Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
РЕАЛІЗАЦІЯ ГРОМАДЯНАМИ ПРАВ, СВОБОД ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ У ПРАВООХОРОННІЙ СФЕРІ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ШЛЯХИ УДОСКОНАЛЕННЯ
О. М. Музичук
Успіх демократичних перетворень в Україні неможливий без належного правового регулювання і практичного функціонування інституту участі громадськості в правоохоронній діяльності – одного із найважливіших інструментів, здатних реально і дієво вплинути на рівень правопорушень та стан забезпечення громадського порядку у нашій країні. Рішучі заходи, спрямовані на боротьбу зі злочинністю, не призведуть до кардинального поліпшення ситуації доти, доки зусилля правоохоронних структур, зокрема, органів внутрішніх справ (далі - ОВС) не отримають широкої підтримки з боку населення. Правоохоронні структури можуть досягти очікуваних успіхів у протидії злочинності та іншим правопорушенням лише в тому разі, коли буде побудовано атмосферу взаємоповаги і співробітництва між ними і громадянами.
Оцінюючи сучасний стан взаємодії органів внутрішніх справ з громадськістю відмічу таке. По-перше, дійсно, на сьогодні створено розгалужену систему правового регулювання правоохоронної діяльності громадськості, яка включає у себе спеціальний Закон України „Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону” та цілу низку підзаконних нормативних актів у тому числі і МВС України. По-друге, з цієї та суміжних до неї проблематик було захищено низку дисертацій, вийшло у світ ряд підручників та науково-практичних посібників, методичних матеріалів тощо. По-третє, удосконалено систему управління та координації сумісною правоохоронною діяльністю громадськості та працівників ОВС. По-четверте, мабуть і професійний рівень працівників ОВС з цих питань зріс, оскільки у деяких вищих навчальних закладах системи МВС України запроваджено навчальні спецкурси із зв’язків з громадськістю, взаємодії органів внутрішніх справ із громадськістю в сфері правоохоронної діяльності тощо.
Але основне завдання, а саме - розширення системи стимулювання і заохочення членів громадських формувань та окремих громадян, яке, на мою думку, є найбільш дієвим щодо підвищення ефективності взаємодії органів внутрішніх справ з громадськістю виконане так і не було. У зв’язку з чим, усі прийняті заходи бажаного результату так і не дали.
Зважаючи на природу взаємозв’язків між міліцією та громадськістю, можна звести їх до двох загальних принципів (або двох типів) поліцейсько-громадських відносин. Цими принципами є консультація та співпраця. Консультативний механізм полягає в тому, що ОВС разом з населенням визначає проблеми, що мають місце на території її обслуговування. Відповідно, ідея співпраці на практиці зводиться до конкретних взаємовідносин між ОВС і громадянами, в яких вони разом вирішують проблеми, які мають місце на території їх проживання (здебільшого йдеться про вирішення проблем злочинності).
Повний перелік форм взаємодії органів внутрішніх справ і громадськості дати досить важко, тому доцільніше згрупувати їх в такі умовні блоки: спільна організація і здійснення заходів щодо боротьби з правопорушеннями і охорони громадського порядку; узгодження самостійних дій щодо боротьби з правопорушеннями і охорони громадського порядку; обмін оперативною інформацією; безпосередня спільна діяльність громадських формувань правоохоронної спрямованості і працівників ОВС (консультативні комітети, організації „Зупини злочинця”, громадські пункти охорони порядку, координаційні шкільні ради тощо); здійснення громадськими формуваннями правоохоронної спрямованості заходів за ініціативою органів внутрішніх справ; допомога працівників органів внутрішніх справ громадськості в проведенні заходів щодо боротьби з правопорушеннями і охорони громадського порядку; створення єдиного інформаційного фонду реєстрації правопорушень у районі, місті, регіоні, який використовується для аналітичної, прогностичної та роботи з планування профілактичних заходів як державними органами та установами, так і громадськими організаціями; спільні аналізи стану правопорушень та узагальнення практики профілактичної діяльності; взаємний контроль за діяльністю щодо охорони громадського порядку і боротьби з правопорушеннями; організація правового і спеціального навчання громадян, які бажають виконувати правоохоронні завдання.
