Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
І.П. Тимошевська
1. В ст.3 Конституції України проголошено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. ЦПК України надає право кожній особі у встановленому законом порядку звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ст.3). Це право випливає із принципу диспозитивності, суть якого заключається в можливості особи на свій розсуд самостійно розпоряджатися суб’єктивними матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту.
У випадках, встановлених законом, зазначено в ст.45 ЦПК, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів. Вказані органи і посадові особи не являються стороною в спорі, їх права і інтереси не порушені відповідачем, а прохання до суду зводиться до захисту не свого, а чужого інтересу. На відміну від позивачів, які мають матеріально-правову і процесуально-правову заінтересованість вказані суб’єкти мають лише процесуально-правову. Їх юридична заінтересованість в цивільній справі передбачена функціями діяльності цих органів й осіб, які закріплені в законі. Усіх їх об'єднує заінтересованість в захисті прав, свобод чи інтересів інших осіб.
2. Наявність в цивільному процесуальному законодавстві інституту захисту чужого інтересу зумовлюється перш за все діалектичною взаємодією принципів диспозитивності та публічності цивільного процесу. Сама публічність включає в себе три аспекти: присутність держави, її інтересів і імперативів; присутність суспільного інтересу; відкритість і гласність цивільного процесу, підконтрольність його суспільству. Ці основні начала є складовими частинами єдиного принципу публічності цивільного процесуального права. Якщо принцип диспозитивності виводиться із сутності цивільних прав, із цивільно-правової автономії учасників процесу, то в основі публічності лежить заінтересованість держави в організації процесу.
3. Публічність цивільного процесу визначається і через його мету. Мета цивільного процесу, як відомо, дворівнева: з одному боку йде розгляд конкретної справи з ухваленням законного і обґрунтованого рішення, а з іншого – охорона законності, правопорядку і пріоритетних державних інтересів. При розгляді будь-якої справи в рамках цивільного процесу суд не тільки захищає права конкретних суб'єктів, але через захист цих конкретних суб'єктивних прав захищає публічні інтереси.
Хоча діючий ЦПК дещо й потіснив активність суду, позбавивши права в збиранні доказів, але це не означає зниження його ролі в цивільному судочинстві взагалі. Навпаки, роль суду в проведенні дійсно змагального процесу зросла і певною мірою навіть ускладнилась. Підсумовуючи визначену чинним ЦПК роль суду в змагальному процесі, можна дійти висновку, що реалізація ним основного обов'язку – створення особам, які беруть участь у справі, умов для всебічного, повного й об’єктивного з'ясування обставин справи – здійснюється через конкретні процесуальні дії: роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов’язків; попередження осіб, які беруть участь у справі, про наслідки вчинення чи не вчинення процесуальних дій; у випадках, передбачених ЦПК, за клопотанням осіб, які беруть участь справі, – сприяння в здійсненні їх прав, зокрема у витребуванні доказів; на основі аналізу норм матеріального права – визначення обставин, які мають значення для справи й підлягають доказуванню; розподіл між сторонами тягаря доказування.
4. Органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, одночасно також захищають і державний інтерес у межах своєї компетенції, а тому їх слід вважати носіями державної волі. Слід зазначити, що діючий ЦПК порівняно з ЦПК 1963 р. дещо розширив коло суб’єктів, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб. Згідно ст. 45 ЦПК окрім прокурора, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних та юридичних осіб, таким правом наділений Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У цьому зв'язку уявляється помилковим штучне звуження компетенції зазначених органів в рамках цивільного процесу.
5.Відносини суду і суб’єктів ст.45 ЦПК (Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади та органів місцевого самоврядування) з певними застереженнями можна назвати владними. Вони підкоряються не один одному, а закону, виходять із завдань, компетенції й правових форм діяльності відповідних органів. В силу принципу диспозитивності ці суб’єкти самостійно вирішують питання щодо участі в цивільному процесі. Але це не виключає права суду, наприклад, визнати їх явку в судове засідання в окремих випадках обов'язковою. Так, згідно ч. 3 ст. 45 ЦПК органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі у справі або взяти участь у справі за своєю ініціативою для подання висновків на виконання своїх повноважень.
