Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ДЕЯКІ ПРОБЛЕМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ПОТЕРПІЛИХ ВІД ЗЛОЧИНІВ
О.О. Житний, Н.В. Скляр
1. Дезорганізація, яку злочин вносить у соціальне буття, породжує реакцію на неї з боку держави, суспільства та конкретних осіб, що постраждали від злочину. Якщо реакція держави на злочин спрямовується в першу чергу на відновлення правопорядку, ставлення суспільства до такого вчинку формується як осуд винного, то потерпіла особа зацікавлена передусім в тому, щоб якнайшвидше та найповніше були відновлені порушені вчиненим злочином її права, свободи та законні інтереси.
2. Якщо той чи інший вид суспільно небезпечного діяння вчасно описаний законодавцем у кримінально-правовій нормі, то його прояви кваліфікуються як злочини, офіційне реагування на які забезпечується через застосування державою засобів, що передбачені діючим на її території кримінальним законодавством. При невідповідності наслідків застосування цих заходів очікуванням населення стосовно результатів правосуддя громадяни для захисту своїх інтересів вдаються до неформальних процедур безпосереднього вирішення кримінально-правових конфліктів, до актів, що перебувають поза полем законодавчого регулювання. До такого „квазіправосуддя” належать як незаконні способи вирішення кримінально-правових конфліктів, що самі по собі стають злочинами – фізична розправа над злочинцем, знищення чи пошкодження його майна, захват його речей для компенсації заподіяної шкоди, так і неформальні домовленості між потерпілим від злочину та злочинцем, які можуть укладатися на підставі майнової компенсації з боку останнього, вибачень, примирення, без залучення до цього правоохоронних органів.
3. Основним правовим інститутом, у рамках якого держава здійснює реагування на злочини, сьогодні є кримінальна відповідальність, що за чинним законодавством може реалізовуватися у одній з трьох форм: 1) засудження винного обвинувальним вироком суду, не пов'язане з призначенням кримінального покарання; 2) засудження, поєднане з призначенням винному певної міри покарання, від реального відбування якого той звільняється; 3) засудження винного, поєднане з призначенням і відбуванням покарання. Оцінка конфігурації кримінально-правового впливу, визначеної сучасним кримінальним законодавством дозволяє визнати його основою функціонування каральної моделі правосуддя, яке орієнтується на пріоритетне задоволення публічних інтересів (адже основна увага в КК приділена способам кримінально-правового впливу, пов’язаним із засудженням та покаранням особи, визнаної винною). Наприклад, при призначенні засудженим майнових видів покарання (штрафу, конфіскації майна, виправних робіт) стягнуте з них майно чи грошові кошти або утримання з їх заробітку спрямовуються в дохід держави, тобто на задоволення публічних інтересів. Інтереси потерпілих в цьому випадку задовольняються «за остаточним» принципом. Примусове, за рішенням суду (в порядку кримінального чи цивільного судочинства) відшкодування потерпілому збитків також не є заходом, достатньо ефективним й результативним для задоволення його вимог цієї особи. Забезпечення відшкодування їй матеріальної та моральної шкоди залежатиме від того, наскільки оперативно працівники правоохоронних органів виявили належне винному майно та кошти, наклали на них арешт, вжили заходів до його збереження до рішення суду.
4. Кримінальне право є не лише засобом охорони та регулювання суспільних відносин. Одним з його завдань має бути визнане відновлення порушених злочинами прав фізичних осіб, законних інтересів інших осіб, що постраждали від злочину шляхом забезпечення відшкодування їм збитків чи усунення заподіяної шкоди (реституційна функція). Відшкодування збитків є внесенням особою, що вчинила злочин, грошових коштів або майна у фонди фізичних чи юридичних осіб, які зазнали матеріальних втрат та понесли витрати внаслідок вчиненого суспільно небезпечного діяння, у розмірі, еквівалентному понесеним втратам; усунення шкоди є ліквідацією фактичних шкідливих наслідків злочину з метою відновлення первинного стану предмету злочинного посягання. Тому будь-яка форма реакції держави на вчинення злочинів повинна відповідати кільком вимогам: впливати на поведінку особи, що винила злочин, відновлювати порушений порядок суспільних відносин, запобігати злочинним проявам в суспільстві, а також забезпечувати мінімізацію чи усунення шкідливих наслідків цієї поведінки. Обов’язком держави є формування такого інструментарію заходів кримінально-правового впливу, які, по-перше, дозволяли б реагувати на вчинення злочинів з належним урахуванням їх суспільної небезпечності та особливостей особистості винного, а по-друге – дозволяли б при здійсненні правосуддя задовольнити інтереси не лише держави та суспільства, а й конкретних фізичних та юридичних осіб, постраждалих від злочинів.
