Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ПРОБЛЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ АДВОКАТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ
Головань Т. Г., Ждан М. Д.
На шляху переходу України до ринкових відносин особливо актуальною є проблема своєчасного забезпечення грошовими ресурсами дохідної частини державного бюджету. Вирішення цієї проблеми значною мірою залежить від ефективності діяльності податкової служби, а також розробки науково обґрунтованої системи оподаткування, яка б відповідала реаліям сьогоднішнього дня.
Безперечно одним з найпроблематичніших є податок з доходів фізичних осіб. Серед проблемних питань, які виникають в процесі застосування норм Закону України „Про податок з доходів фізичних осіб” є оподаткування адвокатської діяльності.
Оподаткування доходів від здійснення індивідуальної адвокатської діяльності передбачено Законом України "Про податок з доходів фізичних осіб". Згідно з пунктом 1.9 статті 1 зазначеного Закону, діяльність адвокатів визначено як незалежну професійну діяльність. Проте Закон України "Про податок з доходів фізичних осіб" не містить спеціального розділу чи окремих статей де було б висвітлено особливості оподаткування доходів осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність, зокрема індивідуальну адвокатську діяльність. Виходячи з цього, порядок оподаткування адвокатів охоплюється загальними нормами, що на практиці породжує безліч питань щодо правозастосування окремих положень Закону України "Про податок з доходів фізичних осіб". На сьогоднішній день чітко не визначені норми, що регулюють склад витрат, безпосередньо пов'язаних з одержанням доходів від незалежної професійної діяльності самозайнятих осіб, до яких відноситься така категорія платників податків, як адвокати. Невирішеним залишається питання обрання спрощеної системи оподаткування особами, що здійснюють незалежну професійну діяльність, з огляду на те, що адвокатська діяльність не є підприємницькою, та ряд інших питань щодо порядку оподаткування адвокатів (адвокатських утворень).
Згідно ст. 3 Закону України „Про оподаткування доходів фізичних осіб”, об’єктом оподаткування фізичних осіб є чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального річного оподатковуваного доходу на суму податкового кредиту такого звітного року. За визначенням п. 1.9 Закону України „Про оподаткування доходів фізичних осіб”: податковий кредит – це сума (вартість) витрат, понесених платником податку – резидентом у зв’язку з придбанням товарів (робіт, послуг) у резидентів – фізичних або юридичних осіб протягом звітного року (крім витрат на сплату податку на додану вартість та акцизного збору), на суму яких дозволяється зменшення суми його загального річного оподатковуваного доходу, одержаного за наслідками такого звітного року, у випадках, визначених Законом.
Відповідно до ст. 5 Закону України „Про оподаткування доходів фізичних осіб”, до складу таких витрат законодавцем віднесені витрати на лікування, одержання освіти, сплату страхових внесків та суми процентів за іпотечним кредитуванням та ін. Згідно з п. 5.4.2. Закону України „Про оподаткування доходів фізичних осіб” сума податкового кредиту не може перевищувати суми загального оподаткованого доходу платника податку, одержаного протягом звітного року як заробітна плата. Безумовно, для виконання своїх професійних обов’язків та отримання доходів адвокат несе відповідні матеріальні витрати (оренда офісу, придбання юридичної літератури, електронних нормативних баз, витрати на утримання офісу). Проте врахування таких реальних витрат при оподаткування діючим законодавством не передбачено. В результаті адвокати вимушені сплачувати податки з валових доходів, без врахування будь-яких витрат, адже обмеження, встановлене п. 5.4.2 Закону України „Про оподаткування доходів фізичних осіб” позбавляє адвоката права на отримання податкового кредиту, доступного іншим громадянам України, оскільки адвокат не отримує заробітну плату та не знаходиться в трудових відносинах з будь-яким наймачем.
Оскільки адвокатська діяльність за своєю природою не є підприємницькою, адвокати не мають права користуватися пільговою нормою, встановленою п. 4.3 Закону України „Про оподаткування доходів фізичних осіб”, щодо невключення до об’єкту оподаткування доходу (прибутку), одержаного самозайнятою особою від здійснення нею підприємницької або незалежної професійної діяльності, якщо така особа обрала спеціальну (спрощену) систему оподаткування такого доходу (прибутку) відповідно до закону.
Отже, для вирішення означеної проблеми необхідно внести зміни до чинного Закону України „Про оподаткування доходів фізичних осіб”, а саме, необхідно доповнити ст.5 відповідними положеннями про зарахування до податкового кредиту витрат платників податків – самозайнятих осіб на здійснення професійної діяльності.
