Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание Пріоритетні напрямки вітчизняної перспективної адміністративно-деліктної нормотворчості Деякі проблеми розбудови системи соціального захисту в україні Судово-психологічна експертиза в адміністративному судочинстві Соціальна і правова захищеність працівників міліції Принципы права в системе источников международного права

Подобный материал:

• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
• Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
• Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
• З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
• Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.

ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМКИ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПЕРСПЕКТИВНОЇ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОЇ НОРМОТВОРЧОСТІ

Т. О. Коломоєць


В умовах кардинального перегляду змісту та призначення адміністративного права, зміни базових моделей взаємовідносин особи і держави із перенесенням акценту на пріоритетність першої, що, у свою чергу, вимагає оновлення нормативних форм фіксації відповідних моделей відносин, актуальності набуває переосмислення, розробка та прийняття нового кодифікованого адміністративно-деліктного акту, положення якого також покликані врегульовувати певну групу публічних відносин особи і держави. На сьогоднішній день прийнятий ще у 1984 році КпАП України не тільки не узгоджується із реальними вимогами часу, але й певним чином гальмує протидію адміністративним проступкам та ускладнює адміністративно-юрисдикційну діяльність уповноважених державних органів, створює передумови для фрагментарного захисту прав, свобод та законних інтересів осіб, формуванню негативного ставлення громадян до адміністративно-деліктного законодавства як складової національного законодавства й практики його застосування. Відповідно назріла потреба у розробці та прийнятті нового кодифікованого адміністративно-деліктного акту (акту «нового типу»), який би врахував здобутки вітчизняної нормотворчої діяльності, позитивні здобутки зарубіжної нормотворчості у відповідній сфері й реальні потреби часу, перетворившись у якісно новий, дієвий кодифікований адміністративно-деліктний акт. Певні напрацювання у цьому напрямку вже отримано – проведено значну кількість різноманітних наукових, науково-практичних форумів, в т.ч. й із залученням зарубіжних фахівців, розроблено й піддано громадському обговоренню декілька зразків перспективної нормотворчості (проект Концепції реформування інститути адміністративної відповідальності в Україні, проект Кодексу України про адміністративні проступки (у кількох редакціях), проект Закону України «Про кримінальні проступки» тощо). В той же час ознайомлення із змістом резолюційних матеріалів наукових заходів, зразків перспективного законодавства дозволяє вести мову про розмаїття підходів вчених-юристів та юристів-практиків до ідеї нової кодифікації адміністративно-деліктного законодавства, змісту майбутнього кодифікованого адміністративно-деліктного акту, що, певним чином, гальмує і сам процесі, і викликає певне занепокоєння щодо долі майбутнього кодифікованого адміністративно-деліктного акту.

З метою активізації відповідних процесів та надання їм певної спрямованості вважається за доцільне на підставі врахування історичних передумови кодифікованих процесів в Україні, досвіду правозастосовчої діяльності у відповідній сфері відносин, зарубіжного досвіду та існуючих напрацювань, врахувати таке:

- кодифікація повинна бути суцільною і в єдиному кодифікованому адміністративно-деліктному акті повинні бути об’єднані матеріальні і процесуальні норми, які, у свою чергу, розподілені на глави (підтримавши позицію В.К. Колпакова, Д.М. Лук’янця);

- уніфікувати і подати на початку акту офіційно визначену термінологію, тим самим буде здійснено спробу усунути застарілість термінологічного ряду (підтримати т.з. О.А. Банчука);

- суб’єктом адміністративного проступку визнати, поряд із фізичною особою, і юридичну особу (підтримавши позицію більшості вчених-юристів щодо цього питання);

- модифікувати систему адміністративних стягнень, привівши їх у відповідність до реальних вимог часу (усунувши виправні роботи, переглянути розміри штрафів, запровадивши громадські роботи та стягнення, орієнтовані на юридичних осіб);

- модифікувати систему суб’єктів адміністративної юрисдикції. При збереженні судово-адміністративної системи, дещо скоротити адміністративний блок.

- врегулювати процесуальний статус всіх можливих учасників провадження у справах про адміністративні правопорушення (бажано, перш за все, врахувати у врегулюванні цього питання досвід Російської Федерації, Республіки Казахстан);

- детально виписати процесуальні засади, при цьому усунути будь-яке помилкове ототожнення із процедурними провадженнями (наприклад, проект КпАП України, підготовлений співробітниками ЦППР) тощо. Саме завдяки цілеспрямованій спільній діяльності юристів-вчених та юристів-практиків щодо практичного втілення у проект майбутнього кодифікованого адміністративно-деліктного акту вищезазначених положень можна буде забезпечити його дієвість та ефективність застосування, усунувши значну кількість сучасних проблем.


ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ РОЗБУДОВИ СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ В УКРАЇНІ

Л.В. Кулачок-Тітова


Від дня набуття незалежності державою Україна і до сьогодні національне законодавство постійно поповнюється нормами, які стосуються соціального захисту окремих верств населення. Необхідно визнати також, що політика держави неухильно впродовж багатьох років спрямована на побудову системи соціального захисту, яка б охоплювала все населення в цілому. Політика соціальної держави, якою Україна названа в Основному Законі, повинна бути спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток людини.

На сьогоднішній день серед науковців-правознавців існують дві протилежні точки зору на термін «соціально-правова держава». Оскільки більшість західних держав до початку 21-го століття фактично мають статус соціально-правових, то, безумовно, більшість теоретичних досліджень обгрунтовує можливість і необхідність саме такого поєднання характеристик держави. Більше того, вважається, що соціальна держава – новий етап в розвитку правової держави. Але існують також і досить вагомі дослідження, результатом яких є визнання, що соціально-економічні та культурні права людини, тобто права другого і третього покоління, не є правами в істинному сенсі. Справжніми правами називаються лише особисті (громадянські) та політичні права. Соціально-економічні ж називаються пільгами, актом милосердя сильних світу цього по відношенню до слабких. Відповідно, соціальна держава з цієї точки зору також не може мати правового характеру.

Право людини на гідне існування в нашій державі є конституційним правом людини, оскільки зміст статей 3, 46, 48 та деяких інших Конституції України приводить нас до такого висновку. Зокрема, стаття 46 Конституції України декларує право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення у разі втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття, а також старості. При цьому в даній статті зазначено: «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом». Ця норма перекликається зі змістом статті 48 Конституції, що гарантує кожному право на достатній життєвий рівень.

На жаль, аналізуючи, як держава Україна забезпечує реалізацію прав на працю, відпочинок, соціальний захист, житло, охорону здоров'я, достатній життєвий рівень, освіту та інші конституційні права і свободи, приходимо до невтішних висновків. Безумовно, якщо говорити, наприклад, про рівень соціальних виплат, то вони, переважно, не можуть забезпечити не лише гідне існування, а й існування взагалі. Для прикладу, розмір допомоги по догляду за дитиною до досягнення нею 3-х років нині становить лише 130 гривень на місяць замість прописаного в законі прожиткового мінімуму.

Однак, слід зауважити, що реформування системи соціального захисту в нашій державі сьогодні відбувається досить активно. Для України важливим є вивчення та застосування зарубіжного досвіду в сфері соціального захисту населення. Так, зокрема, передбачається перехід від фінансування установ соціального захисту до фінансування соціальних послуг. Це дасть можливість залучити до сфери соціального обслуговування приватний сектор, який в Україні нині розвинутий дуже слабо. Наприклад, у Литві, якщо в регіоні або на території громади вже діє неурядовий заклад, відкривати в цьому ж регіоні державний чи муніципальний заклад, який планує надавати аналогічні соціальні послуги, заборонено.

Підвищується рівень адресності допомог. Для того, щоб допомоги виплачувались тим, хто дійсно цього потребує, існує інститут соціальних інспекторів, в компетенцію яких входить контроль за дійсним рівнем добробуту сім’ї, яка звертається за допомогою до органів соціального захисту. Але для того, щоб реалізувати право на соціальну допомогу, особі (сім’ї) необхідно зібрати купу різноманітних довідок. Литовський досвід говорить, що для одержання допомоги можна надавати лише заяву, документ, що посвідчує особу та, за необхідності, документ про встановлення рівня працездатності. Решту інформації про особу, яка потребує соціальної підтримки, отримають із міжвідомчої електронної інформаціїйної бази працівники, які здійснюють розгляд звернень громадян за принципом «єдиного вікна».

Взагалі, як і більшість країн світу, Україна взяла курс на стимулювання активних пошуків людиною (сім’єю) способів вийти з негараздів, тобто, насамперед, допомогти самим собі. У ряду заходів по боротьбі з фінансовою кризою бачимо збільшення вимог для одержання деяких видів соціальних виплат (допомоги по безробіттю, житлово-комунальної субсидії тощо) з одночасним «підстраховуванням» найбільш вразливих верств українського населення. Поряд з тим все частіше лунають думки про необхідність підвищення пенсійного віку (хоча б для жінок до 60 років). Велику роль у песійному забезпеченні повинні відіграти недержавні пенсійні фонди – корпоративні та професійні, оскільки саме за їх рахунок буде знято навантаження на Пенсійний фонд по забезпеченню виплат з вислугою років та інших пільгових пенсій.

