Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ПРАВОВОЙ СТАТУС ПОТЕРПЕВШЕГО В СИСТЕМЕ УЧАСТНИКОВ УГОЛОВНОГО ПРОЦЕССА УКРАИНЫ
О.О. Кочура
Для современного уголовно-процессуального права вопрос, правового статуса участников уголовного процесса, обеспечение их прав и законных интересов, является одним из наиболее актуальных. Особенно это касается защиты прав и законных интересов потерпевших от преступлений, поскольку довольно длительное время внимание законодателей и ученных было уделено проблемам защиты прав обвиняемого (подозреваемого). В результате процессуальный статус потерпевшего не изменялся много лет.
В настоящее время, скажем откровенно, потерпевший рассматривается должностными лицами, ведущими расследование по уголовному делу, как фигурант, относительно которого необходимо осуществить определенные процессуальные действия, без которых невозможно выполнить дальнейшее производство по уголовному делу и привлечь виновное лицо к уголовной ответственности.
По этому поводу, можно привести очень интересные статистические данные, которые были получены в результате опроса сотрудников органов прокуратуры, Министерства внутренних дел Украины, Службы безопасности Украины с целью получения информации об их отношения к правовому регулированию статуса потерпевших от преступлений, проведенным специалистами Института изучения проблем преступности Академии правовых наук Украины. Он показал низкий уровень защищенности прав и законных интересов потерпевших от таких преступлений. Основными мотивами обращения потерпевших в правоохранительные органы и участие в досудебном расследовании, как и ожидалось, является возмещение ущерба (около 56%) и привлечение виновного к уголовной ответственности (приблизительно 40%). То есть, значительная часть потерпевших не обращается в правоохранительные органы в связи с невозможностью, с их точки зрения, правоохранительных органов заинтересовано разобраться по делу или вообще защитить их права, в том числе и вследствие коррупции. Конкретизация ж выявила, что на вопрос о целесообразности предоставления потерпевшему или его представителю всех прав, которыми обладает защитник обвиняемого (подсудимого), примерно 40% опрошенных ответили отрицательно или отклонились от прямого ответа.
Таким образом, в системе правоохранительных органов идея законодательного расширения прав потерпевших ещё не стала преобладающей. Вот почему, потерпевшие по уголовным делам редко присутствуют при проведении следственных действий, которые осуществляются по их ходатайствам. Более 70% следователей заявило, что мнения потерпевших, о принятии решений о приостановлении досудебного следствия не должны учитываться. Не нашли поддержки и вопросы расширения прав потерпевшего по опротестованию постановления следственных органов об избрании мер пресечения подозреваемому и обвиняемому (65,5% следователей, прокуроров).
Из чего видно, что сотрудники правоохранительных органов не очень охотно поддерживают идеи закрепления в Уголовно-процессуальном кодексе Украины новшеств относительно процессуальных прав потерпевших от преступлений.
Продолжая далее, хотелось бы отметить, что законодателями и учеными, в общем, не рассматривался вопрос о несовершеннолетнем потерпевшем, в то время когда в действующем Уголовно-процессуальном кодексе Украины несовершеннолетнему обвиняемому отводится 8 раздел "Производство по делам о преступлениях несовершеннолетних". Острота этой проблемы видна из статистических данных, которые невозможно не привести, так в последнее время значительно повысился общий уровень несовершеннолетних потерпевших, и в частности, на 1/3 – от тяжких и особо тяжких преступлений, на 20% - умышленных убийств, на 55% - разбоев, на 63% - грабежей, на 78% - краж, на 160% - торговля людьми, на 24% - преступлений, связанных с ДТП.
И.К.Туркевич определяет, что несовершеннолетние имеют право на особую заботу и помощь. Действительно, эта часть населения является наиболее уязвимой. Она не имеет возможности сама себя защищать, поэтому государство должно беспокоиться о соответствующей защите их прав всеми возможными способами.
Мы знаем, что обвиняемым может быть лицо в возрасте не меньше 14 лет; для признания потерпевшим таких ограничений не существует. Уголовно-процессуальный закон не устанавливает возраст, с которого потерпевший получает дееспособность. Устанавливая возраст дееспособности, необходимо принимать во внимание, что потерпевший в уголовном процессе может быть и гражданским истцом, а последний с учетом характера иска приобретает дееспособности только с 18 лет.