5. Сьогодні перспективним напрямком розвитку кримінального судочинства є реалізація ідей відновлюючого (відновлювального) правосуддя. Зокрема, однією з його моделей є інститут медіації, сутність якої полягає в організації підготовленою до розв’язання конфліктів особою (медіатором) зустрічей між потерпілим та злочинцем (якщо останній визнав факт вчинення ним злочину). При цьому обидві сторони можуть висловити свої побажання та відчуття, потерпілий може дати зрозуміти злочинцю, що він пережив внаслідок злочину, як це вплинуло на його життя. Злочинці ж можуть побачити в потерпілих реальних, живих людей, сформувати нові погляди на попередні стереотипи та спроби самовиправдання. Таким чином, медіація надає можливість: потерпілим – отримати компенсацію за моральну шкоду та матеріальні збитки, злочинцю – конкретними діями поновити справедливість, виявити розкаяння й попросити вибачення, а державі й суспільству – позбутися негативних наслідків кримінально-правового конфлікту.
СОЦІАЛЬНА ПРИРОДА ЗЛОЧИНУ
С.С. Журавльов
Філософи, соціологи, юристи неодноразово розглядали питання про місце, роль злочину у суспільстві, але розкриття його соціальної природи – складне питання.
У ХХ столітті злочином починає визнаватися діяння, яке є суспільно небезпечне і завдає шкоду суспільним відносинам.
З розвитком суспільства виникла необхідність у появі визначення злочину, яке б відображало у собі всю сутність цього поняття. Тому сьогодні злочином визнається таке діяння, яке містить у собі ознаки протиправності, суспільної небезпечності, винності, караності. Саме ці ознаки беруться науковцями до уваги при визначенні соціальної природи злочину.
В сучасній теорії кримінального права соціальна природа злочину визначається неоднозначно. Серед науковців можна виділити прихильників двох точок зору з приводу цього питання: 1) ряд вчених вважають, що соціальна природа злочину полягає у тому, що він посягає на найбільш важливі суспільні відносини; 2) інші вчені відстоюють точку зору згідно з якою соціальна природа злочину полягає у його суспільній небезпечності.
Першу точку зору відстоюють М.П.Карпушина, В.І.Курляндський, Е.А.Сухарев, А.Д.Гарбузова, В.С.Прохоров. Наприклад, Е. А. Сухарев і А. Д. Гарбуза пишуть із цього приводу: “...Якщо узагальнено відповісти на питання, яке соціальне благо завжди і неминуче порушується в результаті здійснення будь-якого злочину і визначає його суть, то таким соціальним благом виступають суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом. Отже, в порушенні суспільних відносин і полягає суть злочину”.
Серед криміналістів, які вважають, що соціальна природа злочину полягає у його суспільній небезпечності слід відмітити А.І.Марцева, В.Я.Тація, Н.Ф.Кузнецову, І.М.Тяжкову. Наприклад, на думку А.І.Марцева, “суть злочину полягає в суспільній небезпеці посягання, оскільки саме суспільна небезпека виділяє злочин у ряді інших правопорушень. Суттю злочину не може бути ні саме посягання, ні просте спричинення шкоди суспільним відносинам, оскільки ці характеристики злочину не виявляють нічого специфічного в даному вигляді правопорушення і не є науковою абстракцією”.
Будемо виходити із того, що соціальна природа злочину полягає у його суспільній небезпечності, оскільки злочин посягає на найбільш важливі суспільні відносини (наприклад, права і свободи людини і громадянина, власність, конституційний лад, мир і безпека людства тощо). «Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку», тому його можна визначити як антисоціальну людську поведінку.
