Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание Проблеми застосування норм щодо позовної давності та стягнення неустойки в судовій практиці Розмежування юрисдикції цивільних, господарських та адміністративних судів Деякі особливості початку дії шлюбного договору Зміст та юридичне та значення поняття «довіра» в трудовому праві україни Щодо сутності цивільно-правової відповідальності Захист трудових прав і свобод у контексті реформування трудового законодавства україни Правові способи забезпечення трудової дисципліни Захист у суді органами та особами прав, свобод і інтересів інших осіб – функція держави

Подобный материал:

• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
• Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
• Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
• З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
• Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.

ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ ЩОДО ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ ТА СТЯГНЕННЯ НЕУСТОЙКИ В СУДОВІЙ ПРАКТИЦІ

В. І. Пушай


При застосуванні в судовій практиці положень Цивільного та Господарського Кодексів України, які регулюють позовну давність та забезпечення виконання зобов’язання окреслюється коло як практичних, так і науково-теоретичних проблем, які потребують вирішення.

Зрозуміло, що кожне зобов’язання ґрунтується на вірі кредитора в майбутнє виконання боржником дії, необхідної для задоволення інтересу кредитора. Ця віра спирається на переконаність у тому, що вступаючи в зобов’язання, кредитор вступає в певне правовідношення, внаслідок чого його права стають забезпеченими примусовою силою держави.

Виходячи з принципу належного виконання зобов’язання (ст. 526 ЦК України) його захист обумовлений відповідними вимогами закону (ст. 610-612 ЦК України). Застосування, зокрема неустойки є найбільш поширеним способом забезпечення виконання зобов’язання.

З огляду на приписи ст.ст.546, 549 ЦК України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконання або неналежного виконаного зобов’язання, а пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Грошові зобов’язання можуть передбачати передачу грошей як предмета договору або сплату їх як ціни договору.

Разом з тим, виконання зобов’язання яке обумовлене домовленістю сторін може полягати і у здійсненні інших дій (передання речей, виконання робіт тощо).

Як показує судова практика розгляду спорів, пов’язаних із стягненням неустойки проблеми застосування зазначених норм виникають, зокрема у зв’язку з визначенням сторонами умов щодо нарахування за невиконання грошового зобов’язання штрафу, а не пені, або нарахування за прострочення виконання іншого (не грошового) зобов’язання штрафу за кожен день такого прострочення. Сторони вважають, що мають право укласти договір, врегульовуючи свої відносини на власний розсуд, з урахуванням приписів ст.ст. 6, 627 ЦК України (свобода договору).

Проте, у деяких випадках Господарські суди по-різному вирішують певні спори, зазначаючи зокрема, що сторони не можуть погоджувати таке нарахування штрафу (за кожен день прострочення), оскільки цим підмінюється правова природа пені.

В сфері господарського судочинства спори розглядаються із застосуванням норм Цивільного та Господарського Кодексів України.

Відповідно до ст.ст.230, 231 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції (неустойка, штраф, пеня), розмір яких може бути встановлено договором.

При вирішенні певного спору зважаючи на принципи розумності та справедливості значення має відповідність закону та можливість застосування саме обраного сторонами порядку, виду і умов забезпечення виконання зобов’язання, а не його назва. У зв’язку з чим судами приймається таке застосування штрафу, як правомірне.[1]

Відповідний підхід може обиратися також і при виникненні інших проблем, зокрема пов’язаних з такими обставинами коли:

- розмір процентів річних сторони у договорі збільшили понад встановлений законом;

- окремо відступається право вимоги боргу та неустойки;

- позов про стягнення неустойки подано за межами позовної давності, а сторона заявляє про її застосування лише під час апеляційного провадження, тощо.

До речі, проблеми застосування позовної давності по спорах про стягнення неустойки нині набули особливого значення.

Так, згідно з п.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за завою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення.

Тому подання стороною такої заяви після винесення рішення, зокрема на стадії апеляційного провадження не відповідає закону.[2]

Деяких процесуальних труднощів викликає та обставина, коли заінтересована сторона, що подала заяву не приймала участі у розгляді справи в суді першої інстанції з поважних причин, (не була належним чином повідомлена або в інших випадках), а у апеляційного господарського суду відсутні правові підстави задовольняти таку заяву, або повертати справу на новий розгляд.

Ще однією проблемою з приводу врахування перебігу позовної давності вважається з’ясування судом обставин за якими перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов’язку (ст. 264 ЦК України).

Так, при розгляді місцевим господарським судом відповідної справи позивач наполягав на тому, що під час листування з відповідачем останній у своєму листі погодився з наявністю у нього спірного майна. Вважаючи це саме такою дією, з урахуванням якої перебіг позовної давності повинен перерватися позивач наполягав на тому, що цей перебіг почався заново. За таких обставин, судом апеляційної інстанції було враховано визнання боргу та зв’язок між конклюдентними діями сторін і позовна давність не була застосована.[3]

З огладу на відзначену проблематику вважалося б за необхідне запровадити обговорення окреслених питань на рівні вищих судових інстанцій з метою узагальнення судової практики і підготування відповідних рекомендацій.

