Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ЕКОНОМІКО-ПРАВОВІ МЕТОДИ БОРОТЬБИ З ТРАНСНАЦІОНАЛЬНОЮ ЗЛОЧИННІСТЮ В СФЕРІ ЕКОНОМІКИ
Н.І. Новікова , А.С. Козлова
Останнє десятиліття світове співтовариство робить рішучі кроки до співпраці, особливо у галузі боротьби зі злочинністю. Державні програми боротьби зі злочинністю різних країн передбачають комплекс невідкладних заходів, спрямованих на зниження рівня злочинних проявів та усунення причин і умов злочинної діяльності на різних етапах її розвитку. Але, незважаючи на те, що боротьба зі злочинністю визначається державами як одне з важливих, пріоритетних завдань, що постають перед суспільством, принципового вирішення цієї проблеми ще остаточно не знайдено.
Питанням дослідження стану і трансформації транснаціональної злочинності приділяється увага у працях вітчизняних та зарубіжних авторів, зокрема: П.Біленчука, А.Волобуєва, В.Глушкова, І.Даньшина, О.Джужи, В.Зеленецького, М.Коржанського, М.Костицького, В.Лунєєва, В.Матвійчука, І.Пшеничного, В.Шакуна та інших. Наукові роботи цих авторів в основному присвячені правовим аспектам взаємодії правових систем Ради Європи, Європейського союзу та держав-учасниць, правовим і фінансовим проблемам реалізації міжнародних правових актів по боротьбі зі злочинністю правоохоронними органами України, вивченню позитивного досвіду організації роботи поліцейських служб розвинених країн. Однак проблеми координації боротьби з економічною злочинністю у міжнародному масштабі предметно не досліджувались.
Україна здійснює певні заходи щодо приведення власного законодавства у відповідність до міжнародних правових актів. Зазначений процес вносить суттєві зміни до змісту діяльності ряду правоохоронних органів, у тому числі тих, що ведуть оперативно-розшукову діяльність по боротьбі з організованою злочинністю у сфері економіки [1, 51].
На території України набули чинності та діють європейські конвенції з питань кримінального судочинства, які стосуються видачі правопорушників, взаємної допомоги у кримінальних справах, нагляду за умовно засудженими особами або умовно звільненими особами, передачі провадження у кримінальних справах, передачі засуджених осіб, відмивання, арешту та конфіскації доходів, одержаних злочинним шляхом [2, 44].
Ратифіковані Україною європейські конвенції дають можливість правоохоронним органам ефективно взаємодіяти з правоохоронними органами іноземних держав щодо проведення процесуальних дій, отримання документів у кримінальних справах, які знаходяться у провадженні.
Жорсткі умови реформування дохідної частини державного бюджету в умовах світової фінансової кризи, а також підвищені вимоги до прозорості і зміцнення фінансово-кредитної системи шляхом збільшення її капіталів з боку Світового банку, Ради Європи та інших організацій обумовили загострення проблеми боротьби з відмиванням коштів, здобутих злочинним шляхом. Це вимагає суттєвого розширення поля діяльності правоохоронців щодо супроводження негативних процесів в економіці, оскільки сума встановлених у кримінальних справах збитків далека від реальних, що завдаються державі [3, 121]..
Як зазначають фахівці, саме економічні злочини дають можливість злочинним організаціям зосередити у своїх руках значні суми, отримані за незаконну торгівлю наркотиками, металом, енергоресурсами, зброєю, та кошти вилучені у населення шляхом створення фінансових пірамід. Це викликає стурбованість не тільки владних структур України, але й міжнародних організацій, від яких залежить прийняття рішень щодо інвестування розвитку економіки та підтримки політичного курсу держави, участі її правоохоронних органів у діяльності міжнародних правоохоронних структур. [4, 98].
Проблеми транснаціональної злочинності, як ніколи, у сучасних умовах вимагають участі правоохоронних органів усіх країн у їх розв’язанні в умовах тісної співпраці як на національному, так і міжнародному рівнях.