Поэтому, в отрасли уголовно-процессуального права для усиления правовой защиты несовершеннолетнего, которому преступлением нанесен ущерб, необходимо обратить внимание на обязательное участие представителя. При этом представитель должен быть адвокатом, что даст возможность не только обеспечить ему надлежащую юридическую помощь, но и предоставить в таких случаях поддержку. Как представитель интересов несовершеннолетнего потерпевшего адвокат соответствующим образом будет регулировать отношения последнего с органами следствия и суда, предоставляя ему чувства уверенности и защищенности.
Проблема эффективного обеспечения правового статуса потерпевшего, его соответствующей деятельности в системе участников уголовного процесса является сложной и требует дальнейшего изучения.
Особливості визначення ОКРЕМИХ КВАЛІФІКУЮЧИХ
ознак у ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ НЕПОВНОЛІТНІХ
В.В. Кузнецов
Кримінально-правовому захисту неповнолітніх в Україні, як відомо, законодавець приділяє значну увагу. Відповідно до законів України від 25 вересня 2008 р., 1 жовтня 2008 р. та 15 січня 2009 р. була посилена кримінальна відповідальність за вчинення окремих злочинів проти неповнолітніх (малолітніх). Зокрема, передбачені спеціальні суб’єкти злочинів (ст.ст. 150-1, 155, 156, 304, 323 Кримінального кодексу України (далі – КК)) – батько (батьки та особи, що їх замінюють – в ст. 150-1 КК), матір, вітчим, мачуха, опікун чи піклувальник, або особа, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого чи піклування про нього. Однак, при цьому виникла практична потреба дослідження вказаних кваліфікуючих ознак злочинів, зважаючи на певну непослідовність законодавця при їх викладенні.
У ч. 2 ст.ст. 155, 156, 304, 323 КК, вчинення злочину щодо неповнолітнього (малолітнього) батьками чи іншими особами (вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, або особою, на яку покладено обов'язки щодо виховання потерпілого чи піклування про нього) визнано злочином, вчиненим при обтяжуючих обставинах, і вказані особи не можуть бути суб’єктом вчинення злочину, передбаченого частиною першою цих статей, бо ними можуть бути лише чужі неповнолітньому люди. Відповідно до ч. 1 ст. 150-1 КК використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом батьками та особами, що їх замінюють, становить основний склад злочину, а згідно ч. 2 цієї статті використання малолітньої дитини для заняття жебрацтвом чужими особами, становить склад злочину при обтяжуючих обставинах.
Тобто, ми бачимо різний підхід законодавця до визначення кваліфікуючих ознак подібних (за спрямованістю посягання на інтереси неповнолітніх) складів злочинів. Спробуємо з’ясувати, чи необхідні взагалі такі кваліфікуючі ознаки, якщо потрібні, то саме в якій редакції.
На думку В.М. Яроша, “визнання певної конкретної особи чи категорії осіб (суб’єкта злочину) самостійною кваліфікуючою ознакою злочину, вчиненого при обтяжуючих обставинах, яка передбачає підвищену кримінальну відповідальність, суперечить вимогам статті 21 і 24 Конституції України, а якими усі люди мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом” [1]. Якщо керуватися такою логікою, то слід виключити кваліфікуючі ознаки, що передбачають більш сувору відповідальність за повторне вчинення злочину, за рецидив злочинів, за вчинення окремих злочинів спеціальними суб’єктами тощо. Тому така позиція, на нашу думку, є не зовсім юридично правильною.
Вважаємо, що відповідне посилення відповідальності батьків та інших осіб, обумовлено, передбаченими Конституцією України й Сімейним кодексом України, обов’язками таких осіб перед дітьми. Більшість науковців схиляються до такої позиції й посилаються, зокрема на кримінологічні дослідження, які свідчать про відносну поширеністю (до 40 відсотків від усіх злочинів) втягнення неповнолітніх у вчинення злочину саме батьками й прирівняними до них особами [2, с. 265; 3, с. 69; 4, с. 58].
Така обтяжуюча відповідальність обставина була відома й дореволюційному законодавству. Так, у ч. 2 ст. 51 Статуту про покарання, що накладаються мировими суддями від 20 листопада 1864 р., типове покарання підвищувалося, якщо залучення до жебракування дітей винні батьки або інші особи, які зобов'язані про їх піклуватися, перетворювали в ремесло.