КОНДОМІНІУМ ЯК ЄДИНИЙ МАЙНОВИЙ КОМПЛЕКС
О.В. Демченко
ЦК України дає поняття єдиного майнового комплексу лише в одному аспекті – стосовно сукупності майна, використовуваного в підприємницькій діяльності. При цьому такий майновий комплекс називається підприємством. В той же час насправді мають місце й інші майнові комплекси, одним з яких є багатоквартирний житловий будинок. Ст.1 Закону «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» [1] оперує поняттям «житловий комплекс». В аналогічному ж колишньому Законі Російської Федерації [2] використовувалося поняття «кондомініум». Новий Житловий кодекс РФ [3], яким відмінено дію цього закону, замінив і термін на «багатоквартирний житловий будинок». Втім, поняття кондомініуму широко вживається в науці російського цивільного права і зараз.
Зіставлення понять «кондомініума», «житлового комлекса» та «багатоквартирного житлового будинку» дає всі підстави стверджувати, що вони аналогічні, хоча українське законодавство не сприйняло поняття кондомініума. Разом з тим воно широко використовується як в теорії, так і на практиці.
Кондомініум або житловий комплекс - це єдиний комплекс нерухомого майна, що включає земельну ділянку у встановлених межах і розташовану на ній житлову будівлю, – багатоквартирний житловий будинок або його частину разом з іншими об'єктами нерухомості, як правило, спорудами і інженерними мережами. Об'єднане разом, таке майно є єдиним (або цілісним) майновим комплексом.
Зі сказаного слідують декілька висновків. По-перше, кондомініум являє собою складну річ, тобто сукупність речей, причому таку сукупність, яка утворює тісний взаємозв’язок її складників. Тим самим найточніше відображає розуміння цього об'єкту термін «комплекс». По-друге, речі, що входять до складу цього комплексу, є нерухомими. Цим відрізняється кондомініум від підприємства, до складу якого входять разом з нерухомими і рухомі речі, майнові права та інше. По-третє, український Закон не визначає житловий комплекс як нерухому річ, хоча логічно було стверджувати, що він саме нею і є, оскільки в його склад входять виключно нерухомі речі. По-четверте, про житловий комплекс як окремий об'єкт йдеться лише тоді, коли створено об'єднання співвласників як юридичну особу. До цих пір має місце лише такий об'єкт, як житловий будинок. По-п'яте, різниться не тільки об'єкт (житловий будинок, домоволодіння, житловий комплекс, кондомініум), але і права на нього і на його складові.
У зв'язку з наведеними вище особливостями житлового комплексу відзначимо окремі моменти, що мають вельми важливе значення для регулювання прав на нього.
Будучи нерухомим майном, право на кондомініум повинно було б підлягати державній реєстрації. Насправді ж підлягає державній реєстрації право на житловий будинок (домоволодіння), характеристика якого міститься в технічному паспорті на квартирний (багатоповерховий) житловий будинок і включає необхідні відомості про його місце розташування, приміщення, які в ньому є (квартири, нежилі і допоміжні), а також, у кого це домоволодіння перебуває на балансі. Ці відомості необхідні тому, що не тільки не виключена, а як правило, має місце ситуація, коли житловий будинок стоїть на балансі відповідного органу місцевого самоврядування (Управління комунального майна та приватизації), а всі приміщення, розташовані в цьому будинку, знаходяться в приватній власності (наприклад, квартири приватизовані, а нежилі приміщення придбані приватними особами в процесі приватизації або на вторинному ринку).
В той же час сам кондомініум (житловий комплекс) окремій державній реєстрації не підлягає, що пов'язано в першу чергу з тим, що до його складу входить земельна ділянка, а за українським законодавством права на житлові приміщення і права на земельні ділянки реєструються різними органами. В усякому разі, до зміни порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно, його універсифікації, має сенс в розділі державного реєстру прав на нерухоме майно робити запис про те, що дане домоволодіння є кондомініумом (житловим комплексом), який належить такому-то об'єднанню співвласників.
Правовий режим домоволодіння, що є кондомініумом, включає різні права – приватну (можливо, загальну) власність на квартири, загальну власність власників квартир на допоміжні приміщення (підвали, горища, мансарди, сходові клітки і інше.) і приватну або комунальну власність на нежилі приміщення, розташовані в будинку (наприклад, використовувані під магазини, офіси і інші нежилі цілі).
