Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ВИКОРИСТАННЯ СПЕЦІАЛЬНИХ ПСИХОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ СУДОМ ПРИ РОЗГЛЯДІ КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ
А.І. Луцький
Використання спеціальних психологічних знань - це специфічне пізнання, що здійснюється на базі психологічної науки професіональним психологом у сфері непсихологічної теорії чи практики, тобто завідомо в «чужій» для психології сфері. Для того, щоб забезпечити задоволення різноманітних запитів, сама психологія повинна досягнути відповідного рівня розвитку, мати чітко виділений об'єкт і предмет, випрацювану методологію та методику дослідження.
Коли мова іде про практику застосування психологічних знань, то і тут, як і в рамках науки, в тому числі юридичної, ми можемо виділити теоретичний та експериментальний аспекти. Теоретичний - це наявність рекомендацій, даних загальної та галузевої психології, осіб, що ними володіють і будуть використовувати дані знання, експериментальний рівень-застосування цих знань на практиці. Експериментом в даному випадку виступає діяльність професіональних психологів із застосуванням спеціальних психологічних знань.
Важливим принципом психологічної експертизи та інших форм використання спеціальних психологічних знань є критичність. Спеціальні знання, що використовуються психологами повинні відповідати новим досягненням психологічної науки, а також теорії і практиці психологічної експертизи. Психолог повинен критично ставитися до обсягу і якості наявної у нього інформації, постійно поповнювати її, пам'ятати, що він не є суддею останньої інстанції, а його знання не є абсолютними.
Невід'ємним принципом використання спеціальних психологічних знань в кримінальному процесі є практична користь отриманих знань для розслідування, судового розгляду, профілактики правопорушень і злочинів. Висновки експертизи і консультації психолога повинні чітко і ясно відповідати на поставлені питання, бути обґрунтованими, науковими і конкретними.
Використання спеціальних психологічних знань повинно проводитися у відповідності до принципів достовірності і очевидності результатів, тобто відсутності сумнівів в тому, що вибрані психологами шляхи дослідження, застосування методик і допоміжних засобів безумовно правильні, а використані для обґрунтування висновків чи рекомендацій положення відповідають досягненням психологічної науки. Цей принцип є критерієм істинності дослідження, що проводиться психологом, свідченням практичної значущості спеціальних психологічних знань.
Важливою умовою оцінки результатів застосування психологічних знань освіченою особою є принцип доступності і наочності, що дозволяє неспеціалісту зрозуміти хід, методи і результати проведення дослідження, включаючи отримання знань у сфері наявного власного теоретичного та емпіричного знання.
Отже, в конкретних напрямках застосування спеціальних психологічних знань діють специфічні, характерні тільки для цієї сфери правоохоронної діяльності, принципи. В кримінальному процесі це -принципи законності, повноти дослідження та обґрунтованості висновків і консультацій, об'єктивність, розмежованість функцій освіченої особи та інших учасників кримінального процесу.
Наведені вище дані дають можливість стверджувати, що психологічна наука, характер її розвитку, гносеологічний потенціал дозволяють виконати спеціальне замовлення різноманітних сфер громадської практики ( в тому числі кримінально-процесуальної діяльності), забезпечити в різноманітних формах (експертизи, консультації, участь спеціаліста) притік до неї сучасних науково-психологічних знань.
СПЕЦІАЛЬНИЙ СУБ’ЄКТ НЕЗАКОННИХ ДІЙ
З ПРОГРАМНИМИ ТА ТЕХНІЧНИМИ ЗАСОБАМИ
Т.В. Міхайліна
На сучасному етапі розвитку суспільства засоби комп’ютерної техніки стають невід’ємним елементом функціонування будь-якого підприємства. В цілому це позитивна тенденція, яка має зворотній бік у вигляді зростання кількості зловживань програмними та технічними засобами. Причому більшість науковців та практиків зазначають, що значна кількість загроз має внутрішній, а не зовнішній характер, тобто правопорушення вчиняють саме працівники, до чиїх обов’язків входить підтримання роботи ЕОМ або опрацювання певної машинної інформації. Отже, при зловживанні засобами комп'ютерної техніки особливу увагу необхідно приділяти спеціальному суб’єкту.
У ч. 2 ст.18 КК України надано поняття спеціального суб’єкта злочину. Він, поряд із обов’язковими, має спеціальні (додаткові) ознаки, що передбачені відповідними статтями Особливої частини Кримінального кодексу. Такі ознаки можуть характеризувати правове положення особи, що скоїла злочин; службове положення; професію; антисоціальну діяльність у минулому (судимість); родинно-сімейні зв’язки (мати, батьки) та ін.
