адміністративну відповідальність включало близько 500 нормативних актів. І потреба в їх кодифікації була вкрай актуальною.
Нарешті, 07.12.1984 р. був прийнятий Кодекс Української РСР про адміністративні правопорушення (КпАП), який з численними змінами діє і сьогодні. З прийняттям цього Кодексу закінчився процес кодифікації законодавства про адміністративну відповідальність, але, як і в інших нормативних актах, визначення поняття „адміністративна відповідальність” у ньому відсутнє, хоча саме поняття досить часто використовується.
Поштовхом до виникнення інституту адміністративної відповідальності було прагнення відокремити проступки від злочинів (за ознакою ступеня суспільної небезпечності) і встановити спрощену процедуру розгляду справ про такі правопорушення. Спочатку це відбувалося в рамках судової системи, але згодом встановився й адміністративний порядок розгляду таких справ і застосування відповідних стягнень.
Слід зазначити, що сучасний стан інституту адміністративної відповідальності дає підстави вважати його вже не суто складовою частиною адміністративного права. Це обумовлено тим, що за допомогою адміністративної відповідальності здійснюється захист норм інших галузей права, зокрема фінансового, банківського, в деяких випадках навіть цивільного права, а також процесуальних галузей.
Використана література.
- Конституція України // Відомості Верховної Ради України. – 1996. - №30. – Ст..141.;
- Куян І. Адміністративна відповідальність як інструмент правової держави // Право України. – 1998. - №5. – С.66-68;
- Бельский К.С. Административная ответственность: генезис, основные признаки, структура // Государство и право. – 1999. - №12. – С.12-20;
- Даль В.И. Толковый словарь живоговеликоруського язика. – М.: Астрель. АСТ, 1999. – 1172с.
ОСОБЛИВОСТІ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ НА ЗАЛІЗНИЧНОМУ ТРАНСПОРТІ УКРАЇНИ
Л. В. Єрофєєнко
1. Стабільне та ефективне функціонування залізничного транспорту є необхідною умовою забезпечення обороноздатності, національної безпеки і цілісності держави, підвищення рівня життя населення. На даний час саме залізниці в основному задовольняють потреби суспільного виробництва та населення у перевезеннях. Проте стан виробничо-технічної бази і технологічний рівень перевезень за багатьма параметрами не відповідає зростаючим потребам суспільства та європейським стандартам якості надання транспортних послуг. Проведення ринкових перетворень на залізничному транспорті сприятиме прискоренню темпів європейської інтеграції України, підвищенню конкурентоспроможності українських залізниць на ринку транспортних послуг, дасть можливість ефективно використовувати вигідне геополітичне розташування України, а також збалансувати інтереси залізниць та споживачів їх послуг.
Для реалізації цих завдань одною з основних проблем, яку слід негайно розв'язати, є недосконалість нормативно-правових актів, що регулюють діяльність залізничного транспорту. Для її вирішення необхідно узгодити принципи управління залізничним транспортом, організаційно-правові форми господарювання з нормами відчизняного та європейського законодавства; посилити мотивацію праці та підвисити рівень соціальної захищеності працівників цієї галузі народного господарства України.
2. Стан правового регулювання праці на залізничному транспорті в даний час характеризується, по-перше, наявністю застарілих нормативно-правових актів, по-друге, відсутністю системного підходу до законодавчого опосредкування трудових відносин у залізничних організаціях. Так, трудові відносини працівників залізничного транспорту загального користування регулюються нормами КЗпП України, Положенням "Про дисципліну працівників залізничного транспорту України", іншими актами законодавства. Особливості умов праці, соціально-побутового і житлового забезпечення, режиму робочого часу та часу відпочинку окремих категорій працівників залізничного транспорту загального користування, робота яких безпосередньо пов'язана з рухом поїздів, встановлюються Укрзалізницею згідно з чинним законодавством України за погодженням з галузевими профспілками.
Трудове законодавство України передбачає закріплення особливостей правового регулювання праці и гарантій захисту для окремих категорій працівників. Ці особливості визначаються складністю та специфікою виконання трудової функції, істотними відмінностями в умовах діяльності, які не можна не враховувати при забезпеченні працівникам гідної оплати праці, безпеки та умов, що відповідають державним нормативним вимогам охорони праці.
3. Серед цих працівників значну частину становлять ті, трудові обов’язки яких безпосередньо пов'язані з рухом або обслуговуванням транспортних засобів, що відносяться до джерел підвищеної небезпеки. Від кваліфікованого та уважного виконання цих обов’язків залежить безпека руху, життя і здоров'я громадян, які користуються послугами транспортних організацій. Тому прийом на роботу з особими умовами праці у організації залізничного транспорту можливий лише після досягнення 18-річного віку, при проходженні професійного відбору та професійної підготовки і після обов'язкового попереднього медогляду (обстеження) в установленому законом порядку.
До числа особливостей змісту трудового договору, що укладається з працівниками залізничного транспорту можна віднести: особливий зміст трудових обов’язків, зумовлених трудовою функцією, що пов’язана з безпосереднім керуванням або обслуговуванням джерела підвищеної небезпеки; чітке визначення характеру роботи (наприклад, робота в дорозі, роз’їзний характер); конкретизацію місця роботи із зазначенням структурного підрозділу (наприклад, локомотивне депо); уточнення конкретного робочого місця (безпосередню транспортний засіб, на якому здійснюється трудова функція, наприклад, локомотив певного виду, категорія поїзда і т.п. ).
4. Вирішення приоритетних завдань реформування залізничного транспорту потребує запровадження нових моделей управління кадрами, що забезпечуватиме соціально-економічну привабливість відповідних професій, посилить мотивацію праці, підвисить якість праці, змінить принципи соціальної підтримки працівників.
Основними засобами посилення мотивації праці повинні стати зростання заробітної плати залізничників; створення дійового механізму виплати винагороди працівникам залежно від реальних результатів їх праці; стимулювання зацікавленості працівників у підвищенні ефективності виробництва.
Для забезпечення соціального захисту працівників галузі політика держави повинна базуватися на принципах партнерства з галузевими профспілками; крім того, на законодавчому рівні необхідно розробити, а у практику діяльності залізничного транспорту впровадити дійові соціально-трудові стандарти; розв'язати проблеми, пов'язані із створенням належних умов праці та її оплати; удосконалити систему медичного обслуговування працівників задізничного транспорту на підставі принципів медичного страхування. Удосконалення системи управління персоналом повинно здійснюватися завдяки галузевій системі підготовки, підвищення кваліфікації кадрів та атестації керівників і фахівців галузі. Для забезпечення соціальної стабільності у разі скорочення кількості працівників в процесі реформування залізничного транспорту повинні застосовуватися відповідні державні гарантії та заходи згідно із законодавством, галузевою угодою та колективними договорами.