Використані джерела:

1. Постанова Вищого Господарського суду України від 04.11.2008р. по справі № 05/104-08.

2. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 23.03.2009р. по справі №14/386-08.

3. Постанова Харківського апеляційного господарського суду від 01.04.2009р. по справі №05/263-08.


РОЗМЕЖУВАННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ЦИВІЛЬНИХ, ГОСПОДАРСЬКИХ ТА АДМІНІСТРАТИВНИХ СУДІВ

П.І. Радченко


1. Проблема розмежування різних видів судової юрисдикції вважається найскладнішою серед тих, що обумовлені запровадженням нових Цивільного процесуального коджексу та Кодексу адміністративного судочинства. При цьому причиною такого стану називають недосконалість законодавчого визначення перш за все предмета адміністративної юрисдикції. Вирішення цієї проблеми має не лише теоретичне, але й важливе практичне значення, оскільки правильність визначення справ, що розглядаються за правилами певного виду судочинства, напряму пов’язана з реалізацією права кожного громадянина на доступ до правосуддя.

2.Спір про право є базовим поняттям будь-якого юрисдикційного процесу. Спір потрібно розрізняти як до процесуальне і процесуальне явище. Спір до процесу означає перешкоду, опір, перепону здійснення права або таку поведінку, яка створює невпевненість, невизначеність у праві. Спір у суді (судовий спір) – продовження і проявлення до процесуального спору. Звернення в суд особи, яка знаходиться в до процесуальному спорі з іншою особою, – це її реакція на неможливість врегулювати спір несудовими засобами. Звернення в суд з позовом, таким чином, є використання позивачем в спорі, який виник до суду, нового засобу впливу на відповідача. В судовому ж процесі відбувається подальший розвиток спору, перехід його на юридично новий – процесуальний рівень. Сам факт звернення до суду за захистом порушеного, невизнаного або оспорюваного права є не що інше, як спір про право, який закінчується з моменту набрання рішенням законної сили.

3.Наявність спору про право визначає певною мірою і форму судочинства - позовне провадження, по правилам якого розглядаються справи цивільними, господарськими і адміністративними судами. При вирішенні питання про юрисдикцію цивільних судів необхідно враховувати характер спору про право, який є предметом розгляду у господарських і адміністративних судах. Так, згідно ст.12 ГПК юрисдикція господарських судів поширюється на: 1)справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві; 2)справи про банкрутство; 3)справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції; 4)справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками(засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на: 1)спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2)спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3)спори між суб”єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів; 4)спори за зверненням суб”акта владних повноважень у випадках, встановлених законом; 5)спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

4.Викликає певні ускладнення питання щодо визначення адміністративних договорів, а також спорів, що виникають з приводу їх укладення та виконання. Це пов”язано з тим, що сучасна українська теорія адміністративного договору значною мірою тяжіє до спрощення: адміністративними визнаються всі договори, які укладаються за участю уповноважених органів держави або органів місцевого самоврядування. “Широке” розуміння адміністративного договору викликає певні складнощі відносно розмежування юрисдикцій адміністративного та господарського суду щодо розгляду договірних спорів за участю держави.

Порівняння адміністративного договору з господарськими договорами за участю держави дає підстави стверджувати, що останні мають інший об’єкт й іншу мету.Державні контракти, консесійні договори, договори оренди та інші договори в сфері державного господарювання опосередковують не управлінські відносини між органом держави та суб’єктом господарювання, а господарську діяльність з виготовлення та реалізації продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру. Договори у сфері державного господарювання не породжують для сторін прав та обов’язків адміністративного характеру.

У цьому зв’язку адміністративними договорами слід вважати такі договори, в яких його об’єктом є дії управлінського характеру і які породжують для сторін права та обов’язки, тобто права та обов’язки сторін у таких договорах повинні випливати із владних управлінських функцій. Ці договори містять правила поведінки не тільки і не стільки безпосередніх учасників договору, скільки інших колективних і індивідуальних суб’єктів. Таким чином, адміністративний договір не обмежується діями сторін, що домовляються, а має зовнішнє юридичне вираження. Він передбачає існування певної формальної процедури укладання, офіційне оприлюднення і їх виконання, а також неможливість в односторонньому порядку зміни або відмови від виконання договірних умов (форс-мажорні норми тут не застосовуються).

Адміністративні договори мають нормативний характер, що пояснюється їх публічно-правовою природою і функціональним призначенням: вони укладаються в публічних інтересах, а їхня цільова спрямованість – це досягнення загального блага. Публічний інтерес як загальний предмет адміністративних договорів є узагальнюючим поняттям, яке об’єднає різноаспектні соціально-економічні потреби суспільства, групи населення (наприклад, територіальних громад) та держави у цілому.

