Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ТОВАРНИЙ ФЬЮЧЕРСНИЙ КОНТРАКТ ЯК ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ДОГОВІР
Ю.О. Моісєєв
В умовах економічного спаду важливого значення набуває правове забезпечення впровадження у вітчизняну економіку нових форм інвестування, які змогли би стати ефективним доповненням традиційного портфеля інвестицій, що складається з акцій та облігацій. Зокрема, це стосується такого різновиду похідних фінансових інструментів, як товарні ф’ючерсні контракти – угоди про завчасну купівлю або продаж сільськогосподарської чи промислової сировини, або строкові товарні угоди.
З точки зору обсягів фінансових засобів та термінів їх обороту, ф’ючерсні контракти найбільш відповідають сучасному ринковому господарству. Сьогодні у багатьох країнах світу товарні ф’ючерси є повноправними інвестиційними інструментами які укладаються на біржовому ринку, а послуги з управління інвестиціями у ф’ючерси давно перетворилися на окрему галузь фінансової індустрії.
На товарній біржі укладаються різноманітні договори, що опосередковують відносини між учасниками біржової торгівлі (форвардні, ф’ючерсні, опціонні тощо). Основні положення щодо визначення біржової угоди, взагалі, і ф’ючерсного контракту, зокрема, закріплено у таких нормативно-правових актах, як Господарський кодекс України, Цивільний кодекс України, Закон України «Про товарну біржу», Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» та ін. Разом з тим в національному законодавстві України, як і в науці господарського права до останнього часу не вироблено єдиного підходу щодо характеристики ф’ючерсного контракту, як інвестиційного договору, що визначає актуальність цього питання, як з теоретичної, так і практичної точки зору.
Значення ф’ючерсного контракту, як різновиду інвестиційних договорів уявляється можливим розкрити через уточнення функцій – основних напрямків дії цього інвестиційного договору та/або тих економічних результатів, досягнення яких забезпечується у разі застосування цього різновиду господарського договору.
Аналіз законодавства України, а також різних точок зору, висловлених в науковій літературі дозволяє стверджувати, що основна функція ф’ючерсного контракту полягає у своєрідному страхуванні (можливості попередження втрат), як продавця, так і покупця від несприятливого коливання цін на даний товар. Продавець реального товару має змогу залежно від курсу цін реального і ф’ючерсного ринків викупити контракт і продати товар за ціною, більш вигідною, ніж ціна контракту. Покупець, якщо він не зацікавлений у ціні контракту на день його виконання, може продати його на біржі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що ф’ючерсному контракту, як різновиду інвестиційного договору притаманна така специфічна функція, як страхування інвестиційного ризику інвесторів від несприятливого коливання цін на біржовий товар, протягом строку дії такого контракту.
Підкреслюючи ризиковий характер ф’ючерсного контракту, як інвестиційного договору, слід зазначити, що обіг ф’ючерсних контрактів на товарній біржі забезпечують біржові спекулянти. Як учасники біржової торгівлі, вони привласнюють різницю між ціною кожного ф’ючерса і реальною ціною на товар на момент виконання ф’ючерса. Саме існування біржових спекулянтів, які вкладають власні кошти у цінові прогнози, дозволяє іншим учасникам біржової торгівлі (хеджерам) здійснювати операції щодо страхування цінових ризиків. З економічної точки зору спекулянти – це інвестори, які добровільно вкладають свої кошти в ризик, щоб отримати надприбутки. Відповідно для цієї категорії суб’єктів при укладанні ф’ючерсного контракту пріоритетом є досягнення такого економічного результату як отримання максимального прибутку.
З урахуванням вищезазначеного можна зробити висновок, що основна функція ф’ючерсного контракту як інвестиційного договору залежить від суб’єктного складу. Якщо для хеджерів це страхування інвестиційного ризику від несприятливого коливання цін на біржовий товар, то для біржових спекулянтів це отримання максимального прибутку.