Така кваліфікуюча ознака складу як вчинення, передбачених в диспозиціях статей діянь батьком, педагогом або іншою особою, на яку законом покладені обов’язки щодо виховання неповнолітнього (малолітнього), передбачена й в багатьох нормах (саме в частинах 2) кримінальних кодексів республік колишнього СРСР: Бєларусі (ст. 172, ст. 173), Вірменії (ст. 165, ст. 166), Казахстану (ст. 131, ст. 132), Російської Федерації (ст. 150, ст. 151), Таджикистану (ст. 165, ст. 166), Молдови (ст. 208), Азербайджану (ст. 170.2), Киргизії (ст. 156), Туркменістану (ст. 155).
Тому, на нашу думку, напрошуються наступні висновки: по-перше, така кваліфікуюча ознака, як вчинення злочину батьками та іншими особами має право на існування; по-друге, вказана обставина посилює відповідальність за вчинення злочину щодо неповнолітнього (малолітнього), тому вона не може бути конструктивною ознакою основного складу злочину.
Вважається доцільним уніфікувати вказану кваліфікуючу ознаку, яка передбачена ч. 2 ст.ст. 155, 156, 304, 323 КК й передбачити її у такій редакції: “вчинені батьком, матір’ю, близькими родичами, особами, на яких покладено обов'язки щодо виховання неповнолітнього (малолітнього) чи піклування про нього”. Таку саму кваліфікуючу ознаку слід передбачити й в ч. 2 ст. 150-1 КК, виключивши попередньо її з ч. ст. 150-1 КК.
Список використаних джерел:
- Зауваження Головного юридичного управління до проекту Закону України “Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України (щодо використання дитини для жебракування)” (реєстр. № 0981) [Електронний ресурс] / В.М. Ярош. – Режим доступу до зауваження:
a.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_2?id=&pf3516=0981&skl=7
- Лесниевски–Костарева Т. А. Дифференциация уголовной ответственности. Теория и законодательная практика / Т. А. Лесниевски –Костарева. – [2–е изд., перераб. и доп]. – М. : НОРМА, 2000. – 400 с.
- Дзундза В. В. Кримінальна відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність: дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.08 / Дзундза Володимир Васильович. – Харків, 2005. – 214 с.
- Топольскова І. О. Кримінально-правові та кримінологічні боротьби із втягненням неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність: дис. ... кандидата юрид. наук : 12.00.08 / Топольскова Ірина Олександрівна. – Луганськ, 2003. – 184 с.
ОБВИНЯЕМЫЙ И ЕГО ЗАЩИТИТЕЛЬНАЯ ПОЗИЦИЯ В УГОЛОВНОМ ПРОЦЕССЕ УКРАИНЫ
В.Ю. Кузьминова
Украина является самостоятельным государством полтора десятка лет, и за этот период в законодательной сфере произошли существенные изменения. Однако основной закон уголовного судопроизводства – уголовно-процессуальный кодекс Украины разрабатывается до сих пор. Такое положение дел негативно сказывается прежде всего на должном обеспечении прав человека - ведь когда государство выдвигает свои претензии к лицу в связи с совершением преступления и привлекает его к уголовной ответственности, неудивительно, что возникает наибольшая угроза правам последнего.
Обвиняемый – центральная фигура уголовного судопроизводства. Его процессуальный статус всегда был и остается предметом обсуждений и споров у практиков и ученых. Необходимо подчеркнуть, что именно обвиняемый имеет наибольший круг прав в сравнении с другими участниками процесса. В ст. 43 УПК Украины «Обвиняемый и его права» перечислено всего десять его прав, в основном общего характера. На самом деле конкретных прав у этого участника уголовного процесса намного больше. Поэтому в теории уголовного процесса существует понятие «дополнительных прав обвиняемого». Они регламентируются в других статьях УПК. Детальное изучение последних позволяет сделать вывод о том, что буквально каждая статья, регламентирующая то или иное следственное действие, меры пресечения, иные меры принуждения, содержит в себе также и отдельные (дополнительные) права обвиняемого. Например, обвиняемый имеет право при производстве его опознания занять любое место среди предъявляемых лиц (ст. 174); имеет право получить копию протокола проведенных у него обыска или выемки (ст. 189), имеет ряд прав при назначении и производстве экспертизы (ст. 197 УПК), вправе собственноручно писать свои показания (ст. 146 УПК). Этот перечень с успехом можно продолжить, приведя более ста примеров.