Якщо аналізувати склади комп’ютерних злочинів, встановлені КК України, то можна побачити, що у ст.ст. 362 та 363 КК України суб’єкт завжди є спеціальним; а в ст.361-2 суб’єкт може бути як загальним, так і спеціальним.
При дослідженні спеціальних ознак суб’єктів, які встановлено різними складами злочинів, видно, що в ст.ст. 362 та 363 суб’єкти не тільки завжди мають спеціальні ознаки, а й у певних випадках потребують відмежування один від одного. У ст.362 – це особа, яка у зв’язку зі своїм службовим становищем має право доступу до певної інформації. У ст. 363 – це особа, що відповідає за експлуатацію ЕОМ, автоматизованої системи або мережі, а отже, має право доступу до них. Причому особа, що має доступ до комп’ютерної інформації, не обов’язково має доступ до ЕОМ, у зв’язку з виконуваною нею роботою, пов’язаною з обслуговуванням комп’ютерів, і навпаки, особа, що має доступ до ЕОМ, не завжди має право доступу до певної машинної інформації.
Особи, що мають доступ до ЕОМ, їх системи чи мережі – це ті особи, професійна діяльність яких постійно або тимчасово пов’язана з забезпеченням функціонування комп’ютерної системи або мережі (програмісти, оператори ЕОМ, наладчики обладнання, спеціалісти з експлуатації обчислювальної техніки та ін.). Дані особи, виходячи за межі своїх безпосередніх обов’язків з обслуговування комп’ютерної системи чи мережі, отримують доступ до інформації, на роботу з якою вони не уповноважені її власником або іншою особою, що володіє такою інформацією на законних підставах. Представляється, що для таких осіб доступ до комп’ютерної інформації буде неправомірним тоді, коли вони виходять за межі своїх обов’язків по роботі та отримують можливість розпоряджатися тією комп’ютерною інформацією, на які їх обов’язки не розповсюджуються або до якої вони не мають права доступу. Особою, що має доступ до ЕОМ, є як особа, якій у силу дозволу власника чи володільця системи або службового становища, дозволено отримувати інформацію у комп’ютерній системі, вводити її чи здійснювати з нею операції, так і особа, що здійснює технічне обслуговування комп’ютерного обладнання або така, що на інших підставах має доступ до комп’ютерної системи.
На відміну від осіб, що мають доступ до ЕОМ, особи, що використовують для неправомірного доступу своє службове становище, можуть і не мати безпосереднього відношення до ЕОМ, системи ЕОМ або їх мережі, а виконувати певні адміністративні функції (директор, бухгалтер та інші). Як зазначають дослідники, сьогодні велика кількість комп’ютерних злочинів (понад 25%) вчиняють перші посадові особи організацій, керівники всіх рангів. Це обумовлено тим, що сучасні керівники, це, як правило, особи з високою комп’ютерною підготовкою – спеціалісти високого класу. Вони володіють достатніми професійними знаннями, мають доступ до широкого кола інформації і можуть давати відповідні вказівки та розпорядження, але безпосередньо не відповідати (як системні адміністратори) за роботу автоматизованої системи або мережі.
Відносно ж ст.363 можна констатувати, що суб’єкт, безумовно, є спеціальним, але це завжди особа, яка має право доступу до ЕОМ, системи ЕОМ чи їх мережі у зв’язку з виконанням нею функцій по забезпеченням нормального їх функціонування, підтримання у робочому стані. І, відповідно, ця особа повинна знати правила експлуатації електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), автоматизованих систем, комп'ютерних мереж чи мереж електрозв'язку або порядку чи правил захисту інформації. Причому, це завжди особа, що має вжити певних заходів із забезпечення захисту машинної інформації, але не завжди особа, що має право доступу до такої інформації.
У складі злочину, що встановлюється ст. 361-2 суб’єкт є спеціальним, якщо мова йде про особу, якій машинна інформація з обмеженим доступом стала відомою у зв’язку з її службовим становищем або характером виконуваної роботи. Це може бути як робота, спрямована на забезпечення належного функціонування комп’ютерів, так і виконання певних функцій, безпосередньо пов’язаних з опрацюванням даних з обмеженим доступом.
На підставі викладеного можна зробити висновок, що інформаційні злочини дуже часто вчиняються саме спеціальним суб’єктом. Такі протиправні посягання мають значно більший ступінь суспільної небезпеки внаслідок наявності в даної особи знань про механізм функціонування ЕОМ, а також усвідомлення цінності інформації, яка в них оброблюється. Тому й міри кримінальної відповідальності, що застосовуються до спеціального суб’єкту, повинні бути жорсткішими, що вимагає внесення доповнень до КК України.