Залежно від конкретних історичних умов основні потреби та інтереси суспільства можуть змінюватися, відповідно до цього буде і змінюватися характеристика певної людської поведінки як антисоціальної, злочинної. Наприклад, при підготовці нових кримінальних кодексів колишніх радянських республік після прийняття Основ кримінального законодавства, деякі діяння, які розглядалися раніше як злочини були оголошені не злочинними. Але реальна обстановка змусила законодавця переглянути своє рішення по деяким виключеним із нових кримінальних кодексів діянь і перевести їх знову до розряду злочинів.
Таким чином, поняття злочину в залежності від своєї соціальної природи є змінним. Це дозволяє зробити висновки: поняття злочину залежить від соціально-економічних, політичних відносин, які склалися у даному суспільстві, і тому є історично мінливим; визнання певної поведінки людини (криміналізація діяння) чи виключення її з кола злочинних (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.
Таким чином, соціальна природа злочину є мінливою. Погляди на те, які діяння повинні бути визначені злочинними змінювалися.
ЗАТРИМАННЯ ОБВИНУВАЧЕНОГО, ОГОЛОШЕНОГО В РОЗШУК ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЙОГО ПРАВ
О. В. Захарченко
Одним із основних завдань кримінального судочинства є забезпечення належної реалізації конституційних прав і свобод людини при провадженні у кримінальній справі. На його виконання спрямована діяльність органів розслідування, прокуратури та суду, які не можуть обійтися без застосування заходів кримінально-процесуального примусу.
Керівне місце в системі зазначених заходів відводиться затриманню, яке полягає в короткостроковому обмеженню волі без рішення суду. В кримінально-процесуальному законодавстві України затриманню присвячені окремі статті, вивчення яких вказує, що кримінально-процесуальний правовий інститут затримання далекий від вдосконалення.
Незважаючи на реформу кримінально-процесуального законодавства, яка вже продовжується досить значний час, до сих пір залишається невирішеним ряд питань при застосуванні затримання. Одним із зазначених питань, яке не урегульоване в законі, є відсутність такого поняття як затримання обвинуваченого, оголошеного в розшук та дотримання його прав (в КПК України мова йде тільки про затримання підозрюваного). Отже, при вивченні цієї проблеми необхідно приділити більше уваги, бо затримання обвинуваченого на відміну від затримання підозрюваного має свої особливі підстави, мету, мотиви та умови.
Затримання, звісно, відбувається в інтересах правосуддя та безпеки суспільства, але при цьому не можна ігнорувати і інтереси особи, яку затримують, тобто обвинуваченого. Тому при здійсненні даної процесуальної дії як зазначено у Принципі 3 Своду принципів захисту всіх осіб, що затримуються не допускається будь-якого обмеження прав людини, що визнаються або існують в державі у відповідності із правом, конвенціями, правилами або звичаями. На практиці ж дуже часто порушуються права обвинуваченого, щодо якого здійснюється розшук. Так однією із гарантій забезпечення прав та законних інтересів обвинуваченого під час прийняття рішення про оголошення обвинуваченого в розшук та зупинення досудового слідства є дотримання принципу презумпції невинуватості. Це означає, що обвинувачений, якого оголошено в розшук, не вважається особою, яка ухиляється від слідства до тих пір, поки слідчим не буде доведено навмисний характер дій обвинуваченого, направлених саме на ухилення від правосуддя.
Такі порушення, насамперед, пов‘язані з тим, що етапування обвинуваченого, який знаходився в розшуку проводиться без відновлення провадження по кримінальній справі, а це є грубим порушенням його прав та законних інтересів. Моментом відновлення провадження по кримінальній справі необхідно вважати отримання слідчим інформації про фактичне затримання обвинуваченого. З цього часу затриманого обвинуваченого необхідно забезпечити правом надання йому захисника. Необхідно вказати на те, що суворе дотримання прав та свобод обвинуваченого в кримінальному судочинстві буде мати місце тоді, коли на більш вищому рівні буде здійснюватись прокурорський нагляд та судовий контроль в системі забезпечення гарантій законності при розслідуванні злочинів.
Отже, затримання обвинуваченого - це захід кримінально-процесуального примусу, який полягає в короткочасному обмеженні свободи пересування особи, що обвинувачується в скоєнні злочину і носить невідкладний характер, застосовується якнайшвидше при виявленні її органом дізнання.