Ст.19 Закону «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку», вказуючи на те, що співвласники багатоквартирного будинку мають право на «сумісне майно», проводить відмінність між неподільним і загальним майном. При цьому перше перебуває у спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку, а друге - у їх спільній частковій власності. При цьому абсолютно очевидно, що використовувана термінологія і регулювання прав на вказані об'єкти мають істотну специфіку порівняно зі спільною власністю, що регулюється ЦК України.
Приведене вище свідчить про те, що регулювання прав на об'єкти, розташовані в багатоквартирному житловому будинку, в цілому на цей житловий будинок і на такий об'єкт, як житловий комплекс, вимагає вдосконалення.
Використана література:
1. Закон Україні N 2866-III від 29.11.2001 «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку // Офіційній Вісник Україні 2001. - № 51. - Ст. 2265.
2. Федеральний Закон "Про товариства власників житла" від 15 червня 1996 року № 72-ФЗ (у ред. від 3 квітня 1998 року) // "Собрание законодательства РФ" 17.06.1996. - № 25. - Ст. 2963.
3. Житловий кодекс Російської Федерації від от 29.12.2004 N 188-ФЗ ( у ред. від 23.07.2008 року) // "Собрание законодательства РФ" 03.01.2005. - № 1 (ч. 1) - Ст. 14.
СИСТЕМА ПРАВОВІДНОСИН, ЩО ВИНИКАЮТЬ ПРИ ЗАСТОСУВАННІ ЛІКУВАЛЬНИХ ПРОГРАМ ДОПОМІЖНИХ РЕПРОДУКТИВНИХ ТЕХНОЛОГІЙ
В.Ю. Євко
В умовах сучасного розвитку медичної науки особи, які позбавлені з тих чи інших причин можливості мати дітей набувають таку можливість шляхом застосування до них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій. Поява вказаних технологій стала важливою гарантією реалізації жінкою та чоловіком особистих немайнових прав, закріплених статтями 49 та 50 Сімейного кодексу України (далі СК) – права на материнство та батьківство. Їх розвиток та вдосконалення є одним з засобів спрямованих на охорону та зміцнення сім¢ї, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 49 та ч. 2 ст. 50 СК нездатність жінки до народження дитини або нездатність чоловіка до зачаття дитини може бути причиною розірвання шлюбу.
Частиною 7 ст. 281 Цивільного кодексу України встановлено, що повнолітні жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій (далі ЛП ДРТ). На сьогоднішній день нормативне регулювання отримали такі види допоміжних репродуктивних технологій як метод інсемінаціі жінок спермою чоловіка (донора) та метод екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки. Відповідно до ст. 48 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 року застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з Наказом Міністерства охорони здоров’я України від 4 лютого 1997 року № 24. Проте медичним закладами для допомоги подружжю, яке не може мати дітей, використовується також метод сурогатного материнства. Застосування останнього викликає найбільше суперечок як серед вчених-юристів, так і серед науковців інших галузей.
Виходячи з аналізу чинного законодавства, при застосуванні ЛП ДРТ виникає досить складна система правовідносин, особливості змісту яких, а крім того і їх галузева належність, обумовлені специфікою об’єкту та суб’єктного складу.
Правовідносини, що виникають при застосуванні ЛП ДРТ можна класифікувати за різними критеріями.
По-перше, в залежності від їх об’єкту: на особисті немайнові та майнові правовідносини. Особисті немайнові правовідносини складаються переш за все між подружжям, до якого застосовуються ЛП ДРП щодо здійснення ними своїх прав на материнство та батьківство, а також між подружжям та, наприклад, сурогатною матір’ю щодо передачі їм дитини, яку вона народила. Майнові відносини виникають між подружжям та закладом охорони здоров’я щодо застосування до них ЛП ДРТ, а також між подружжям та сурогатною матір’ю щодо сплати першими їй винагороди за надані послуги та відшкодування витрат, пов’язаних з вагітністю сурогатної матері та пологами.