ОКРЕМІ ОСОБЛИВОСТІ ДОПИТУ НЕПОВНОЛІТНІХ
О.В. Москаленко
Відомо, що під час проведення досудового слідства одним з основних засобів отримання інформації є допит особи. Даній науковій статті ставиться на меті виявити та розкрити особливості проведення допиту такої категорії осіб, як неповнолітні.
Дослідженню психології та тактики проведення допиту завжди приділялася значна увага. Серед вчених, чиї наукові роботи присвячувалися даній тематиці можна виділити: Ратинова О.Р., Комаркова В.С., Коновалову В.О., Мітрохіну З.І., Скичка О.Ю, Чуфаровського Ю.В. Але, на жаль, в Україні на даний момент майже відсутні наукові праці у яких би досліджувалися особливості проведення допиту неповнолітніх осіб. Саме це і обумовлює актуальність пропонованої наукової статті.
Тактика допиту неповнолітніх обумовлена особливостями психіки допитуваних, незначним або взагалі відсутнім життєвим досвідом, що часто-густо призводить до невірної оцінки ними події що розслідується в цілому або окремих його елементів.
Відомо, що свідчення особи формуються в три стадії: сприйняття, запам’ятовування та відтворення [3; С. 4].
Сприйняття – це перша стадія формування свідчень. Воно є активним процесом, пов’язаним із усвідомленням об’єкту сприйняття, його урозумінням. Найбільш впливають на сприйняття суб’єктивні фактори, які відносяться до індивідуальних властивостей особи. У літературі виділяють наступні суб’єктивні фактори: стан органів відчуття; емоційний стан особи, що сприймає явище, подію; особистий інтерес та факторів та явищ що сприймаються; направленість уваги; темперамент особи, що сприймає інформацію; його професія; інтелект.
Суб’єктивні фактори набувають особливого значення при сприйнятті, яке здійснюється неповнолітніми особами. Це пов’язано з тим, що неповнолітнім у зв’язку з їх віком характерні певні психофізичні особливості які значно впливають на сприйняття. Неможна вважати усіх неповнолітніх єдиною групою і нав’язувати їм загальні суб’єктивні фактори. Неповнолітніх слід розділяти на окремі групи, кожній з яких характерні особливості сприйняття. Так, у літературі прийнято здійснювати наступну вікову періодизацію осіб, які не досягли повноліття: немовлячий вік (від народження до одного року); раннє дитинство (від одного до трьох років); дошкільний вік (від трьох – до шести-семи років); молодший шкільний вік (від шести-семи до 11-12 років); підлітковий вік (від 11-12 до 14-15 років); ранній юнацький вік (від 14-15 до 17 -18 років)[4; С. 432].
Кожній з названих груп характерні окремі вади сприйняття. Хоча, і це зрозуміло, у межах кожного віку спостерігаються значні індивідуальні відмінності [5; С. 66].
Відомо, що діти уже у ранньому віці (до трьох років) здатні до сприйняття людей, їх дій а також об’єктів, що відрізняються яскравістю та незвичайністю. Але таке сприйняття відрізняється значними суб’єктивними особливостями. Діти також віку важко усвідомлюють причинні зв’язки, нездатні сприймати об’єкт спостерігання у комплексі, часто при сприйнятті застосовують порівняння із помилковим змістом.
Перші кроки до самостійного сприйняття у неповнолітніх з’являються у дошкільному віку. Але, події такими особами сприймаються фрагментарно, неповність сприйняття часто доповнюється нафантазованою інформацією, що пов’язано з малим життєвим досвідом дошкільнят.
У віці 7-10 років у дитини здійснюються значні психолого-фізичні зміни. Розвиваються навички урозуміння причинних зв’язків. Але все ж таки зберігаються окремі вади логічного структурування події чи явища що спостерігається.
У дітей підліткового віку значно розширюється знання про оточуючий світ, здійснюється зростання власної свідомості, загострюються окремі риси характеру, що часто призводить до помилок у сприйнятті. Наприклад, підліткам характерна підвищена ранимість, емоційна нестійкість, підвищене власнолюбство. Тому, підлітки часто сприймають певні події, як ворожі, як такі що принижують їх гідність, хоч у об’єктивній реальності цього не існувало.
У віці з 16 років у молодої людини майже повністю формується підсвідомість, можливість до вірного сприйняття та урозуміння явищ. Саме цьому 16-річний вік і є загальним віком кримінальної відповідальності. При допиті осіб у такому віку необхідно ураховувати, що сприйняття таких осіб майже не відрізняється від дорослого.