Дуже важливим методом вважається інформування населення про проблеми злочинності та шляхи боротьби з нею. Так, програми кримінальної поліції ФРН указують на необхідність використання превентивних засобів у джерелах масової інформації як одного з основних напрямків профілактики правопорушень. У США та Великобританії до реалізації програм боротьби зі злочинністю запрошуються спонсори та прості громадяни. Практикується виплата винагород за інформацію про вчинення чи підготування до вчинення злочину, а також за інформацію пов’язаною зі злочинною поведінкою громадян. Для вирішення окремих питань залучаються фахівці з інших галузей [5, 15].
Зазначене дає підстави зробити висновок, що на національно-державному та міжнародному рівнях необхідно визнати першочерговими такі заходи протидії економічній злочинності: законодавче закріплення пріоритетними міжнародно-правовими нормами боротьби з економічною злочинністю; приведення національного законодавства відповідно до міжнародно-правових норм; забезпечення повного, всебічного й безперешкодного застосування національно-правових норм, які відповідають світовим стандартам як у власній практиці роботи правоохоронних органів, так і у відносинах з відповідними органами взаємодіючих іноземних держав.
Доцільно також врахувати та використати фактори, які сприяють зміцненню міжнародних зв’язків щодо боротьби з економічними злочинами, зокрема: розвиток міжнародного співробітництва правоохоронних органів; активізація діяльності у міжнародних організаціях, насамперед за програмами ООН та FATF з питань міжнародного співробітництва у боротьбі з економічною злочинністю.
Вважаємо необхідним створення умов, при яких особливо ефективними у боротьбі з економічною злочинністю стануть заходи щодо координації управління органами правопорядку, фінансовими та регулятивними структурами в єдиній системі обміну інформацією, що перетворить їх у своєрідну клірингову систему для сприяння обміну необхідною інформацією з питань економічної злочинності та фінансових порушень та допоможе правоохоронним органам своєчасно вийти на слід злочинних елементів та доходів кримінального походження.
Література:
- Білоус В.Т. Координація боротьби з економічною злочинністю: Монографія. – Ірпінь: Академія державної податкової служби України, 2002.-449 с.
- Литвак О. М. Держава і злочинність: Монографія. – Атіка, 2004. – 304 с.
- Денисов Т. А. Про нові підходи боротьби зі злочинністю: зарубіжний досвід // Вісник Луганського інституту внутрішніх справ. Спеціальний випуск.– 2000. – С. 119 –123.
- Логвиненко М., Пушкаренко П. Проблеми детінізації економіки в умовах нової-економіко-правової політики //Право України.- 2005.- № 7.- 97-99.
- Луць Л.А. Деякі аспекти взаємодії правових систем Ради Європи, Європейського союзу та держав-учасниць // Держава і право: Збірник наукових праць. – 2002. – Вип. 16. – С. 11–17.
ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ КРИМІНОЛОГІЧНОЇ ЕКСПЕРТИЗИ НОРМАТИВНО-ПРАВОВИХ АКТІВ І ЇХ ПРОЕКТІВ
Ю.В. Орлов
Кримінологічна неефективність численних норм права, що включені до національної правової системи, є на сьогодні визнаним фактом. У зв'язку з цим представляється особливо актуальним запровадження в національну практику інституту кримінологічної експертизи нормативно-правових актів і їх проектів. Однак, слід зазначити, що з приводу поняття зазначеної експертизи в кримінологічній доктрині не вироблено єдиного підходу. Це пов'язано з неоднаковим розумінням її сутності, об'єкту і предмету.
Сутність інституту кримінологічної експертизи полягає у її уявленні як вплетеного у нормотворчий процес засобу протидії злочинності, за допомогою якого стає можливим виявляти та нейтралізувати (мінімізувати) так звані нормативно-правові детермінанти злочинності та нормативно-правові криміногенні ризики, тобто такі положення нормативно-правових актів чи їх проектів, реалізація яких створює потенційний ризик негативного розвитку криміногенної ситуації. Однак, реальне кримінологічне буття норми права обумовлює увагу до широкого спектру соціально-правових реалій, як до предмету пізнання під час здійснення експертизи. Весь цей спектр умовно можна скомпонувати за трьома напрямками: а) елементи правової системи суспільства; б) соціальні практики; в) злочинність як особливий вид взаємодії правової системи і соціальних практик. Проте, незважаючи на умовну сегментованість предмету кримінологічної експертизи необхідним є цілісне його сприйняття, що стає можливим виходячи із засад (принципу) системності. Через це експертно-кримінологічне дослідження можна охарактеризувати як системне.
