Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание Окремі питання щодо застосування запобіжного заходу у вигляді поруки громадської організації або трудового колективу Основные проблемы назначения наказания при рецидиве преступлений Щодо визанчення концептуальних основ кримінального судочинства в контексті розробки нового кримінально-процесуального кодексу ук К вопросу о мотиве расовой и национальной

Подобный материал:

• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
• Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
• Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
• З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
• Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.

ОКРЕМІ ПИТАННЯ ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ ЗАПОБІЖНОГО ЗАХОДУ У ВИГЛЯДІ ПОРУКИ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ АБО ТРУДОВОГО КОЛЕКТИВУ

Г.І. Глобенко


У процесі становлення правової держави в Україні особливого значення набувають конституційні положення, які визнають вищою соціальною цінністю людину, її права та свободи. Для реалізації даного положення держава здійснює реформування чинного законодавства, в тому числі у сфері кримінального судочинства. Особливої уваги потребують питання застосування запобіжних заходів. Звертає на увагу те, що кримінально-процесуальне законодавство не досить чітко регламентує процедуру застосування запобіжного заходу у вигляді поруки громадської організації або трудового колективу. Запобіжний захід, порука громадської організації або трудового колективу слід відрізняти від форми звільнення від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи, передбаченої ст. 10 КПК України – передача особи на поруки громадській організації або трудовому колективу для виправлення і перевиховання.

У кримінальному судочинстві колишнього Союзу РСР різним формам залучення громадськості до участі в попередженні злочинів та перевихованні осіб, які їх вчинили, приділялась значна увага. Однак, у сучасних умовах трудовий колектив, особливо у формах приватної власності, суттєво відрізняється від трудового колективу за радянських часів, коли було запроваджено поруку громадської організації або трудового колективу, як запобіжний захід. Зазначимо, що даний запобіжний захід у порівнянні з іншими майже не застосовується. Однією з причин цього вважаємо процедуру його обрання, яка є досить не визначеною. У зв’язку з цим необхідно звернутися до порядку ініціювання даного запобіжного заходу, яке відбувається на загальних зборах громадської організації чи трудового колективу. Ініціатива обрання цього запобіжного заходу може виходити від громадської організації чи колективу трудящих, обвинуваченого (підозрюваного) його родичів чи захисника, а також органу розслідування, прокурора та суду. Однак, позиція громадськості не зобов’язує слідчого обрати даний запобіжний захід. Рішення про його застосування повинно розглядатися зборами, на яких має бути присутня більшість членів колективу та прийматися у випадку, якщо за поруку голосувала більшість їх учасників. Вважаємо, що присутність обвинуваченого (підозрюваного) на таких зборах повинна бути обов’язковою. Отже, рішення про поруку, що надходить лише від керівника підприємства, установи чи посадових осіб варто розглядати як таку, котра не має юридичної сили. Передача на поруки припускає залучення громадськості до проведення з правопорушником відповідної роботи, тому і оцінювати можливість досягнення такого результату повинна громадськість. Якщо ж питання про заяву клопотання буде вирішувати адміністрація підприємства, то практично це означало б, що громадськість ніякого обов’язку на себе не бере. Між іншим, практика передачі винного на поруки всьому колективу, коли ніхто персонально не відповідає за нього може бути малоефективною. У зв’язку з цим потрібно виділяти конкретних членів колективу і доручати їм здійснення контролю за належною поведінкою та своєчасною явкою обвинуваченого (підозрюваного) до органу розслідування чи суду.

Особливу увагу слід звертати на здатність колективу впливати на винну особу. Орган розслідування повинен належним чином встановлювати реальні можливості колективу щодо виконання такого поручительства. Показниками таких можливостей можуть бути попередні результати роботи з особами, по відношенню яких обирався такий запобіжний захід. Факти не явки до органів розслідування чи суду вимагають досконалого вивчення. У результаті такого вивчення можливий висновок про неприпустимість передати відповідній організації чи колективу обвинуваченого (підозрюваного) на поруки.