Правовою базою адміністративних (нормативних) договорів є Конституція і чинне законодавство України. Ці договори виконують функцію заповнення прогалин у праві, доповнюючи і конкретизуючи чинне законодавство, де однією зі сторін виступає орган державної влади, при цьому чим біль високе місце в управлінській ієрархії посідає державний контрагент,тим вищою є юридична сила договору.

Виходячи з того, що адміністративні договори можливі у сфері публічного права, якій притаманний дозвільний спосіб правового регулювання (дозволено лише те, що прямо передбачено) юрисдикція адміністративних судів, на наш погляд, поширюється на спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів, які передбачені діючим законодавством (наприклад, відповідно до ч. 7 ст. 16 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” органи місцевого самоврядування з урахуванням місцевих умов і особливостей можуть перерозподіляти між собою на підставі договорів окремі повноваження та власні бюджетні кошти). Всі інші спори, в яких приймає участь суб”єкт владних повноважень повинні розглядатися судами в порядку цивільного чи господарського судочинства.

5.Наявність спору про право, а також його характер не дозволяє в повній мірі розподілити судові справи між цивільними, господарськими і адміністративними судами. При вирішенні цього питання слід мати на увазі і суб’єктний склад спірних правовідносин, як додатковий критерій розмежування юрисдикції судів. Так, в статті 3 КАС визначено, що справи адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. Як видно із цього нормативного припису, предметом розгляду адміністративного суду є спори, що випливають із владних управлінських функцій суб’єктів владних повноважень. Такий критерій зазначений і в ГПК. В ст. 1 цього Кодексу передбачено, що підприємства, установи, організації (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду за захистом порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Щодо повноважень судів цивільної юрисдикції, то такий критерій як суб’єктний склад спірних правовідносин в статті, відсутній. Але виходячи з системного тлумачення норм, які визначають юрисдикцію спеціалізованих судів, можна зробити висновок, що за правилами цивільного судочинства розглядаються справи по спорах, що виникають з тих матеріальних правовідносин, якщо хоча б однією з сторін у спорі, як правило, є фізична особа. Загальне правило щодо розгляду судами правових спорів в порядку цивільного судочинства є преорітетним і воно сформульовано в ч.1 ст. 15 ЦПК: в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.


ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЧАТКУ ДІЇ ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ

О. В. Розгон


В ч. 3 ст. 640 ЦК України встановлено загальне правило: договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Договір набирає чинності з моменту його укладення (ч. 2 ст. 631 ЦК України).

Набрання чинності шлюбним договором - день реєстрації шлюбу або день нотаріального посвідчення договору. Тобто відносно шлюбного договору «укладення договору» та «набрання договором чинності» можуть не збігатися, що не співпадає з загальними правилами, встановленими в ч. 2 ст. 631 ЦК України.

Дія шлюбного договору, укладеного до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Таким чином, шлюбний договір наречених вважається укладеним з моменту його нотаріального посвідчення, а набирає чинності у день реєстрації шлюбу, тобто до моменту реєстрації шлюбу договір не має сили. Як бачимо, початок дії шлюбного договору не збігається з моментом його укладення, проте шлюбний договір спричиняє виникнення права власності на майно у другого з подружжя. Шлюбний договір, посвідчений нотаріусом та укладений до реєстрації шлюбу, згідно з СК України не набуває чинності, проте спричиняє виникнення права власності на майно у другого з подружжя (згідно з ЦК України).

Відповідно до ч. 3 ст. 334 ЦК право власності на майно за договором, що підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення, якщо інше не передбачено законом. Як доцільно зауважує І. В. Жилінкова, в СК України необхідно закріпити спеціаль­не правило, що за шлюбним договором, укладеним до реєстрації шлюбу, право власності на майно виникає не з моменту його нотаріального посвідчення, а з моменту реєстрації шлюбу та набрання чинності шлюбним договором [1, с. 320].

Крім того, слід зазначити, що такий договір може й не набрати чинності, якщо подружжя не зареєструє шлюб або якщо один із подружжя неповнолітній та йому судом не буде надане право на шлюб (ст. 23 СК). Також, слід зазначити, що за бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може набрати чинності не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше - з моменту, визначеному сторонами (наприклад, через три роки після реєстрації шлюбу або навіть після розірвання шлюбу).

До моменту реєстрації шлюбу шлюбний договір не набуває юридичного значення, він нібито відкладається на певний строк. Якщо ж сторони взагалі не одружаться, то шлюбний договір так і не перейде з пасивного юридичного стану в активний.