Необхідно передбачити більш вагомі та диференційовані винагороди за виконання правоохоронних завдань, зокрема і профілактичних членами громадських формувань, а саме встановити конкретні грошові суми за: один час патрулювання, затримання правопорушника, надання інформації про вчинення чи підготування до вчинення злочину, розшук злочинця чи викрадених речей тощо. Наприклад, формами матеріальної зацікавленості студентів, які виявили бажання брати участь у профілактичній діяльності, можуть бути: зменшення оплати за навчання, оплати за проживання у гуртожитку, безкоштовне харчування, збільшення тривалості міжсесійних канікул, пільговий розподіл після закінчення навчання тощо. Крім цього, доцільно нормативно або на договірній основі закріпити, що витрати на утримання громадських формувань правоохоронної спрямованості мають відшкодовуватись підприємствами, організаціями та установами як комерційного так і некомерційного характеру, на адміністративній чи прилеглій території яких проходять маршрути патрулювання членів громадських формувань. На місцевому рівні необхідно вирішити питання про надання податкових пільг підприємствам, організаціям і установам як комерційного, так і некомерційного характеру, які утримують власні громадські формування правоохоронної спрямованості або спонсорують діяльність інших подібних громадських формувань.
Вважаю, що реалізація вищенаведених заходів сприятиме гармонізації взаємовідносин між органами внутрішніх справ та громадськістю, що позитивно відобразиться на громадській думці про їх діяльність, буде сприяти розумінню громадянами необхідності та значимості правоохоронної діяльності органів ОВС, інтенсифікує реалізацію їх прав, свобод та законних інтересів у правоохоронній сфері.
ДО ПИТАННЯ ПРО РОЗУМІННЯ ЗМІСТУ УСТАНОВЧОЇ ФУНКЦІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Я.М. Назаренко
Верховна Рада України – парламент – є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Саме так визначає статус цього органу державної влади ст. 75 Конституції України і окреслює одну з його фундаментальних функцій.
У теорії конституційного права розрізняють наступні основні напрямки діяльності (функції) загальнонаціональних представницьких органів, яким є парламент:
1) представницька;
2) законодавча (законотворча);
3) установча;
4) контрольна.
Звичайно, базовою функцією парламенту є и залишається законодавча. Саме цей державний орган наділено повноваженням з прийняття нормативно-правових актів вищої юридичної сили – законів.
Однак діяльність сучасного парламенту не обмежується здійснення ним виключно законодавчої функції. Не менш вагоме значення для стабільної й ефективної роботи державного механізму України має належне здійснення Верховною Радою України установчої функції.
Наразі в науці конституційного права існує декілька два підходи до розуміння змісту установчої функції парламенту.
У першому випадку під установчою функцією парламенту розуміють його право приймати конституцію (основний закон) держави я к єдиний кодифікований нормативно-правовий акт, що має найвищу у порівнянні с законом, юридичну силу і регламентує найважливіші суспільні відносини в усіх сферах життєдіяльності країни – політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній), екологічній тощо.
Варто зазначити, що чинна Конституція України жодним чином не врегульовує питання здійснення Верховною Радою України цієї життєво важливої функції. Формально, український парламент не наділено правом приймати новий основний закон держави. Більше того, таким повноваженням не наділено не тільки будь-який інший державний орган, а й Український народ, який відповідно до ч. 1 ст. 5 чинної Конституції України визнано носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні. У такий спосіб законодавець, приймаючи 28 червня 1996 року нову Конституцію України, свідомо чи несвідомо, заклав у неї відповідну правову колізію, наділивши Український парламент лише правом вносити зміни та доповнення до Основного Закону країни.
Певним чином це питання вирішував Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», прийнятий ще в далекому 1991 році. Так, відповідно до ст. 3 Закону предметом всеукраїнського референдуму може бути, зокрема, затвердження Конституції України, а також окремих її положень. Але ця норма Закону, втім як і низка інших його принципових норм, вочевидь, не тільки не узгоджується з відповідними нормами чинної Конституції України, а й прямо суперечить її положенням. Відтак, навіть попри відсутність рішення Конституційного Суду України, яким би формально було визнано вищезазначені положення цього Закону неконституційними, їх реалізації на практиці є малоймовірною, якщо взагалі можливою.
Наявність у Конституції такої правової колізії спричинило появу різних, часто діаметрально протилежних, підходів до вирішення питання про спосіб прийняття нового основного закону держави як засобу реалізації парламентом установчої функції. Наслідком гострих суперечок у суспільстві з цього приводу стало прийняття Конституційним Судом України рішення від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 у справі № 1-2/2008 (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі). У цьому рішенні фактично підтверджено право Українського народу реалізовувати установчу функцію, тобто своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, шляхом прийняття Конституції на всеукраїнському референдумі.