По-друге, в залежності від підстав виникнення: договірні та недоговірні. Слід зазначити, що практично всі правовідносини, що складаються у процесі застосування ЛП ДРТ виникають на підставі договорів. Договори укладаються між подружжям, до якого застосовуються ЛП ДРТ та закладом охорони здоров’я, який здійснює таке застосування, між подружжям та сурогатною мамою. На сьогоднішній день існує також практика укладення договорів страхування фінансових ризиків, пов’язаних з неналежним виконанням або невиконанням закладом охорони здоров’я або сурогатною матір’ю своїх зобов’язань[1], а також кредитування «сурогатного материнства по програмі екстракорпорального запліднення» громадян України [2]. Недоговірні відносини складаються, як правило, щодо немайнових благ, які належать їх суб’єктам. Серед них можна назвати відносини щодо охорони здоров’я подружжя, донорів репродуктивних клітин, сурогатної матері, ділової репутації закладу охорони здоров’я тощо.
Ще одним критерієм поділу правовідносин, що виникають при застосування ЛП ДРТ є їх галузева належність. У літературі дискусійним є питання галузевої належності правовідносин щодо застосування методу сурогатного материнства. Одні автори вважають ці правовідносини сімейними [3, с. 74], інші дотримуються думки про цивільно-правову природу цих правовідносин [4, с. 15]. Протее однозначно визначити галузеву належність правовідносин, що виникають при застосуванні ЛП ДРТ, в тому числі і методу сурогатного материнства, неможна, оскільки при цьому виникає велика кількість правовідносин різної галузевої належності. Так, правовідносини щодо встановлення походження дитини, зачатої внаслідок застосування ЛП ДРТ є сімейно-правовими, правовідносини, що виникають між подружжям, до якого застосовуються ЛП ДРТ та закладом охорони здоров’я, між донорами репродуктивних клітин та таким закладом, а також між зазначеним подружжям та сурогатною матір’ю є цивільними, правовідносини що виникають при застосуванні ЛП ДРТ між конкретним лікарем та закладом охорони здоров’я є трудовими тощо.
Таким чином, при застосуванні ЛП ДРТ виникає велика кількість правовідносин зміст та особливості яких обумовлені їх об’єктом та суб’єктним складом. Такі правовідносини мають різну галузеву належність, а отже мають регулюватися різними галузями права. Проте слід зазначити, що правове регулювання цих відносин на сьогоднішній день має досить обмежений характер і потребує детальної розробки.
Література:
1. Сайт Міжнародного Центру сурогатного материнства «Ла вита феличе». – Режим доступу:
2. Сайт Міжнародного Центру сурогатного материнства «Ла вита феличе». – Режим доступу: .
3. Ватрас В.А. Суб’єктний склад правовідносин щодо імплантації ембріона дитини жінці із генетичного матеріалу подружжя / В.А. Ватрас // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 4. – С. 72-75.
4. Пестрикова А.А. Проблемы договора о суррогатном материнстве / А.А. Пестрикова // Гражданское право. – 2006. – № 2. С. 14-17.
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ПРАВА АВТОРСТВА НА ТВІР
Ю.С. Єпіфанова
Одним з основних прав, що виникає у автора у зв’язку зі створенням твору є право авторства. Право авторства можна визначити як юридично забезпечену можливість вважатися автором твору та можливість вимагати визнання даного факту від інших осіб[1, c.201]. Право авторства відображає зв'язок між автором та його твором та визначає можливість творця визначити себе як автора твору [2, c.180-181]. Основним призначенням цього права є індивідуалізація та суспільне визнання результатів творчої праці автора. У зміст цього права входить право вимагати від всіх інших осіб посилатися на вказану особу як на автора та визнавати його автором[3, c.43]. Право автора не віддільне від особи творця. Воно не може передаватися іншим особам, ні на підставі договору, ні на підставі норми закону, хоча автор може відмовитися від його здійснення. Право авторства є абсолютним правом, що зумовлює обов’язок всіх і кожного утриматися від порушення даного права. Подібні порушення можуть проявлятися у присвоєнні чужого авторства, запереченні авторства особи, яка створила твір, а також оспорювання приписаного авторства на той чи інший твір.
Відповідно до ст.3 Цивільно-процесуального кодексу України (далі ЦПК), кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. При розгляді справ за позовами про встановлення авторства твору, по-перше, слід довести, що твір дійсно є об’єктом авторського права. Доведення цієї обставини є необхідним та первинним. Тільки після того, як буде доведено що твір дійсно є об’єктом авторського права, може виникнути необхідність встановлення його автора. При доведенні своєї позиції сторони повинні довести ті обставини на які вони посилаються, як на підставу своїх вимог та заперечень. Але, під словом «повинні» слід розуміти не обов’язок, порушення якого тягне за собою певні санкції, а необхідність у якій зацікавлені самі сторони.