Друга стадія формування свідчень також має власні особливості щодо неповнолітніх. Запам’ятовування явищ є, по-суті, процесом збереження отриманої інформації у пам’яті особи.
Для дітей, як зазначають окремі автори, характерно довільне сприйняття [3; С. 14]. Тобто неповнолітнім, частіше за все дошкільного віку, характерне сприйняття «ненавмисне», тобто особа, сприймає та запам’ятовує без цільової настанови, без прикладання певних інтелектуальних зусиль та без активного використання процесу мислення. У сприйнятті мовного матеріалу їм важко ще спиратися опірними змістовними пунктами.
І останньою стадією формування свідчень є відтворення отриманої інформації. Як правило відтворення пов’язано з мовною функцією особи на напряму від цього залежить.
Для відтворення інформації, що зберігається у пам’яті неповнолітнього особливого значення набуває використання тактико-психологічних прийомів та методів активізації пам’яті. Тобто, неповнолітній – це не «маленький дорослий», а якісно інший суб’єкт допиту. Наявність специфічних вікових рис психології осіб, що не досягли 18 років не значить, що їх свідчення за власною природою «гірші, ніж свідчення дорослих». Процесуальний порядок та особливі тактичні прийоми допиту неповнолітніх певним чином можуть забезпечити «нейтралізацію» тих психологічних рис, які можуть зашкодити отриманню повних та правдивих свідчень від допитуваних. Але успішна «нейтралізація» можлива лише за умови знання та урахування на практиці особою, що здійснює допит, психологічних особливостей, що властиві неповнолітнім [5; С. 96, 97].
Особливого значення при допиті неповнолітнього набуває підготовка до проведення допиту. Підготовка полягає у: дослідженні особи допитуваного; у обранні осіб, які окрім слідчого будуть брати участь у допиті; у обранні місця для здійснення допиту; у підготовці та формулюванні питань, які слід задавати допитуваному.
При здійсненні допиту, слідчий повинен усунути психологічну напругу, яка зазвичай виникає між ним та неповнолітнім, для того щоб останній поводився природно. Це можна досягти за допомоги розмови на тему, що безпосередньо не відноситься до теми допиту [5; С. 99]. Дуже важливо неповнолітньому у доступній формі пояснити значущість правдивості свідчень та розмови [6; С. 136].
Дотримання та урахування при роботі із неповнолітніми їх психологічних особливостей значно підвищить ефективність допиту неповнолітніх.
Література:
1. Комарков В.С. Тактика допроса. Учебное пособие. – Х.: ХЮИ, 2006. 2. Кулагин Н.И., Порубов Н.И. Организация и тактика допроса в условиях конфликтной ситуации. Учебное пособие. – Мн.: МВШ МВД СССР, 1997. 3. Митрохина З.И. Использование данных психологии при производстве допроса: Учеб. пособие: - Киев: УМК ВО, 1990. 4. Романов В.В. Юридическая психология: Ученик. – М.: Юристъ, 1998. 5. Скичко О.Ю. Тактико-психологические основы допроса несовершеннолетних свидетелей и потерпевших на предварительном следствии. / Под научной редакцией доктора юридических наук, профессора В.И. Комисарова. – М.: Издательство «Юрлитинформ», 2006. 6. Чуфаровский Ю.В. Психология оперативно-розысконой деятельности: учеб. пособие. – М.: Изд-во Проспект, ТК Велби, 2006.
ЗАСТОСУВАННЯ СУДАМИ ПОКАРАННЯ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВИЛ АДМІНІСТРАТИВНОГО НАГЛЯДУ
Д.О. Назаренко
Боротьба з порушенням правил адміністративного нагляду включає, зокрема, застосування заходів примусу. Адміністративний нагляд сам по собі означає застосування заходів примусу щодо піднаглядних. Примусовий характер нагляду виявляється як під час його встановлення щодо конкретної особи, так і при застосуванні обмежень та правил нагляду. Однак, убачаються в ньому й елементи переконання: зокрема, в процесі здійснення адміністративного нагляду працівники органів внутрішніх справ здійснюють виховні бесіди з піднаглядними, надають їм допомогу в побутовому й трудовому влаштуванні, залучають до їх виправлення родичів, представників адміністрації підприємств, членів громадських формувань за місцем роботи чи проживання піднаглядних.
Примус є хоч і не головним, але необхідним і дієвим заходом охорони і зміцнення правопорядку. Зазначена думка знайшла своє відбиття в самій конструкції ст. 395 КК України: правова норма, викладена у цій статті, є, з одного боку, проявом звуження сфери кримінального примусу, а з іншого – гарантією від можливої шкоди, яка могла бути заподіяна в результаті повної відмови від кримінального примусу на користь інших заходів впливу.
