Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції

Вид материала

Документы

Содержание До питання побудови кримінально-правових санкцій при повторності злочинів Особливості порушення кримінальних справ про вбивства за відсутністю трупа потерпілого Форми порушення таємниці особистої кореспонденції (ст. 163 кк україни) Порушення таємниці телефонних розмов і телеграфної кореспонденції Порушення таємниці іншої кореспонденції Суб'єкти кримінального процесу: деяк

Подобный материал:

• Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
• Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
• До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
• Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
• Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
• Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
• Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
• З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
• Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
• Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.

ДО ПИТАННЯ ПОБУДОВИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ САНКЦІЙ ПРИ ПОВТОРНОСТІ ЗЛОЧИНІВ

О.О. Книженко


На початку XXI сторіччя як й декілька століть тому одним з актуальних питань лишається питання побудови кримінально-правових санкцій. Безумовно, що його вирішення має ґрунтуватися на глибокій систематизації знань які вже є надбанням доктрини права. Значний внесок у розробку означеної проблеми внесли роботи Я. М. Брайніна, С.І. Дементьєва, Ю.А. Демидова, М.Д. Дурманова, А.Н. Ігнатова, І.Я. Козаченко, А.І. Коробєєва, О.Е. Лейста, П.П. Осипова, В.П. Проценко, В.В. Мальцева, Л.Л. Круглікова, Д.О. Хан-Магомєдова та ін. науковців. Однак й до сьогодні законодавець, визначаючи межі кримінально-правових санкцій, не має чітко визначених правил їх конструювання.

Не є виключенням із вищезазначеного встановлення санкцій за наявності повторності злочинів. Аналіз кримінального законодавства дає підстави стверджувати, що закон в якості кваліфікуючої ознаки враховує вчинення злочину повторно, особою раніше судимою, або ж розглядає як конструктивну ознаку складу злочину (наприклад, систематичність).

Тому законодавець має дотримуватися чітко вироблених правил пропорційного підвищення відповідальності за злочини, враховуючи види повторності. У доктрині кримінального права існує думка, що вчинення нового умисного злочину, а тим паче однорідного свідчить про те, що особа не піддається виправленню, а тому цілком виправданим є більш сувора реакція з боку держави. Тому , пропонувалося при повторності, не пов’язаної із засудженням підвищувати покарання не більше ніж в 1,5 разів. Покарання за вчинення однорідного злочину особою, яка вже є судимою, посилювати в 2 рази (С.І. Дементьєв).

Однак, зазначена позиція зазнала критики. В якості аргументів наведено наступне: по-перше, порушується принцип рівної кримінальної відповідальності. По-друге, судимість стосується не злочину, а особи, яка його вчинила. Властивості ж особи, до яких належить й судимість, не підвищують суспільної небезпечності злочину. Тому ця обставина не може бути визнана як кваліфікуюча й може розглядатися як обставина, що обтяжує покарання.

Хоча така позиція може викликати й окремі заперечення, оскільки вчинений злочин й особа, яка його вчинила є нерозривними й впливають одне на одне. У доктрині права цілком справедливо відзначалося, що підвищена небезпечність засудженого значно підвищує суспільну небезпечність учиненого злочину й навпаки, оскільки одне обумовлює інше.

У зв’язку з цим, в криміналістичній літературі запропоновано мінімальний розмір позбавлення волі в відносно визначеній санкції, яка враховує повторність злочину, не пов’язану з попередньою судимістю, встановити таким чином, щоб він не виходив за максимальний розмір позбавлення волі частини першої цієї ж статті, що передбачає покарання за тотожній чи однорідний злочин, вчинений вперше. Мінімальний розмір позбавлення волі в відносно визначеній санкції, яка враховує повторність злочину, пов’язану з попередньою судимістю, не повинен виходити за максимальний розмір позбавлення волі санкції, яка передбачає відповідальність за повторний злочин, не пов'язаний із засудженням.