Відповідно до ч. 2. ст. 154 КПК України громадська організація або трудовий колектив повинні бути ознайомлені з характером обвинувачення, пред’явленого особі, що віддається на поруки. Однак, законодавець не встановлює яким саме чином відбувається таке ознайомлення. У даному випадку більш доцільніше було б ознайомити представника не з матеріалами кримінальної справи, а з обставинами вчиненого суспільно небезпечного діяння та його юридичною оцінкою. Але знову ж таки постає питання щодо процедури оформлення такої процесуальної дії. Тому більш слушною була б позиція законодавця, коли про обставини вчиненого діяння слідчий інформував збори. Це дозволяло б органам розслідування вірно й об’єктивно оцінити можливості колективу щодо ручательства за належну поведінку та своєчасну явку обвинуваченого (підозрюваного) до органу дізнання, слідчого і в суд. Такий підхід забезпечить надання колективові належної інформації про обставини вчиненого злочину, а також дозволить належним чином оцінити рівень суспільної небезпеки особи яка його вчинила.

Крім цього звертає на увагу те, що громадською організацією або трудовим колективом на зборах при ініціюванні рішення про поручительство відповідно до чинного законодавства (ч. 1 ст. 154 КПК України) приймається – постанова. Однак, відповідно до п. 14 ст. 32 КПК України, це рішення органу дізнання, слідчого і прокурора, а також рішення, які виніс суддя одноособово чи апеляційний суд. Зазначимо, що в практичній діяльності правовим документом, який направляється слідчому та підтверджує дане рішення колективу, є протокол або виписка з рішення загальних зборів. У протоколі зборів вказується кількість присутніх, письмове зобов’язання про те, що вони ручаються за своєчасну явку обвинуваченого (підозрюваного) до органу дізнання, слідчого та суду. Виписка з рішення та протокол перевіряються слідчим та приєднується до кримінальної справи. Таким чином, порука громадської організації або трудового колективу здійснюється саме на підставі прийнятого ними рішення, з яким погодився слідчий і виніс постанову про обрання цього запобіжного заходу. Про обрання запобіжного заходу складається постанова, яка має бути оголошена обвинуваченому (підозрюваному) і тій громадській організації або трудовому колективу, які взяли на себе поруку. У разі відхилення клопотання виноситься мотивована постанова, яка сповіщається громадському поручителю.

Залишається невизначеним питання щодо випадку, коли обвинувачений (підозрюваний), стосовно якого обрано даний запобіжний захід вибуває з організації чи колективу. Вважаємо, що порука громадської організації або трудового колективу не зобов’язує обвинуваченого (підозрюваного) залишатися на роботі. Але його перехід на іншу роботу тягне за собою скасування постанови (ухвали) про обрання цього запобіжного заходу. У даному випадку необхідно винести постанову (ухвалу) про поруку на іншу громадську організацію або трудовий колектив, куди перейшов обвинувачений (підозрюваний) працювати (якщо вони на це згодні), і у зв’язку з цим виконати передбачені законом інші формальності чи обрити інший запобіжний захід. Останній, не повинен бути суворішим, так як перехід на іншу роботу не може бути підставою для погіршання стану обвинуваченого (підозрюваного). У даному випадку він повинен лише завчасно повідомити слідчого або суд про передбачувану зміну місця роботи.

На завершення слід зазначити, що процесуальний порядок обрання запобіжного заходу у вигляді поруки громадської організації або трудового колективу, як і інститут запобіжних заходів у кримінальному судочинстві в цілому, потребують подальшого теоретичного дослідження та удосконалення. Усунення зазначених прогалин кримінально-процесуального законодавства сприятиме підвищенню якості провадження у кримінальній справі.


Основные проблемы назначения наказания при рецидиве преступлений

М.В. Говорушенко


В настоящее время уже сложилась достаточно полноценная судебная практика назначения наказаний по уголовным делам, связанным с рецидивом преступлений, однако пока еще нельзя говорить о том, что в данной сфере не осталось неразрешенных проблем. Это, на наш взгляд, связано с тем, что нормы уголовного права, касающиеся рецидива преступлений, претерпели после принятия УК РФ 1996г. значительные изменения, поэтому судам необходимо было учитывать нормы об обратной силе уголовного закона и «работать», по сути, параллельно с двумя кодексами, что вызывало немало сложностей в осуществлении профессиональной деятельности.