Важливо відзначити особливість передбаченого в ст. 395 КК злочину, яка відрізняє його від багатьох інших суспільно небезпечних діянь. Порушення правил адміністративного нагляду є явищем, що виникає з приводу злочинів, раніше вчинених особою. Тому до кримінальної відповідальності за порушення правил адміністративного нагляду особа може притягатися лише у випадках, коли щодо неї було впроваджено адміністративний нагляд у зв’язку з раніше вчиненими нею ж злочинами. Тому у разі відпадання соціально-правової потреби встановлювати адміністративного нагляду засудженим до позбавлення волі після відбування ними покарання логічно приведе до зникнення такого явища, як злочинне порушення правил адміністративного нагляду.
При здійсненні адміністративного нагляду до піднаглядних за порушення правил нагляду можуть бути застосовані як заходи виховного характеру, так і заходи адміністративного впливу. І лише у разі вчинення піднаглядним порушення правил адміністративного нагляду основною формою впливу щодо нього стає покарання. Тут нової якості набуває не тільки діяння, але і сама особа піднаглядного, яка не припинила вчинювати антигромадські дії. Покарання при цьому є крайнім заходом, потреба в якому виникає після безуспішного застосування інших заходів впливу.
Санкція кримінально-правової норми, передбаченої ст. 395 КК України, є відносно-визначеною з максимумом покарання («арешт на строк до шести місяців»). У цьому разі мінімумом санкції є нижча межа, встановлена для даного виду покарання в нормі Загальної частини КК (за ст. 60 для арешту вона встановлена у один місяць). Тому за злочин, передбачений ст. 395 КК України, суд може призначити міру покарання у виді арешту на строк від одного до шести місяців. Не аналізуючи причини, з яких законодавець встановив таку санкцію, слід відмітити, що у такий спосіб ним було порушено один з найбільш важливих принципів кримінального права – принцип індивідуалізації покарання. Фактично, застосовуючи санкцію ст. 395 КК суд майже позбавлений можливості здійснити цю індивідуалізацію (доцільно пригадати, що у раніше діючому кримінальному законодавстві в ст. 196-1 КК України 1960 р. була передбачена альтернативна санкція).
Аналіз практики призначення покарання за порушення правил адміністративного нагляду свідчить, що суди в основному правильно підходять до визначення міри покарання. В основу їхньої діяльності при призначенні покарання покладено вимогу закону про індивідуальний підхід при визначенні покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпеки (ступеня тяжкості) вчиненого злочину, особи винного і обставин справи, пом’якшуючих і обтяжуючих покарання.
Здавалося б, що призначення коротких термінів арешту особам, які характеризуються підвищеною суспільною небезпекою, є неправильним. Але це тільки на перший погляд. Зазначимо, що арешт за своїм змістом є покаранням досить суворим і, як відмічається в літературі, навіть більш тяжким, ніж позбавлення волі .
Разом із обставинами, що пом’якшують покарання, суди враховують і обставини, які його обтяжують. Як відомо, перелік обставин, обтяжуючих покарання, зазначений в ст. 67 КК України. Він є вичерпним, і суд не має права враховувати як обтяжуючі ті обставини, які цим переліком не передбачені. Аналіз судової практики у справах про порушення правил адміністративного нагляду свідчить, що суди в окремих випадках як на обтяжуючі посилаються на обставини, які кримінальним законом прямо не передбачені (наприклад, «негативна характеристика за місцем роботи і проживання», «схильність до зловживання спиртними напоями і наркотиками» та ін.). Вважаємо, що подібна практика, яка суперечить вказівкам закону, повинна бути ліквідована.
Необхідно наголосити на доцільності вдосконалення санкції ст. 395 КК України. Наявність в ній лише одного виду покарання не дозволяє достатньою мірою індивідуалізувати покарання за цей злочин, оскільки кожен конкретний випадок вчинення кримінально караного порушення правил адміністративного нагляду має свої особливості. Отже, необхідно обговорити питання про встановлення в санкції цієї статті декількох видів покарання, таких як позбавлення волі (в межах від одного до трьох років), обмеження волі (в межах від одного до трьох років), виправних робіт (в межах від шести місяців до одного року), громадських робіт (в межах від шістдесяти до двохсот сорока годин). Така структура санкції дозволила б суду більш широко реалізувати принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності, більш правильно і справедливо оцінювати шляхом покарання характер і ступінь суспільної небезпеки як вчиненого діяння, так і особи винного.