Змістом другого підходу до розуміння установчої функції Верховної Ради України є її повноваження як органу державної влади призначати на посади та звільняти з, давати згоду на призначення на посади або звільнення з посад, вносити подання про посад призначення на посади або звільнення з посад керівників окремих державних органів, а також формувати персональний склад деяких органів державної влади. Повноваження, які дозволяють Українському парламентові реалізувати його установчу функції, є досить широкими й стосуються майже усіх вищих державних органів, що утворюють державний механізм. Так, відповідно до ст. 85 Конституції України Верховна Рада України призначає на посаду та звільняє з посади за поданням Президента України Голову Служби безпеки України, Голову Національного банку України, надає згоду на призначення Президентом України Генерального прокурора України тощо. Крім того, до установчих повноважень Верховної Ради України належить повне або часткове формування персонального складу деяких колегіальних державних органів. Зокрема, вона призначає за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, а за поданням останнього – інших членів Уряду України, за винятком Міністра закордонних справ України і Міністра оборони України, яких вона призначає за поданням Президента України; призначає на посади та звільняє з посад Голову та інших членів Рахункової палати; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Президента України членів Центральної виборчої комісії; призначає на посади та звільняє з посад половину складу Ради Національного банку України, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення України, а також третину складу Конституційного Суду України. Крім того, Верховна Рада України обирає безстроково суддів судів загальної юрисдикції.
Відтак, зазначена функція відповідно до чинної Конституції України, реалізується парламентом у два способи в залежності від порядку здійснення державними органами, безпосередню участь у формуванні яких вона бере, власної компетенції. Так, Український парламент беручи участь у формуванні усього персонального складу колегіальних державних органів або їх частини, наприклад Центральної виборчої комісії, здійснює власне установчу функцію (тобто утворює державний орган як такий). Призначаючи або надаючи згоду на призначення керівника єдиноначального державного органу, наприклад Генерального прокурора України, парламент у такий спосіб реалізує номінаційну (кадрову) функцію в рамках загальної установчої функції.
Підбиваючи підсумок, можна дійти наступних висновків.
По-перше, наразі в сучасній науці конституційного права існують два підходи до розуміння установчої функції парламенту – Верховної Ради України. З нашої точки зору, більш виправданим є другий підхід, пов'язаний з правом парламенту формувати персональний склад інших колегіальних державних органів або брати участь у призначенні керівників єдиноначальних державних органів. Установча функція, яка реалізується через повноваження Верховної Ради України приймати нову Конституцію України, за своєю суттю фактично тотожна законодавчій функції, оскільки Конституція – це як за формою, так і за змістом той самий закон, хоча і зі своєю специфічними ознаками (найвищою юридичною силою, особливим механізмом захисту, більш складною процедурою внесення до нього змін тощо).
По-друге, в рамках установчої функції Верховної Ради України, яка реалізується через повноваження формувати персональний склад інших колегіальних державних органів або брати участь у призначенні керівників окремих єдиноначальних державних органів, доцільно розрізняти власне установчу функцію (коли де-факто і де-юре відбувається утворення, тобто конституювання, передбаченого Основним Законом колегіального державного органу) і номінаційну або кадрову (коли здійснюється призначення керівника єдиноначального державного органу).
Список використаної літератури:
- Конституція України (в ред. Закону України від 08.12.2004 № 2222 «Про внесення змін до Конституції України»).
- Закон України від 03.07.1991 № 1286 ХІІ «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».
- Скакун О.Ф. Теория государства и права: Учебник. – Х.: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. – 704 с.
- Погорілко В.Ф. Проблеми теорії функцій Верховної Ради – парламенту України // Європа, Японія, Україна (шляхи демократизації державно-правових систем): Матеріали міжнар. наук. конф. – К., 2000 – С. 16-19.
- Законотворчість: контрольні функції Парламенту / За заг. ред. і упорядкув. Д. Ковриженка, Е. Рахімкулова. – К.: Заповіт, 2006. – 108 с.
- Барабаш Ю.Г. Парламентський контроль в Україні (конституційно-правовий аспект): Монографія / Ю.Г. Барабаш; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Х.: Легас, 2004, – 192 с.
СУБ’ЄКТИ ЗАСТОСУВАННЯ НОРМ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
О.В. Нікольська
Актуальність проблеми застосування норм Конституції України зумовлена, перша за все, її предметом регулювання, який охоплює не одну сферу суспільних відносин, а всі, і в кожній з них проявляється її активна роль. Конституція України закріплює найважливіші засади державного устрою, права та свободи людини і громадянина, основні принципи діяльності державної влади тощо. Все це обумовлює важливість реалізації норм Основного Закону України. Втілення в життя конституційних норм через таку форму реалізації як застосування вимагає втручання у процес правореалізації компетентних суб’єктів - суб’єктів правозастосування. Саме наявність таких суб’єктів є однією з специфічних рис, що відрізняють застосування норм права від інших форм реалізації. Питання щодо кола суб’єктів застосування конституційних норм є дискусійним.