Якщо шлюбний договір укладено особами в період шлюбу з правом внесення за взаємною згодою змін до шлюбного контракту (ст. ст. 92, 100 СК), то він набирає чинності з моменту його нотаріального посвідчення. Таким чином, шлюбний договір подружжя є укладеним та набирає чинності одночасно. Тобто час посвідчення договору має місце як після реєстрації шлюбу, так і доки буде існувати подружжя, а це має наслідок, що у шлюбному договорі може встановлюватись чинність його окремих умов і після припинення шлюбу. Але строки тривалості окремих прав та обов'язків можуть конкретизуватися, але загалом вони повинні поглинатися загальним строком існування шлюбу. Треба зазначити, що строк дії шлюбного договору може визначатися: а) безпо­середньо сторонами в договорі; б) за правилами, встановленими в законі, якщо сторони це питання спеціально в договорі не обумовили. Оскільки, строк дії не є істотною умовою шлюбного договору, тому його невизначення сторонами не впливає на долю договору і отже шлюбний договір вважається укладеним і без визна­чення в ньому строку його дії. За таких обставин строк дії шлюбного договору буде визначатися за правила­ми, встановленими цивільним законодавством. Згідно із ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору. А існування невиконаного обов'язку та нереалізованого права, що випливають із шлюбного договору, є свідченням того, що строк дії шлюбного договору не закінчився.

При цьому сторони мають право визначити строк дії договору в цілому або лише його окремих частин (окремих прав та обов'язків). Так, сторони можуть передбачити, що шлюбний договір буде чинним протягом перших п'яти років після реєстрації шлюбу. Сплив вказаного строку свідчитиме про припинення дії договору. Після цього відносно подружжя автоматично відновлюється дія норм чинного законодавства, у той час як договірний режим припиняється. Сторони можуть передбачити у шлюбному договорі строк тривалості окре­мих майнових прав та обов'язків. (наприклад, алімент­них відносин подружжя, батьків та дітей).

В ч. 3 ст. 631 ЦК України вказано: сторони можуть встановити, що умови до­говору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення. Сторони можуть визначити правовий режим майна, набутого до реєстрації шлюбу, зокрема про передання роздільного майна у спільну часткову або сумісну власність подруж­жя. Може існувати і дещо інша ситуація. Якщо шлюбний договір укладається подружжям, то сторони можуть визначити в ньому режим майна, набутого після реєстрації, але до укладення шлюбного договору.

Шлюбний договір, укладений у період шлюбу, за бажанням сторін може розповсюджувати свою дію на відносини, що виникли з моменту реєстрації шлюбу або через якийсь час після цього. У зв'язку з цим можливе укладення шлюбного договору як на майбутнє, так ні. Таким чином, якщо сторони мають право змінити правовий режим майна, набутого ними до шлюбу, то тим більше вони вправі визначити режим майна, що було придбане після реєстрації шлюбу, але до початку дії шлюбного договору.

Якщо шлюбний договір укладається щодо наявного майна у період шлюбу, то право власності щодо нього виникає за загальним правилом - з моменту нотаріаль­ного посвідчення шлюбного договору. А початок дії шлюбного договору може бути пов'язаний не лише з реєстрацією шлюбу або його нотаріальним посвідченням, а й з іншими обставинами, визначеними сторонами, - настанням певного терміну або певної життєвої обставини, спливу часу тощо.

Якщо ж предметом шлюбного договору є майбутнє майно (майно, що є для подружжя юридично відсутнім на час укладення шлюбного договору), виникнення права власності на нього не може пов'язуватися з: а) моментом нотаріального посвідчення договору (для шлюбного договору); б) моментом реєстрації шлюбу (для дошлюбного договору). То якщо сторони уклали шлюбний договір за моделлю умовного правочину (якщо.., то...), право власності на набуту в подальшому річ має, очевидно, виникати з моменту набуття такої речі [1, с.321]. Дійсно, шлюбний контракт, що нині згідно з чинним законодавством укладається лише між особами, які мають вступити в шлюб, набирає чинності лише після реєстрації шлюбу.

Отже, якщо шлюб не відбувся, то взагалі і умови шлюбного контракту не будуть виконуватися, тобто залишаться існувати лише формально.

Список використаної літератури:

1. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред. І.В. Жилінкової. -Х.: Ксилон, 2008. - 855 с.
   

ЗМІСТ ТА ЮРИДИЧНЕ ТА ЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ «ДОВІРА» В ТРУДОВОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

С.В. Селезень


1. В різних контекстах взаємодії людей (у спілкуванні, вихованні, трудовій діяльності, економічній, політичній, соціальній сферах) завжди існувала й існує проблема довіри, що свідчить про соціальну тотальність цього явища. Втілення ідей перетворення і розвитку суспільства в трудові відносини можливо лише на основі довіри між суб'єктами трудового відношення. Тільки довіра здатна їх об’єднати і залучити роботодавця і працівника до плідного процесу взаємодії. Вирішити ці завдання сьогодні не просто. На тлі кризи довіри в різних сферах українського суспільства, в трудових відносинах його дефіцит проявляється особливо гостро, знижуючи інтерес до участі в суспільному виробництві, що негативно відобразилося на загальній соціально-психологічній атмосфері в трудових колективах, що в свою чергу створює труднощі для функціонування економіки в цілому.

