Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ДЕЯКІ ПРОБЛЕМІ ПІЗНАННЯ ФОРМ ЗАХИСТУ СУБ’ЄКТИВНИХ ПРАВ
С.В. Васильєв
Категорія «захист суб'єктивного права» використовується в чинному законодавстві в двох аспектах: матеріальному і процесуальному. Захист суб'єктивного права в матеріальному аспекті – це фактичне відновлення порушеного права, законного інтересу або запобігання загрози порушення. Захист суб'єктивного права в процесуальному аспекті – це правомірна діяльність правоспроможних суб'єктів, у тому числі і державних органів, по застосуванню способів захисту, що відбувається у разі, коли є перешкоди в здійсненні суб'єктивного права, і реалізовувана в певних формах.
При порушенні прав громадян або організацій з боку інших осіб, а також будь-якої загрози порушення права у майбутньому, і за відсутності добровільного відновлення порушеного права, у потерпілого завжди виникає об'єктивна потреба застосування певних заходів або способів захисту по відношенню до зобов'язаної сторони.
Способи захисту цивільних прав можна визначити як закріплені в законі або договорі допустимі дії, що спрямовані на попередження, припинення або відновлення порушених прав.
Способи захисту права звичайно встановлюються нормами матеріального (регулятивного) права. Так, основні способи захисту цивільних прав перераховані у Цивільному кодексі України (ст.16). Крім «способу захисту права» існує також і «форма захисту права», яка є категорією процесуального характеру.
Під формою захисту цивільних права слід розуміти визначувану законом або договором діяльність спеціального юрисдикційного органу або самого правовласника по попередженню, припиненню чи відновленню порушених прав. Дана діяльність протікає або в рамках правової процедури або без неї, з використанням встановлених способів захисту права.
Застосування способів захисту права здійснюється не однією, а декількома формами захисту права.
В юридичній літературі є різні підходи до визначення видів форм захисту цивільних прав: позовна і непозовна форми захисту цивільних прав (А.Добровольській, С. Іванова); судова, адміністративна і самозахист (Г.Свердлик, Е.Страунинг); самостійний захист права; захист, що здійснюється юрисдикційними органами; громадський захист (В.Воложанін); судова, арбітражна, адміністративна, нотаріальна і господарська форма захисту (Д.Чечот); державна (судова, адміністративна, прокурорська) і недержавна (громадська, третейська, нотаріальна, самозахист права і добровільне задоволення) форми захисту суб'єктивних прав (В.Болгова, Е.Яремчук); загальна, спеціальна і виняткова (М.Шакарян); та ін.
Аналіз вказаних підходів дозволяє виділити класифікаційні підстави диференціації форм захисту суб'єктивних цивільних прав. До них відносяться: 1) суб'єкт, який має право здійснити захист цивільних прав; 2) наявність (або відсутність) правової процедури захисту.
Крім того, при встановленні форм захисту права враховується характер прав і інтересів, їх спірність або безперечність, необхідність оперативного захисту та інші чинники. Велике значення при цьому мають правові традиції, а також прагнення до дотримання загальноприйнятих демократичних стандартів у забезпеченні права на захист.
На нашу думку, слід розрізняти дві основні форми захисту цивільних прав – юрисдикційну і неюрисдикційну.
Юрисдикційна форма захисту – це така форма захисту, де діяльність уповноважених державою органів здійснюється по захисту порушених або оспорюваних суб'єктивних прав. Значення її полягає у тому, що особа, права і законні інтереси якої порушені неправомірними діями, має право звертатися за захистом до державних або інших компетентних органів. При цьому, діяльність компетентних органів полягає у наступному: 1) встановлення фактичних обставин; 2) застосування норм права; 3) визначення способу захисту права; 4) ухвалення рішення.
Юрисдикційну форму захисту здійснюють суди (державні і недержавні), нотаріуси, КТС, органи опіки і піклування.
Неюрисдикційна форма захисту – це форма захисту, яка охоплює собою дії громадян і організацій по захисту цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, що сдійснюються ними самостійно, без звернення по допомогу до державних і іншим компетентним органом. Неюрисдикційна форма захист може бути реалізований через самозахист.
Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ч.1 ст.19 ЦК). Разом з тим, при самозахисті велика небезпека неправомірності дій, з боку суб'єкта, який захищається. Тому ЦК спеціально підкреслює, що способи самозахисту мають відповідати змісту права, що порушене, характеру дій, якими воно порушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства (ч.2 ст.19 ГК).
Можна виділити наступні ознаки самозахисту: 1) самозахист здійснюється у разі порушення цивільного права або реальної загрози такого порушення; 2) самозахист здійснюється в односторонньому порядку (тобто тільки особою, права якої порушені без звернення до компетентних органів); 3) самозахист здійснення тільки у формі дії; 4) можливість реалізації конкретного способу самозахисту повинно бути передбачено в законі або договорі; 5) спрямованість дій при самозахисті на забезпечення недоторканності права, припинення порушення, ліквідації наслідків цього порушення.
Для реалізації способів самозахисту характерно те, що вони можуть бути згодом оскаржені у суді або іншому компетентному органі, що є гарантією дотримання законних прав і інтересів особи, яка порушила чуже право, і дозволяє захистити громадян і юридичних осіб від можливих випадків самоправства з боку осіб, які реалізовують право на самозахист.
ДО ПРОБЛЕМИ ЗАХИСТУ ТРУДОВИХ ПРАВ ПРАЦІВНИКІВ
У СУЧАСНИХ УМОВАХ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ
В.С. Венедіктов
Визначення шляхів розвитку національної державності, встановлення меж втручання держави в економічну та соціальну сфери, розширення соціальної функції держави, зростання відповідальності останньої перед громадянином за створення гідних умов його життя обумовлюють пріоритети сучасної соціальної політики в Україні. У зв’язку з цим особливої важливості набуває проблема захисту трудових прав громадян. Досягнення стану максимальної захищеності трудових прав працівників можливе лише за умов ефективного функціонування відповідного юридичного механізму. Саме за допомогою юридичного механізму досягається системність і взаємодія різних способів, засобів та форм, покликаних забезпечити захист трудових прав працівників. Системність і взаємодія цих засобів, форм і способів захисту трудових прав працівників безпосередньо обумовлена диференційованим характером останніх: не можна різні за характером і змістом трудові права працівників захистити розрізненими, неузгодженими між собою правовими засобами – такий захист буде мати низьку якість за сутністю і незначну ефективність за формою. Беззаперечно, подальший розвиток суспільних відносин та ефективність їх правового регулювання в умовах ринкової економіки неможливий без здійснення відповідної правової реформи. Правова система України повинна повною мірою відповідати новим умовам життя суспільства, надійно забезпечувати захист прав, свобод і інтересів людини та інших суб’єктів суспільних відносин. Трудове право є однією з найважливіших ланок правової системи України, яке й повинно найбільшою мірою забезпечувати соціально-правовий захист людини в сфері праці. Водночас необхідно зауважити, що діюче національне трудове законодавство в умовах ринкових перетворень характеризується безсистемністю, нестабільністю, дублюванням окремих норм, наявністю суперечностей та великою кількістю відсильних норм, а також незабезпеченістю економічним і фінансовим підґрунтям та механізмом реалізації окремих норм трудового права. У сучасний період відносини в сфері праці регулюються великою кількістю нормативно-правових актів. Не всі вони адекватно відображають ринкові процеси, які народжуються та переживають період свого становлення. До того ж основний трудовий закон – діючий КЗпП України був прийнятий за часів радянської влади і орієнтований на ситуацію, коли держава виступала і законодавцем, і виконавцем власних законів, а також практично єдиним роботодавцем.
Таким чином, зміни, що відбуваються в суспільстві та економіці, поява різноманітних форм підприємницької діяльності, втрата державою функції єдиного роботодавця, зниження рівня контролю з боку держави в сфері праці призвели до того, що норми – гарантії для найманих працівників часто стали перетворюватися па антигарантії, які формально захищають працюючих (жінок, молодь, інвалідів та ін.), а насправді знижують їх шанси на ринку праці.