Слід погодитися з існуючою в доктрині думкою, що законодавець має дотримуватися визначених правил при встановленні розміру штрафу залежно від терміну позбавлення волі, коли штраф є альтернативою останнього. Коли санкція кримінально-правової норми має одночасно альтернативі в виді позбавлення волі, виправних робіт і штрафу, то розмір штрафу має обумовлюватися терміном позбавлення волі, визначеного у статті. У тих випадках, коли штраф є альтернативою лише виправних робіт, його розмір може залежати від тривалості виправних робіт. При цьому штраф повинен сприйматися засудженим як менш суворе покарання, чим виправні роботи.

В науці кримінального права вже неодноразово пропонувалося переглянути існуючу систему покарань залежно від ступеня тяжкості покарань, оскільки, враховуючи соціально економічний та політичний розвиток суспільства, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певним видом діяльності є більш суворим видом покарання щодо виправних робіт.

При встановленні конфіскації майна у санкції кримінального закону має дотримуватися наступне правило: злочин повинен бути корисливим. У статтях, які встановлюють відповідальність за злочини, які можуть бути скоєні як з корисливих спонукань, так і без таких, санкцію в виді додаткового покарання – конфіскації майна – слід встановлювати альтернативно.

При встановленні кримінально-правових санкцій у виді позбавлення волі у всіх випадках слід витримувати принцип (на нашу думку, це не принцип, а правило) посилення покарання як в мінімальних так і максимальних межах санкції статі, яка встановлює кримінальну відповідальність за злочини, вчинені при обтяжуючих обставинах .

Намагаючись дослідити механізм побудови кримінально-правових санкцій, Козлов А.П. пропонує розглянути більш глибоко зовнішні зв’язки системи санкцій: суспільні відносини – санкції, види злочинів – санкції, система покарань – санкції, суб’єкт – санкції, на підставі яких пропонується механізм побудови санкцій.

На підставі викладеного автор робить висновок про те, що законодавець, визначаючи систему родових об’єктів, тісно не пов’язує з нею систему санкцій. Чим більше у відповідному розділі (главі) КК малозначних злочинів, тим тяжкість охорони нижче, й навпаки. Звідси випливає, що законодавець компенсує тяжкість охорони родового об’єкта глибиною його охорони. А подібного не повинно бути: чим більш значущі суспільні відносини, ти вище їх охорона, тем глибше диференційовано видові об’єкти, тим ширше подано види злочинів. Із зменшенням значущості родового об’єкта знижується й тяжкість, й глибина його охорони.

На нашу думку, це правило зобов’язує законодавця чітко визначати межі не лише пеналізації, а й криміналізації діянь.

Таким чином, вважаємо за доцільне на підставі тези про підвищену суспільну небезпечність як злочину так й особи, яка його вчинила при повторності виробити відповідні правила конструювання санкцій, які б узгоджувалися з принципами кримінального права.

Література:

1. Устименко В.В. Субъект преступления и личность преступника // Уголовная ответственность: проблемы содержания, установления, реализации. Межвуз. сб. науч. тр. / Под ред. Я. Баева-.-Воронеж:Изд-во Воронеж. ун-та, 1989. – С. 52-57 с. (210)
   
2. Чубарев В.Л. Общественная опасность преступления и наказания. – М.: ВНИИ МВД СССР, Киев. филиал, 1982. – 96 с. (221)
   
3. Филимонов В.Д. Общественная опасность личности преступника (предпосылки, содержание, критерии). – Томск: Изд-во Томск. ун-та, 1970. – 239 с. (214)
   
4. Сахаров А.Б. О личности преступника и причинах преступлености в СССР. – М.: Гос. изд-во юрид. лит., 1961. – 279 с. (157)
   

Козлов А.П. Механизм построения уголовно-правовых санкций: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.08. – Москва, 1991


ОСОБЛИВОСТІ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ ПРО ВБИВСТВА ЗА ВІДСУТНІСТЮ ТРУПА ПОТЕРПІЛОГО

С.О. Книженко


Зникнення людини може бути підставою для порушення кримінальної справи лише в сполученні з даними, які дозволяють припустити, що вона була вбита.