2. Одним із найважливіших принципів усіх без винятку галузей права є принцип добросовісності, який передбачає прагнення старанно та сумлінно виконувати та захищати суб’єктивні права. Цей принцип безпосередньо пов’язаний із суб’єктивними чинниками і застосовується при визначенні психічних намірів сторони та не може функціонувати при відсутності між суб’єктами правовідносин довіри. Рівень довіри в трудових колективах в сучасних умовах формується під впливом нових соціальних інститутів, пов'язаних зі зміною форм власності та соціально-економічної системи в цілому.

На нашу думку, довіра до суб'єкта трудової діяльності є результатом суб'єктивного сприйняття роботодавцем працівника і оцінки результатів його трудової діяльності. Мотивом виникнення довіри роботодавця до працівника стає позитивне емоційне враження про нього, яке характеризується переконаністю у високому ступені передбачуваності наявності у працівника ділових та особистих якостей, необхідних для виконання ним конкретної трудової функції.

Для трудового права категорія довіри має велике практичне значення, адже всі без винятку відносини учасників процесу праці мають довірчий характер. А для деяких категорій працівників у випадках прямо передбачених законом вона займає провідне становище. Це, насамперед, стосується регулювання праці робітників (виникнення, здійснення та розірвання правовідносин), які безпосередньо обслуговують грошові або товарні цінності.

3. Під довірою ми розуміємо динамічну характеристику взаємовідносин суб’єктів права, яка ґрунтується на вірогідності настання певних правових наслідків, їх взаємодії та на впевненості у добросовісному виконанні ними своїх обов’язків.

Побудова довіри має базуватися на так званих імперативах довіри. Ключовими імперативами довіри до інших виступають:

• результативність діяльності, адже довіра вимагає отримання результатів, обіцяних іншим людям. Принцип результативності може бути застосований і до окремих працівників, і до трудового колективу, і до підприємства, установи або організації в цілому. Характер цих результатів змінюється в залежності від організації процесу вирішення конкретних проблем.
  
• відповідність, послідовність, належна поведінка. На оцінку послідовності в поведінці працівника впливають очікування роботодавця, які мають прямий вплив на ступінь довіри. Конкретна поведінка працівника сприймається як така, що підтримує або що підриває довіру, в залежності від того, що очікуємо від іншої людини в конкретній ситуації.
  
• прояв турботи з боку роботодавця. В атмосфері високої довіри єдність на підприємстві, в установі або організації стає дуже помітною і проникає в свідомість працівників. Виявляти впевненість у здібностях працівників; вірити в те, що вони мають необхідну мотивацію і здатність реалізувати поставлені цілі; допомагати працівникам у задоволенні їхніх потреб; створювати організаційні процедури для визнання і винагороди діяльності працівників, що виконують різні трудові функції - способи прояви турботи з боку роботодавця.
  

Як один із проявів особистих відносин, довіра формується і може змінюватися під впливом різних соціально-психологічних детермінант, наприклад, під впливом неналежного ставлення працівника до виконання конкретних виробничих завдань.

4. При вивченні наукової літератури, аналізуючи нормативно-правові акти та враховуюче вище сказане, ми дійшли до висновку, що здатність працівника в умовах ринкової економіки і жорсткої конкуренції на ринку праці завоювати і виправдати довіру роботодавця визначається, як усвідомленою добросовісністю власних дій при виконанні роботи за конкретною професією та спеціальністю, так і наявністю достатнього рівня професіоналізму та компетентності, конкретних якостей та властивостей, що дозволяють відповідати очікуванням роботодавця. Для того, щоб відповідати кваліфікаційним вимогам, до яких відносяться і підвищені вимоги щодо моральних особистих якостей, працівнику, що обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, повинні, перш за все, бути притаманні такі професійно-особові якості, які дозволять ефективно працювати, виконуючи обов'язки, передбачені трудовим договором.


ЩОДО СУТНОСТІ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Є. І. Семеняк


Питання цивільно-правової відповідальності є досить дискусійним. Воно розглядалось вчених-цивілістів: Матвєєвим Ю. К., Братусем С. М., Пушкіним О. А., Гордоном В. М., Алексєєв С. С., Горшеньова В. М., Козюбра М. І.

У доктрині цивільного права проглядається декілька підходів до розуміння сутності цивільно-правової відповідальності: санкції, покарання, перетерпівання, реакції на правопорушення.

Так, одна група вчених, яку очолює С. М. Братусь, розуміють під юридичною відповідальністю будь-які застосовувані юрисдикційними органами примусові заходи впливу на правопорушника. Такий підхід дозволяє трактувати юридичну відповідальність широко і включати в неї всі примусові засоби впливу на боржника щодо спонукання до належного виконання ним юридичного обов’язку. Тобто цивільно-правова відповідальність розуміється як санкція.

