Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание Верховна рада автономної республіки крим як суб’єкт охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки Прокурорський захист, як найбільш дієва форма захисту у соціально-правовому механізмі захисту прав та свобод людини і громадянин Необхідність адаптації транспортного законодавства україни до законодавства європейського союзу як важлива передумова визнання у Право на охорону здоров’я та медичну допомогу у системі соціальних прав громадян

Подобный материал:

• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
• Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
• Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
• З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
• Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.

ПОТЕРПІЛИЙ ЯК УЧАСНИК АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОГО ПРОЦЕСУ (ОСОБЛИВОСТІ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРАВОВОГО АТУСУСУ У ПЕРСПЕКТИВНОМУ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ)

І.О. Оплачко


В Україні на сьогоднішній день активно обговорюються положення перспективного адміністративно-деліктного акту, в т.ч. і його процесуальної частини, яка покликана визначити засади участі в адміністративно-деліктному процесі всіх його учасників. Одним із таких учасників, якого можна віднести до т.з. групи «зацікавлених у результатах розгляду справи» учасників, є потерпілий, тобто особа, якій адміністративним проступком завдано фізичну, моральну та майнову шкоду. Дійсно, потерпілий є зацікавленою особою, особою, розгляд справи про адміністративний проступок, яким їй завдано певного різновиду шкоди, яка буде прагнути відшкодувати шкоду, відновити той стан справ, який був до моменту вчинення проступку. Відповідно правовий статус такої особи повинен підлягати детальній нормативній регламентації. Аналіз чинного КпАП України дозволяє стверджувати, що статус потерпілого в адміністративно-деліктному процесі визначений дещо неповно, недостатньо деталізовано. Хоча і подається визначення потерпілого, більш-менш розгорнутий (однак у жодному разі, неповний) перелік його прав й певне уточнення деяких із них у різних статтях різних глав КпАП України стосовно участі потерпілого на різних стадіях адміністративно-деліктного процесу. Варто зазначити, що перелік його прав дещо звужений, вказівки щодо його обов’язків взагалі відсутні, немає засад відповідальності, що і дозволяє зробити висновок про недостатню розробку законодавця у врегулюванні цього достатньо важливого питання. Саме це й актуалізувало зусилля розробників проектів нормативно-правових актів (в т.ч. й кодифікованого змісту), спрямовані на відновлення вищезазначених прогалин.

На сьогоднішній день існує кілька зразків перспективної нормотворчості щодо врегулювання засад участі потерпілого в адміністративно-деліктному процесі (проект Концепції реформування інституту адміністративної відповідальності в Україні, кілька варіантів проекту Кодексу України про адміністративні проступки тощо), однак і їх узагальнений аналіз не дозволяє позитивно оцінити досягнуті результати. Так, до певних переваг можна віднести розширення переліку потерпілих осіб за рахунок визнання такими фізичних та юридичних осіб, визнання потерпілого активним учасником процесу. Однак, в той же час, розробники взагалі поза увагою залишили – різновиди шкоди та їх визначення, права, обов’язки та відповідальність потерпілого. Комплекс прав та обов’язків потерпілого в адміністративно-деліктному процесі повинен бути максимально наближений до відповідного статусу особи, щодо якої здійснюється розгляд справи, як такої ж зацікавленої особи. Визначення і правовий статус потерпілого повинен бути детально визначений в окремій статті, поряд з аналогічним підходом до інших учасників процесу, й міститись у главі «Особи, що беруть участь в адміністративно-деліктному процесі». Лише за таких умов цілком можливо вести мову про достатньо виважений підхід до визначення статусу потерпілого в адміністративно-деліктному процесі, створення максимальних умов для реалізації ним свого достатньо змістовного правового потенціалу. Саме таким повинен бути підхід до цього питання і у розробників проекту Кодексу України про адміністративні проступки.