Поряд з цим звернемо увагу на те, що кримінологічна експертиза як наукоемкий, фаховий системний процес має бути заснована на певній науково дослідження нормативно-правових об'єктів дійсно набуватиме значення експертизи. А тому, вважаємо, що кримінологічна експретиза має бути визнана спеціальним (з огляду на особливий предмет) науковим дослідженням і мати законодавчий статус наукової експертизи у нормотворчому процесі.
Зазначимо, що в науці відсутнє одностайне розуміння об'єкту кримінологічної експертизи. Ряд вчених (А.П. Закалюк, О.М. Джужа,) вважають таким лише проекти певної категорії нормативно-правових актів. Інші (С.В. Задирай, В.М. Хомич, В.І. Поклад) пропонують додавати до цього ряду ще й чинні нормативно-правові акти, у кримінологічній ефективності яких виникають обгрунтовані сумніви. Аргументи як одних, так і інших заслуговують на увагу. У зв'язку з цим, виходячи з наукової та матеріально-фінансової доцільності, пропонуємо виділити такі види кримінологічної експертизи, як обов'язкова та факультативна. Обов'язкову кримінологічну експертизу на наш погляд доцільно призначати щодо проектів нормативно-правових актів органів, що функціонують на загальнодержавному рівні, які регулюватимуть відносини у провідних сферах суспільного життя, до яких, погоджуючись із С.В. Задираном, віднесемо фінансово-економічну, природоохоронну, освітню сферу, сферу охорони здоров'я та психіатричної допомоги населенню, соціального захисту, але додавши до цього переліку ще сферу раціонального природокористування, а також галузі судочинства, державної служби, правоохоронної діяльності, враховуючи виключну важливість функцій і статус їх головних суб'єктів як гарантів законності в державі.
Факультативну ж кримінологічну експертизу, вважаємо, можливо призначати щодо: а) проектів нормативно-правових актів органів місцевого значення (органів місцевого самоврядування, державних адміністрацій і відповідних управлінь); б) проектів нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини в будь-якій іншій сфері соціального життя (що не входять до сфер, визначених для проведення обов'язкової кримінологічної експертизи); в) чинних нормативно-правових актів, коли виникають обґрунтовані сумніви щодо їх кримінологічної ефективності та криміногенної неризикованості.
Поряд з цим зазначимо, що проводити кримінологічну експертизу по всім проектам нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини у згаданих сферах, також є недоцільним. Мова йде про виключення з переліку об'єктів обов'язкової експертизи проектів нормативно-правових актів, що вносять зміни і доповнення редакційного та юридико-технічного характеру і не тягнуть за собою відчутних змін у правовому регулюванні суспільних відносин.
На підставі викладеного пропонуємо розуміти кримінологічну експертизу нормативно-правових актів і їх проектів як системне, наукове, спеціальне кримінологічне дослідження нормативно-правових актів і їх проектів, спрямоване на виявлення та максимальну нейтралізацію нормативно-правових детермінант злочинності та криміногенних ризиків.
Список використаних джерел:
1. Задиран С. Криминологическая экспертиза проектов нормативно-правовых актов: современный этап нормативного обеспечения и общие подходы к методике проведения [Текст] / С. Задиран // Юстиция Беларуси. - 2006. - №1. -С.41-44.
2. Закалюк А.П. Про правове регулювання та порядок проведення кримінологічної експертизи проектів законодавчих актів [Текст] / А.П. Закалюк / Питання боротьби зі злочинністю: 36. наук, праць НДІ вивчення проблем злочинності. — Харків, 1998. - С. 96-124.