Як і у більшості країн, в системі соціального забезпечення України велику роль відіграють страхові допомоги. Аналізуючи зарубіжний досвід (зокрема, шведський) у сфері соціального страхування, можна дійти висновку, що важливою (якщо не найголовнішою) в українській моделі соціального страхування має стати система оцінювання прозорості, відпровідності та доречності страхових виплат та їх обсягів. Без децентралізації органів управління, детінізації економіки, реальних антикорупційних заходів, «інвентаризації» нинішніх утриманців держави (інвалідів, «чорнобильців», псевдопільгових чи високорозмірних пенсіонерів тощо) про це годі навіть і мріяти.

Оскільки до сьогодні не створено єдиного нормативного акта, який би заполонив прогалини та виключив дублювання в сфері реалізації права на соціальний захист, необхідна систематизація відповідного законодавства, а саме його кодифікація.


СУДОВО-ПСИХОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

М. І. Луцький


Об'єктивна потреба більш широкої співпраці практики правосуддя із галузями суспільних, природничих і технічних наук знаходить своє конкретне відображення в колі спеціальних знань, що застосовуються в адміністративному судочинстві при вирішення завдань правосуддя. Тут важливу роль у вирішенні теоретичних проблем, практичних завдань правосуддя можуть і повинні відіграти досягнення психологічної науки.

Праця індивіда в будь-якій галузі діяльності визначається психічними процесами, які сприяють пізнанню об’єктивних законів дійсності, взаємин між людьми, їх мотивів та інтересів, структури та особливостей окремої особи. Вивчення психологічних закономірностей, у свою чергу, сприяє оптимальному регулюванню людської діяльності, становленню такої її науково організації, яка відповідає високому рівню суспільних відносин.

Судово-психологічна експертиза – це науково-практичне дослідження, процес пізнання, яке провадить експерт, і обґрунтування висновку відповідно до встановленого законом порядку. Кожен, хто намагається дати визначення судової експертизи, зазначає про це. Тобто це наукова діяльність, котра має на меті встановити наявність чи відсутність факту, що має значення у справі.

Єдиної думки щодо визначення загального об'єкту і предмету судово-психологічної експертизи не вироблено. Для фундаментальної психології характерна позиція, згідно з якою людина як носій високорозвиненої психіки є об'єктом судово-психологічної експертизи, а її предметом є психіка (або психічна діяльність) людини. В практичній (експериментальній) психології загальним об'єктом психологічного дослідження визначається психіка (психічна діяльність) людини, а загальним предметом називають окремі психологічні властивості, стани, процеси.

Метою експертного дослідження є не лише констатація явищ, встановлених за допомогою спеціальних знань. Експерт, у більшості випадків, повинен давати в межах своєї компетенції оцінку виявленим фактам.

Кодекс адміністративного судочинства в главах 5 і 6 визначає підстави та порядок проведення експертизи й оформлення висновку як одного з видів засобів доказування у цивільному процесі. Норми КАС України є нормами родового характеру і можуть використовуватися при призначенні будь-якого виду експертного дослідження у тому випадку, якщо експерт застосовує знання, що не є загальновідомими, акумульованими в життєвому досвіді людини, а належить до предмету відповідної науки, мистецтва, техніки, ремесла (тобто, це спеціальні знання). Враховуючи такі критерії, можна визначити спеціальні підстави для призначення судово-психологічної експертизи в адміністративному процесі: наявність у суду (судді) обґрунтованих сумнівів щодо здатності особи (конкретного учасника процесу) правильно відображати зовнішню і внутрішню сторони подій, обставин, що мають значення для правильного розгляду і вирішення цієї справи.

Маючи власний предмет і об'єкт та володіючи специфічними методами, запозиченими з загальної психології, її прикладних галузей чи спеціально створеними з дотриманням принципів, спільних для об'єктивних психологічних методів, судово-психологічна експертиза набуває ознак цілком самостійного виду експертного дослідження. Вона здатна вирішити питання, що не можуть бути вирішеними в результаті проведення інших видів експертиз, і тому не може бути замінена жодним іншим видом дослідження.


