Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції
| Вид материала | Документы |
- Програма Міжнародної науково-практичної конференції 24-25 вересня 2009 р. Київ 2009, 256.8kb.
- Всеукраїнська федерація «спас» запорізька облдержадміністрація запорізька обласна рада, 3474.89kb.
- До сторіччя з часу написання роботи В.І. Леніна «Матеріалізм І емпіріокритицизм» Матеріали, 4497.2kb.
- Вах європейського вибору матеріали IIІ міжнародної науково-практичної конференції 25-27, 2505.29kb.
- Оргкомітет IV міжнародної науково-практичної конференції, 5682.7kb.
- Людина, культура, техніка у новому тисячолітті”, 232.98kb.
- Програма ІІ міжнародної науково-практичної інтернет-конференції Аграрна наука ХХІ століття, 297.6kb.
- З доповідей I міжнародної науково-практичної конференції «Удосконалення обліково-аналітичного, 4445.02kb.
- Програма X міжнародної науково-технічної конференції " авіа-2011" 19-21 квітня київ, 1105.86kb.
- Матеріали ХVII міжнародної науково-практичної конференції удвох частинах Ч. II харків, 5512.68kb.
ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ В КОЛОНІЯХ
І.В. Саленков
Відповідно до законодавства України в установах виконання покарань здійснюється оперативно-розшукова діяльність, завданнями якої є: пошук і фіксація фактичних даних про протиправну діяльність окремих осіб та груп з метою: забезпечення безпеки засуджених, персоналу колоній та інших осіб; виявлення, попередження і розкриття злочинів, вчинених у колоніях, а також порушень встановленого порядку відбування покарання; вивчення причин і умов, що сприяють вчиненню злочинів та інших правопорушень; надання правоохоронним органам, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, допомоги в розкритті, припиненні та попередженні злочинів (ч. 1 ст. 104 КВК України).
Оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними апаратами виправних установ, а також іншими уповноваженими на те органами в межах їх компетенції. Оперативно-розшукові заходи у виправних установах проводяться тільки тоді, коли іншим шляхом неможливо забезпечити виконання завдань. У оперативно-розшукових заходах у виправних установах можуть брати участь в межах своєї компетенції інші уповноважені на те органи, до яких належать: оперативні апарати органів внутрішніх справ, СБУ. Оперативно-розшукова діяльність в установах виконання покарань здійснюється відповідно до законодавства України. Законодавчу її основу складають не тільки Кримінально-виконавчий кодекс України, але й інші закони і нормативно-правові акти України.
Слід вказати на велику роль і значення ОРД у функціонуванні кримінально-виконавчої системи, тим більше це важливо, якщо виходити з того, що однією з особливостей поняття КВС є її розширене тлумачення, багатоплановість. Тут разом із структурами, які безпосередньо пов'язані з організацією виконання і відбування покарання, в її складі є немало підрозділів, які в тій чи іншій мірі забезпечують нормальне функціонування кримінально-виконавчої системи (КВС) і серед них оперативно-розшукові підрозділи, як і інші підрозділи: медичні установи, комунально-побутові служби, вищі і середні спеціальні освітні установи, зайняті підготовкою кадрів для КВС, установи зв'язку, транспорту тощо. Для такого розширювального тлумачення КВС є і певна правова база. Відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України», структура, штати територіальних органів управління, підрозділів кримінально-виконавчої інспекції, установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, навчальних закладів, закладів охороні здоров'я та положення про них затверджуються центральним органом виконавчої владі з питань виконання покарань, які можуть входити в цю систему. Виходячи з таких міркувань ми робимо висновок про те, що КВС можна трактувати як у вузькому, так і в широкому сенсі слова.
Поняття КВС у вузькому сенсі слова означає сукупність органів і установ, які безпосередньо пов'язані з виконання покарання: установи виконання покарання, кримінально-виконавча інспекція, слідчі ізолятори, апарати управління.