Таким чином, цивільний процес без відповідної державної активності не можливий, як не можливий процес у третейському суді з активним державним втручанням. Ця теза повинна матись на увазі при вирішенні питання щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства.
ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ЗВІЛЬНЕННЯ З РОБОТИ ПРАЦІВНИКА З ІНІЦІАТИВИ ВЛАСНИКА ПОТРЕБУЄ ВДОСКОНАЛЕННЯ
А.М. Цапенко
1. Характерною особливістю стану громадянина у суспільстві є всебічна забезпеченість реального здійснення широкого кола наданих йому демократичних прав та свобод, що закріплені у нормах чинного законодавства. Фактичне забезпечення цих прав досягається створенням необхідних економічних і політичних умов у країні, доповнених юридичними засобами. Такі конституційні права громадян, як право на працю, на відпочинок, на достатній життєвий рівень та ін., забезпечуються економічними, політичними і правовими засобами.
Суттєві зміни, що відбуваються в економіці, зумовлюють необхідність удосконалення трудових і виробничих відносин. У тісному взаємозв'язку з цим процесом повинні здійснюватись зміни у свідомості людей у процесі реалізації трудових прав. Вихід України на нові рубежі соціально-економічного прогресу створив об'єктивні передумови для розширення трудових прав працівників і подальшого вдосконалення правового механізму їх охорони.
2. В даний час гостро стоїть питання про дотримання встановленої правової регламентації припинення трудових відносин з ініціативи роботодавця на підставах, не пов’язаних з виною працівника, у зв’язку з реорганізацією організацій, їх банкрутством, скороченням чисельності або штату працівників, зміною місця розташування організації, зміною власника, зміною підвідомчості та ін. У таких ситуаціях працівник як сторона трудового відносини має потребу в правовому захисті.
Судова практика свідчить про те, що трудові спори, з приводу припинення трудових договорів з ініціативи роботодавця на підставах, не пов’язаних з виною працівника, займають центральне місце серед цивільних справ, що розглядаються судами загальної юрисдикції.
3. Вина - це певна форма психічного відношення особи до здійснюваного їм суспільно небезпечного діяння, що становить ядро суб’єктивної сторони проступка, але не вичерпує повністю її змісту. При цьому, ні мотив, ні мета не входять у зміст психічного ставлення особи до здійснюваного ним діяння і його наслідків, оскільки вони лежать поза сферою інтелекту і волі як елементів провини і поряд з ними представляють самостійні форми психічної діяльності особи. Ми вважаємо, що ступінь вини визначається не тільки формою провини, але й особливостями психічної діяльності особи в процесі здійснення правопорушення, цілями та мотивами його поведінки, особистісними особливостями і т. д.
Крім форм і видів вини, на її ступінь впливають особливості змісту інтелектуального та вольового процесів, що відбуваються у психиці винного. Обсяг і визначенність свідомості, характер передбачення, умисність, наполегливість у досягненні мети можуть суттєво вплинути на ступінь вини з умислом. Ступінь легкодумства в оцінці ситуації, ступінь самовпевненісті при побудові наміру уникнути настання негативних наслідків, характер обов’язку передбачити і причини непередбачуваних наслідків можуть підвищити або знизити ступінь необережної провини. Тому слід вважати, що вина - це передбачена законом негативна юридична оцінка дій особи, заснована на аналізі психічного відношення суб’єкта дисциплінарного правопорушення до своєї поведінки і наслідків своїх дій, що виразилася у формі умислу або необережності і є підставою притягнення особи до дисциплінарної відповідальності.