Таким образом, права обвиняемого в действующем УПК Украины иногда сформулированы в отдельно взятой статье (например, собственноручная запись своих показаний), а чаще «мимоходом» указаны в диспозиции статей, регламентирующих какую-либо процедуру. Упомянутая здесь ст. 43 УПК Украины имеет чересчур общий характер.
Очевидно, что существующая в действующем кодексе разветвленная хаотичная система прав обвиняемого затрудняет их использование. Обвиняемый не может в полной мере сформировать свою защитительную позицию, а лица, ведущие процесс, подчас не в состоянии обеспечить использование обвиняемым своих прав в полной мере.
Уголовное судопроизводство осуществляется на основе состязательности сторон, а функции обвинения, защиты и разрешения уголовного дела отделены друг от друга. Состязание противоположных сторон обвинения и защиты предполагает, с одной стороны, право на обвинение, а с другой – право на защиту об обвинения. Основным его носителем является обвиняемый. Он защищается от обвинения, основанного на достаточных доказательствах его виновности. Чтобы состязание было справедливым и законным, сторона защиты должна иметь равные со стороной обвинения возможности по отстаиванию своих прав и законных интересов. Однако обвиняемому в уголовном процессе, как правило, противостоит слишком мощный противник – это государство. Для того, чтобы обеспечить фактическое равенство функций обвинения и защиты, закон в рамках права на защиту предоставляет обвиняемому (и его защитнику) ряд юридических преимуществ защиты, главное из которых – презумпция невиновности. Ст. 5 УПК Украины, к сожалению, не дает полного определения презумпции невиновности. Понятно, что такие положения, как: «все неустранимые сомнения об обстоятельствах дела толкуются в пользу обвиняемого», «обвиняемый не обязан доказывать свою невиновность», «бремя доказывания лежит на обвинителе», «обвинительный приговор не может быть основан на предположениях» - должны как можно быстрее найти отображение в уголовно-процессуальном законе.
Учитывая изложенное, можно сделать вывод о том, что для обеспечения права обвиняемого на формирование своей защитительной позиции необходимо принять новый уголовно-процессуальный кодекс, где в отдельной статье растолковать содержание принципа презумпции невиновности, а все права обвиняемого сосредоточить по возможности в одной статье или, в крайнем случае, отдельных статьях каждой из глав кодекса, касающихся того или иного института, и реализация которых возможна на конкретном этапе уголовного судопроизводства.
ПРОБЛЕМЫ УГОЛОВНО-ПРОЦЕССУАЛЬНОЙ ЗАЩИТЫ ЛИЦ, СПОСОБСТВУЮЩИХ ОСУЩЕСТВЛЕНИЮ ПРАВОСУДИЯ
І.В. Лєшукова
Современная организованная преступность выработала тактику против привлечения виновных лиц к уголовной ответственности, одним из приёмов которой является незаконное воздействие на лиц, способствующих осуществлению правосудия. Воздействие выражается в различных формах: преследовании, шантаже, подкупе, применении физического насилия и др.
Существует закон об обеспечении безопасности участников уголовного процесса. Не в последнюю очередь введение в действие в 1994 году Закона «Об обеспечении безопасности лиц, принимающих участие в уголовном судопроизводстве» дало возможность ликвидировать сотни опасных организованных преступных групп. Закон, предусматривающий защиту свидетелей, у нас очень хороший, один из лучших среди цивилизованных государств. Но декларируемые им положения следователи, прокуроры и оперативные работники могут использовать не более чем на 10—15%. Очень широко применяется физическая защита. Другое дело, что возможности материального обеспечения весьма ограничены. Значительное количество положений не применяется вообще или применяется не в полном объеме, поскольку не разработан соответствующий механизм реализации очень существенных его положений (замена документов, изменение внешности, изменение места проживания, работы, учебы).
Для того чтобы заработал этот закон, должна быть принята программа защиты свидетелей государственного уровня. Необходимо принятие подзаконных актов, которые обеспечили бы действие всех положений закона.