ВЕРХОВНА РАДА АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ ЯК СУБ’ЄКТ ОХОРОНИ ГРОМАДСЬКОГО ПОРЯДКУ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ГРОМАДСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

Д.О. Поштарук


Забезпечення високого рівня охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки в країні в цілому та в її окремих регіонах є необхідною умовою побудови правової держави. Водночас забезпечення законності, правопорядку, охорона прав, свобод і законних інтересів громадян – це предмет турботи не лише держави. У теперішній час достатньо гострого характеру набула проблема виконання органами регіонального самоврядування функцій з охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки, яка є предметом обговорення не лише серед учених, але і практичних працівників.

Вивчення та аналіз згаданої проблеми для органів влади територіальних автономних утворень набуває ще більшої актуальності з урахуванням особливостей їхнього конституційно- та адміністративно-правового статусу, адже на відміну від рад народних депутатів, які існували до 90-х років ХХ ст. і становили єдину систему органів державної влади, представницькі органи влади територіальних автономій за своєю природою є недержавними і не належать до урядової вертикалі, що неодмінно відображається у функціях цих органів.

Проаналізувавши чинне українське законодавство у частині визначення компетенції Верховної Ради Автономної Республіки Крим (Конституція України, Конституція АРК, Закони України «Про Автономну Республіку Крим» та «Про Верховну Раду Автономної Республіки Крим»), можна дійти висновку про те, що Верховна Рада автономії є суб’єктом охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки у широкому розумінні цього поняття, оскільки, на відміну від вузького розуміння даних суб’єктів, для представницького органу Кримської автономії охорона громадського порядку і забезпечення громадської безпеки не є основною функцією і видом діяльності.

Особливості здійснення представницьким органом Автономної Республіки Крим (далі – АРК) функції охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки визначаються особливостями статусу, повноваженнями і предметами відання самої Кримської автономії. Так, ст. 137 Конституції України містить вичерпний перелік питань, з яких АРК здійснює нормативне регулювання. Питання охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки у даному переліку відсутнє, оскільки, відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 92 Конституції України, основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку визначаються виключно законами України.

Проте у п. 7 ст. 138 Конституції України зазначено, що серед іншого до відання АРК належить «участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки». Відповідне положення знайшло своє місце і в Конституції АРК: у п. 18 ч. 1 ст. 18 передбачена участь АРК у забезпеченні прав і свобод громадян, національної і громадянської згоди, сприяння охороні правопорядку і громадської безпеки, здійснення щодо зазначених питань повноважень, передбачених законами України. Зазначена норма спирається на певні принципи діяльності АРК, передбачені ст. 3 Конституції АРК, а саме: верховенство права, дотримання та забезпечення прав і свобод людини та громадянина, поєднання інтересів АРК і загальнодержавних інтересів України.

Безумовно, охорона громадського порядку і забезпечення громадської безпеки є загальнодержавним інтересом України, що випливає з аналізу окремих статей другого розділу Конституції України (ст.ст. 34, 35, 36, 39). Виходячи з цього, охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки є однією з функцій, на здійснення якої спрямована діяльність АРК в особі її представницького органу – Верховної Ради.

Аналізуючи зазначені нормативно-правові акти, можна із впевненістю говорити про те, що представницькому органу автономії притаманна досліджувана функція, адже Верховна Рада АРК володіє необхідними характерними ознаками суб’єкта охорони громадського порядку:

- владний характер діяльності, що полягає у захисті певних суспільних відносин; необхідність владного забезпечення охоронюваних відносин зумовлює застосування права;

- підзаконність діяльності, що передбачає виконання повноважень в регламентованих законами процедурних (процесуальних) межах і формах;

- застосування правових норм в діяльності щодо охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки в певній послідовності, в детально регламентованих стадіях, після виконання яких складається встановлений законом правозастосовчий акт, де фіксуються конкретні правові приписи;

- правозастосовчий характер рішень, що полягає не у прийнятті нових законодавчих актів, а у застосуванні відповідних діючих норм (при цьому не відкидається можливість нормотворчої діяльності);

- чітко визначені компетенція, функції і завдання.