У широкому значенні поняття КВС, в неї включаються також і структури, що в тій чи іншій мірі забезпечують нормальне функціонування КВС, у тому числі і оперативно-розшукові підрозділи. Тому в повній мірі, як на КВС в цілому, так і на оперативно-розшукові підрозділи поширюються завдання, які покладаються Концепцією реформування Державної кримінально-виконавчої служби України щодо реформування кримінально-виконавчої служби: суттєвий перегляд державної політики у сфері виконання кримінальних покарань відповідно до нової соціально-політичної та економічної ситуації в державі, зміни у практиці винесення вироків судами, до світового досвіду виконання кримінальних покарань і здійснювати узгоджено, в поєднанні з реформуванням інших державних та соціальних інститутів, зокрема, прискоренням судової реформи. Згідно з концепцією, під час реформування планується оптимізувати структуру служби та систему управління органами і установами виконання покарань, слідчими ізоляторами, розробити таку їх модель, яка б відповідала міжнародним нормам, забезпечити поетапне приведення умов тримання осіб, узятих під варту, та які відбувають покарання, в існуючих установах виконання покарань та слідчих ізоляторах у відповідність із такими нормами, а також реорганізувати систему виконання покарань, не пов`язаних із позбавленням волі, та організувати діяльність кримінально-виконавчої інспекції на засадах пробації. А Концепцією Державної цільової програми реформування Державної кримінально-виконавчої служби на період до 2017 р. поставлено завдання, яке стосується безпосередньо оперативно-розшукових підрозділів: зменшити кількість рецидивів злочинів та інших правопорушень в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах. Забезпечення безпеки і режиму виконання і відбування покарання є основою діяльності установ виконання покарань. Саме у цьому напрямі найяскравіше виявляється зміст реформи КВС, здійснюваної в Україні, на принципах законності, гуманізму, строгому дотриманні прав людини, його інтересів, гуманному відношенні до засуджених. Процеси демократичних перетворень суспільства, затвердження принципів соціальної справедливості спонукали прискорити реформування і серйозно зайнятися проблемами захисту цивільних прав, законних інтересів і безпеки засуджених, створенням нормальних умов відбування покарання в місцях позбавлення волі. Кримінально-виконавча система здійснює свою діяльність в надзвичайно складних умовах соціально-політичної і економічної обстановки, що характеризується процесами різкого спаду виробництва, інфляції, погіршення добробуту значної частини населення, безробіття. Як наслідок цього, об'єктивно погіршується і соціально-правова характеристика осіб, що засуджених до позбавлення волі, відрізняються підвищеною криміногенністю.
Усе висловлене раніше дає підстави привести таке визначення ОРД в кримінально-виконавчій системі як особливий вид державної правоохоронної діяльності, здійснюваної на основі законів і підзаконних нормативно-правових актів шляхом використання підрозділами ОРД гласних і негласних сил, засобів і методів з метою забезпечення правопорядку, законності і режиму в установах кримінально-виконавчої системи.
ЩОДО РОДОВОГО ОБ’ЄКТА ЗЛОЧИНІВ У СФЕРІ ОХОРОНИ ДЕРЖАВНОЇ ТАЄМНИЦІ
О.С. Самойлова
У залежності від ступеня узагальнення суспільних відносин розрізняють загальний, родовий і безпосередній об’єкти злочину. Метою цієї роботи є розгляд особливостей родового об’єкта злочинів, передбачених Розділом XIV КК України.
Аналіз норм, які містяться в цьому розділі, дає підстави вважати, що родовий об’єкт потребує більш детальної конкретизації, тобто постає необхідність виділити видовий об’єкт. У цьому розділі можна виділити групу норм, які захищають суспільні відносини в сфері охорони державної таємниці та конфіденційної інформації, що є власністю держави (ст.ст. 328, 329, 330 КК України), забезпечення недоторканності державних кордонів (ст. 332-334 КК), забезпечення призову і мобілізації (ст. 335-337 КК).