Вначале отметим, что согласно ст. 18 УК РФ под рецидивом признается совершение умышленного преступления лицом, имеющим судимость за ранее совершенное другое умышленное преступление. Поэтому особое значение при назначении наказания имеет момент начала течения срока судимости. Согласно ст. 86 судимость длиться с момента вступления обвинительного приговора в законную силу до истечения установленного в законе срока. Однако если по поводу момента истечения срока судимости среди ученых не возникает разногласий, то по вопросу начала данного срока высказаны различные точки зрения. Например, З.Незнамова считает, что «в уголовном праве лицо считается осужденным с момента провозглашения приговора, даже до его вступления в законную силу. Именно с данного момента может и возникнуть рецидив преступлений». Представляется, что это суждение противоречит нормам действующего УК РФ. Только вступивший в законную силу приговор приобретает свойства обязательности и преюдициальности. При совершении лицом нового преступления после оглашения приговора, но до его вступления в законную силу, суд должен применять нормы ст.70 УК РФ, т.е. рассматривать дело по правилам о совокупности приговоров.

Заметим, что часто возникают ситуации, когда после вступления в законную силу приговор может быть отменен или изменен надзорной инстанцией. Следовательно, в случае совершения лицом нового преступления после вступления в законную силу приговора, который в последствии отменяется, также нельзя говорить о наличии рецидива преступлений.

Необходимо учитывать, что при признании рецидива не должны учитываться: судимости за умышленные преступления небольшой тяжести; судимости за преступления, совершенные в возрасте до 18 лет; судимости за преступления, осуждение за которые признавалось условным либо по которым предоставлялась отсрочка исполнения приговора, если условное осуждение или отсрочка исполнения приговора не отменялись и лицо не направлялось для отбывания наказания в места лишения свободы, а также судимости, снятые или погашенные в порядке, установленном ст. 86 УК РФ (ч. 4 ст. 18 УК РФ). Полагаем, сюда следует отнести судимости за те преступления, которые были декриминализированны.

Как законодатель, так и правоприменитель сходятся во мнении, что при рецидиве преступлений наказание лицу должно быть более строгим. Это отражено в нормах УК РФ, где рецидив признается обстоятельством, отягчающим ответственность (ст. 63 УК РФ), а также обстоятельством, влияющим на выбор места исправительного учреждения при назначении наказания в виде лишения свободы (ст. 58 УК РФ). Но, несмотря на то, что в новом УК РФ выделяются виды рецидива (простой, опасный и особо опасный), сегодня ничего не сказано о дифференциации уголовной ответственности в зависимости от данного разделения. Разновидности рецидива принимаются во внимание только при определении вида исправительного учреждения в случае назначения наказания в виде лишения свободы. По нашему мнению, данный пробел может быть восполнен путем восстановления ранее действующей редакции УК РСФСР 1960 года.

Как известно, ст. 68 УК предусматривает обязанность суда при назначении наказания при рецидиве преступлений учитывать: характер и степень общественной опасности ранее совершенных осужденным лицом преступлений; обстоятельства, в силу которых исправительное воздействие предыдущего наказания оказалось недостаточным; характер и степень общественной опасности вновь совершенных преступлений. В целом, данное положение раскрывает критерии оценки рецидива как обстоятельства, отягчающего наказание. В части второй названной статьи закреплено еще одно правило назначения наказания: его срок при любом виде рецидива преступлений не может составлять менее одной трети максимального срока наиболее строгого вида наказания, предусмотренного за данное преступление, но в пределах санкции соответствующей статьи Особенной части УК РФ. Пленум Верховного Суда РФ дал по этому поводу следующее разъяснение: «если одна третья часть составляет менее минимального размера наиболее строгого вида наказания, предусмотренного за данное преступление, то наказание должно быть назначено не ниже минимального размера этого вида наказания, предусмотренного Общей частью УК РФ». Считаем, что данная позиция высшей судебной инстанции России противоречит норме, изложенной в ч. 2 ст. 68, предусматривающей невозможность выхода за рамки санкции статьи Особенной части. Кроме того, она не соответствует принципу справедливости уголовного права, так как очевидно, что при рецидиве преступлений лицо должно наказываться значительно строже, чем при совершении противоправного деяния впервые. В литературе высказаны мнения по поводу внесения в уголовный кодекс дефиниции следующего содержания: «Срок наказания при любом виде рецидива преступлений не может быть менее суммы минимального срока наиболее строгого вида наказания и одной трети максимального срока наиболее строгого вида наказания, предусмотренного за совершенное преступление».