4. Стабільні трудові відносини відповідають інтересам не лише виробництва, а й сторін трудового договору. Вони дають змогу власнику створювати високопрофесійні трудові колективи, здатні ефективно вирішувати поточні та перспективні виробничі завдання, а працівникам — більш глибоко розкривати свої професійні здібності й можливості, отримуючи за свою роботу відповідну моральну та матеріальну винагороду. Але ж вивільнення працівників - це об’єктивне явище, що становить сукупність відповідних соціально-виробничих і правових відносин та викликане нагальною потребою позбавитися підприємствам від зайвої кількості працівників з метою підвищення ефективності праці та наступного перерозподілу робочої сили в межах галузі, регіону чи держави в цілому
Активний розвиток держави Україна як правової викликає потребу істотних змін у трудовому законодавстві у зв'язку з тим, що окремі норми "не узгоджені" між собою. Трудове законодавство, одержане в спадок від СРСР, було зорієнтоване в основному на інтереси виробництва, а не працівника. Теоретична розробка проблем, пов'язаних з розірванням трудового договору як за ініціативою працівника, так і за ініціативою власника, має серйозне практичне значення. Розвязання цих завдань допоможе удосконалити правові норми, що охороняють права громадян, сприятиме підсиленню законності, поліпшенню діяльності органів й організацій (не залежно від форм власності), що застосовують ці норми. Законодавство про працю, керуючись конституційною нормою щодо захисту громадян від незаконного звільнення, що закріплена у ст. 43 Конституції України, передбачає необхідні юридичні гарантії, які полягають, зокрема, в тому, що трудовий договір може бути припинений лише з підстав, передбачених законодавством, і у порядку, встановленому законодавством для кожної з підстав. Крім того, ст. 232 КЗпП передбачається також судовий захист громадян від незаконного звільнення. Припинення дії трудового договору є правомірним лише в тому разі, якщо: 1) є зазначена в законі підстава; 2) дотриманий відповідний порядок звільнення працівника згідно з даною підставою. Норми про припинення трудового договору повинні, з одного боку, характеризувати високий рівень трудових прав громадян і, з іншого - бути надійним гарантом від незаконних звільнень.
СЕКЦІЯ IV
Кримінально-правові аспекти забезпечення прав людини
ПРОВОКАЦІЯ ЗЛОЧИНУ ТА ВИКОНАННЯ СПЕЦІАЛЬНОГО ЗАВДАННЯ З ПОПЕРЕДЖЕННЯ ЧИ РОЗКРИТТЯ ЗЛОЧИННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗОВАНОЇ ГРУПИ ЧИ ЗЛОЧИННОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
О.І. Альошина
З прийняттям Кримінального кодексу України 2001 року7 значно було розширено перелік обставин, що виключають злочинність діяння. Зокрема, розділ VIII Загальної частини КК передбачає сім таких обставин. Серед них особливе місце займає обставина, передбачена ст. 43 КК України, яка стосується виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Важливість цієї норми, обумовлена великою суспільною небезпечністю організованої злочинної діяльності, яка на сьогодні перетворилась в справжнє соціальне лихо, здатне заподіяти суттєву шкоду не тільки інтересам окремих громадян та юридичних осіб, але й посягнути на основи конституційного ладу нашої держави. За таких обставин правоохоронні органи вимушені шукати нові ефективні засоби протидії організованим злочинним угрупуванням.
Враховуючи викладене, поява на законодавчому рівні обставин, що виключають злочинність діяння , набуває все більшої актуальності. Однак, чинна редакція ст. 43 КК України, не позбавлена певних недоліків та має деякі прогалини. Так, залишається відкритим питання про можливість застосування під час виконання спеціального завдання провокаційних засобів, пов’язаних зі схилянням організаторів або учасників організованих груп чи злочинних організацій до вчинення злочинів, але з метою попередження чи розкриття злочинної діяльності таких груп. Теорія та практика кримінального права ставить цілком правомірне питання про можливість визнання провокації обставиною, що виключає злочинність діяння з боку провокуючої особи. Насамперед, це стосується випадків, коли провокація є єдиним або більш ефективним засобом виявлення злочинного наміру, запобігання більш тяжким злочинам, розкриття вчинених [1]8. Дане питання, в першу чергу, стосується провокаційної діяльності співробітників правоохоронних органів та осіб, які співпрацюють з ними на контрактній основі та впроваджуються у злочинне середовище.
Відповідно до ч. 1 ст. 43 КК України, не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.