Для нашого дослідження інтерес представляє перша група злочинів. До прийняття в 2001 році КК України такі злочини як розголошення державної таємниці, втрата документів, що містять державну таємницю, та передача або збирання відомостей, що становлять службову таємницю, були розташовані в розділі «Злочини проти держави».
З розвитком інформаційних відносин поняття національна безпека було дещо розширене. Так, Закон України «Про основи національної безпеки України» однією із складових національної безпеки визначає інформаційну безпеку [1].
Законі України «Про основи національної безпеки України» всі види безпеки, в тому числі й інформаційна, пов’язуються зі станом захищеності життєво важливих інтересів її об’єктів, причому об’єктами визначаються людина і громадянин, суспільство, держава.
Одночасно у Концепції національної програми інформатизації інформаційна безпека називається (п. 3. Розділу VI) «невід’ємною частиною політичної, економічної, оборонної та інших складових національної безпеки». А об’єктами інформаційної безпеки визначаються «інформаційні ресурси, канали інформаційного обміну і телекомунікації, механізми забезпечення функціонування телекомунікаційних систем і мереж та інші елементи інформаційної інфраструктури країни» [2].
Цікавою є точка зору О.І. Яременко, який зазначає: «надати універсальне визначення інформаційної безпеки досить складно, оскільки інформація є необхідною умовою існування будь-якого суб’єкта суспільних відносин, соціальної сфери чи інституції. У зв’язку з цим доцільно застосовувати термін «інформаційна безпека» у поєднанні із конкретною сферою суспільної життєдіяльності чи конкретним суб’єктом права, наприклад, «інформаційна безпека особи», «інформаційна безпека підприємництва» тощо» [3, c. 99].
На сучасному етапі однією із основних, реальних і потенційних загроз інформаційній безпеці України, стабільності в суспільстві є загрози в інформаційній сфері, які проявляються, зокрема, в розголошенні інформації, що є державною або іншою передбаченою законом таємницею, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави, чи спрямованій на забезпечення потреб і національних інтересів суспільства і держави; намірі маніпулювати суспільною думкою, особливо шляхом поширення недостовірної, неповної чи упередженої інформації. Дії, які можуть розцінюватися як загроза інформаційній безпеці, повинні мати виключно високу суспільну небезпеку, адже їх об’єктом є не просто права чи законні інтереси певних суб’єктів, а правові відносини щодо забезпечення умов, порушення яких ставить під сумнів саму можливість нормального існування цих суб’єктів [4, c. 109].
Суб’єктами суспільних відносин у сфері охорони відомостей, що становлять державну таємницю та конфіденційну інформацію, що є власністю держави, є держава, з одного боку, й особа, якій ці відомості були довірені чи стали відомі в зв’язку з виконанням службових обов’язків, – з іншого боку. При порушенні порядку використання вказаної інформації відбувається руйнування суспільно корисного зв’язку між державою та особою, якій ці відомості були довірені чи стали відомі в зв’язку з виконанням службових обов’язків , тобто руйнуються суспільні відносини, наслідком чого є створення реальної можливості заподіяння шкоди інформаційній безпеці держави.
З вищевикладеного можна зробити висновок, що інформаційна безпека виступає невід’ємною складовою національної безпеки, яка має свою специфіку, пов’язану передусім зі специфічним предметом цього роду безпеки – інформацією. При цьому необхідно зазначити, що предметом суспільних відносин, що охороняються розглядуваним законом, є не вся сукупність інформації, що циркулює в державі, а лише інформація з обмеженим доступом, що є власністю держави. В зв’язку з цим вважаємо, що родовим об’єктом цих злочинів слід вважати інформаційну безпеку держави в сфері обігу інформації з обмеженим доступом, що є власністю держави.
Література. 1. Про основи національної безпеки України: Закон України // Відомості Верховної Ради. – 2003. – № 39. – Ст. 351. 2. Про Концепцію національної програми інформатизації: Закон України // Відомості Верховної Ради. – 1998. – № 27-28. – Ст.182. 3. Яременко О.І. Службова таємниця як гарантія інформаційної безпеки суб’єктів господарювання в Україні. // Право і безпека. – 2004/3. – №3. – С. 98-102. 4. Кормич Б.А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – 384 с.