Кримінально-процесуальне законодавство України не обмежується проголошенням прав громадян у кримінальному процесі, а звертає саму серйозну увагу на питання про забезпечення цих прав, встановлюючи для їх охорони спеціальні гарантії. Виділення із цих спеціальних процесуальних гарантій їхнього особливого виду - процесуальних гарантій прав і законних інтересів особи є не тільки цілком правомірним, але й необхідним для глибокого і всебічного аналізу питання забезпечення прав громадян, втягнутих у сферу кримінального судочинства, оцінки дієвості цих гарантій і розробки заходів для подальшого удосконалення засобів охорони прав і законних інтересів особи у кримінальному судочинстві.
Важливо відзначити, що проведення затримань і арештів забезпечується не окремо взятим положеннями, а низкою передбачених законом засобів, які складають у своїй сукупності визначену систему гарантій недоторканості особи. Міцність гарантій у тім і складається, що кожна з них являє собою частину системи засобів, встановлених законом для забезпечення права громадян на особисту недоторканість. Без зв‘язку з цим цілим окрема гарантія, взята сама по собі, легко уразлива і може не виконати задач, що стоять перед нею по охороні прав і свобод громадян.
Звідси зрозуміла необхідність при дослідженні питання про засоби забезпечення прав громадян при проведенні затримання розглядати не окремо взяті гарантії, а всю їх сукупність. Саме таким шляхом можливо правильно оцінити дієвість тієї чи іншої гарантії, встановити причини випадків порушень прав і законних інтересів громадян, що зустрічаються ще, і визначити необхідні заходи для усунення випадків необґрунтованих затримань і арештів та удосконалення системи гарантій, що забезпечують при цьому недоторканість особи.
ПРОЦЕСУАЛЬНА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ІНСТИТУТУ ПРЕДСТАВНИЦТВА У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Л.В. Кирилюк
Однією із гарантій забезпечення прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства є інститут представництва. Кримінально-процесуальне законодавство передбачає можливість участі у процесі представників потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, якими можуть бути адвокати, близькі родичі, законні представники, а також інші особи за постановою дізнавача, слідчого, судді або за ухвалою суду (ст. 52 КПК); законних представників неповнолітнього обвинуваченого (ч. 1 ст. 437, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 434, ч. 2 ст. 440 КПК) та законних представників неповнолітнього свідка (ч. 1 ст. 168 КПК).
Згідно з п. п. 10 та 11 ст. 32 КПК близькими родичами є батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки). Законними ж представниками можуть бути батьки, опікуни, піклувальники певної особи або представники тих установ і організацій, під опікою чи опікуванням яких вона перебуває.
Відповідно до ст. ст. 58 та 59 Цивільного кодексу України опіка встановлюється над малолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, які визнані недієздатними. Піклування встановлюється над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними особами, цивільна дієздатність яких обмежена.
Виходячи з аналізу змісту даних положень можна стверджувати про можливість участі законних представників неосудної чи обмежено осудної особи, про що доцільно доповнити КПК.
Слід відзначити, що у ч. 1 ст. 52 КПК, яка регламентує перелік суб’єктів, які можуть бути представниками потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, використовується термін «інші особи» без його тлумачення. Думається, що під ним слід розуміти особу, яка може представляти інтереси цивільного позивача та цивільного відповідача, які є юридичною особою.
Доцільно також вказати на необхідність належної регламентації процесуального статусу представників. Більш-менш врегульованим є лише статус представників потерпілого, цивільного позивача та цивільного відповідача, які користуються процесуальними правами осіб, інтереси котрих вони представляють (ч. 3 ст. 52 КПК). Стосовно ж законних представників неповнолітніх обвинувачених, підсудних та свідків, слід зазначити, що в КПК зустрічається регламентація окремих їх процесуальних прав (право задавати обвинуваченому при пред’явленні йому обвинувачення та допиті його і свідка запитання, викладати при цьому свої зауваження – ч. 2 ст. 168, ч. 3. ст. 438 КПК, заявляти відводи і клопотання, подавати докази, брати участь у їх дослідженні – ч. 2 ст. 441 КПК). Під час їх участі у проведенні інших процесуальних дій статус таких суб’єктів є невизначеним. Невирішеним з приводу цього залишається і питання щодо представника особи, яка є неосудною чи обмежено осудною.
Думається, що процесуальні права законних представників вищевказаних осіб повинні визначатися комплексно в окремій статі КПК. Доцільно також регламентувати підстави для їх відводу від участі у справі.