Заяви і повідомлення про зникнення особи, як правило, надходять від:

• родичів і близьких особи, яка зникла; від посадових осіб житлово-комунальних органів, адміністрацій, установ, організацій, підприємств, де працювала чи навчалась безвісно зникла особа;
  
• від органів місцевої влади і місцевого самоврядування;
  
• засобів масової інформації;
  
• інформація про зникнення може міститися в матеріалах кримінальної справи чи надійти від особи, яка залучена до виконання завдань оперативно-розшукової діяльності.
  

З урахуванням слідчої практики визначено низку ознак, які дають підстави вважати, що розшукувана особа стала жертвою злочину:

- відсутність даних про наміри особи виїхати з метою приховання свого від’їзду від родичів; зміни житла;

- відсутність захворювань, які можуть обумовити швидку смерть; втрату пам’яті, орієнтацію в часі та просторі;

- наявність за місцем проживання чи роботи зниклого особистих документів, речей (одягу) та грошових коштів, без яких він не може обійтися у випадку довгострокової відсутності;

- наявність у зниклого грошових коштів, які могли привернути увагу злочинців;

- наявність погроз на адресу зниклої особи;

- наявність у житлі, салоні автомобіля, робочому приміщенні чи іншому місці слідів, що свідчать про можливе вчинення злочину;

- раптовий ремонт квартири, де раніше проживала зникла особа;

- зникнення з автотранспортом;

- зникнення, пов’язане з відчуженням власності.

Наведений перелік не вичерпний, він може бути доповнений іншими факторами в процесі практичної діяльності.

При отриманні інформації про особу, яка безвісно зникла, слідчий вивчає обставини, що передували її зникненню, спосіб життя, зв'язки, поведінку в громадських місцях та в побуті, можливу причетність до протиправних дій чи можливу свідому втрату зв'язків зі своїм оточенням та інші деталі стосовно особи, що зникла.

Особа, яка безвісно зникла, може бути вбитою чи жертвою нещасного випадку із приховуванням тяжких наслідків, може бути викраденою для фізичної чи сексуальної експлуатації, захопленою в заручники з метою викупу чи виконання інших протиправних умов.

У зв'язку із цим заява про зникнення людини підлягає ретельній перевірці, до якої за необхідності залучаються оперативно-розшукові органи. Її мета - з'ясувати причини зникнення й безвісної відсутності людини, установлення місць її можливого перебування, збір даних, які свідчать про те, що зниклого немає в живих.

В основі перевірки лежать версії про те, що зниклий живий, але в силу яких-небудь причин не повідомляє про себе (бажання припинити відносини з певними особами, побоювання помсти, острах бути притягнутим до судової відповідальності, знаходження на лікуванні), або про те, що зниклого немає в живих (у результаті вбивства, самогубства, нещасного випадку, хвороби).

З метою перевірки цих версій проводяться огляди житла чи місця роботи зниклої особи; опитуються родичі, знайомі, товариші по службі зниклого, у яких з'ясовуються обставини й можливі причини зникнення, прикмети зниклого й ознаки речей, що перебували при ньому, відомості біографічного характеру, особистісні дані, наявність родичів і знайомих в інших населених пунктах, а також інші дані, що сприяють розшуку; вивчаються особисті справи, переписка, щоденники зниклого.

На основі зібраної інформації даються доручення органам дізнання, запити до лікувальних установ, військкоматів, паспортних столів, реєстраційних установ МВС, органів міліції в місцях можливої появи зниклого. На безвісно відсутню особу складається реєстраційна карта, яка направляється до картотек безвісно зниклих і невпізнаних трупів. У необхідних випадках для одержання відомостей про зниклу особу використаються засоби масової інформації. При одержанні даних, що вказують на вбивство зниклого, слідчий порушує кримінальну справу й приступає до розслідування.