Нарешті, деякі норми трудового законодавства не враховують інтереси роботодавців і не стимулюють їх до цивілізованих відносин у сфері праці. Треба мати на увазі, що наявність розвинутої нормативної бази є важливою передумовою побудови в Україні правової держави. Проблема удосконалення чинного трудового законодавства передусім пов'язана із необхідністю його кодифікації. Об'єднання найважливіших способів, засобів і форм трудового законодавства в одному кодифікованому законі сприятиме скороченню правових приписів, які в ряді випадків повторюють один одного, забезпечить більш ефективний виплив на регулювання суспільних відносин у сфері праці, дозволить полегшити правозастосувальну діяльність в сфері регулювання трудових відносин. Право повинно стати інструментом консенсусу між державою та суспільством. Воно матиме вагоме значення і займатиме своє місце тільки тоді, коли не дасть можливості порушити правові приписи ні державі та її органам, ні суспільству і його членам. Чим більша стабільність чинного законодавства, тим вище правова культура держави і суспільства. У вирішенні цієї важливої проблеми має сказати своє слово юридична наука. Перед наукою трудового права стоїть цілий комплекс проблем, породжених новими умовами суспільного розвитку. Зараз чи не найактуальнішим для національної науки трудового права є теоретичне обгрунтування та активне втручання в процес кодифікації трудового законодавства України, тобто приведення усіх нормативних засобів захисту трудових прав працівників до єдиного системоутворюючого знаменника – нового Трудового кодексу України.
Трудове законодавство України повинно відображати загальнолюдські цінності, враховувати досягнення світової цивілізації, спиратися на політичні, національні, економічні та культурні особливості нашої країни і тим самим сприяти становленню її як демократичної, соціальної та правової держави.
Трудове право не може бути відірваним від реальних умов існування суспільства та держави, воно не може бути вище тих можливостей, які закладені в рамках реалізації економічних реформ, в нових формах господарювання. У даний час склалася ситуація, за якої з одного боку, гарантії трудових прав, передбачені законодавством, не можуть бути реалізовані лише за умов нормально функціонуючої економіки, а з другого – економіка не може бути відновлена без належного сучасного правового забезпечення реалізації трудових відносин. Тому право також не повинно відставати і в забезпеченні правого регулювання існуючих і виникаючих суспільних відносин у сфері праці, тим більше за умов різних форм власності. Саме тут гостро постає проблема перспектив трудового законодавства, прийняття нового Трудового кодексу України, основною складовою якого повинна бути система правозахисних заходів, покликана забезпечувати безперешкодну реалізацію трудових прав, свобод і законних інтересів учасників трудових та безпосередньо пов’язаних з ними відносин.
ЩОДО ПРИПИНЕННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН З КЕРІВНИКОМ ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ
С.В. Венедіктов
Однією з підстав припинення трудових відносин Кодекс законів про працю України визначає розірвання трудового договору з ініціативи працівника, що прямо передбачено статтею 38 зазначеного законодавчого акту. Так, згідно цієї статті, і відповідно до принципів свободи договору та заборони використання найманої праці, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Незважаючи на простоту та прозорість положень зазначеної норми, в деяких випадках її застосування зазнає значних ускладнень. Прикладом цих ускладнень можуть слугувати трудові відносини, що припиняються в рамках товариства з обмеженою відповідальністю, а саме при звільнені його виконавчого органу – директора. Пов’язано це, передусім, з особливим статусом керівника товариства в трудовому праві України: так, з одного боку, він виступає як представник роботодавця, з іншого боку, як найманий працівник.
Безперечно, товариство з обмеженою відповідальністю, як і будь-яка юридична особа отримує права та виконує зобов’язання через свої органи. Делегування повноважень керівнику щодо здійснення прав та обов’язків роботодавця передбачено, як нормами закону, так і положеннями статуту окремо існуючого товариства. Згідно ст. 65 Господарського кодексу України, для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства, який без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, а також формує адміністрацію підприємства.
Зазначена норма Господарського кодексу України також зобов’язує власника (власників) товариства укласти з керівником трудовий договір (контракт), обумовлюючи, тим самим, виникнення між ними трудових відносин, і, відповідно, поширення на керівника товариства всіх положень діючого законодавства про працю, включаючи можливість розірвання договору. При цьому, відповідно до ст. 41 Закону України «Про господарські товариства» утворення і відкликання виконавчого та інших органів господарського товариства належить до компетенції загальних зборів. А отже, підставою виникнення та припинення трудових відносин між товариством та його виконавчим органом (директором) є рішення загальних зборів товариства з обмеженою відповідальністю, оформлене відповідним протоколом.