Верховна Рада АРК як представницький орган непридатна здійснювати прямі функції з охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки (у вузькому розумінні цієї діяльності), натомість її справжнє призначення полягає у контролі над цим процесом, у привертанні громадської уваги до дій правоохоронних органів. Верховна Рада АРК є органом, завдяки якому мешканці автономії можуть заявити про свої вимоги у сфері охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки, та місцем різноманітних дискусій з досліджуваної проблематики. Поряд із цим ця представницька інституція своєю критикою контролює тих посадових осіб, які безпосередньо забезпечують правопорядок в АРК, та може навіть висловити їм недовіру. Тільки таке розважливе здійснення Верховною Радою АРК функції з охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки дає змогу користуватися всіма перевагами демократичного контролю за діяльністю правоохоронних органів разом із кваліфікованим урядуванням та нормотворенням.


ПРОКУРОРСЬКИЙ ЗАХИСТ, ЯК НАЙБІЛЬШ ДІЄВА ФОРМА ЗАХИСТУ У СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОМУ МЕХАНІЗМІ ЗАХИСТУ ПРАВ ТА СВОБОД ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Г.С. Рибалко


В умовах сьогодення виникає необхідність у впровадженні більш досконалої системи захисту прав та свобод людини і громадянина. Це пов’язано із багатьма факторами: світова фінансова криза, політична нестабільність у державі і т.д. Все частіше у засобах масової інформації з’являються повідомлення про порушення прав людини та відсутність належного механізму їх, як можна скорішого поновлення.

Для реалізації конституційне закріплених прав і свобод лю­дини в Україні необхідно мати налагоджений соціально-право­вий механізм забезпечення прав і свобод людини — систему засо­бів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини. Найвпливовішим елементом цього механізму повинен стати механізм захисту. У світі є декілька форм захисту прав та свобод людини:

1. Загальносудова. Право громадян на судовий захист закріп­лене в ст. 10 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої воно відображено у ст. 55 Конституції України Відповідно до цієї статті кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Після використання всіх національних засобів правового захисту гро­мадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Судовий захист — необхідна і ефективна гарантія реа­льності прав, свобод і обов'язків людини і громадянина.

2. Адміністративна («управлінський тип»). Відбувається шля­хом розгляду прав громадян у вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію для розгляду претензії до адміністрації громадянин може вибрати або орган виконавчої влади, або суд. Громадянин має право звернутися до суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи державними органами, під­приємствами, громадськими організаціями.

3. Адміністративна-судова (склалася в багатьох європейсь­ких країнах: Франція, ФРН, Іспанія, Швейцарія). Характеризу­ється створенням спеціалізованих судів для вирішення спорів у індивідуальних адміністративних справах, які виникають у сфеpi функціонування органів управління внаслідок неправомірних дій їх службовців.

4. Державна охорона прав людини забезпечується за допомогою інституту омбудсманів (народних захисників), які діють, як пра­вило, при парламентах і органах місцевого самоврядування і розглядають скарги громадян щодо порушення їх прав з боку державних органів.

5. У вирішенні зазначеного питання одне з провідних місць належить органам прокуратури. Відповідно до п.2 ст. 4 Закону України “Про прокуратуру” діяльність прокуратури має своїм завданням захист від неправомірних посягань соціальних, економічних, політичних, особистих прав та свобод людини і громадянина гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами. Отже, захист прав людини – одне з головних завдань прокуратури в усіх напрямках її функціонування. Поряд з іншими правовими установами прокуратура входить до загальної системи гарантування державою прав і свобод людини, доповнює і посилює її. Дієвість органів прокуратури в цьому напрямі обумовлюється наданими прокурорам Конституцією України, Законом України “Про прокуратуру”, іншими законодавчими актами широких повноважень по забезпеченню законності й додержанню прав і свобод громадян, ініціативністю, досить високим авторитетом серед населення, доступністю для будь-кого.

Принципово важливим є те, що у ч.5 ст.36-1 Закону України “Про прокуратуру” прокурору надано право самостійно визначати підстави для представництва інтересів у судах. У цих випадках прокурор сам вирішує, чи досить вагомими є підстави для здійснення судового представництва, керуючись при цьому не лише законом, але й нормативними актами Генерального прокурора України.