ОСНОВНЫЕ НАПРАВЛЕНИЯ И ФОРМЫ ДАЛЬНЕЙШЕГО РАЗВИТИЯ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВА РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ «О МИЛИЦИИ»
Е.В. Самсонова
В последнее время действующее законодательство Российской Федерации о милиции, образующие его нормативные правовые акты (Законы Российской Федерации «О милиции», «Об основах системы профилактики безнадзорности и правонарушений несовершеннолетних», «Об оперативно-розыскной деятельности», «О наркотических средствах и психотропных веществах» и т.д.) постоянно обновляются и развиваются. Например, внесены многочисленные изменения и дополнения в Закон Российской Федерации «О милиции», а в субъектах Российской Федерации приняты законы субъектов Российской Федерации «О местной милиции». Однако, несмотря на принятые меры, законодательство Российской Федерации о милиции, к сожалению, имеет еще немало недостатков. Так, в Законе Российской Федерации «О милиции» нет нормы, подчеркивающей его приоритет перед другими законами, регулирующими организацию деятельности милиции. В законодательстве о милиции мало законодательных норм, регулирующих взаимоотношения органов милиции с другими правоохранительными органами. Многие важные вопросы организации деятельности милиции по-прежнему регулируются многочисленными подзаконными актами.
Устранение отмеченных и других недостатков законодательства Российской Федерации о милиции должно осуществляться на основе соответствующих рекомендаций юридической науки, среди которых особое место принадлежит исследованиям, посвященным направлениям и формам дальнейшего его развития. Между тем, названная проблема еще не получила должного освещения в этой науке. В связи с этим, изложим исходные положения понимания направлений и форм дальнейшего развития законодательства Российской Федерации о милиции. К этим положениям мы относим следующие:
– направления и формы дальнейшего развития законодательства Российской Федерации о милиции неразрывно связаны с теми процессами, которые происходят сегодня в нашем обществе и государстве, в правоохранительной деятельности в целом, а также в деятельности милиции в частности. Они предопределяют сущность и виды направлений и форм дальнейшего развития законодательства Российской Федерации о милиции. Например, построение правового государства требует значительного повышения роли закона в регулировании тех отношений, которые складываются между органами милиции и человеком.
– направления развития законодательства Российской Федерации о милиции, свидетельствуют о совершенствовании его содержания, тех норм и институтов, их которых оно состоит. Сегодня к этим направления относится упорядочение норм, регулирующих, например, отношения органов милиции с другими правоохранительными органами; устанавливающих единство и основные положения организации деятельности органов милиции; дифференцирующих и регулирующих деятельность милиции, предоставляющих ей специальные полномочия. Формы развития законодательства о милиции раскрывают внешнюю его динамику, динамику тех нормативных правовых актов, из которых складывается его структура (вертикальная, федеративная и горизонтальная). Однако, говоря о самостоятельности направлений и форм и их независимости друг от друга, следует помнить и о их единстве. В правотворческой деятельности рассматриваемые категории неразрывно связаны друг с другом. Направления в той или иной степени предполагают формы, а формы, в свою очередь, требуют определенного содержания.
– анализ действующего законодательства о милиции также свидетельствует о многочисленности направлений и форм дальнейшего его развития. В связи с этим в данной работе назовем лишь два их вида:
1. Малочисленность норм, регулирующих взаимоотношения милиции с другими правоохранительными органами, и их разбросанность по различным нормативным правовым актам требуют подготовки и издания Федерального закона Российской Федерации «О принципах правоохранительной деятельности в Российской Федерации». Этот закон призван кодифицировать нормы, регулирующие взаимодействие органов милиции с другими правоохранительными органами, и стать надежной юридической основой этого взаимодействия.