СОЦІАЛЬНА І ПРАВОВА ЗАХИЩЕНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ МІЛІЦІЇ

Н.І. Мозоль


Протягом багатьох віків справедливість розглядалася як найважливіша категорія філософії, моралі, політичної і правової свідомості. Кожна епоха і культура народжує свої уявлення про справедливість, її сутність та зміст.

У період перебудови у підходах до розуміння змісту соціальної справедливості відбулися значні зміни.

Питання соціального захисту та соціального забезпечення безпосередньо пов’язані з діяльністю соціальної держави, її розподільчими процесами, що спрямовані на задоволення соціально-економічних прав людини, утвердження соціальної справедливості.

Особливу роль механізм реалізації принципів соціальної справедливості відіграє у процесі забезпечення соціально-економічних прав працівників міліції. Професійний ризик, з яким постійно стикаються працівники міліції при виконанні службових обов’язків, вимагає надання їм додаткових гарантій захисту.

За останні роки значно зросло фізичне й психологічне навантаження на працівників міліції внаслідок збільшення агресивності кримінального елементу, зростання організованої злочинності та посилення вимог до виконання працівниками міліції службових обов’язків. Набагато небезпечніше стало працювати в міліції. Професійний ризик, на який постійно наражаються працівники міліції при виконанні службо­вих обов'язків, вимагає надання їм додаткових гарантій захис­ту. Але, навантаження та відповідальність у службовій діяльності зростають, а рівень життя погіршується.

Під правовим захистом працівників міліції розуміють діяльність держави в особі її органів представницької, виконавчої та судової влади, організацій, установ і посадових осіб із забезпечення процесу реалізації особою своїх прав на користування матеріальними, політичними соціальними та духовними благами. Зміст правового захисту не може зводитися тільки до нормативного забезпечення реалізації й захисту прав та обов'язків, а передбачає встановлення і застосування організацій­но-правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію їх соціального захисту з метою гарантування такого рівня життя та соціального захисту, який відповідає професійній підготовці працівників міліції, умінню виконувати ними свої обов’язки, економічному потенціалу держави.

Соціальний захист працівників міліції та членів їх родини передбачає встановлену законодавством систему соціальних заходів та окремих пільг, що спрямовані на задоволення матеріальних і духовних потреб. Він регулюється трудовим законодавством, Законом України “Про соціальний та правовий захист військовослужбовців”, Законом України “Про міліцію” (розділ V – “Правовий та соціальний захист”), Положенням про проходження служби в органах внутрішніх справ, Законом України “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців і осіб рядового та начальницького складу ОВС”, наказами і статутами МВС України. Зокрема, забезпечення цих гарантій покладено на цивільно-правовий інститут страхування, за допомогою якого держава надає додаткову матеріальну допомогу застрахованій особі або членам її сім'ї у випадках загибелі, поранення чи інвалідності.

Соціальна і правова захищеність працівників міліції значною мірою залежить від реформування пенсійної системи, забезпечення справедливого нарахування пенсій та розміру пенсій. Саме у пенсійній системі найяскравіше проявляється деформація принципів соціальної справедливості.

13 лютого 2008 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову з приводу перерахунку пенсій працівникам міліції “Про затвердження порядку перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби та деяких інших осіб” та внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. за №393”), де в порушення згаданого Закону суттєво змінюються принципи та методика самого нарахування пенсій, і певним чином відновлюється соціальна справедливість щодо працівників міліції, що пішли на заслужений відпочинок. Але не всі питання пенсійного забезпечення вирішені на належному рівні. Пенсійна система потребує додаткового реформування.

Таким чином, соціальна та правова незахищеність працівників міліції призводить до пасив­ності при виконанні поставлених перед ними завдань. Внаслідок відсутності надійних гарантій захищеності працівників міліції, їх дії при несенні служби втрачають наступальний характер і, більш того, вони самі нерідко стають об'єктами протиправного посягання злочинців.


ПРИНЦИПЫ ПРАВА В СИСТЕМЕ ИСТОЧНИКОВ МЕЖДУНАРОДНОГО ПРАВА

О.М. Москаленко


Принципы права по своей природе обладают рядом специфических особенностей, которые неоднократно отмечались различными исследователями. По мнению С.С. Алексеева, они представляют собой «”сгустки” правовой ткани, не только выявляющие наиболее характерные черты содержания данной системы, но и выступающие в качестве высокозначимых регулятивных элементов в структуре права» .