Ця обставина, є, мабуть, єдиною нормою серед передбачених у розділі VIII КК України, яка може охоплювати випадки провокаційної діяльності. Як правило, ця норма застосовується у випадках, коли у особи, яка входить до складу злочинної групи, виникла необхідність брати участь у вчиненні злочину (наприклад, через примус з боку ватажка злочинної організації) і була відсутня реальна можливість (без ризику розкрити свій зв’язок із правоохоронними органами і тим самим піддати себе небезпеці) відмовитися від участі в підготовці або вчиненні злочину в складі такої групи [2]9.
Зі змісту ч. 1 ст. 43 КК України випливає, що за своїм характером дії особи, яка заподіює шкоду в складі організованої групи або злочинної організації, повинні збігатися з ознаками злочину, не обов’язково пов’язаного зі спільним його виконанням з учасниками таких груп. Таким чином, провокація вчинення злочину учасниками організованих груп чи злочинних організацій з боку особи, яка виконує спеціальне завдання щодо попередження злочинної діяльності таких груп, охоплюється змістом ч. 1 ст. 43 КК України. Провокація за таких обставин суттєво відрізняється від провокації, яку деякі вчені намагаються виправдати, спираючись на положення про крайню необхідність. Враховуючи специфіку діяльності організованих груп та злочинних організацій, які діють надзвичайно конспіративно та професійно, попередити їх злочинну діяльність інакше, ніж завдяки вчиненню провокаційних дій, іноді взагалі неможливо. При цьому не слід забувати, що підставою вчинення провокаційних дій є вимушеність використання таких засобів.
Особи, які відповідно до закону, виконують спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, вчиняючи відповідні провокаційні дії, створюють обстановку таким чином, щоб учасники злочинного формування не змогли довести свій злочинний намір до кінця. Мова йде про провокацію готування до злочину чи замах на нього такими групами.
Разом з тим, як випливає зі змісту ч. 2 ст. 43 КК України, особа, що виконує відповідне завдання, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків. Ці законодавчі положення з повною підставою можна віднести до випадків провокації. Так, якщо особа під відповідною легендою впроваджена в організовану групу, але провокує учасників такої групи вчинити злочини, зазначені в ч. 2 ст. 43 КК України (наприклад, створює відповідну обстановку для збудження наміру у членів організованої групи вчинити вбивство), за загальним правилом, вона має бути притягнута до кримінальної відповідальності.
Однак, ст. 43 КК України не враховує всі випадки виправданого заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.
Заповнити цю прогалину, можливо шляхом доповнення ст. 43 КК України відповідними положеннями, які мають охопити відповідні випадки провокації злочинів, передбачених ч. 2 ст. 43 КК України, а саме: «не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка, виконуючи, спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, спровокувала злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, за наявності достатніх підстав вважати, що цей злочин буде припинено відповідними органами на стадії готування або замаху».
Література:
1. Навроцький В.О. Провокація хабара як можливий спосіб боротьби з корупцією // Вісн. Акад. прав. наук України. – 1998. - № 4. - С. 157-159.
2. Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К.-Х.: Юрінком Інтер-Право, 2001.
СПІВВІДНОШЕННЯ КАТЕГОРІЙ «МЕТА» ТА «ЗАВДАННЯ» У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ
В.Б. Андрусяк
Усяка діяльність, яка не має перед собою конкретної мети, – безглузда. Це незаперечна істина, яка стосується і кримінального процесу, оскільки, щоб правильно його здійснювати, необхідно розуміти, для чого він потрібен.
Про мету (цілі) вітчизняного кримінального судочинства написано багато наукових праць. У своїх дослідженнях науковці, зазвичай, посилаються на ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу (далі КПК) – «завдання кримінального судочинства». Безумовно, поняття «ціль (мета)» і «завдання» є філософськими категоріями, однак не словами синонімами.