Существует проблема, связанная с принципом конфиденциальности информации, предоставляемых свидетелем. В том случае, если явка в суд угрожает жизни свидетеля, закон предусматривает, что его показания могут быть оглашены. Но это должно быть очень четко прописано в Уголовно-процессуальном кодексе. Механизма процедуры, призванной обеспечить конфиденциальность свидетеля в подобных случаях, нет. И принцип непосредственного исследования доказательств — свидетель должен быть допрошен непосредственно, в соответствии с принципом гласности судебного заседания вступает в противоречие с не менее важным принципом конфиденциальности.
Еще один аспект. Мы должны так изложить показания залегендированного свидетеля, чтобы никто и не заподозрил, что это — его псевдоним. Правда в его показаниях должна содержаться исключительно в сообщении о самом событии преступления. И эти моменты должны быть также четко прописаны в УПК. В настоящее время хороший юрист может добиться того, что очень многие наши действия, необходимые для раскрытия преступлений, совершаемых организованной преступной группой, могут быть поставлены вне закона. Не расписана процедура опознания свидетелем подозреваемого или обвиняемого вне визуального наблюдения, значит, законность такого действия может быть оспорена защитниками обвиняемого. В законе не написано, что показания свидетеля можно огласить в суде, не вызывая свидетеля, на основании его заявления о том, что он опасается выполнения угрозы. Значит, наши действия такого рода также могут быть оспорены. Защитник в таких случаях высказывает сомнение в существовании такого свидетеля и категорически настаивает на проведении очной ставки. Суд может согласиться с ним или нет, но противостоять в таких условиях очень трудно. УПК должен четко регламентировать, что очную ставку можно проводить с применением технических средств, при этом используя аудио- и видеопомехи, исключающие идентификацию защищаемого лица. В отдельных случаях нужно предусмотреть особый порядок составления процессуальных документов (например, хранение вводной части протокола отдельно от описательной), в которых содержатся сведения о свидетелях и иных лицах, на которых может быть оказано незаконное воздействие со стороны подозреваемых, обвиняемых.
Понятно, что ни одно государство не в состоянии позволить себе дорогостоящие меры защиты свидетелю по каждому уголовному делу. Поэтому исходят из соображений целесообразности — интересов правосудия. В частности, при решении вопроса о предоставлении защиты оцениваются характер преступления, которое рассчитывают раскрыть при помощи показаний, статус свидетеля — является ли он основным, от показаний которого зависит приговор суда, или второстепенным. Если речь идет о разоблачении преступной деятельности серьезных группировок, коррупционных действиях высоких должностных лиц, тут государство за ценой не постоит. Что касается Украины, пока нет объективных предпосылок полагать, что ситуация, существующая в области защиты свидетеля, изменится к лучшему в обозримом будущем. Реальный, а не декларируемый подход государства к этой проблеме не изменился. Сегодня служба, занимающаяся обеспечением безопасности участников уголовного судопроизводства, относится к департаменту административной службы милиции. Средства выделяются лишь на содержание подразделения, а не на осуществление собственно мероприятий по защите. И фактически главным образом защита участников уголовного судопроизводства сводится у нас к охране судов и судей. Широко распространена физическая защита. Однако финансовый вопрос зачастую нелегким бременем ложится на плечи охраняемого лица. Зато фиксируются злоупотребления, связанные с выдачей оружия гражданам, которые под действие закона о защите участников уголовного судопроизводства никак не подпадают.
Таким образом, создание правового института, как защита лиц, способствующих осуществлению правосудия, сегодня является одной из первоочередных задач в борьбе с преступностью. Если государство не обратит должного внимания на данную проблему, то страх граждан перед преступностью может поставить под угрозу само существование правосудия.
реалізація Концепції реформування
кримінальної юстиції України в частині
регламентації досудового розслідування у проекті
Кримінального процесуального кодексу України
Л.М. Лобойко
1. Завданням Концепції реформування кримінальної юстиції України (далі – Концепція) є створення науково обґрунтованої методологічної основи, визначення змісту та напрямів реформування системи кримінальної юстиції. Одним із напрямів реалізації Концепції є реформування досудового розслідування (розділ 1 Концепції).
2. Концепцією визначені завдання реформування кримінального процесу, що стосуються досудового розслідування: 1) запровадження нової, позбавленої обвинувального ухилу процедури досудового розслідування, під час якої гласними і негласними методами, встановленими законом, здійснюватиметься збирання фактичних даних, що мають значення для кримінального судочинства; 2) удосконалення процедури судового контролю та розширення змісту прокурорського нагляду; 3) законодавче визначення конкретних процесуальних строків тощо.