Відповідно до ст.11 Закону України «Про авторське право та суміжні права», первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор твору. За відсутності доказів іншого, автором твору вважається особа, зазначена як автор на оригіналі або примірнику твору. В даному випадку мова йде про презумпцію авторства. Так, наприклад, у разі коли автор подає позов про стягнення авторської винагороди за створення наукового твору, він не повинен доводити своє авторство. Якщо ж авторство під сумнівом, то та сторона, що його спростовує повинна обґрунтовувати свою позицію.
У ст.57 ЦПК передбачені докази, за допомогою яких автор може підтвердити своє право на твір. До них належать пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновки експертів.
До письмових доказів при розгляді та вирішені «авторського спору», можна перш за все віднести авторський договір, який обов’язково повинен укладатися у письмовій формі. У разі відсутності авторського договору у письмовій формі обидві сторони позбавлені права посилатися на показання свідків у підтвердження договору, але можуть приводити певні письмові докази, такі як: листи, телеграми, резолюції тощо.[4,] Авторські договори посвідчують волевиявлення сторін по основним моментам угоди. Проте, в авторських правовідносинах може виникати питання, які слід врегульовувати додатковими угодами. Прикладом може бути домовленість про відстрочку представлення твору, зміни структури або об’єму твору тощо. До того ж, як саме прохання автора, так і відповідь на таке прохання, повинні бути оформлені у письмовій формі, інакше автор не зможе довести свою правову позицію у суді.
Серед речових доказів можна виділити рукопис. Відомості про доказові факти знаходяться на титульному листі рукопису. На ньому вказані прізвище автора, назва твору, вихідні дані. На титульному листі може ставитися гриф наукової установи або іншого відомства. Отже титульний лист рукопису можна вважати письмовим доказом, а саме документом. Але, сам рукопис, не може розглядатися документом, оскільки його текст не містить відомостей по суті спору. У рукописі мають місце сліди правки, зауваження, виправлення тощо, які можуть мати доказове значення, та роблять його незамінним речовим доказом. Суттєве значення має місцезнаходження рукопису та інших робочих матеріалів по ній. Oсобистий архів справжнього автора, має суттєве доказове значення оскільки надає можливість встановити, коли виникли перші думки, які автор проводив дослідження. Що ж до особи, яка не є справжнім автором твору, такого архіву бути не може.
Сторони також мають можливість користуватися іншими процесуальними правами, зокрема вимагати винесення рішення та примусового його виконання. Кожна з цих процесуально-правових можливостей може бути реалізована сторонами за наявності відповідних передумов, у певних часових межах і в певній процедурній формі.
Література:
1. Сергеев А.П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации: Учебник. – М., 2001. – С.201.
2. Дроб’язко В.С., Дроб’язко Р.В. Право інтелектуальної власності: Навч. Посібник – К.: Хрінком Інтер, 2004. – 512с. С.180-181.
3. Погуляв В. Моральные права и их экономическое содержание // Интеллектуальная собственность. Авторское право и смежные права. 2005. №5. С.43.
4. Чертков В.Л. Судебная защита прав и интересов авторов. М. 1970.
ДЕРЖАВНИЙ ОЩАДНИЙ БАНК УКРАЇНИ ЯК
ЮРИДИЧНА ОСОБА
В.В. Зінченко
Згідно із ст..80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Усі ці ознаки притаманні й Державному Ощадному банку України, який має досить розгалужену систему своїх установ. У його статуті [1] закріплено положення, відповідно до якого Ощадбанк з усіма своїми установами складає єдину систему банку і є юридичною особою. Стає очевидним, що юридичною особою Ощадний банк України визнається саме у сукупності всіх його установ, як єдине ціле.
В науковій літературі правосуб'єктність Держтрудощадкас (які пізніше були перетворені в Ощадбанк) оцінювалась по-різному. Одні автори вважали, що з усіма установами вони є "єдиною" юридичною особою [2.С.124 ;3.С.161; 4.С.264]. Інші дослідники розглядали їх як "складну юридичну особу", оскільки при виконанні банківських операцій право юридичної особи має не тільки банк в цілому, а і його установи- управління й відділення [5.гл.2; 6.С.45]. Треті автори стверджували, що правами юридичної особи (незалежно від виду виконуваних операцій) разом з системою, як всією сукупністю установ, мають наділятися і окремі її ланки, включаючи управління і відділення Ощадбанку [7.С.106-108; 8.С.123-125].