Зазначена особливість потребує уточнення вимог щодо укладання ф’ючерсних контрактів, як на рівні спеціального законодавства, а саме в Законі Україні «Про товарну біржу», так і на рівна локальних нормативно-правових актів – Правил біржової торгівлі, які затверджуються товарною біржею. Такий підхід не тільки позитивно вплине на ефективність використання в інвестиційній діяльності, такого виду інвестиційного договору, як ф’ючерсні угоди, а й буде сприяти залученню до біржової торгівлі на товарних біржах України інституціональних інвесторів.
МЕЖІ САМОЗАХИСТУ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ
І.М. Осолінкер
1. Особа, використовуючи засоби та способи самозахисту і таким чином самозахищаючи свої охоронювані законом права та інтереси, втручається в сферу охоронюваних прав та законних інтересів іншої особи, тобто особи, яка порушила право власності або створила реальну загрозу порушення цього права. З цієї точки зору уявляється протистояння двох охоронюваних законом прав або благ, одне з яких заручене підтримкою держави, а інше - ні.
2. Однією з умов правомірності самозахисту права власності є те, що засоби самозахисту не повинні виходити за межі дій, необхідних для досягнення мети самозахисту. Самозахист має бути здійснений саме в межах, необхідних для припинення посягання чи відновлення права власності. В даному аспекті можемо казати про існування певних абстрактних вимог до дій власника, які мають здійснюються в рамках певних меж. Крізь призму меж самозахисту права власності простежуються такі ознаки самозахисту як те, що засоби, якими особа бажає скористатися, не повинні суперечити закону, договору або моральним засадам суспільства, а також те, що самозахист має відповідати змісту права, що порушене або може бути порушеним, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Тому констатуємо, що межі самозахисту права власності можуть встановлюватися законом, договором або моральними засадами суспільства. Цивільне законодавство України не містить вимог щодо меж самозахисту. Договором, відповідно, можуть встановлюватися межі окремих видів самозахисту, які застосовуються в конкретних договірних відносинах. А моральні засади суспільства, на нашу думку, в правовому полі конкретизуться в нормах Конституції України, Законах України та в галузевому цивільному законодавстві України, що регулюють відносини з захисту честі, гідності та ділової репутації особи. Тому засоби самозахисту не можуть мати на меті порушення честі та гідності фізичної особи, або завдавати шкоди діловій репутації юридичної особи.
3. Межі самозахисту права власності встановлюються змістом самого права власності. В силу того, що право власності має абсолютний характер, власник може на власний розсуд обирати засоби самозахисту, не обмежуючись вимогами інших осіб. Засоби самозахисту права власності при цьому мають відповідати засобам посягання. Не можна, наприклад, самозахищати право власності на річ, яка була втрачена власником, за допомогою зброї або погрозами спричинити шкоду здоров’ю особи, яка знайшла цю річ. Дії власника в даному випадку можуть кваліфікуватися як порушення адміністративно-правових чи кримінально-правових норм. Це пояснюється тим, що право власності в могло бути захищено іншими засобами, не пов’язаними з погрозами або застосуванням зброї, до того ж втрату речі не можна порівнювати з нанесенням тілесних пошкоджень або іншої шкоди здоров’ю особі, яка знайшла цю річ і не бажає повертати її в силу якихось причин.
4. Фактично, межі самозахисту права власності встановлюються за принципом засіб – еквівалентний засіб. Це означає, наприклад, якщо продавець за договором купівлі продажу передає товар в асортименті, що не відповідає умовам договору купівлі-продажу, покупець має право відмовитися від прийняття та оплати товару (ч. 1 ст. 672 ЦК України). В цій ситуації не потрібно застосовувати фізичну силу чи погрози для уникнення зазнавання збитків покупцем. В іншому разі, наприклад, при вчиненні особою розбою, власник може захищати своє право власності на речі, а також своє здоров’я за допомогою фізичної сили, бо таку силу може застосувати порушник.
5. Зважаючи на вищевказане слід також зазначити, що закон надає певний „карт-бланш” власнику для застосування засобів самозахисту і дозволяє виходити за їх межі, але за умов, що такий вихід не буде дуже явним. Така позиція пояснюється протистоянням права власності і його порушення, або умовно – права і неправа.