Для визначення кола суб’єктів застосування норм Конституції України необхідно проаналізувати наопрцювання, які були зроблені в загальній теорії права. Так, в юридичній літературі можна простежити три основні підходи до розуміння цього питання. Перший підхід передбачає, що норми права застосовують тільки державні органи суворо в межах своєї компетенції. Прихильники другого підходу вважають, що правозастосуванням займаються органи державної влади та уповноважені громадські організації. Інший підхід до вирішення питання щодо суб’єктів застосування норм права у тих авторів, які вважали, що застосування норм права неможна пов’язувати тільки з діяльністю державних органів. Згідно з цією точкою зору, яку захищали Г.І. Федькін і П.Є. Недбайло, норми права застосовуються не тільки державними органами, але й громадськими організаціями і окремими громадянами.
Представники останього підходу керувались благородною ідеєю підвищення ролі особистості в правовому регулюванні, необхідністю розширення прав і свобод громадян. Істотним недоліком в міркуваннях авторів, які вважають, що норми права застосовують громадяни, є відсутність чіткого розмежування у формах реалізації права. Так, за думкою, Г.І. Федькіна прикладами застосування норм права громадянами є укладення цивільно-правового договору, підписка на державну позику, голосування на виборах та ін. Однак, приведені приклади не є правозастосуванням, а використанням громадянами своїх прав, оскільки права в зазначених випадках здійснюються самим носієм права. Також, точка зору, що громадянин застосовує норми права не може бути визнана вірною, оскільки у громадянина відсутні владні повноваження для застосування загального правила до конкретного випадку. Ці аргументи, також, вказують на те, що не зовсім вірною є точка зору, що конституційні норми застосовуються виборцями, тобто громадянами, які виступають в особливій державно-правовій якості. Однак, слід враховувати, що громадянин активно сприяє органам держави в застосуванні норм Конституції України (наприклад, конституційне звернення громадянина до Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України).
Досить довгий час домінувала ідея, що застосування норм права – це виключно прерогатива державних органів. Слід погодитись з думкою Ю. Тодики, що, на теперішній час, таке розуміння кола суб’єктів застосування норм Конституції не може у повній мірі задовольнити теорію конституційного права та юридичну практику. Суб’єктами застосування норм Конституції України можуть виступати і громадські організації. Однак, необхідно підкреслити, що правозастосовча діяльність таких суб’єктів здійснюється за делегуванням держави та її органів. Слід зазначити, що до суб’єктів застосування конституційних норм треба віднести і органи місцевого самоврядування.
Найбільший інтерес викликають вищі органи держави як активні суб’єкти застосування норм Конституції України. Це такі органи як Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України. Всі вони наділені повноваженнями щодо безпосередньої участі у здійсненні установчої влади, яка належить народові України. Усі вони в тій чи іншій мірі займаються правотворчістю, яка об’єктивно покликана сприяти застосуванню конституційних норм.
Особливу роль в реалізації і, зокрема, застосуванні норм Конституції України покликаний відграти Конституційний Суд України. Статус Конституційного Суду України, визначений в окремому розділі Конституції України, свідчить про його особливе призначення, яке полягає у встановленні та гарантуванні прав та свобод людини і громадянина, дотриманні принципу поділу влади, забезпеченні верховенства права. Визнання Конституційного Суду України єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні (ст. 147 Конституції України) зумовило обсяг його компетенції. Відповідно до ч. 2 ст. 147 Конституції України Конституційний Суд вирішує питання про відповідність Конституції законів та інших правових актів і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Таким чином, до суб’єктів застосування норм Конституції України можна віднести органи державної влади та місцевого самоврядування, органи судової влади, прокуратури, та посадових їх осіб, в межах своїх повноважень. Також, особливу роль в застосуванні норм Конституції України покликаний відграти Конституційний Суд України. Суб’єктами застосування конституційних норм можуть бути громадські організації, однак застосування ними конституційних норм відбувається за делегуванням держави та її органів.