В свою чергу, зазначений порядок звільнення директора товариства в деякій мірі суперечить ст. 38 Кодексу законів про працю України. Так, відповідно до ч. 5 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства» повідомлення про загальні збори повинно бути зроблено не менш як за 30 днів до їх скликання, а згідно вказаної норми Кодексу законів про працю України, працівник, в тому числі і директор, припиняє трудові відносини з власної ініціативи, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. Тобто ми бачимо, що строк, передбачений для інформування роботодавця в цьому випадку не виконується, що порушує, як трудові права працівника, так і суперечить ст. 9 Кодексу законів про працю України, яка визначає недійсність умов договорів про працю, які погіршують становище працівників.
Ще одним неврегульованим питанням, що виникає при розірванні трудових відносин з ініціативи керівника господарського товариства, є його «нормативна залежність» від волі учасників товариства. Так, право директора товариства з обмеженою відповідальністю на скликання загальних зборів прямо передбачене ч. 3 ст. 61 Закону України «Про господарські товариства». Однак, зазначеним Законом не передбачено ні обов’язку учасників товариства бути присутніми на цих зборах, ні їх відповідальності у випадку порушення цього обов’язку.
При цьому, згідно зі ст. 60 Закону України «Про господарські товариства», загальні збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів. Таким чином, в разі відсутності на загальних зборах вказаного процентного співвідношення учасників, збори будуть вважатися такими що не відбулись, а питання, що були поставлені на їх порядок денний, в нашому випадку зміна складу виконавчого органу товариства, нерозглянутими.
В цьому випадку директор, безперечно, може звернутися до загальних зборів з відкритим листом в якому він зазначає про складення з себе повноважень. Зазначений лист повинен містити посвідчений нотаріусом підпис відправника, а також бути направлений з урахуванням двотижневого строку, передбаченого ст. 38 Кодексу законів про працю України. Датою відліку цього строку буде вважатися дата відправлення листа учасникам товариства (по примірнику кожному). Нажаль, направлення такого листа не позбавить керівника товариства проблем, пов’язаних з подальшим оформленням його звільнення.
Так, відповідно до ст. 47 Кодексу законів про працю України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок. При цьому, відповідно до п. 2.4. Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України від 29.07.1993 р. № 58, усі записи в трудовій книжці про прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу або звільнення вносяться власником або уповноваженим ним органом після видання наказу (розпорядження).
Таким чином, трудова книжка керівника товариства повинна містити запис роботодавця про звільнення з посиланням на відповідний протокол загальних зборів учасників, а отже вирішення цього питання в подальшому, є можливим тільки в судовому порядку, шляхом спонукання роботодавця належним чином оформити припинення трудових відносин з директором товариства з обмеженою відповідальністю.
ПРАВО ПАЦІЄНТА НА ІНФОРМАЦІЮ ПРО СТАН СВОГО ЗДОРОВ’Я
І.В. Венедіктова
Конституційна норма встановлює право кожного громадянина знайомитись в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею (ч. 2 ст. 32 Конституції України). Чинний Цивільний кодекс України, а саме ст. 285, чітко визначає право особи (пацієнта) на інформацію про стан свого здоров'я. Пункт «е» ст. 6 Основ законодавства про охорону здоров'я закріплює право громадянина на достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров'я, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь. Більш того ст. 39 Основ зобов'язує лікаря надати таку інформацію.
Виходячи з зазначених положень діючого законодавства можна дійти висновку, що пацієнтові дійсно гарантоване, як право на інформацію про стан свого здоров'я, так і його виконання. Однак, проблема полягає в тому, що і загальна норма, закріплена в ч. 3 ст. 285 Цивільного кодексу України, і спеціальна норма, передбачена ч. 4 ст. 39 Основ законодавства про охорону здоров'я, встановлюють подвійний стандарт для реалізації цього права, прописуючи, що в разі, коли інформація про хворобу пацієнта може погіршити стан його здоров'я або погіршити стан здоров'я найближчих родичів (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право надати неповну інформацію про стан здоров'я пацієнта, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами.