Представники потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача; законні представники свідка, підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та особи, яка є неосудною чи обмежено осудною повинні допускатися до участі у справі за постановою дізнавача, слідчого, судді лише після пред’явлення документа, який засвідчує їх відношення до осіб, процесуальні інтереси яких вони представляють (наприклад, свідоцтва про народження дитини, відповідного рішення суду чи органу опіки і піклування, доручення юридичної особи), про що слід зазначити в КПК.
Таким чином, можна стверджувати, що інститут представництва в кримінальному судочинстві потребує удосконалення та належної процесуальної регламентації в КПК.
БЕЗДЕЙСТВИЕ КАК ЭЛЕМЕНТ ОСНОВАНИЯ УГОЛОВНОЙ ОТВЕТСТВЕННОСТИ
Р.Н. Ключко
Законодательная дефиниция преступления (ст.11 УК) закрепляет, что действие либо бездействие как проявление поведения человека во внешнем мире образует обязательный признак преступления. Деяние в форме действия либо бездействия является одновременно обязательным признаком объективной стороны состава преступления. Из этого следует, что действие либо бездействие образует как элемент социального основания уголовной ответственности, что находит отражение в ст. 10 УК РБ «Преступление как основание уголовной ответственности», так и входит в юридическое основание уголовной ответственности, в качестве которого традиционно понимается состав преступления. Из указанного прямо следует, что разрешение проблемы установления уголовно-правового запрета на бездействие требует прежде всего ответа на вопрос: в каких случаях бездействие следует признавать преступным?
В уголовно-правовой науке бездействие определялось по-разному, однако во всех определениях содержались его сущностные признаки. К таковым относят сущностные признаки преступления, характеризующие бездействие как общественно опасное виновное поведение лица, а также признаки, отличающие бездействие от активной формы поведения, в частности, несовершение лицом таких действий, которые оно должно было и могло совершить в данных условиях. Н.А.Бабий под преступным бездействием понимает несовершение определенного требуемого действия, то есть действия, которое лицо должно было и могло совершить. И.О.Грунтов уголовно-правовое бездействие определяет как общественно опасное, осознанное, волевое поведение субъекта, выражающееся в несовершении тех действий, которые лицо обязано было и могло совершить в данных конкретных условиях, вследствие чего был причинен вред общественным отношениям, охраняемым уголовным законом. Э.А.Саркисова, определяя признаки общественно опасного бездействия, делает акцент на невыполнении возложенных на лицо обязанностей.
Причем в уголовно-правовой науке обязанность и возможность действовать трактуются прежде всего как условия привлечения лица к уголовной ответственности за бездействие, а не как основания криминализации деяния, которые находятся в плоскости определения законодательных установлений, изначально очерчивающих круг преступных посягательств. Однако обязанность и возможность совершения акта активного поведения должна являться не только основанием для привлечения лица к уголовной ответственности, но и выступать в качестве основания закрепления уголовной противоправности бездействия и тем самым признания его преступным при безусловном наличии признаков его общественной опасности и виновности такого поведения. Только при соблюдении указанного условия бездействие будет являться не только элементом юридического, но и фактического, социального основания уголовной ответственности.
Уголовно-правовой запрет на бездействие должен быть порожден предписанием совершения активных действий, закрепленным в правовых источниках, не являющихся уголовным законом, либо предшествующим нарушению запрета социально опасным поведением лица, создающем обязанность совершения в последующем активных действий. Уголовный закон, определяя признаки составов преступлений, запрещает бездействие как неисполнение наличной обязанности, а не обязывает к совершению каких-либо активных действий. Об этом четко свидетельствует законодательное положение, в котором определятся понятие преступления: «Преступлением признается совершенное виновно общественно опасное деяние (действие или бездействие), характеризующееся признаками, предусмотренными настоящим Кодексом, и запрещенное им под угрозой наказания» ( ст.11 УК РБ). Таким образом, Уголовный кодекс устанавливает запрет на бездействие, тогда как источником происхождения обязанности совершения активных действий уголовный закон в подобных случаях признавать никак нельзя. Нормы уголовного закона закрепляют обязанность совершения активных действий лишь только для правоприменителя, который должен отреагировать на совершенное преступление в форме применения мер уголовно-правового воздействия либо отказа от их применения. Именно для регулировании деятельности правоприменителя используется метод предписания.