3. Закалюк А.П. Курс сучасної української кримінології: теорія і практика [Текст] / Закалюк А.П.: У 3 кн., Кн. 3. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007. - 317 с.
4. Джужа О. Кирилюк А. Кримінологічна експертиза як засіб удосконалення законотворчого процесу [Текст] / О. Джужа, А. Кирилюк // Боротьба з організованою злочинністю і корупцією. - 2003. - №8. - С. 125-137.
5. Хомич В.М. Криминология правообразования или к вопросу о сущности криминологической экспертизы нормативных правовых актов [Текст] // Вестник Белорусского Государственного университета. - 2005. - № 6. - С. 43-45.
ДЕЯКІ ПИТАННЯ ВИПРАВЛЕННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ЗАСУДЖЕНИХ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ
О.О. Пилипенко
КК України виділяє виправлення як мету кримінального покарання. Досягнення такої мети є загальним для виконання різних видів покарань різними категоріями засуджених. Але практика виконання покарання у виді позбавлення волі відносно неповнолітніх потребує уточнення змісту виправлення щодо даної категорії засуджених.
У теорії кримінально-виконавчого права виправлення розглядається як певні позитивні зміни особистості засудженого. Суперечки виникають з приводу якісної характеристики таких змін, тобто, наскільки особистість засудженого повинна змінитися для досягнення виправлення. На цьому ґрунті науковці виділяють юридичне та моральне виправлення.
Для юридичного виправлення достатньо, щоб особа не вчинила новий злочин, хоча б в наслідок страху перед покаранням [1, с. 155 - 157]. Моральне виправлення більш вимогливе, воно ставить за мету певну перебудову особистості, формування внутрішнього переконання про недопустимість злочину не через можливе покарання, а внаслідок його антисуспільного характеру [2, с. 114].
Переважна більшість авторів погоджується з тим, що виправлення можна вважати досягнутим, якщо особа після звільнення від відбування покарання не вчиняє нового злочину, тобто, якщо її поведінка стає правослухняною [3, с. 124]. Цим же шляхом пішов і законодавець, закріплюючи в ч. 1 ст. 6 КВК України, що виправлення засудженого досягається внаслідок позитивних змін у його особистості, що «створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки». При цьому якісний характер таких змін до уваги не береться.
Розрізняючи моральне та юридичне виправлення засуджених, теорія кримінально-виконавчого права та практика його застосування за загальним правилом віддає перевагу останньому. Але об’єктивне існування соціально-психологічних особливостей неповнолітніх засуджених до позбавлення волі викликає необхідність уточнення змісту їх виправлення.
Особливості виправлення неповнолітніх засуджених обумовлені тим, що об’єктом впливу є не дорослі злочинці, чиї уявлення вже сформувалися, а діти, які з різних причин опинилися у виховній колонії. Їх незавершена соціалізація, підвищене сприйняття зовнішніх впливів, відсутність стійких переконань інші соціально-психологічні якості є тими рисами, які обумовлюють необхідність більш вимогливого відношення до мети та результату покарання.
Тому процес виправлення у виховній колонії суттєво відрізняється від такого у кримінально-виконавчих установах для дорослих тим, що головна увага тут приділяється навчально-виховному процесу [4, с. 313]. Ще З. А. Астеміров відзначав, що по відношенню до неповнолітніх виправлення відбувається у єдності з виховними цілями [5, с. 81]. Виховання передбачає більш глибокий вплив на свідомість неповнолітнього ніж виправлення у його юридичному значенні. Це не лише створення готовності до правослухняної поведінки, це формування особистості взагалі, засвоєння нею системи цінностей, які визнаються суспільством, певного соціального досвіду, що виходить за рамки юридичного виправлення і відповідає більш високому рівню – виправленню моральному.
Якщо по відношенню до дорослих злочинців виправлення розглядається як готовність до правослухняної поведінки, то виховна колонія на те і є виховною, щоб забезпечити глибший вплив на неповнолітніх засуджених, створити в них бажання змінитися та потяг до самовиховання для досягнення ними саме морального виправлення.