Умова меж самозахисту права власності є дуже важливою для розуміння і складною для правозастосування судами у разі виникнення спору, оскільки способи самозахисту одних і тих самих благ можуть бути різними, як і різною може бути шкода, завдана особі, яка порушує це благо (наприклад, захист честі для офіцера може значити для нього значно більше, аніж щось інше тощо). Саме тому дуже важко встановити якісь конкретні межі в цих умовах, а тому констатуємо, що умова меж має вирішуватися судом на основі конкретних обставин справи з урахуванням вищевказаних тез щодо меж самозахисту.
Важливим для особи, яка має намір реалізувати право на самозахист, і для суду, який буде розглядати спори щодо правомірності реалізації такого права, є те, що закон не обмежує кількість способів самозахисту, які можуть бути застосовані до правопорушника. З цього можна зробити висновок, що такі способи можуть бути засосовані як окремо, так і в комплексі, однак лише при дотриманні вищезазначених умов їх правомірної реалізації.
Таким чином, на підставі вищевказаного можна зробити висновок що межі самозахисту права власності є вимогами законодавця до дій власника в умовах використання ним засобів усунення загрози порушення права власності або відновлення цього права, яке здійснюється самостійно без звернення до юрисдикційних органів держави.
Для того щоб встановити чи дотримано власником меж самозахисту слід з’ясувати: а) чи відповідають засоби які використовував власник вимогам закону, договору чи моральним засадам суспільства; б) чи відповідають засоби самозахисту змісту права власності; в) чи відповідають засоби самозахисту засобам посягання або перші перевищують за якісною ознакою;
При відповіді на ці питання можна буде встановити чи було дотримано власником умову про межі здійснення самозахисту.
При цьому слід пам’ятати, що зважаючи на все вищевказане, при застосуванні засобів самозахисту діє презумпція правомірності дій власника.
ЗЕМЕЛЬНІ ПИТАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ ПРИ ВИКОРИСТАННІ ЛІСОВИХ ДІЛЯНОК
К.П. Пейчев
Відповідно до ч. 2 ст. 3 Лісового кодексу України (надалі ЛКУ) [1] лісові відносини, що виникають при використанні землі, надр, вод, а також відносини щодо охорони, використання й відтворення рослинного та тваринного світу, не врегульовані ЛКУ, регулюються відповідними законодавчими актами.
В даному випадку законодавець встановлює субсидіарний порядок застосування земельного законодавства якщо правовідносини одночасно торкаються використання та охорони лісів та землі.
Розглянемо окремий випадок, необхідності застосування норм земельного законодавства до лісових відносин, а саме під час довгострокового тимчасового користування лісами для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт.
Ст. 1 ЛКУ відмежовує один від одного два об’єкта природокористування, це лісова ділянка та земельна лісова ділянка.
Лісова ділянка це ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до ЛКУ для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі.
Земельна лісова ділянка це земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.
Право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами.
Відповідно до ст. 18 ЛКУ тимчасове користування лісами може бути: довгостроковим - терміном від одного до п'ятдесяти років і короткостроковим - терміном до одного року.
Довгострокове тимчасове користування лісами це засноване на договорі строкове платне використання лісових ділянок, які виділяються для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт.
Довгострокове тимчасове користування лісами державної та комунальної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок у постійних користувачів лісами на підставі рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з постійними користувачами лісами та органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства.
Як зазначено в ч. 1 ст. 68 ЛКУ спеціальне використання лісових ресурсів (до яких відноситься і використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, потреб мисливського господарства, проведення науково-дослідних робіт) здійснюється на лісових ділянках, які виділяються для цієї мети, без надання земельних ділянок.
Аналіз зазначених норм ЛКУ свідчить, що при довгостроковому тимчасовому користуванню лісами не потребується оформлення прав на землі. Але чи обґрунтована така позиція законодавця. Чи не вступає вона в протиріччя з Земельним кодексом України (надалі ЗКУ) [2] .