Безперечно, закріплюючи вказані положення в ст. 285 Цивільного кодексу України та ст. 39 Основ законодавства про охорону здоров'я, законодавець переслідував виключно гуманну мету, обумовлену турботою про здоров’я громадян, або, навіть, їх життя. Що в повній мірі відповідає міжнародним стандартам в сфері охорони здоров'я. Так ст. 2 Декларації про політику у сфері забезпечення прав пацієнта в Європі зазначає, що інформацію можна приховати від пацієнта лише тоді, коли існують вагомі підстави вважати, що надання медичної інформації не тільки не принесе користі, але й заподіє пацієнту серйозної шкоди.
Таким чином, можна побачити, що таке особисте немайнове право, як право на отримання медичної інформації може бути обмеженим, що прямо передбачено ст. 274 Цивільного кодексу України. При цьому, будь-яке обмеження немайнових прав громадян, маючи своєю метою дотримання принципу верховенства права, захисту прав людини або, навіть, блага усього суспільства, тягне за собою негативні наслідки для особи, чиї немайнові права обмежуються. Стосується це і права пацієнта на інформацію про стан його здоров'я.
По-перше, ч. 3 ст. 285 Цивільного кодексу України встановлює дуже широку та абстрактну підставу для обмеження вказаного немайнового права, а саме наявність «інформації про хворобу фізичної особи, яка може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я фізичних осіб». Виходячи з цього формулювання не можна дійти висновку які саме критерії є необхідними для визначення цієї інформації, а також яким повинен бути ступінь погіршення стану здоров’я пацієнта, щоб слугувати підставою застосування обмежень немайнових прав. Ускладнює ситуацію той факт, що діюче законодавство не містить навіть самого визначення медичної інформації. Хоча, щодо розуміння вказаного терміну, можна звернутися до рішення Конституційного суду України від 30 жовтня 1997 року № 18/203-97, згідно якого медична інформація – це свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень та лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про ризик для життя та здоров'я, яка за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. А отже, кожний лікар в кожному окремому випадку вирішує на свій розсуд чи слід застосовувати цю норму, чи ні. І хоча така практика відповідає дорадчої моделі інформування пацієнта, що характеризується гармонією відносин, в яких лікар відіграє важливу роль, а пацієнт зберігає певну автономію, основу цього обмеження складає медичний критерій, оснований на людському факторі.
По-друге, внаслідок отримання неповної інформації про стан свого здоров'я або обмеження можливості ознайомлення з окремими медичними документами, пацієнт, з одного боку, позбавлений законного права вчиняти юридично значимі дії, як-то складання заповіту, розпорядження майном, оформлення фактичних шлюбних відносин, усиновлення, тощо, а з другого, - відсутність повної інформації щодо діагнозу позбавляє людину можливості звернутися до іншого спеціаліста, спробувати альтернативні методи лікування, і тим самим скористатися своїм правом на охорону здоров'я та медичну допомогу, передбаченим ст. 49 Конституції України.
По-третє, закріплення в ч. 3 ст. 285 Цивільного кодексу України права медичних працівників на надання неповної інформації про стан здоров'я фізичної особи, не виключає можливості зловживання зазначеними працівниками положеннями вказаної норми. Так, нажаль, сучасний ринок медичних послуг дуже часто «виблискує» випадками надання неякісної лікарської допомоги, що в подальшому спричиняє негативні наслідки для пацієнта у вигляді суттєвої втрати здоров’я, інвалідності, смерті. А отже, некомпетентність медичних працівників, що проявилася в недостатньому дослідженні стану здоров’я пацієнта, може бути пояснена застосуванням ч. 3 ст. 285 Цивільного кодексу України та, виключно, турботою про його майбутнє здоров’я.
Таким чином, попре наявність в нормах діючого законодавства положень, що встановлюють право пацієнта на інформацію про стан свого здоров'я, ефективне та доцільне застосування цього права все одно залежить від, нажаль, таких не нормативно визначених факторів, як ступінь довіри пацієнта до свого лікаря, кваліфікації медичного працівника або, навіть, вдалого збігу обставин.