3. Концепцією передбачене також визначення єдиного функціонального призначення досудового розслідування злочинів і кримінальних проступків при диференціації процесуальної форми згідно з критеріями, визначеними законодавством. Хоча чинне кримінальне законодавство не знає поділу кримінальних правопорушень на злочини і кримінальні проступки у новому проекті Кримінального процесуального кодексу України, підготовленому робочою групою Національної комісії із зміцнення демократії та утвердження верховенства права і схваленому цією комісією за участі Президента України 10 грудня 2008 року (далі – проект КПК), є окрема глава, у якій регламентована процедура досудового розслідування кримінальних проступків. Особливості розслідування проступків полягатимуть у тому, що не допускається обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту; не дозволяється провадження негласних слідчих дій; постанова про висунення обвинувачення у вчиненні кримінального проступку складається слідчим і підлягає затвердженню державним обвинувачем (на відміну від справ про злочини, де постанова про висунення обвинувачення складається державним обвинувачем – прокурором); відкриття матеріалів стороні захисту здійснює не державний обвинувач, а слідчий органу досудового розслідування.
4. Згідно з Концепцією досудове розслідування має бути позбавлене зайвої формалізації та дублювання функцій. Проект КПК усуває дублювання функцій органів досудового слідства та органів дізнання, що має місце у сучасному кримінальному процесі. І слідчі і дізнавачі (у сучасному розумінні цих термінів) отримують право здійснювати досудове розслідування за допомогою як гласних, так і таємних (негласних) слідчих дій.
Формалізація сучасного досудового розслідування обумовлена тим, що фактичні дані вважаються доказами ще до спрямування кримінальної справи до суду. Відсутність змагальності під час здобування доказів у досудовому провадженні ставить під сумнів їхню достовірність. За проектом КПК визнання фактичних даних доказами може здійснюватися винятково судом у присутності і за безпосередньої участі сторін обвинувачення і захисту. Якщо суддя не брав участі у формуванні фактичних даних під час досудового розслідування, то вони можуть стати доказами лише у судовому засіданні.
Збирати фактичні дані під час досудового розслідування можуть як сторона обвинувачення (слідчий та прокурор), так і сторона захисту (обвинувачений і його захисник). Сторони отримують рівний доступ до експертних знань.
5. Заформалізованість досудового провадження проявляється у багатьох нормах кримінально-процесуального права. Прикладом може слугувати положення щодо визнання особи потерпілим. Доки посадовець, який здійснює кримінальний процес, не прийме рішення про визнання потерпілим, особа, якій злочином завдана шкода, у кращому випадку, матиме процесуальний статус свідка. Такий статус позбавляє особу права на заявлення клопотань, відводів тощо, тобто суттєво обмежує її можливості досягти позитивного для себе результату розслідування. Тому проектом КПК передбачено, що особа, яка заявила про вчинення щодо неї злочину, набуває статусу потерпілого. У цьому разі прийняття формалізованого рішення (постанови) про визнання потерпілим не потрібно.
6. Кримінально-процесуальна форма, котра традиційно розглядається як кримінально-процесуальна гарантія, іноді стає на заваді реалізації прав людини. А, як відомо, що усе, що є зайвим, надлишковим у кримінальному процесі, є проявом формалізму. Останній же є гальмом для реалізації прав і законних інтересів людини у кримінальному процесі. Формалізм існує у кримінально-процесуальних системах багатьох держав. Особливістю ж формалізму у кримінальному процесі України є те, що він закладений законодавцем у норми права.
7. У проекті КПК передбачається спрощення процедури початку досудового розслідування, яким вважається момент отримання органами досудового розслідування чи прокурором первинної інформації про кримінальне правопорушення. Орган розслідування і прокурор зобов’язані невідкладно розпочати досудове розслідування. Складання постанови про порушення кримінальної справи не потребується. Справа вважається порушеною з моменту проведення першої процесуальної дії.
8. Суттєво підвищується роль прокурора (державного обвинувача), який не лише наглядає за законністю досудового розслідування, а й здійснює процесуальне керівництво розслідуванням. Таким чином, відповідальність прокурора за результати розслідування стає реальною, бо усі рішення, якими визначається доля кримінальної справи під час розслідування (висунення обвинувачення, складання обвинувального акту і звернення з ним до суду тощо), приймаються прокурором.