Література:

1. Попов, И.В. Организация расследования умышленных убийств [Текст]: Метод. рекомендации / Попов И.В., Бирюков В.В., Шехавцов Р.Н.; МВД Украины, Луган. ин-т внутр. дел . ─ Луганск: РИО ЛИВД, 2001 . ─ 70 с.;

2. Соловьев, А.Б. Расследование убийства, совершенного в условиях неочевидности (методический практикум на основе конкретного уголовного дела) [Текст] / Соловьев, А.Б. // Прокурорская и следственная практика. 2000. №3. ─ С.128-158.;

3. Шошин, С.В. Расследование убийств [Текст] / С.В. Шошин . ─ Ростов н/Д : Феникс, 2007 . ─ 346 с.


ФОРМИ ПОРУШЕННЯ ТАЄМНИЦІ ОСОБИСТОЇ КОРЕСПОНДЕНЦІЇ (СТ. 163 КК УКРАЇНИ)

Д.Ю. Кондратов


Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 163 Кримінального кодексу України, виражається у вчиненні будь-якого незаконного діяння, спрямованого на порушення таємниці кореспонденції, яка передається від однієї особи до іншої засобами зв’язку або через комп’ютер.

При аналізі змісту об’єктивної сторони досліджуваного складу злочину необхідно визначитися, що ж являє собою термін „порушення” таємниці особистої кореспонденції та у яких формах таке порушення може виражатися.

Відповідно до ч. 1 ст. 163 КК України, об’єктивну сторону даного злочину становить порушення таємниці: 1) листування; 2) телефонних розмов; 3) телеграфної кореспонденції; 4) іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер.

Розглянемо більш детально зазначені форми порушення таємниці особистої кореспонденції.

Під порушенням таємниці листування необхідно розуміти діяння, що пов’язані з ознайомленням будь-якої особи, яка не мала на це права, зі змістом чужої кореспонденції, наприклад, шляхом її перлюстрації (тобто таємне розкриття кореспонденції, що пересилається по пошті), ознайомлення зі змістом телеграм, посилок, бандеролей та інших відправлень. Крім того, слід погодитися з позицією тих авторів, які під порушенням таємниці листування також розуміють розголошення самого факту листування між певними громадянами чи між певними громадянами і ор­ганізацією, підприємством чи установою. Наприклад, злочин буде мати місце у випадку повідомлення працівником пошти сторонній особі пев­них фактів із змісту чужої телеграми або передача їй чужого листа для ознайомлення з його змістом.

Порушення таємниці телефонних розмов і телеграфної кореспонденції – це різного роду незаконні діяння, пов’язані з прослуховуванням або перехопленням без відома чи без згоди особи її розмови по телефону або повідомлення по телеграфу. Це може бути і розголошення сторонній особі працівником поштово-телеграфної установи не лише змісту, а й самого факту телефонної розмови або телеграфного повідом­лення (наприклад, хто з ким або коли вів телефонну розмову).

Порушення таємниці іншої кореспонденції – це незаконні дії, пов’язані з ознайомленням сторонньої особи з будь-якими повідомленнями, які були передані або передаються за допомогою інших, крім описаних вище, засобів зв’язку (наприклад, незаконне ознайомлення з пейджинговим повідомленням) або через комп’ютер (наприклад, незаконне ознайомлення зі змістом електронної пошти).

Незаконність дій при порушенні таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної або іншої кореспонденції має місце за відсутності згоди особи на ознайомлення з його кореспонденцією або у випадку порушення встановленого законом порядку, що допускає у вигляді виключення можливість ознайомлення із змістом кореспонденції або переговорів громадян.