Якщо ми звернемо увагу на права тимчасових лісокористувачів на умовах короткострокового користування то в ст. 20 ЛКУ можемо знайти наступне право: «за погодженням із власниками лісів, постійними лісокористувачами в установленому порядку зводити тимчасові будівлі і споруди, необхідні для ведення господарської діяльності». Вказана норма встановлює і відповідний обов’язок користувача, а саме - дотримуватися встановленого законодавством режиму використання земель.
Постає питання, а чи можливо зводити на ділянці будівлі і споруди, нехай навіть і тимчасові, не оформивши права на землю і при цьому не порушувати режиму використання земель?
Мабуть відповідь повинна бути зрозумілою, що ні, це не можливо.
Адже під час здійснення будівництва, використання землі стає неминучим, бо важко уявити собі будівлю яка не торкається поверхні землі.
А що з цього приводу говорить нам земельне законодавство?
Відповідно до ч. 3 ст. 125 ЗКУ приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.
Згідно з ст. 126 ЗКУ право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України. Право оренди землі оформляється договором, який реєструється відповідно до закону.
Враховуючи викладене можливо зробити висновок, що норми лісового законодавства що до регулювання довгострокового тимчасового користування лісами потребують відповідного удосконалення. Необхідно встановити, що якщо під час користування лісовою ділянкою виникне необхідність зведення будівель і споруд, користувач зобов’язаний оформити права на земельну ділянку з відповідним одержанням документа, що посвідчує право на землю.
Нормативні акти:
1. Лісовий кодекс України Відомості Верховної Ради України, 1994, N 17 (26.04.94), ст. 99. (Законом України від 8 лютого 2006 року N 3404-IV Кодекс викладено у новій редакції).
2. Земельний кодекс України. Відомості Верховної Ради України, 2002, N 3-4 (25.01.2002), ст. 27.
ІСТОРИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТУ ПРИВАТНОЇ РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
В.Г. Приходько
Дослідити коріння виникнення та розвитку приватного розшуку досить не просто. Адже велика кількість історичного матеріалу, який представлено у відповідній літературі відноситься до розшуку державного (розвідка, контррозвідка, кримінальний розшук і т.д.)
Що стосується приватного розшуку як різновиду підприємницької діяльності, то він взагалі в історичному аспекті практично не представлений.
Поняття приватного розшуку пов’язане з перерозподілом економічних відносин в суспільстві та захистом приватних інтересів власника. Саме звертання до наявних джерел показує, що приватний розшук виник з розвитком ремесел і торгівлі й до певного часу виступав як спосіб забезпечення безпеки підприємницької діяльності у формах приватної комерційної розвідки (промислового шпигунства) і приватної контррозвідки. При цьому суб’єктами приватного розшуку були підприємці (купці, торговці тощо).
Родоначальниками приватного розшуку як бізнесу по праву вважаються колишній шеф французького Сюртэ (кримінальної поліції) Эжен Франсуа Видок, що вийшовши в 1834 році у відставку, вирішив створити свою, приватну детективну контору «Бюро розслідувань в інтересах торгівлі». Завданням нової організації був захист підприємців від комерційних злочинів - злісних банкрутств. За невелику плату - 20 франків у рік - бюро поставляло підприємцям відомості про кредитоспроможність тих або інших осіб і власників магазинів.
Американець Аллан Нат Пінкертон заснував у Чикаго, в 1850 році, власну компанію з голосною назвою «Національне детективне агентство Пінкертона» девізом якого був вислів «ми ніколи не спимо», а в 1892 році подібних агентств тут налічувалося вже п’ятнадцять. Агентство Пінкертона в середині XIX століття прославилося не тільки на території між Атлантичним і Тихим океанами, але досягло світової слави. В очах європейців воно стало синонімом американської кримінальної поліції.
Приватні детективні агентства в Сполучених Штатах виникли в той період, коли система поліцейських органів ще тільки формувалася, зокрема, були відсутні поліцейські служби міст, а також федеральна поліція. На цьому тлі й виникли розшукові агентства, які, з доручення приватних осіб, займалися розкриттям різних кримінальних злочинів, виконуючи доручення окремих клієнтів по розшуку речей тощо.