Література:
- Научно-практический комментарий Уголовного кодекса Украины от 5 апреля 2001 года / Под ред. Н.И. Мельника, Н.И. Хавронюка.- К.: Каннон; А.С.К., 2002. – 1104с.
- Ной И.С. Сущность и функции уголовного наказания в советском государстве: Политико-юридическое исследование: Документы. – Саратов: Изд-во Саратов. ун-та, 1973. – 192с.
- Трубников В.М. Понятие наказания. // Право і Безпека. – 2002. – №2. – С. 121 – 127.
- Литвишков В.М., Митькина А.В. Пенитенциарная педагогика: Курс лекций. – М.: Московский психолого-социальный институт, 2004. – 400с.
- Астемиров З.А. Уголовная ответственность и наказание несовершеннолетних. М.-1970. – 125с.
ПРОЕКТ НОВОГО КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ: ПРОРАХУНКИ І НЕДОСКОНАЛОСТІ
В.П. Півненко
10 грудня 2008 року Національна комісія із зміцнення законності та утвердження верховенства права закінчила свою роботу над підготовкою проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України (далі КПК України) і представила його Президенту України для вирішення питання про можливість послідуючого направлення законопроекту на розгляд Верховної Ради України [1].
Державні діячі і вчені-правознавці висловлюють різні точки зору щодо проекту нового КПК України – від повного схвалення усіх його новел до необхідності суттєвого доопрацювання та, навіть, повного неприйняття законопроекту в цілому. Представляється, що позиція останніх є найбільш переконливою, бо творці проекту нового КПК України «збудували дім на піску» шляхом об’єднання різнополярних кримінально-процесуальних інститутів романо-германської правової системи, до якої належить Україна, з англосаксонською, представником якої є Сполучені Штати Америки, що є абсурдом з теоретичної і практичної точок зору.
Особливо бентежить те, розробники законопроекту чітко не визначилися ні з світоглядними, ні з методологічними базовими установками (фундаментальними основами), на яких має будуватися вся архітектоніка нового КПК України, що й призвело до невдачі, створення законопроекту за принципом заперечення і руйнації всього попереднього і зміни традиційної вітчизняної змішаної (континентальної) моделі (форми) кримінального судочинства на повністю змагальну англо-американського типу.
Переконаний в тому, що реформування українського кримінального судочинства повинно відбуватися лише на вітчизняному правовому ґрунті з обов’язковим урахуванням: особливостей ментальності народу, власного історичного і правового досвіду, багатої кримінально-процесуальної спадщини та суто української системи правових цінностей, що пронесені через століття. Найважливіші і стабільні сутнісні риси, притаманні українському судочинству, як представнику країн Старого Світу, не можуть порушуватися при його реформуванні. Вітчизняний кримінальний процес був, є і має залишатися змішаним (континентальним). Це по-перше.
По-друге, головною методологічною і світоглядною основою, що повинні стати підвалинами для побудови нового КПК України, в демократичній правовій державі є: ціль (мета) кримінально-процесуальної діяльності; її функції; основний учасник судочинства. Виходячи з положень статті 3 Конституції України, ціллю (метою) кримінального процесу має стати захист прав і законних інтересів осіб, яки постраждали від злочину, бо в переважній більшості випадків злочинними діями обвинуваченого (підсудного) порушуються невід’ємні природні права потерпілого на життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканість, безпеку тощо. Зрозуміло, що захист цих прав повинен представляти для держави і суспільства значно більшу цінність ніж захист встановлених писаним законом права і обов’язку особи, яка вчинила злочин, на понесення заслуженого покарання. Демократична правова держава свої піклувальні турботи повинна, в першу чергу, направляти на захист прав і законних інтересів жертви злочину, як законослухняної, опорної для держави частини суспільства, а не на безмежну охорону прав законовідступника, що завдав потерпілому, а в його особі й усьому суспільству і самій державі значних, а нерідко й непоправних витрат. Творці ж законопроекту не змінюють, а навіть значно погіршують процесуальне положення потерпілого. А цього не можна допускати.