Так, відповідно до ст. 31 Конституції України, ч. 5 ст. 306 Цивільного кодексу України і п. 18 ст. 8 Закону України „Про оперативно-розшукову діяльність” зняття інформації з каналів зв’язку, контроль за листуванням, телефонними розмовами, телеграфною та іншою кореспонденцією, застосування інших технічних засобів одержання інформації може здійснюватися тільки за рішенням суду. Застосування цих заходів проводиться виключно з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати таку інформацію неможливо.

У кримінально-правовій літературі зустрічаються твердження з приводу того, що|сповна| частиною|часткою| об’єктивної сторони досліджуваного складу злочину виступають не лише діяння, що були розглянуті нами вище, але й подальше розголошення змісту листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції. На наш погляд, не можна погодитися з такою позицією, оскільки факт розголошення в даному випадку є більш суспільно небезпечним діянням ніж саме порушення таємниці кореспонденції. Так, в результаті розголошення зміст листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції стає надбанням ще більшого кола осіб, тому такі діяння, на нашу думку, виходять за рамки об’єктивних ознак складу злочину, що розглядається.

Ми вважаємо, що порушення таємниці кореспонденції та подальше розголошення її змісту підлягає кваліфікації за сукупністю злочинів. Наприклад, у випадку коли було порушено таємницю особистої|особової| кореспонденції, а потім|і тоді| розголошено відомості, що становлять особисту або сімейну таємницю, вчинене, за наявності інших додаткових ознак, необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтями 163 та 182 (порушення недоторканності приватного життя) КК| України.

Зазначимо, що склад злочину, передбаченого ст. 163 КК України, є|з'являється,являється| формальним, оскільки|тому що| в диспозиції статті не передбачено настання|наступ| наслідків у якості обов’язкової ознаки об’єктивної сторони. Таким чином, даний злочин вважається закінченим з моменту фактичного незаконного ознайомлення винної особи зі змістом листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються чи були передані засобами зв’язку або через комп’ютер.


СУБ'ЄКТИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ: ДЕЯКІ ПРАВОВІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

А.В. Кочура


Основний закон України – Конституція, проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. (ст.3) А отже, у всіх сферах діяльності держави людина – є головною мірою речей, законності прийнятих рішень, виконаних дій. Кримінально-процесуальна діяльність держави в даному випадку не є виключенням. Головними носіями даної діяльності та її основними учасниками є суб’єкти кримінального процесу – державні органи та їх посадові особи, громадські об'єднання, громадяни, які в ході порушення, досудового слідства, судового розгляду кримінальних справ та виконання постановлених у них рішень, здійснюючи певну функцію, вступають між собою в процесуальні правововідносини. Суб’єкти кримінально-процесуального права, на думку Лобойко Л.М., прийнято поділяти на: 1.суб'єктів, які виконують функції правосуддя (суд, суддя); 2.суб’єктів, які виконують кримінального переслідування (прокурор, слідчий, особа, яка здійснює дізнання, потерпілий, цивільний позивач); 3.суб’єктів, які виконують функцію захисту (підозрюваний, обвинувачений, підсудний, захисник); 4.суб'єктів, які виконують допоміжну функцію (заявник, понятий, свідок, експерт, спеціаліст).