Найбільшого розквіту приватні детективні агентства досягли після другої світової війни - гостра недостача поліцейських сил, різке зростання злочинності, посилення промислового шпигунства - сприяли найбільшому розквіту приватного розшуку. Тоді з’явився поділ державних і приватних правоохоронних функцій: поліцейські органи займаються, в основному, правопорушеннями, що потрапляють у єдину державну звітність; сфера приватного розшуку - охорона приватної власності (фірм, підприємств, банківських і страхових компаній, послуги зі збору й надання інформації приватного характеру).
В історії приватного розшуку, отже, можна умовно виділити два етапи: перший додержавний, коли розшук був єдиним і другий, що почався з виникненням держави й по наші дні, у рамках якого розшук розділився на дві основні складові - розшук як функція та орган держави, й розшук приватний, котрий виник з розвитком ремесел і торгівлі. До 1834 року його завданням, в основному, було забезпечення безпеки підприємництва у формах приватної (діловий, комерційної) розвідки й контррозвідки, суб’єктами яких виступали підприємці (торговці, купці, тощо). З 1834 року функції приватного розшуку розширюється: він стає одним з видів підприємництва, пропонуючи детективні послуги на оплатній основі. Суб’єктами приватного розшуку як бізнесу стають приватні детективи, а також приватні детективні агентства.
Найбільший розмах у сфері приватного розшуку набула діяльність великих розшукових агентств. У США це насамперед приватні агентства Пінкертона, Бэрнса, Уокенхата й Кідда - так звана «Велика четвірка», на долю яких доводиться приблизно половина загального грошового обігу всіх розшукових фірм і контор країни.
Так, наприклад, корпорація «Міжнародне детективне агентство Бэрнса» містить 15 тисяч платних висококваліфікованих співробітників, що спеціалізуються у всіляких галузях, включаючи вистежування й затримку злочинців, збір інформації, обробку даних, бухгалтерська справа, електронні системи, тощо. Агентство має 50 великих філій у Нью-Йорку, Детройті. Лос-Анджелесі, Торонто, на Багамах, у Лондоні й багатьох інших містах. Приватні детективні агентства функціонують як звичайні комерційні підприємства, зайняті своїм бізнесом.
На всі види послуг, які надаються приватними детективними агентствами, встановлюється певна такса, що передбачає 3-4 рівні розцінок залежно від складності завдання, конкретного обсягу роботи й кваліфікації співробітників агентства.
Детективні агентства передають клієнтові всі висновки про пророблену роботу у формі конфіденційного звіту.
На території колишнього СРСР інститут приватного розшуку був відсутній протягом 1917-1991 рр. Після 1991 року в деяких країнах СНД і Балтії, в умовах ринкових відносин, приватний розшук відродився.
За відносно короткий строк ці країни змогли певним чином впорядкувати відносини в сфері приватного розшуку. Деякі країни вже мають досить структуровану законодавчу базу, на основі якої діють приватні детективні структури.
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ЛЮДИНИ НА КОМПЕНСАЦІЮ МОРАЛЬНОЇ ШКОДИ У НОРМАХ ТРУДОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ
Я.С. Протопопова
1. Однією з найбільш перспективних і маловивчених форм соціального захисту працівників є відшкодування моральної шкоди внаслідок порушення їхніх трудових прав. Право на працю та охорону здоров'я в процесі її здійснення гарантовано Конституцією України, передбачено Кодексом законів про працю, численними нормативно-правовими актами. В усіх демократичних країнах особистість людини, її життя і здоров'я цінуються більше, ніж майнові блага. Ці принципові положення знайшли закріплення і в трудовому законодавстві України. Все більше уваги приділяється питанням охорони праці, створенню безпечних і здорових умов праці, відшкодуванню шкоди, у тому числі й моральної (нематеріальної), спричиненої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я. На сьогоднішній день відшкодування моральної шкоди внаслідок порушення трудових прав – досить складна соціальна та правова проблема. ЇЇ негайне вирішення є актуальним завданням, оскільки вона безпосередньо стосується забезпечення виконання і захисту законних прав та інтересів громадян як суб'єктів трудових відносин, сприятиме стабільності суспільних відносин взагалі.