Для розуміння суті понять, що розглядаються, «…повинно враховуватися те, що усяка система має зрештою тільки одну мету. З наукових позицій систему можна визначити як сукупність взаємозв'язаних елементів або частин, які створюють єдине ціле, спрямоване на досягнення єдиної мети». Якщо ж «…цілей декілька і вони дійсно різні, то в якійсь ситуації вони неминуче увійдуть до протиріччя одна з одною» [1, С.125]. Зазвичай, мета у меншій підсистемі, є завданням у системі вищого рівня. Тобто, якщо завдання «а» вирішується за допомогою завдання «б», а те у свою чергу існує для вирішення першого завдання, то завдання «а» служить метою для завдання «б».
Оскільки кримінально-процесуальне право «…призначене для практичної реалізації норм матеріального, тобто кримінального права, в цих галузей має бути спільна … мета — боротьба із злочинністю, зміцнення режиму законності і правопорядку, зміцнення конституційного ладу» [2, С. 92]. Тому, якщо конкретизувати мету кримінального судочинства до її можливого нормативного закріплення, то слід погодитися з тими науковцями, які вважають, що нею є викриття і притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка скоїла злочин та призначення їй справедливого покарання10.
В юридичній літературі зустрічаються висловлювання, що метою кримінального процесу є «захист особи і суспільства від злочину» [1, С. 126]. Дещо схожа позиція у ст.1 проекту КПК України від 21.05.2007 року, підготовленого робочою групою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права. Однак, основний недолік запропонованої регламентації полягає у тому, що, визначаючи завданням кримінального процесу «…додержання органами державної влади, їх посадовими і службовими особами прав осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні», розробники, на наш погляд, допустили змішування понять «завдання» та «умови», при яких здійснюється кримінально-процесуальна діяльність, спрямована на вирішення поставлених завдань та досягнення вказаної мети11. Хоча власна цінність таких завдань є явною, навряд чи їх варто розглядати в якості стрижневих для кримінального судочинства, оскільки вони не орієнтовані на кінцевий результат… - викриття і притягнення до кримінальної відповідальності (включаючи справедливе покарання) особи, яка скоїла злочин [3, С. 17]. Досить змістовно з цього приводу висловився і відомий російський процесуаліст З.З. Зінатуллін: «…в Росії діє новий кримінально-процесуальний кодекс — … орієнтований на пріоритетний захист прав і свобод особи у кримінальному процесі. Але кожному юристові зрозуміло, що не ці соціальні цінності втілюють в життя необхідність провадження у кримінальних справах, а те, що скоюваними злочинами їм заподіюється шкода. Злочини необхідно розкривати, осіб, винних у їх скоєнні, викривати. І таке завдання не може не бути першоосновою кримінального процесу. Необхідність в захисті прав і інтересів учасників кримінального процесу, незалежно від їх правового статусу, з'являється лише у зв'язку з виникненням кримінально-процесуальних відносин, можливістю розпочати дії з вчинення кримінального переслідування» [3, С. 15-17].
Визначення та подальше законодавче закріплення лише однієї мети кримінального судочинства є не достатнім, оскільки необхідна детальна регламентація того, що потрібно зробити, щоб досягнути бажаного результату. «Тому названий орієнтир має потребу у конкретизації шляхом поділу цілого на частини…»[1, С.126] – завдання. Під ними необхідно розуміти такі напрямки кримінально-процесуальної діяльності, які у своїй сукупності утворюють систему, яка в межах кримінального судочинства забезпечує максимально ефективне досягнення його мети.
З наведеного випливає, що мета та завдання кримінального судочинства не є словами синонімами, а поняття різного рівня, які знаходяться між собою у нерозривному зв’язку.
Література:
1. Азарёнок Н.В. Программа уголовного судопроизводства: цель, задачи и условия деятельности / Н.В. Азарёнок, А.В. Давлетов // Правоведение. – 2007. - №2. - С. 123-134.
2. Калинин В.А. К вопросу о назначении уголовного процесса / В.А. Калинин // Вестник Московского университета МВД России. – 2004. - №1. - С. 91-93.
3. Азаров В.А. Функция предварительного расследования в истории, теории и практике уголовного процесса России: монография. / В.А. Азаров, Н.И. Ревенко, М.М. Кузембаева - Омск: Изд-во ОмГУ, 2006. – 560 с.