Очевидно, що такий підхід не враховує диспозитивних засад зобов’язального права в межах цивільних правовідносин.

Інший підхід до цивільно-правової відповідальності, прибічником якого є В. А. Тархов, полягає у тому, що відповідальність – це врегульований правом обов’язок особи відповідати за свої дії.

Але такий підхід теж не досить вдалий, оскільки до цивільно-правової відповідальності правопорушник притягується і в тому випадку, й коли він усвідомлює наслідки свого правопорушення і виявляє дійове розкаяння, й тоді як він цього не робить. Цивільно-правова відповідальність виявляється у виникненні певного майнового обов’язку (обов’язків) правопорушника і особи, що відповідає за його дії перед потерпілим. Таким чином, цивільно-правова відповідальність являє собою міру правового впливу на особу, яка вчинила цивільне правопорушення в якості покладання на правопорушника передбачених правовою нормою несприятливих наслідків.

Традиційно, під цивільно-правовою відповідальністю розуміється покладення на особу, що є відповідальною за невиконання чи неналежне виконання зобов’язання (чи іншого охоронюваного цивільним законом права), несприятливих майнових санкцій, передбачених правовими нормами. Такий підхід до цивільно-правової відповідальності застосовував О. А. Пушкін.

Проведений аналіз дозволяє зробити висновок, що цивільно-правова відповідальність у широкому розумінні являє собою підтримання встановленого нормами цивільного законодавства правопорядку шляхом забезпечення належного виконання обов’язків із боку зобов’язаних осіб (охороняє), а в узькому – захист суб’єктивних цивільних прав уповноважених осіб через створення правових передумов для повного відшкодування чи максимально справедливої компенсації завданої їм матеріальної та моральної шкоди.

За своєю суттю цивільно-правова відповідальність є неоднозначним правовим явищем, яке необхідно розглядати одночасно з декілька позицій: забезпечення правопорядку, захисту прав та інтересів кредитора, як один з заходів примусу (при настанні деліктної відповідальності, коли розуміється примусовий) обов’язок заподіювача з відшкодування шкоди; правового засобу, спрямованого на відновлення майнового становища кредитора (потерпілого) та компенсацію його немайнових втрат за рахунок боржника.

Цивільно-правова відповідальность ґрунтується на засадах еквівалентності зумовлених правопорушенням майнових втрат кредитора та обсягу належного йому відшкодування, а щодо компенсації немайнових втрат потерпілого – адекватності її розміру меті якомога повнішої мінімізації (загладжування) завданої немайнової шкоди (виступає гарантом недопущення безпідставного збагачення кредитора за рахунок суб’єкта відповідальності).

Цивільна відповідальність є правовим результатом цивільного правопорушення – одночасно з порушенням чужого суб’єктивного цивільного права у відповідальної особи за наявності передбачених у законі або договорі умов виникає обов’язок зазнати несприятливих для неї майнових наслідків з метою надання належного кредиторові відшкодування (компенсації).

Для настання цивільно-правової відповідальності неважливо, як наприклад, в інших видах юридичної відповідальності, винуватість правопорушника та пов’язані з нею суспільний (державний) осуд боржника разом з поняттям кари та примус. Цивільно-правова відповідальність може застосовуватися незалежно від вини боржника; її заходи можуть бути реалізовані боржником у добровільному порядку.

З огляду на притаманні цивільно-правовий відповідальності властивості, можна зробити загальний висновок, що цивільно-правова відповідальність, являє собою дієвий засіб охорони встановленого цивільним законодавством правопорядку, ефективний інструмент забезпечення виконання суб’єктивних цивільних обов’язків і захисту кореспондуючих їм суб’єктивних цивільних прав – незалежно від конкретного різновиду цивільних правовідносин.


ЗАХИСТ ТРУДОВИХ ПРАВ І СВОБОД У КОНТЕКСТІ РЕФОРМУВАННЯ ТРУДОВОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

А.Г. Серветник


1. Конституція України проголосила людину, її права і свободи вищими цінностями, їх визнання, дотримання і захист є обов'язком держави. Крім того, положеннями Конституції закріплено, що саме права і свободи людини і громадянина є не тільки безпосередньо діючими, а й визначають цілі, зміст і необхідність застосування законів, діяльність усіх гілок влади, місцевого самоврядування. Ці права забезпечуються правосуддям і ґарантуються державою у відповідності з загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Україна оголошується соціальною державою, політика якої направлена на вільний розвиток людини, її особистих здібностей та реалізацію потреб, на створення умов, що забезпечують гідний рівень життя. Право людини в сфері застосування здібностей до праці - природне і невід'ємне, в його основі лежать природні потреби існування людини, її самовираження, розвиток та самодостатність особистості. Тому основними функціями та завданнями трудового права України були завжди и залишаються зараз - забезпечення реалізації і захист трудових прав громадян. Законодавство містить цілу низку норм щодо соціально-трудових прав громадян, порушення яких фактично позбавляє людину можливості скористатися своїми здібностями до праці.