Исследуя вопрос назначения наказания при рецидиве преступлений нельзя не упомянуть о ч. 3 ст. 68 УК РФ, которая дает возможность суду не применять рассмотренные ранее положения. Речь идет о двух ситуациях: 1) установление судом смягчающих обстоятельств, предусмотренных ст. 61 УК РФ; 2) наличие исключительных обстоятельств, предусмотренных ст. 64 УК РФ.

Мы, в свою очередь, считаем, что для применения первого из указанных обстоятельств, необходимо наличие не любого, а лишь указанного в ст. 61УК РФ смягчающего обстоятельства. Во второй ситуации суд, руководствуясь правилами ст. 64 может назначить наказание более мягкое, чем предусмотрено за данное преступление. Пленум Верховного Суда по этому поводу отметил, что при наличии исключительных обстоятельств суд должен мотивировать свое решение о неприменении правил ч. 2 ст. 68 УК РФ в описательной части приговора, а в резолютивной части приговора ссылаться на ст. ст. 62 или 64 УК РФ. Анализируя данные правила, представляется, что в настоящее время у суда имеются довольно широкие полномочия для неприменения ч. 2 ст. 68. Так, вполне возможна ситуация, когда при особо опасном рецидиве преступлений, лицу может быть назначено наказание с применением правил ст. 64 УК РФ, т.е. ниже низшего предела. В частности, судья Новгородского областного суда И.Самылина утверждает, что «довольно много примеров, когда сумма хищения незначительно превышает минимальный размер оплаты труда. По большинству таких дел судьи искусственно применяют ст. 64 УК РФ, чтобы назначенное наказание не было чрезмерно суровым, несправедливым, мотивируя решение понижением общественной опасности преступления в связи с небольшим размером ущерба». Представляется, что рассмотренные правила предполагают неоправданно большую свободу для судейского усмотрения, которую следует ограничить, установив требование о применении всех правил без исключения при наличии условий их применения.

Таким образом, основными проблемами назначения наказания при рецидиве преступлений являются: момент начала судимости, отсутствие дифференцированного подхода назначения наказания в зависимости от вида рецидива, ограничение судейского усмотрения при решении вопроса о наказании при рецидиве преступлений. В целом можно сказать, что рецидивная преступность представляет собой одну из наиболее опасных форм проявления преступной деятельности, поэтому бороться с ней необходимо соответствующими жесткими методами.


ЩОДО ВИЗАНЧЕННЯ КОНЦЕПТУАЛЬНИХ ОСНОВ КРИМІНАЛЬНОГО СУДОЧИНСТВА В КОНТЕКСТІ РОЗРОБКИ НОВОГО КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

А.Є. Голубов


Сучасний стан розвитку суспільних відносин в Україні, яку вже в більшому ступені можна характеризувати як суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, продовження судово-правової та адміністративної реформ обумовлюють необхідність змін в правовій системи держави, у тому числі змін концептуальних основ побудови галузей права та відповідного законодавства, які до цього часу ще не отримали належного правового реформування та закріплення відповідно до нових умов існування нашої країни. І це в повній мірі стосується кримінально-процесуального права та чинного КПК України, які, незважаючи на істотні зміни в їх змісті, все ж залишаються побудовані на застарілих концептуальних основах, які було закладено ще за часів існування адміністративно-командної системи Радянського Союзу, в якому людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека були лише декларативними моментами буття однієї з найбільших країн світу. Тому, на наш погляд, питання визначення концептуальних основ кримінального судочинства, особливо враховуючи продовження роботи з розробки нового Кримінально-процесуального кодексу України, є доволі актуальною проблемою в цій сфері.