Прокурорська форма захисту відрізняється від наведених вище форм тим, що: по-перше, органи прокуратури мають досить розгалужену систему; по-друге, виконують, покладені на них завдання, безоплатно; по-третє у прокурора існує право звертатися у той чи інший орган або до посадової особи, або в орган вищого рівня з вимогою про добровільне усунення порушення прав людини і поновлення її законних інтересів.

Слід також зазначити, що при очевидних порушеннях прав громадян прокурор вказує винній стороні на допущене нею порушення та пропонує їй добровільно поновити порушене право завдяки передбаченим у Законі України „Про прокуратуру” актам прокурорського реагування. При цьому прокурор користується досить широкими повноваженнями, які регламентовані ст. 20 вищезазначенного Закону. Акти прокурорського реагування мають своїм зав­данням запобігати порушенню закону, а коли воно відбулося — усунути його та негативні наслідки такого порушення. Кожний із цих прокурорських актів застосовується залежно від характеру по­рушення закону.

Цю процедуру можна охарактеризувати як „швидку” та „економічну”, тому що, для розгляду вимог прокурора передбачені стислі строки (ст. 8 Закону України “Про прокуратуру”). “Економічність” досягається в наслідок малого обсягу перевірочних дій, які, як правило, обмежуються витребуванням пояснення від правопорушника, а також правового акта, який суперечить закону.

Наприкінці можна зробити висновок, що у своїй діяльності прокуратура не підміняє і не переймає на себе інші форми захисту, існуючи у соціально-правовому механізмі забезпечення прав та свобод людини і громадянина, а лише є найбільш дієвою формою захисту порушених прав.


НЕОБХІДНІСТЬ АДАПТАЦІЇ ТРАНСПОРТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ДО ЗАКОНОДАВСТВА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ ЯК ВАЖЛИВА ПЕРЕДУМОВА ВИЗНАННЯ УКРАЇНИ ПРАВОВОЮ ДЕРЖАВОЮ

А.О. Собакарь


Уніфікація законодавчої системи регулювання діяльності транспорту України із законодавчими нормами та правилами Європейського Союзу (далі – ЄС) є надзвичайно важливою в умовах становлення України як правової держави. Досягнення належного рівня правового забезпечення діяльності транспорту є важливою передумовою його ефективного функціонування на засадах безпечності, задоволення потреб населення у перевезеннях пасажирів і вантажів, а також дотримання норм охорони навколишнього середовища.

В процесі гармонізації законодавства України із законодавством ЄС здійснюється уніфікація європейської та національної юридичної термінології, а також часткове оновлення, доповнення чи перегляд відповідних кодексів чи законів, а в разі повної відсутності в Україні нормативних актів, необхідних для правового врегулювання певних проблем, якщо таке регулювання передбачене директивами ЄС, - розробка та запровадження нових законодавчих актів.

Основні напрямки адаптації транспортного законодавства України до законодавства ЄС полягають у наступному:

- розробка нормативних актів, що регулюють діяльність транспорту в Україні та відповідають директивам ЄС щодо транспорту, положенням Генеральної Угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) і Світової організації торгівлі (СОТ), Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС чи вдосконалення існуючої нормативно-правової бази України;

- участь України у міжнародних та європейських транспортних організаціях, виконання резолюцій, рекомендацій, що приймаються в рамках цих організацій; вступ України до міжнародних/європейських транспортних організацій;

- приєднання до Конвенцій, протоколів та договорів, укладених під егідою міжнародних та європейських організацій;

- підготовка та укладення двосторонніх міжурядових угод у галузі транспорту між Україною та європейськими державами.

Остаточною метою діяльності у цьому напрямку має бути розбудова в Україні ринково орієнтованого господарства, що дозволить їй забезпечити собі членство в Європейському Союзі, яке в свою чергу сприятиме повномасштабній інтеграції економіки України у єдиний економічний простір розвинутої Європи.

Важливим аспектом в ефективності транспортної галузі України є техніко-технологічна сумісність з європейською транспортною системою, тому необхідно розробити нормативно-правовий механізм, який би сприяв втіленню техніко-технічних вимог, які базуються на відповідних нормативах ЄС.