2. Право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, право на належні, безпечні та здорові умови праці, право на своєчасне одержання винагороди за працю, право на відпочинок, а також на оплачувану щорічну відпустку визначаються Кодексом законів про працю, законами України, нормативно-правовими актами КМ України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Крім того, значна частина прав визначається колективними договорами та угодами, що укладаються між роботодавцями, профспілками, органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. На даний час в Україні діють Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями на 2008-2009 роки, близько 80 галузевих угод, 27 регіональних, а також понад 80 тисяч колективних договорів між роботодавцями і профспілками, нормами яких, за даними Міністерства праці та соціальної політики України, охоплюється 9,5 мільйона працюючих громадян, членів їх сімей та непрацюючих пенсіонерів. Всього в Україні на умовах трудового договору зайнято і підпадає під дію законодавства про працю 20 мільйонів осіб віком від 15 до 70 років, з них 11,3 мільйона - в галузях економіки, в тому числі 3,4 мільйона - в промисловості.

3. Протягом 17 років становлення України як незалежної держави система прав у сфері праці зазнала радикальних змін, зокрема: врегульовано нормами права відносини на ринку праці та захист громадян від безробіття, колективні трудові відносини; сформовано в основному блок законодавства, яким регулюються правовідносини у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування; більш як 45 законами внесено зміни до КЗпП України; прийнято значну кількість нових законів (про оплату праці, про зайнятість населення, про охорону праці, про колективні договори і угоди, про відпустки, про порядок вирішення колективних трудових спорів, про професійні спілки, про організації роботодавців); Україна приєдналася до низки важливих міжнародних угод у сфері праці. Разом з тим, незважаючи на виконану роботу, ситуація щодо дотримання конституційних гарантій трудових прав громадян, особливо в частині забезпечення гідної праці, залишається однією з найактуальніших проблем в Україні. Це породжує бідність серед працюючих, спричиняє масову трудову міграцію та руйнування трудового потенціалу, втрату конкурентоздатності національної економіки.

4. Характерними рисами трудового законодавства цього періоду є те, що старі механізми захисту трудових прав вже стали неактуальними (наприклад, наявність владних повноважень профспілок), або багато в чому неефективними в умовах ринкової економіки (наприклад, діяльність КТС та затяжна процедура наступного судового захисту порушених трудових прав), а нові механізми захисту ще знаходяться в стадії формування. З урахуванням існуючого положення формулюються першочергові завдання у контексті реформування трудового права:

- законодавче забезпечення засобів реального захисту трудових прав, встановлення правопорядку в сфері трудових відносин;

- визначення правових форм ефективної боротьби з порушеннями трудових прав та свобод працюючих, які б, серед іншого, передбачали б дійові засоби впливу на порушників.

Аналіз результатів перевірок, здійснених протягом 2008 року як державними органами, так і профспілковими організаціями, свідчить про те, що майже 90 відсотків перевірених роботодавців порушують вимоги трудового законодавства. Вказані несприятливі явища в житті суспільства пояснюються частково недосконалістю трудового законодавства, яке покликане захищати інтереси працівника.

Отже, без встановлення правопорядку в сфері трудових відносин неможливий подальший розвиток економіки країни, підвищення добробуту населення. Тому найважливішим завданням держави є доведення правових стандартів регулювання трудових відносин в Україні до рівня саме «соціальної держави», проголошеної Конституцією та характерних для благополучних у соціальному відношенні європейських держав. При цьому держава має забезпечити працівникам як правову, так і фактичну можливість ефективної боротьби за свої права та економічні інтереси, створити адекватні правові форми і гарантії їх ефективного використання.


ПРАВОВІ СПОСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТРУДОВОЇ ДИСЦИПЛІНИ

І.В. Синицька


1. Всюди, де iснує процес колективноï працi, неодмiнною умовою є встановлення певного порядку цiєï працi, розподiлення і уточнення обов’язкiв мiж ïï учасниками, єдине керiвництво ними. Будь-яка спiльна праця передбачає узгодженiсть дiй працiвникiв, що стає можливим тiльки за наявностi певного регулювання цих дiй.

2. На кожному iсторичному етапi розвитку трудових вiдносин виникає потреба у правовому регулюваннi трудових прав i обов’язкiв працiвника та роботодавця вiдповiдно до соцiально-економiчних та полiтичних умов розвитку суспiльства. Становлення Украïни як правовоï держави потребує перегляду попереднiх пiдходiв до розумiння сутi та юридичноï природи трудовоï дисциплiни, а також питань ïï забезпечення на правовому рiвнi. Просування Украïни в напрямку ринкових перетворень обумовлює закрiплення якiсно нових пiдходiв до визначення правового статусу учасникiв трудових вiдносин i методiв регулюваня ïх поведiнки. Тому потрібно переглянути та удосконалити методи правового впливу на стан трудовоï дисциплiни в умовах сьогодення.