2. Необходимо внести новые изменения в Закон Российской Федерации«О милиции», направленные на расширение объема полномочий сотрудников милиции, необходимых им для успешного решения задач, стоящих перед ними. Сотрудник милиции должен быть наделен, например, правом в необходимых случаях осуществлять досмотр одежды и вещей лиц, подозреваемых в совершении наиболее тяжких административных правонарушений, перед доставлением в орган внутренних дел с целью изъятия предметов, могущих быть использованными для побега или нападения на сотрудника милиции и др. Непроведение такого досмотра стоит на первом месте в числе условий, способствующих совершению преступных посягательств на сотрудников милиции, повлекших их гибель или причинение тяжких повреждений. В этом смысле показателен зарубежный опыт формирования и реализации статуса полицейского. Так, полицейский США при наличии разумных оснований вправе остановить любое лицо и потребовать от него предоставления соответствующих сведений (о его имени, месте проживания, роде занятий, пути следования), а также произвести личный обыск задержанного. Подобный опыт целесообразно использовать и в нашем законодательстве о милиции.
ИММИГРАЦИОННЫЙ КОНТРОЛЬ КАК МЕТОД РЕГУЛИРОВАНИЯ МИГРАЦИОННЫХ ПРОЦЕССОВ В ЦЕЛЯХ ПРОТИВОДЕЙСТВИЯ НЕЗАКОННОЙ МИГРАЦИИ НА ТЕРРИТОРИИ БЕЛГОРОДСКОЙ ОБЛАСТИ
Е.Н. Сасіна
Целью миграционной политики, проводимой как во всем мире, так и в Российской Федерации, является управление миграционными процессами, которое должно способствовать обеспечению роста численности населения и трудовых ресурсов, экономического и демографического развития страны, реализации интеллектуального и трудового потенциала мигрантов, обеспечения соблюдения принципов национальной безопасности населения. При этом, главной задачей проводимой миграционной политики в России является ее эффективность.
Следует иметь в виду, что миграционное законодательство Российской Федерации в 2007 году претерпело существенные изменения, прежде всего, в части формирования новых механизмов учета въезжающих в Российскую Федерацию иностранных граждан, получения ими необходимых разрешительных документов для законного пребывания и трудоустройства. Считаем, что предпринятые законодательные меры оптимально способствовали существенному изменению подходов государства к регулированию миграционных процессов.
Заметим, что потоки как внутренней, так и внешней миграции, направлены в Белгородскую область как регион с достаточно благоприятными природными условиями и высоким уровнем социально-экономического развития. Это потребовало от Управления Федеральной миграционной службы по Белгородской области выработку качественно новых подходов к миграционной политике региона.
В связи с этим региональной миграционной службой была сформулирована главная цель миграционной политики – обеспечение устойчивого социально-экономического развития. Здесь в качестве одного из приоритетных ее направлений были определены главные задачи, связанные с эффективным противодействием незаконной миграции.
Следует иметь в виду, что в условиях естественной убыли населения миграция стала одним из ресурсов, обеспечивающих рост численности населения области. Так, за последние пять лет миграционный прирост лиц, прибывших в Белгородскую область, составляет не менее 10 тысяч человек ежегодно. На долю международной миграции со странами СНГ приходится 55%. Самыми значительными донорами для области в структуре международного миграционного обмена являются Казахстан, Украина, Узбекистан и Киргизия.
Одной из основных особенностей Белгородской области, определяющих приоритеты в проводимой миграционной политике, является ее приграничное расположение. Территориальным органом Федеральной миграционной службы обеспечивается на территории Белгородской области двухуровневая система иммиграционного контроля: непосредственно в пунктах пропуска и на территории городов и районов.
В соответствии с Положением об иммиграционном контроле, утвержденном Постановлением Правительства РФ №1020 от 8 сентября 2004 года иммиграционный контроль – это деятельность Федеральной миграционной службой России и ее территориальных органов по регулированию миграции и осуществлению в пределах своей компетенции мер по предупреждению неконтролируемой миграции на территории Российской Федерации иностранных граждан и лиц без гражданства.