Тарифна політика досить важлива для транспортної галузі, оскільки від неї залежать прибутки та її розвиток. Але вона не повинна бути взаємопов’язаною з поліпшенням послуг, що надаються громадянам. Проголошена Урядом України лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в державі повинна йти поруч з проведенням реформ у тарифній політиці в галузі залізничного транспорту. Саме тут необхідно запроваджувати принцип прозорості тарифу на послуги. Це особливо важливо робити у галузі, яка має монополію на ринку послуг. Якщо в авіації, морському чи автомобільному транспорті це робиться більш менш прозоро, оскільки громадяни мають можливість обирати послуги тієї чи іншої компанії, то в послугах залізниці така можливість відсутня.

Враховуючи той факт, що у транспортній галузі міжнародне співробітництво відіграє важливу роль, то саме тут проявляються найбільш яскраво ринкові механізми та відданість усім тим принципам, на яких ґрунтується робота цієї галузі в ЄС. Це найбільш проявляється у роботі морського та повітряного транспорту, де існують міжнародні вимоги до засобів перевезення вантажів та пасажирів. Внутрішні річкові перевезення, які виконуються теплоходами змішаного плавання також відповідають цим вимогам. Залізничний та автомобільний транспорт більше зорієнтовані на внутрішні перевезення і тому саме ці сфери вимагають значної уваги до впровадження вимог, які викладені у нормативних документах ЄС.

Природна монополія залізниці повинна пройти етапи реформування і запровадження принципу конкуренції та вільного доступу на ринок іноземних перевізників. Звичайно це може відбутися тільки за умови змін законодавства та бажання керівництва поліпшити роботу цієї галузі з метою підняття її до рівня європейських стандартів. Цей шлях непростий і вимагає значних фінансових витрат.

Важливим кроком у поліпшенні рівня стандартів та підходів є розробка спеціального механізму проведення сертифікації з наданням державної підтримки. Тому з метою наближення національних технічних, технологічних та екологічних стандартів і вимог, розробити організаційно нормативне та фінансове забезпечення запровадження систем ISO 9000 та 14000 у транспортній галузі.

Реалізація принципів міжнародного транспортного права в Україні значною мірою буде залежати від розробки та реалізації заходів щодо вступу до міжнародних транспортних організацій з визначенням пріоритетів, пов’язаних з інтеграцією транспортно-дорожнього комплексу України до транспортних систем ЄС і подальшим розвитком транзитних перевезень, та поетапного приєднання України до міжнародних конвенцій та багатосторонніх угод у галузі транспорту, у тому числі:

− Конвенції про спільну транзитну процедуру (Женева, 1987 р.);

− Міжнародної конвенції про спрощення та гармонізацію митних процедур (Кіото, у редакції 2000 р.);

− Конвенції ООН з міжнародних та мультимодальних перевезень вантажів (1980 р.);

− Конвенції про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів (1956 р.);

− Угоди про міжнародні перевезення швидкопсувних продуктів та про спеціальні засоби, які призначені для таких перевезень (1970 р.).

Для забезпечення поступового входження транспортної галузі України в систему ринкових відносин з державами-членами ЄС необхідно також розробити комплекс організаційно-правових заходів щодо розробки та укладення міжнародних угод в галузі транспортної політики з сусідніми державами-членами ЄС.


ПРАВО НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я ТА МЕДИЧНУ ДОПОМОГУ У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ ПРАВ ГРОМАДЯН

А.В. Тихомірова


1. Право на охорону здоров’я та медичну допомогу займає одне з провідних місць у системі соціальних прав громадян, воно проголошено Конституцією України та охороняється державою. Це право є великим суспільним і особистим благом, однією з основ національної безпеки країни. Становлення, розвиток і реалізація цього конституційного права об’єктивно відображає процеси утвердження демократичних засад держави, що забезпечує охорону та зміцнення здоров’я населення, продовження життя і поліпшення її якості для кожної окремої людини і всього українського суспільства в цілому, всебічний розвиток системи охорони здоров’я, фізичної культури і спорту, екологічне, санітарно-епідеміологічне благополуччя.