Одним із органів, які виконують процесуальну діяльність, є орган досудового слідства, яким відповідно ст. 102 Кримінально-процесуального кодексу України є слідчі прокуратури, слідчі органів внутрішніх справ, слідчі податкової міліції і слідчі органів безпеки. Слідчі органів внутрішніх справ, згідно наказу №160 МВС України від 31.03.2008 р. "Про організацію діяльності органів досудового слідства Міністерства внутрішніх справ України", є органом досудового слідства Міністерства внутрішніх справ України і відповідно до чинного законодавства України забезпечують розслідування кримінальних справ, віднесених до їх підслідності. (п.1.1) В своїй діяльності слідчий виконує головну функцію усебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин у кримінальних справах в межах своєї компетенції. Однак, розслідування кримінальної справи, направлене на встановлення всіх обставин вчиненого злочину, виявлення та закріплення доказів вини обвинуваченого, захисту потерпілого, відшкодуванню шкоди, завданої злочином, встановлення обстави, які обтяжують чи пом’якшують вину обвинуваченого та інше, приводить до того, що слідчий під час цієї діяльності повинен займати і позицію стороннього наглядача, який встановлює об’єктивну істину, а також особи, яка повинна відстояти інтереси як обвинуваченого так і потерпілого від злочину, не порушивши права кожної зі сторін, та захистити інтереси держави, від імені якої слідчий діє. Тому відповідно до норм Кримінально-процесуального кодексу України слідчий є процесуально незалежною особою, а згідно наказу №160 слідчий має статус службової особи, яка займає відповідальне становище в системі правоохоронних органів і наділена спеціальними, лише їй притаманними повноваженнями в кримінальному судочинстві. Не дивлячись на те, що відповідно до ст. 114 КПК України слідчий при провадженні досудового слідства всі рішення щодо напрямку здійснення розслідування кримінальної справи, проведення слідчих дій (крім випадків обов’язково отримання згоди від суду або прокурора) приймає самостійно, ця незалежність на практиці найчастіше використовується слідчим не в повному обсязі. І річ не в тому, що у слідчого не вистачає рівня професіоналізму чи знань, справа в тому, що відомчий контроль з боку керівництва має місце, а також система показників, про яку неоднарозово говорилось, як застарілу, не відмінена і при провадженні досудового слідства вся робота слідчого спрямовується на найскоріше закінчення провадження по справі та направлення її в порядку ст.232 КПК України до суду. Крім цього, прокурорський нагляд також не сприяє роботі слідчого і частіше за все приводить до ускладнення самої роботи, необхідності виконання зайвих вимог при здійсненні процесуальної діяльності. Ці всі фактори ускладнюючи роботу слідчого приводять до формалізму, поверховості в роботі, та нерідкому порушенню прав учасників процесу таких як підозрюваний, обвинувачений та потерпілий. Права вищезазначених суб’єктів кримінально-процесуального права детально врегульовані кримінально-процесуальним законом – Кримінально-процесуальним кодексом України. Але на мій погляд, як практичного працівника слідчих підрозділів органів внутрішніх справ України, потерпілий в сучасному кримінальному процесі залишається найменш захищеним і його права частіше за все порушуються. Потерпілий, як і підозрюваний та обвинувачений, зацікавлений у встановленні об’єктивної істини по справі, але наділений меншим колом прав. Починаючи з порушення кримінальної справи потерпілому негайно надається копія відповідної постанови (ст.98-2 КПК України), але це єдиний документ, який надається потерпілому протягом всього досудового слідства. Потерпілий згідно ст.49 КПК України має право надавати докази, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи після закінчення провадження по справі, але це не є те мінімально необхідне коло прав, яким повинна наділяться особа, зацікавлена в результатах справи. Потерпілий, заявляючи клопотання про проведення певних процесуальних дій, надання копій процесуальних документів, тощо, не може бути повністю впевненим в тому, що його клопотання буде задоволено, адже особа, яка проводить досудове слідство по справі, розглянувши таке клопотання може відмовити в його задоволенні. Тому, за необхідним є розширення кола прав потерпілого під час досудового слідства з метою надання йому можливості стати повноправним учасником змагального процесу. Зокрема, надати потерпілому можливість ознайомлюватися з постановами про призначення експертиз, результатами проведених по кримінальній справі експертиз, клопотати про призначення додаткових експертиз, заявляти відводи експертам. Також, зобов’язати особу, що проводить досудове слідство по справі ознайомлювати потерпілого з обвинуваченням. Виконання вимог ст. 217 КПК України, тобто ознайомлення потерпілого з матеріалами кримінальної справи при закінченні досудового слідства також визнати обов’язковою слідчою дією, без якої провадження по справі не може бути закінченим.