По-третє, конституційний принцип розподілу державної влади на три гілки (стаття 6 Конституції України) відноситься до всіх державних органів без будь-якого винятку. Кримінальне судочинство є одним з видів державної діяльності і здійснюється воно державними органами, що представляють різні гілки влади. У зв’язку з цим, кримінальне судочинство повинне будуватися на функціональних основах, характерних для органу тієї чи іншої гілки влади. Розробники законопроекту проігнорували ці загальнообов’язкові вимоги Конституції і в основу функціонування органів, які ведуть кримінальний процес, поклали утопічну теорію розподілу кримінально-процесуальних функцій на: обвинувачення, захист і вирішення справи. При цьому навіть не було враховано, що ця теорія є декларативною, непослідовною і не загальновизнаною (аксіоматичною), у зв’язку з чим вона не може претендувати на роль універсальної теорії [2]. Юридичним нонсенсом слід вважати те, що теорія про «тріаду» процесуальних функцій, а слідом за нею і розробники законопроекту, в якості носіїв однієї з найважливіших загально процесуальних функцій – функцій захисту визначають приватних осіб – обвинуваченого (підсудного), його законного представника та представника громадського об’єднання – захисника (адвоката). Ці особи не є державними органами, не виступають від імені держави, не ведуть кримінальний процес і не виконують його завдань. Більше того, захист прав і свобод людини – конституційний обов’язок усіх державних органів без винятку, а тим паче тих, що діють у найгострішій сфері соціальної практики – кримінальному судочинстві. Перекладати цей обов’язок держави на приватних осіб та представників громадських організацій неприпустимо.
Наведені аргументи переконливо свідчать, що концепція про «тріаду» кримінально-процесуальних функцій, покладена розробниками проекту нового КПК України, в основу організації і діяльності кримінального судочинства, є не лише хибною, а навіть небезпечною і деструктивною, бо вона руйнує загальнопроцесуальний державний правозахисний хребет кримінального процесу, що складається із ідеї правової держави (стаття 1 Конституції України) та положень про те, що права і свободи людини та гарантії їх захисту визначають зміст і спрямованість держави (стаття 3 Конституції України).
Якщо державний захист прав потерпілого – ціль (мета) судочинства, то жертва злочину як об’єкт кримінально-правової охорони, а не обвинувачений (підсудний), як об’єкт кримінально-правового впливу, має стати центральною фігурою кримінального процесу. Державні органи, які ведуть процес, інші учасники судочинства і сама держава зобов’язані створити всі умови для загладжування шкоди заподіяної потерпілому, відновлення його прав і повернення у правомірний стан речей, що існував до вчинення злочину. Щоб переорієнтувати кримінальне судочинство на пріоритетність захисту невід’ємних природних прав потерпілого новим КПК України слід будувати на нових засадах і презумпція, передусім тих, що стосуються значного підвищення правового положення жертви злочину. В першу чергу конституційному принципу презумпції невинуватості обвинуваченого (підсудного) слід протиставити дихотомічну противагу – новий принцип презумпції правості і пріоритетності прав потерпілого, про що вже відмічалося в наукових публікаціях автора цього виступу. Аксіоматичним повинно й правило – доки не будуть повністю відшкодовані завдані потерпілому збитки, заподіяні злочином, ні про яке закриття чи зупинення кримінальної справи ні дізнавачем, ні слідчим, ні прокурором, ні суддею не може бути й мови, навіть у тих випадках, коли особу, що вчинила злочин, не встановлено чи обвинувачений (підсудний) помер під час проведення досудового чи судового слідства. Сутність виконання цього обов’язку має стати основним мірилом оцінки результативності функціонування кримінального судочинства в цілому і кожного органу кримінальної юстиції зокрема.
У зв’язку з тим, що розробники нового проекту КПК України не вирішили жодного з вищевказаних питань, подача його на розгляд Верховної Ради України представляється неможливою.
Література:
- Проект Кримінального процесуального кодексу України. – К., 2008. – 145 с.
- Головко Л.В. Новый УПК Российской федерации в контексте сравнительного уголовно-процесуального права // Государство и право. – 2002. – №5. – С.51.