Вирішення вказаного питання, як ми вважаємо, повинно базуватися на наступних вихідних положеннях:

- кримінально-процесуальне право, як і будь-яка інша галузь права, виконуючи роль регулятора відповідних суспільних відносин, повинно, реалізуючи власне призначення, бути об’єктивно орієнтовано на виконання тих завдань, заради яких воно існує, а не на суб’єктивну думку або інтереси окремих осіб;

- розробку нового Кримінально-процесуального кодексу України та низки інших законів, що регламентують діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокуратури, суду та адвокатури, необхідно здійснювати на ґрунті відповідних взаємоузгоджених концептуальних положень, які б дозволили побудувати дійсно демократичну систему кримінального судочинства, яка б реально була орієнтована на пріоритетний захист прав, свобод та законних інтересів особи;

- під час визначення основних концептуальних положень, що будуть покладені в якості фундаменту побудови кримінального судочинства України, доцільним вважаємо комплексне врахування як теоретичних, так і практичних моментів, що стосуються визначення його сутності, призначення, завдань та принципів, що були напрацьовані за доволі тривалий період розвитку цього явища правової дійсності як у вітчизняній правовій науці, так і в інших країнах;

В контексті вище наведеного звернемо увагу на аналіз доктринальних положень щодо сутності кримінального процесу, що було здійснено М.О. Чельцовим-Бебутовим, та які свого часу були в тому чи іншому аспекті покладено в основу розробки теоретичних та нормативних положень кримінального судочинства.

Так, М.О. Чельцов-Бебутов виокремив наступні теоретичні концепції:

- концепція, в межах якої кримінальному процесу відводилось підлегле службове становище стосовно матеріального кримінального права, де кримінальний процес виступає лише засобом здійснення покарання, передбаченого кримінальним законом, а мета кримінального процесу - застосування справедливого покарання (І.Я. Фойницький, М.С. Строгович);

- концепція кримінального процесу як юридичного відношення, в межах якої він розглядався як певне абстрактне юридичне відношення, її основними положеннями були наступні моменти: кримінальний процес як юридичне відношення, має на меті забезпечення права держави на покарання або вирішення правової суперечки; це відношення виникає між судом - носієм судової влади, та сторонами - носіями відповідних інтересів; це відношення має публічно-правовий характер; це відношення розвивається, рухається по сходинкам (етапам) (Г. Фельдштейн, Н.Н. Розін);

- концепція кримінального процесу як системи гарантій особи, в межах якої увагу акцентовано на праві особистої свободи як основного, визначального права щодо процесуальної діяльності суду, оскільки завданням цього органу є не боротьба зі злочинністю або забезпечення інтересів влади, а вирішення суперечки між державою, що пред'являє обвинувачення і доводить своє право на покарання, та особою, а засобами охорони прав особи виступає судовий захист, а не державна опіка (П.І. Люблінський і І.В. Михайловський).

Їх узагальнення, як ми вважаємо, вказує на те, що в них знайшло своє відображення багатоаспектність кримінального судочинства як особливого явища правової дійсності. А комплексне врахування положень цих концепцій дає підстави для висновку, що кримінальне судочинство, виступаючи засобом реалізації норм кримінального права, являє собою специфічну юридичну форму опосередкування системи суспільних відносин, щодо яких кримінально-процесуальні норми, які їх регулюють, виступають гарантіями прав, свобод та законних інтересів особи, де основним органом, який забезпечує їх охорону та захист - є суд.

Наведене не тільки акцентує увагу на пріоритетності захисту прав, свобод та законних інтересів особи, що відповідає положенням ст. 3 Конституції України, та ставить суд на чолі системи засобів їх охорони та захисту, з цього також виходить теза про те, що будь-яка спроба вдосконалення кримінального судочинства, не пов’язана з істотною зміною його концептуальних основ, що відображають призначення цього явища, в кінцевому підсумку призводить лише до його подальшого відтворення, а отже, приречена на невдачу. Тому новий кримінальний процес та КПК України необхідно будувати як явища, які спрямовані на досягнення не лише власних цілей, а й цілей, що стоять перед суспільством та державою в цілому.