На белгородском участке российско-украинской Государственной границы функционируют 14 пунктов, через которые происходит процедура пропуска (или допуска) иностранных граждан. В пяти из них находятся подразделения иммиграционного контроля, так называемые фильтры, позволяющие пресекать попытки незаконных мигрантов пересечь границу на первоначальном этапе.
Ежегодно пассажиропоток иностранных граждан въезжающих в область через пункты пропуска составляет более 1,5 млн. человек. Основная часть приходится на граждан Украины (более 98%). Характерной особенностью визитов граждан Украины является их краткосрочность и многократность, до сотни раз в год.
Анализ целей въезда показывает, что 90% иностранных граждан прибывает в область с частным визитом, остальная доля мигрантов указывает целью въезда посещение родственников, личные и служебных нужды, а также получения разрешений на временное и постоянное проживание с дальнейшим получением российского гражданства.
В 2008 году выборочному иммиграционному контролю подвергнуто более 370 тысяч иностранных граждан и лиц без гражданства. В первую очередь выборочный иммиграционный контроль проводится в отношении лиц, следующих по каналам миграции и туризма из государств Ближнего Востока и миграционно - опасных регионов.
Из 370 тысяч подвергнутых в 2008 году иммиграционному контролю иностранных граждан свыше тысячи мигрантам въезд в Россию был запрещен по тем или иным основаниям.
Вся информация о въезжающих и выезжающих иностранных гражданах, поставленных на миграционный учет, оформивших разрешения на работу, выявленных и административно наказанных, выдворенных за пределы Российской Федерации, в период своего предыдущего пребывания не сдавших миграционную карту, уклонившихся от уплаты административного штрафа ежедневно анализируется и используется для контроля за миграционными потоками. Срезы указанной информации оперативно направляются в территориальные органы внутренних дел по имеющимся каналам связи с дежурными частями для своевременного реагирования и осуществления контроля за пребыванием и своевременным выездом иностранных граждан по окончании срока миграционного учета.
На сегодняшний день в Белгородской области одним из первых на территории Российской Федерации создан сегмент Центрального банка данных учета иностранных граждан, позволяющий при работе отслеживать и контролировать иностранных граждан по всей территории России.
Территориальным органом Федеральной миграционной службы на территории Белгородской области во взаимодействии с правоохранительными ведомствами разработаны и осуществляются меры по противодействию незаконной миграции. Регулярно проводятся проверки соблюдения иностранными гражданами миграционного законодательства на предприятиях, рынках, местах возможного проживания иностранцев.
За 2008 год сотрудниками миграционной службы проведено 28 оперативно-профилактических мероприятий по выявлению фактов нарушения миграционного законодательства, в ходе которых отрабатываются элементы взаимодействия с органами внутренних дел, пограничной службой в противодействии нелегальной миграции. Это дает возможность одновременно перекрыть большое количество потенциальных маршрутов передвижений иностранцев, подвергнуть проверке предприятия, использующие наемный труд мигрантов, выявлять иностранных граждан, находящихся на территории России незаконно.
Полагаем, что предпринимаемые миграционной службой меры дают свои положительные результаты. В частности, к административной ответственности за нарушение миграционного законодательства привлечено около 33 тысяч человек. Общая сумма наложенных штрафов составила свыше 44 млн. рублей, 31 иностранный поданный выдворен за пределы российской границы.
При проведении рейдов сотрудниками миграционной службы совместно с сотрудниками органов внутренних дел выявлены 5 фактов незаконного пересечения Государственной границы Российской Федерации. По данным материалам возбуждено 3 уголовных дела по ч. 1 ст. 322 УК РФ, обвинительный приговор вынесен в отношении 3 лиц.
В заключении заметим, что анализ предпринимаемых мер в сфере противодействия незаконной миграции позволяет сделать вывод о необходимости создания на территории Белгородской области подразделения мобильного миграционного контроля, укомплектованного специальной техникой на автомобильной базе. Это поможет контролировать ситуацию и пресекать попытки несанкционированного вторжения иностранных граждан в обход существующему миграционному законодательству.