3. В перiод адмiнiстративно-командноï системи управлiння основна увага придiлялася таким методам укрiплення трудовоï дисциплiни як переконання, виховання, примушення. Зараз же в умовах формуваня ринковоï економiки вимагаєтся створення нового механiзму регулювання трудових вiдносин взагалi та вiдносин трудовоï дисциплiни зокрема. Сьогодні ставиться питання про переосмислення iнституту дисциплiни працi і приведення його у вiдповiднiсть до нових потреб суспiльного та економiчного розвитку краïни.

4. Спосіб регулювання правовідносин – це спосiб впливу держави (за допомогою права) на суспiльнi вiдносини, тобто на поведiнку учасникiв цих вiдносин. Закрiпленi в правових нормах правила поведiнки проходять складний шлях через свiдомiсть суб’єктiв правовiдношення. Звiдси метод правового регулювання можна визначити як правовий спосiб впливу на свiдомiсть i волю людей з метою регулювання ïх дiй, поведiнки в iнтересах суспільства. Воля i свiдомiсть людей пiддаються впливу з боку держави за допомогою норм права.

5. Додержання вимог загальнообов’язковоï норми поведiнки в процесi працi залежить, перш за все, від мотивацiï. Мотив – це те, що вiдбиваючись у свiдомостi людини спонукає ïï до дiï, направляючи цю дiю на задоволення певноï потреби, iнтересу. Тобто, мотивацiя поведiнки – це сукупнiсть спонукань, що формуються пiд впливом особистих iнтересiв i потреб людини. Таким чином, аби досягти певноï поведiнки працiвника в процесi працi, треба виявити його iнтереси та спрямувати його працю на задоволення цих iнтересiв.

6. В умовах ринкових вiдносин особливого значення набувають економiчнi та органiзацiйнi методи забезпечення дисцилiни працi. Сутнiсть економiчних методiв полягає у всебiчнiй активiзацiï працiвникiв за допомогою вiдновлення почуття господаря, власника, створення умов для справжньоï зацiкавленостi у результатах роботи та розподiлi прибутку.

7. Створення органiзацiйних умов означає забезпечення робтодавцем належних умов працi (забезпечення робочим мicцем, роботою за спецiальнiстю i квалiфiкацiєю, простежити, щоб кожний працiвник був ознайомлений зi своïми обов’язками до початку роботи i т.д.), безпечних умов працi (налагоджене обладнання i т.д.), впровадження досягнень науки i технiки та iн.

8. Свiдоме ставлення до працi в умовах ринкових вiдносин означає, що працiвник повинен усвiдомлювати, що вiд його особистого трудового вкладу залежить i його особиста заробiтна плата.

9. Методи переконання та виховання були дуже популярними за радянських часiв. Але зараз ситуацiя змiнилась. В умовах господарськоï самостiйностi пiдприємств, конкуренцiï на ринку продукцiï i послуг створення належних економiчних i органiзацiйних умов працi здатне в значно бiльшiй ступiнi направляти працiвника на продуктивну працю, нiж переконання чи виховання.

10. Трудовим правом передбачаються рiзноманiтнi засоби заохочення. Серед них видiляють особистiснi (моральнi) i матерiальнi. Матерiальнi заохочення, якi направленi не тiльки на особистiсть працiвника, а й на його майнову сферу здатнi краще стимулювати старанне виконання трудових обов’язкiв в умовах сьогодення.

11. Певнi громадськi права в забезпеченнi порядку працi, дисциплiни мають трудовi колективи. Вони не тiльки затверджують правила внутрiшнього трудового розпорядку (ст.142 КЗпП), а й застосовують засоби громадського заохочення. Трудовi колективи завжди вiдiгравали значну роль в укрiпленнi трудовоï дисциплiни. Але зараз, на етапi переходу до ринкових вiдносин роль трудового коллективу в укрiпленнi дисциплiни працi дещо зменшилась. На перший план виходить особиста зацiкавленiсть працiвника в результатах своєï працi, нiж товариська вимогливiсть.

12. На сьогоднiшнiй день, при усе ще невiдповiдному рiвнi оплати працi одним iз засобiв забезпечення трудовоï дисциплiни продовжують залишатися заходи дисциплiнарноï вiдповiдальностi, що можуть застосовуватись до працiвникiв, якi не виконують чи неналежно виконують своï трудовi обов’язки.

Виявлення найефективнiших способiв впливу на поведiнку людини, ïï трудову активнiсть набуває великого значення при розробцi нових нормативних актiв в сферi регулювання працi, зокрема нового Трудового кодексу Украïни, призначених створити нову модель трудового права, яка б вiдповiдала вимогам сьогоднiшнього дня.


ЗАХИСТ У СУДІ ОРГАНАМИ ТА ОСОБАМИ ПРАВ, СВОБОД І ІНТЕРЕСІВ ІНШИХ ОСІБ – ФУНКЦІЯ ДЕРЖАВИ