К вопросу о мотиве расовой и национальной

ненависти или вражды при совершении

убийства по п. «л» ч.2 ст.105 УК РФ

П.С. Горелов


Конституция РФ 1993 г. провозглашает приверженность России правам и свободам человека и гражданина. Так, статья 19 Конституции РФ 1993г. закрепляет положение, согласно которому государство гарантирует равенство прав и свобод человека и гражданина независимо от пола, расы, национальности, языка, происхождения, имущественного и должностного положения, места жительства, отношения к религии, убеждений, принадлежности к общественным объединениям, а также других обстоятельств. Запрещаются любые формы ограничения прав граждан по признакам социальной, расовой, национальной, языковой или религиозной принадлежности. А в части 2 статьи 29 Конституции РФ 1993г. говорится о том, что не допускается пропаганда или агитация, возбуждающие социальную, расовую, национальную или религиозную ненависть или вражду, и запрещается пропаганда социального, расового, национального, религиозного или языкового превосходства.

Нарушение этого конституционного принципа нередко приводит к конфликтам, незаконной миграции, дестабилизации общественного порядка и общественной безопасности, массовым волнениям, и как результат к убийствам по мотиву расовой и национальной ненависти или вражды.

В рамках нашей статьи мы попытаемся:

- изучить и проанализировать мнения выдвинутые в теории российского уголовного права относительно понятия убийства, совершённого по мотиву расовой и национальной ненависти или вражды;

- всесторонне рассмотреть проблемные моменты субъективной стороны преступления предусмотренного п. «л» ч.2 ст.105 УК РФ;

- дать своё определение данному виду убийства.

Прежде чем дать своё определение убийству, совершённому по мотиву национальной, расовой ненависти или вражды, рассмотрим отдельные суждения учёных ранее обращавшихся к этой проблеме.

Так, Л.А. Андреева утверждает: «Под мотивом рассматриваемых убийств следует понимать побуждения, основанные на негативной оценке конкретной расы, нации (народа) либо религии. Убийца стремится подчеркнуть неполноценность потерпевшего в силу принадлежности его к той или иной расе, национальности или религии либо пропагандировать путём убийства исключительность своей национальности, расы, религии».

В свою очередь, О.С. Ивченко указывает, что под мотивом национальной, расовой, религиозной ненависти или вражды следует понимать обусловленные определенными потребностями, внутренние побуждения, выражающие стремление виновного показать неполноценность потерпевшего по причине его принадлежности к конкретной (иной) нации либо по причине его расовой принадлежности, либо по причине исповедования им определенной религии и, вследствие этого, свое ненавистное к нему отношение.

В свою очередь, В.М. Лебедев считает, что указанные мотивы могут быть обусловлены ненавистью к потерпевшему как к представителю определенной национальности, расы или религии, либо могут служить проявлением шовинистического мировоззрения, ксенофобии или религиозной нетерпимости, когда ненависть или вражда распространяется на лиц всех иных национальностей или всех иных иноверцев.

Заметим, что С.И. Ожегов определяет: «Ненависть – это чувство сильной вражды, злобы; вражда- это отношения и действия проникнутые неприязнью, ненавистью». Из данного определения, данного видно, что ненависть и вражда, взаимозаменяемые понятия, выражающие неприязнь к другому человеку, основанную на чём-либо.

Полагаем, что ненависть к расе, нации может возникнуть на основе чувства национальной исключительности лица, его принадлежности к «высшей» расе, его представления о том, что его раса, национальность отличается от других рас, национальностей т.к. она по своему интеллектуальному и нравственному уровню выше, чем другие национальности или «неполноценные» расы.