адміністративно-деліктологічне Дослідження особи правопорушника як крок на шляху до правової держави
С.В. Омельянчик
Сучасний світ швидко змінюється. За останні 20-30 років людство здійснило гігантський стрибок у розвитку техніки, промисловості, науки і інших сферах, ввійшовши в нову епоху – епоху інформаційного суспільства. Паралельно з навколишнім світом змінюються і суспільні відносини (в тому числі і правові), а з ними змінюється і людина. Беззаперечно, що право, як суспільний інститут, має регулювати суспільні відносини, а в разі їх змін - змінюватись, створюючи нові, або скасовуючи чи вдосконалюючи старі правові норми. Внаслідок постійних змін у системі права час від часу виникають нові галузі, інститути, скасовуються, вдосконалюються, створюються нові правові норми. Проте змінити правову норму значно легше ніж відповідно до неї змінити саму людину. В зв'язку з цим Р.Барт відзначає: “громадянин (не юрист) знає, що Кодекс містить закони; він знає також, що має підкорятись державі, і Кодекс є не що інше, як осягаємий символ цього підкорення. Самі ж по собі норми Кодекса для нього невідомі”. І це дійсно так, часто тільки вчиняючи злочин, адміністративний проступок правопорушник дізнається, що за його діяння передбачена відповідальність. Тобто в пам'яті людини не існує тієї системи заборон, порушення яких передбачає відповідальність. Тут можливо говорити лише про окремі забороняючі норми, зіштовхуючись з якими на практиці особа починає розуміти, що дозволено, а що ні. Теж саме можливо сказати і про права громадянина. Більшість громадян погано знають свої права, не кажучи вже про закон, і коли їх порушують не чинять опору, такий стан речей входить в “колію”. В результаті перемагає не той хто правий по закону, а той хто сильніше, той хто хитріше, той хто нахабніше. Таким чином у громадян формується індивідуальний правовий досвід, правова або ж антиправова установка. На його базі дуже важливо створити суспільний правовий досвід, який з часом перетвориться в правову культуру, належний рівень якої є ознакою правової держави.
Правовою державою офіційно визначена і Україна, проте рівень правової культури залишається на низькому рівні. Непрофесійність законодавця, корупція, негативні соціально-економічні перетворення, зміна системи цінностей і суспільних ідеалів та інші фактори призводять до масового порушення і невиконання вимог закону, а головне - неповаги до закону. У суспільстві починає укорінюватись таке негативне соціальне явище, як “правовий нігілізм, який полягає у скептичному ставленні до права, в невірі в його можливості справедливо та ефективно регулювати суспільні відносини”. Про який належний рівень правової культури в українському суспільстві може йти мова і як змінити ситуацію на краще? Щонайменше, потрібно дотримуватись вимог закону, але головною метою все ж таки є зміна самої людини. Для досягнення такої мети, в першу чергу, потрібно знати, що таке людина, а особливо людина, що порушує адміністративні чи кримінальні правові норми?
Дослідженням особи адміністративного правопорушника займається досить молода наука – адміністративна деліктологія, в зв’язку з чим вчення про особу адміністративного делінквента потребує створення ґрунтовного наукового теоретичного фундаменту та проведення емпіричних досліджень. Тільки таким чином можливо об’єктивно вивчити особу адміністративного правопорушника та, на основі емпіричного пізнання, сформувати власну теоретичну базу.
Одне з таких досліджень було проведено в місті Запоріжжя. На основі матеріалів судових справ автором було вивчено особу адміністративного правопорушника, що посягає на громадський порядок і громадську безпеку в міській місцевості. За результатами дослідження «ідеальним» правопорушником, що притягається до адміністративної відповідальності за статтями 173, 173-2, 178 КпАП України є чоловік, віком 16-39 років, який переважно не працює, або працює на робочій професії в сфері промисловості чи будівництві, має середній і нижче рівень освіти, рідше середній спеціальний, переважно не одружений, вчинив правопорушення самостійно, в стані алкогольного сп'яніння, о 16:00-20:00, рідше 20:00-24:00 годині, протягом року не притягався до адміністративної відповідальності за подібного роду правопорушення. Серед головних причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних деліктів, слід виділити алкоголь, безробіття та низький культурний рівень працівників зайнятих у промисловості і будівництві. До позитивних факторів, що чинять превентивний вплив на особу порушника, необхідно відзначити: освіту – чим вищий рівень освіти, тим менша вірогідність вчинення особою правопорушень передбачених 173, 173-2, 178 статтями КпАП України; шлюб – одружені чоловіки вчиняють в два рази менше правопорушень ніж не одружені та розлучені; робота в галузі освіти, науки, медицини, управлінні.
Слід звернути увагу вчених-деліктологів, що на відміну від кримінології, дослідження осіб, що вчиняють адміністративні правопорушення в різних сферах суспільного виробництва практично не проводилися. В зв’язку з цим, а також для об’єктивного дослідження адміністративної деліктності, виявлення причин та умов вчинення адміністративних правопорушень, створення міцного теоретичного фундаменту вчення про особу адміністративного правопорушника, ефективної профілактики адміністративних деліктів, проведення таких досліджень є необхідним та вельми актуальним.