Особливу точку зору в цьому питанні займав М. І. Брагинський, який вважав, що "набуваючи облігацій позики або лотерейний квиток, громадянин вступає у певні відносини з самою державою" [9.С.110].
Характеризуючи зміст правосуб'єктності банківських установ І.С. Гуревич вважав ощадні каси складною юридичною особою і пропонував при аналізі їх правосуб’єктності "виходити з відмінності їх основної, статутної (кредитування, розрахунки та інше) і допоміжної – забеспечення приміщеннями, бланками і т.п. діяльності [6.С.45]. Специфіка першої свідчить про те, що в даній сфері вони виступали із всіма установами як єдина юридична особа. Що ж до другого виду діяльності, то тут управління і відділення виступали як самостійні суб'єкти цивільного права, тобто як юридичні особи. Виходячи з цього він пропонував визнати установи Держтрудощадкас юридичними особами у сфері їх допоміжної діяльності.
З такими висновками погодитись не можна. Справа полягає в тому, що юридична особа, хоча і наділяється загальною правоздатністю, але виконує певне коло завдань.Вони пов'язані із здійсненням її прямих функцій, покладених на неї її засновниками (у даному випадку державою). Заради їх виконпння ця юридична особа створена і існує. Тому, можна заперечувати правосуб'єктність управлінь і відділень Ощадного банку (як це і робили деякі дослідники цих проблем). Визнавати ж правосуб'єктність управліннь і відділень "у сфері виробництва канцелярських витрат і заперечувати її у сфері здійснення цими суб’єктами їх прямої статутної діяльності по здійсненню банківських операцій, означає спотворювати поняття правоздатності юридичної особи" [10.С.11].
Різний підхід авторів до даної проблеми викликаний і різними причинами. Ті автори, які вважають, що Ощадбанк виступає як єдина юридична особа, не беруть до уваги відому майнову відособленість і самостійність установ Ощадного банку в області господарської, допоміжної діяльності. Прибічники ж визнання прав юридичної особи за установами банку в його оперативній діяльності ігнорують ту обставину, що в цій сфері останні не відповідають повністю ознакам юридичної особи.
Що ж до позиції М. І. Брагинського, то залишається неясним, яким чином держава, володіючи універсальною правосуб'єктністю, встановлює цивільні правовідносини від свого імені та вступає в них у кожному конкретному випадку.
Відмінність точок зору на правосуб'єктність Ощадного банку можна пояснити також і нечіткістю в цьому питанні з боку банківського законодавства, і зокрема, його статуту. Тому, на наш погляд, доцільно було б включити в його текст правові норми, які б чітко визначали правовий статус не тільки Ощадбанку, як єдиного цілого, а і вхідних в його систему банківських установ.
В тих відносинах, де Ощадбанк здійснює переважно функції влади, він діє як адміністративно-правовий орган державного управління, а там, де здійснює переважно статутну або господарську діяльність, він реалізовує цивільну правосуб'єктність і діє вже як юридична особа цивільного права.
Використана література:
1.Статут ВАК «Державний Ощадний банк України».Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.02.2003р.№ 261.
2.Советское гражданское право. – Ч. 1. /Под ред. В.Т.Смирнова, Ю.К.Толстого, А.К.Юрченко. – Л.: ЛГУ, 1982.;
3.Советское гражданское право. – Ч. 1. /Под ред. О.А.Красавчикова. – М.: Высшая школа, 1985.;
4. Флейшиц Е.А. Расчетные и кредитные правоотношения. – М.: Госюриздат, 1956.
5. Гуревич И.С. Очерки советского банковского права. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1959.;
6. Гуревич И.С. Правовое положение Государственного банка СССР. – Правоведение, 1984. – № 2.
7.Сидорова В.Н. Договор денежного вклада в государственной трудовой сберегательной кассе. // Правосубъектность по гражданскому и хозяйственному праву: Межвуз. сб. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1983..;
8.Стрельникова Г.И. Правосубъектность Гострудсберкасс в сфере проведения денежно-вещевых лотерей. // Правовые проблемы гражданской правосубъектности: Межвуз. сб. науч. трудов. – Свердловск: УрГУ,. вып. 62,1978.
9.Брагинский М.И. Участие советского государства в гражданських правоотношениях. – М.;Юрид.лит.,1984.
10.Компанеец Е.С.,Полонский Э.Г.Применение законодательства о кредитовании и расчетах.-М.;Юрид.лит., 1967.