Основанием может послужить и какой-либо личный мотив, когда обида, нанесенная представителем конкретной национальности, распространяется на всю нацию. Но, зачастую, ложные образы и национальные стереотипы вообще не проверяются личным опытом и не сопоставляются с реальной действительностью, а воспринимаются по общему принципу: «Так принято считать».

Как известно, что для квалификации убийства по мотиву, национальной, расовой, ненависти или вражды (п. «л» ч. 2 ст. 105 УК РФ) необходимо установление конкретного мотива, т.е. национальной, расовой, ненависти или вражды. Хотя этот мотив, в свою очередь, может сочетаться с иными мотивами (мотивом мести, корыстными или хулиганскими побуждениями), но, в то же время, национальная, расовая ненависть должна выступать в роли доминирующего мотива содеянного.

Следует иметь в виду, что уголовно-правовой литературе при определении понятия убийства по мотиву национальной, расовой ненависти или вражды высказана точка зрения о том, что при совершении данного вида убийства предполагается в ряде случаев перерастание мотива нетерпимости «в межличностные конфликтные отношения»; также, «не исключается конфликтная ситуация между лицами враждующих национальностей на иной основе, например, на бытовой почве».

Однако, когда конфликтная ситуация, пусть даже между представителями враждебных национальностей, возникает на иной основе, возникает вопрос – что послужило основанием для совершения определенных преступных действий лица, какой мотив лег в основу убийства?

Считаем, что убийство по мотиву национальной, расовой ненависти или вражды является убийством из ненависти к представителям какой-либо расы, национальности вообще, а не к конкретным людям из их числа, а также убийством из мести за принадлежность к той или иной национальности, расе. Вместе с тем, месть при этом не связана со сведением счетов, мстят не за поведение лица, не за его поступки, а за его принадлежность к определенной национальности, расе. Поэтому, для квалификации убийства по п. «л» ч. 2 ст. 105 УК РФ, необходимо, чтобы при совершении такого преступления в качестве главного (ведущего) мотива выступала, именно национальная, расовая ненависть или вражда.

Как известно, содержанием субъективной стороны преступления является психическое отношение виновного к совершаемому им деянию. В соответствии с п. «л» ч. 2 ст. 105 УК РФ, виновный осознает, что его действия направлены на лишение жизни конкретного лица как выражение его ненавистного отношения к определенной нации, расе.

В теории уголовного права сложилось достаточно устойчивое мнение относительно субъективной стороны рассматриваемого преступления: данное преступление совершается умышленно и только с прямым умыслом, поскольку «мотив его совершения отражает и цель этого преступления, а цель несовместима с косвенным умыслом».

Вместе с тем, считаем что совершение этого преступления с косвенным умыслом все же возможно. Например, «поджог дома лица другой национальности по данному мотиву, когда в доме находятся люди, и виновный к их судьбе относится безразлично, не исключая наступления смерти», а также при избиении потерпевшего.

Следует иметь в виду, что при совершении преступлений по мотиву национальной, расовой, религиозной ненависти или вражды, наряду с основным, появляется дополнительный объект преступления. Так, в случае совершения преступления, предусмотренного п. «л» ч. 2 ст. 105 УК РФ, основным объектом является жизнь человека, а дополнительным – конституционные права и свободы человека и гражданина (конституционный принцип равноправия граждан).

Анализ судебной практики свидетельствует, что при совершении убийства по мотиву национальной, расовой, религиозной ненависти или вражды у виновного также могут быть провокационные цели, направленные на возбуждение соответствующей вражды. В подобных случаях представляется верным высказанное в юридической литературе мнение, что полностью отразить содеянное может квалификация по совокупности преступлений по п. «л» ч. 2 ст. 105 и п. «а» ч. 2 ст. 282 УК РФ, предусматривающей ответственность за действия, в том числе и насильственные, направленные на возбуждение национальной, расовой или религиозной вражды.

Изложенное, позволяет нам заключить, что убийство по мотиву национальной, расовой ненависти или вражды, на наш взгляд, следует определить как: умышленные (в форме прямого и косвенного умысла) действия виновного, направленные на лишение жизни конкретного лица, проявленные в форме ненавистного отношения в целом, к соответствующей расе, нации.