В рамках права на охорону здоров’я конституційне право громадян на медичну допомогу взаємодіє з іншими правами людини і громадянина, серед яких можна виділити право громадян на екологічне благополуччя; право громадян на забезпечення лікарською допомогою; право громадян на санаторно-курортне лікування; право громадян на відшкодування шкоди , заподіяної здоров’ю та ряд інших прав. У свою чергу, в структурі самого права громадян на медичну допомогу виділяють складові елементи - правомочності, найважливішим з яких із соціально-економічної точки зору є отримання гарантованого державою обсягу безкоштовної медичної допомоги.

Таким чином, відповідно жо Конституції та законів України право на охорону здоров'я та медичну допомогу означає гарантовану кожному громадянину можливість користуватися соціальними благами у сфері суспільного виробництва і розподілу, різними благами соціального забезпечення з метою підтримки високого рівня фізичного та психічного здоров'я.

2. Право на охорону здоров'я широко пов'язано з іншими конституційними правами та свободами людини: на нормальні житлові умови; на гідну заробітну плату, що дозволяє забезпечити повноцінний і збалансований режим харчування; на безпечні умови праці та охорону праці, право на відпочинок і сприятливе навколишнє середовище; на медичне соціальне страхування, на отримання своєчасної кваліфікованої медичної допомоги, на реабілітацію, необхідну для повного відновлення здоров'я; право на судовий і інші форми захисту своїх особистих конституційних прав.

Держава повинна заохочувати діяльність, що сприятиме зміцненню здоров'я людини, розвитку фізичної культури і спорту, екологічному і санітарно-епідеміологічному благополуччю, тим самим, закладаючи правові основи для відповідної діяльності органів державної влади і створення матеріальних гарантій прав на охорону здоров'я та медичну допомогу.
Тому правове забезпечення питань охорони здоров'я України є однією з найважливіших проблем у системі державних інтересів, що впливають на здоров'я громадян.

3. Законодавство України про охорону здоров'я визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я, регулює суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя, усунення шкідливих факторів, впливаючих на здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшують умови праці, навчання,
побуту і відпочинку, розв'язують екологічні проблеми, вдосконалюють медичну допомогу, запроваджують здоровий спосіб життя.

Велику занепокоєність юристів, медичних працівників і громадськості викликають випадки порушення конституційного права громадян на охорону здоров'я та медичну допомогу. Однак, правові засоби забезпечення цих прав, що знайшли закріплення в законодавчих актах, в умовах комерціалізації сфери охорони здоров'я, іноді зазнають трансформації і далеко не завжди здатні здійснювати свої охоронну та правозахисну функцію. Фактична відсутність прямих законодавчих норм з цілого ряду питань, що стосуються охорони здоров'я громадян, наприклад, направлених на встановлення заходів захисту, знижує ефективність правового регулювання в даній сфері і свідчить про те, що ще недостатньо забезпечується одна з основних функцій держави – правовий захист громадян від негативних наслідків ринкових відносин.

4. Останніми роками, в процесі формування ринку медичних послуг, рівень якості надання медичної допомоги значно знизився. Як наслідок, трапляються непоодиноки випадки порушення і недотримання права громадян на медичну допомогу і, зокрема, неподання всього обсягу безкоштовної медичної допомоги в державних закладах охорони здоров’я, що переважно пов’язано з недостатнім фінансуванням системи охорони здоров’я з боку держави. В результаті громадяни змушені оплачувати частину свого лікування з власних коштів - хворі або купують ліки та витратні медичні матеріали за свої кошти, або неофіційно оплачують лікування медичному персоналу. Зазначена проблема ускладнюється низькою заробітною платою медичних працівників, що сприймається як малоціннысть праці лікаря; значним скороченням якісної та колькісної підготовки лікарів і медсестер.

В цілому, для правовідносин, що складаються у сфері надання медичних послуг, поки ще характерні низький рівень правової культури населення, недостатнє правове та матеріальне забезпечення окремих видів медичної допомоги та вплив адміністративних методів управління на роботу закладів охорони здоров’я.