В соответствии со ст. 38 Статута Международного Суда ООН общие принципы права, признанные цивилизованными нациями, рассматриваются в качестве одного из источников современного международного права. При этом среди ученых возникла дискуссия относительного того, что же должно пониматься под термином «общие принципы права». Л.Д. Тимченко справедливо говорит о тенденции непринятия общих принципов права или отождествления их с принципами современного международного права . Такого же мнения придерживаются и другие исследователи, отмечавшие, что в советской науке общие принципы права или вообще не признавались источниками международного права (И.И, Лукашук, Е.О. Коровин, Л.А. Алексидзе), или признавались имеющими значение только как принципы международного права (В.М. Корецкий, Г.П. Жуков, Н.М. Минасян). В свою очередь Е. Ридель отмечает, что после 1945 г. получили подтверждение старые принципы и были разработаны новые - не просто принципы права, а специфические принципы международного права. Н.А. Ушаков подчеркивает, что на сегодня в международном праве существуют две группы принципов, и при этом указывает, что совокупность обеих этих групп является условием системности международно-правовых норм.

Что же это за группы и чем они отличаются? Первая группа – это принципы современного международного права. Эта группа принципов была разработана после Второй Мировой войны и получала свое закрепление в таких документах, как Устав ООН, Декларация о принципах международного права 1970 г., Хельсинский акт 1975 г. и ряде других документов. Э.А. Пушмин выделяет следующие признаки данной категории принципов:

«1. Это основополагающие важнейшие начала, внутренняя основа всей системы международного права, выражающая его сущность и определяющая содержание международно-правовых институтов и норм.

2. Они всегда нормативны по своему характеру и закрепляются главным образом в международных договорах и соглашениях.

3. Это наиболее важные, общепризнанные, универсальные нормы международного права с практически неограниченным кругом адресатов.

4. Это нормы императивные, которым должны соответствовать все другие международно-правовые нормы.

5. Они являются критериями международной законности.

6. Они имеют программный характер как указатели главного направления развития системы международно-правового регулирования».

Вторая группа принципов – это, собственно, те принципы, которые и имели в виду авторы 38 статьи Статута Международного Суда ООН, т.е. общие принципы права. Большинство этих принципов уходит корнями в римское право при этом, по справедливому замечанию А.А. Мережко, они возникли и продолжают действовать в результате параллельного соблюдения разными народами определенных общих правил, применяемых в аналогичных ситуациях, независимо от санкций внутригосударственного закона или нормы международного права. Говоря о конкретном перечне этих принципов, следует сослаться на авторов учебника «Международное право. Основы теории», которые выделяют шесть различных групп принципов общего права. Следует обратить внимание на весьма распространенное мнение о том, что общие принципы права не являются нормами права международного (Л.А. Алексидзе, Ж. Тускоз, Г.И. Тункин). К сожалению, не приводятся аргументы, на основании которых делаются такие выводы.

Со своей стороны, можно с уверенностью утверждать, что общие принципы права регулируют отношения между субъектами международного права. Взять хотя бы несколько конкретных примеров: «равный над равным права не имеет», «согласие творит право», «никто не может передать больше прав, чем сам имеет», «никто не может быть судьей в собственном деле», «из правонарушения право не возникает» и т.д., или ряд иных общих принципов: «собственник территории владеет ею до неба и до самых больших глубин; публичное пользование берегами рек – это, в соответствии с международным правом, то же, что и пользование самой речкой». Пример того, как общие принципы права непосредственно регулируют права и обязанности субъектов международного права, приводят А.И. Дмитриев и В.И. Муравьев.

Обязательность общих принципов права для субъектов права международного является непростым вопросом. Такая обязательность существует прежде всего потому, что эти принципы являются общими для всех правовых систем, значит и для международного права. Кроме того, они признаны таковыми самими государствами именно в качестве принципов, т.е. «высокозначимых регулятивных элементов». Более того, эти принципы признаны не только практически всеми государствами в отдельности, но и мировым сообществом вцелом. Именно в силу вышесказанного соблюдение общих принципов права является обязательным и для субъектов международного права.

Таким образом, приходим к выводу о том, что обе указанные группы принципов, несмотря на различия между ними являются источниками международного права. Несмотря на то, что в статье 38 Статута Международного Суда ООН говорится об общих принципах права как об источниках, без отдельного упоминания о принципах современного международного права, обязательность соблюдения этой группы принципов не ставится под сомнение. Прежде всего в силу того, что практически все страны, будучи членами ООН, ipso facto обязаны соблюдать Устав этой организации, в котором эти принципы и зафиксированы.