2. Повнота і справедливість соціального захисту працівників у відповідності з міжнародно-правовими стандартами і правилами, вдосконалення на цій основі системи відшкодування моральної шкоди - найважливіша умова ефективного функціонування системи соціального захисту в рамках трудового права України. В даний час в Україні тільки формується механізм відшкодування моральної шкоди при порушенні трудових прав працівників. Цей процес неможливо розглядати у відриві від загальносвітових закономірностей і тенденцій, ігноруючи вже існуючі механізми захисту трудових прав, міжнародні норми та зарубіжний досвід у галузі праці.
3. У відповідності до ст. 16 Цивільного Кодексу України відшкодування моральної (немайнової) шкоди застосовується у випадках її заподіяння. Під моральною (немайновою) шкодою розуміють фізичні та моральні страждання, заподіяні потерпілому у разі порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права. Ст. 23 ЦК України містить перелік класифікуючих підстав щодо змісту моральної шкоди. На думку законодавця, моральна шкода полягає:
- у фізичному болю та стражданнях, заподіяних фізичній особі у зв’язку з каліцтвом та іншим ушкодженням здоров’я;
- у душевних стражданнях, що виникли у фізичної особи у зв’язку з протиправною поведінкою щодо її самої, членів її родини, близьких родичів;
- у душевних стражданнях, що були заподіяні фізичній особі у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;
- у приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Змістовне визначення моральної шкоди, що міститься в цивільному законодавстві, науці і судовій практиці, носить універсальний міжгалузевий характер і може бути використано при вирішенні практичних питань компенсації моральної шкоди, що виникли в рамках різних правовідносин, у тому числі і трудових. У той же час конкретні випадки прояву моральної шкоди, підстави її виникнення, специфіка суб'єктного складу та ін. мають безпосередньо галузеву приналежність. На мою думку, в контексті трудового права до фізичних страждань можуть бути віднесені біль, задуха, запаморочення і т.д., а до моральних - страх, стрес, горе, сором, неспокій, шок, депресія і т.д.
Крім того, я вважаю, що всі випадки виникнення права на відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин умовно можна розділити на дві групи підстав. До першої відноситься відшкодування моральної шкоди в разі загибелі працівника, а також при ушкодженні здоров’я. А до другої групи - відшкодування шкоди, заданої діловій репутації, у сфері трудових відносин.
4. Моральна шкода підлягає відшкодуванню незалежно від майнової. Але, на жаль, ні Цивільний Кодекс України, ні Кодекс законів про працю, ні інші нормативні акти не встановлюють мінімальних або максимальних розмірів відшкодування моральної шкоди, не містять вичерпних методик її розрахунку. В результаті аналізу законодавства, судової практики та наукової літератури, я дійшла до висновку щодо чинників, які слід враховувати при економічній оцінці моральної шкоди, необхідно віднести: ступінь важкості ушкодження здоров’я; кількість днів непрацездатності; ступінь провини потерпілого; ступінь провини роботодавця; індивідуальні особливості потерпілого (стать, вік, сімейний стан, професія і т.д.); рівень психологічного стресу; втрата життєвих перспектив; ділова репутація; матеріальне становище роботодавця.
5. Роботодавець вправі добровільно відшкодовувати шкоду, задану працівникові при виконанні ним трудових обов’язків. Однак роботодавці, як правило, з власної ініціативи сплачують втрачену заробітну плату або її частину у випадках заподіяння шкоди життю або здоров’ю працівника. Додаткові витрати та моральна шкода частіше залишаються некомпенсованими. А законодавчі акти, що регулюють питання відшкодування моральної шкоди, не тільки різноманітні, але й суперечливі, не встановлюють критеріїв та методик визначення грошового розміру заподіяної шкоди, що не сприятиме одноманітному й правильному застосуванню норм закону, породжує значні різночитання в правозастосовній діяльності. Реальні випадки відшкодування моральної шкоди працівникові при порушенні його трудових прав відрізняються значним суб’єктивізмом при визначенні розмірів компенсації.